ЕКСКЛЮЗИВ Вдячні за свободу: як Дніпро вшановує Героїв Небесної Сотні

20 лютого 2026 р. 10:12

20 лютого 2026 р. 10:12

20 лютого 2014 року в середмісті столиці України загинула найбільша кількість людей – 48. Їх разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими учасниками мирних протестів упродовж зими 2013–2014 років і п’ятьма активістами Майдану, які загинули навесні 2014 року, відстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України, назвали Героями Небесної Сотні . Про буремні події того часу та долю їхніх учасників розповість «Наше місто».

Олег Борщевич: на Майдані загинули найкращі з нас

Сьогодні Олегу Борщевичу (позивний “Батя”), директору КП «Ветеранський простір» , ветерану російсько-української війни, виповнилося 68 років. А 12 років тому Олег Сергійович був успішним підприємцем, який приїхав на столичний Майдан відстоювати свої законні права.

– У Київ ми з командою прибули 16 січня 2014 року, – розповідає ветеран. – Щойно зустріли старий Новий рік і поїхали до столиці. Уже тоді там було неспокійно. Почалася історія з тітушками, яких звозили з Криму та Донеччини. Ще за Борисполем стояли міліцейські (тоді ще поліції не було) кордони. Вже відчувалося, що скоро буде рубка.

Втім, на початку того доленосного року більшість учасників Революції Гідності й не думали, що за лічені дні станеться кривава трагедія, яка кардинально змінить історію України. Люди просто хотіли жити й працювати. Ростити дітей, займатися бізнесом. Але щоб усе було по справедливості!

– Коли приїжджаю до Києва, піднімаюся на Інститутську, на Грушевського, дивлюся на простріляні стовпи й згадую тих хлопців, нашу сотню, – продовжує розповідь Олег Борщевич. – Там я подружився зі знаковими учасниками Революції Гідності – Колею Ніщуком, Олегом Тягнибоком, Дмитром Ярошем, Миколою Веліковичем. З Сергієм Нігояном я був ледь знайомий. Зустрічалися – віталися. Привіт-привіт. Більше спілкувався з Михайлом Жизневським, який загинув 22 січня, за чотири дні до свого 26-річчя. У нас були спільні теми, інтереси. Міша ж із Білорусі, я по роботі часто бував у Козловичах. Ми говорили, будували плани. Він був добрягою, але потужний духом. Хлопець із характером. З харизмою. Зі стрижнем. Про таких людей кажуть: я з ним у розвідку пішов би.

Дніпровський ветеран зазначає, що Майдан працював як вулик, як єдиний організм. За принципом: один за всіх і всі за одного.

– Це був союз непокірних, тих, хто не хотів жити за старими правилами, – вважає Олег Сергійович. – На Майдані загинули найкращі з нас. А коли почалася війна з росією, багато хто одразу пішов добровольцями захищати Україну.

Сам Батя також один із добровольців і 2014-го, і 2022-го років.

Серед євромайданівців, які зі зброєю в руках захищали Україну, – і заступник міського голови Дніпра Андрій Денисенко .

– Мій бойовий досвід починається з 2014 року, коли брав участь у низці операцій, зокрема в зачищенні Красноармійська, нинішнього Покровська, – розповідає віцемер. – Воював під командуванням Дмитра Яроша, у складі «Правого сектору» та у взаємодії з іншими добровольчими частинами, зокрема батальйоном «Дніпро-1», у формуванні якого я також тоді брав участь. Під час повномасштабного вторгнення служив і воював у складі 128 Дніпровської бригади ТрО «Дике поле» , до створення якої я причетний і яка сформована на 90% із добровольців-дніпрян. Із відомих дніпрян-активістів Революції Гідності сьогодні на війні – Вадим Шебанов, Павло Хазан, Олександр Писаревський (Сігурд), Олексій Пастернак (Аріслав), Кирило Дороленко.

Небесна сотня – перші загиблі у війні України за незалежність

Дніпрянин Кирило Дороленко  – офіцер ЗСУ і професійний історик, який події, що відбуваються, розглядає скрупульозно і прискіпливо.

–  Наші сусіди з російської імперії або російської федерації  завжди  хотіли тримати нас під своїм впливом, – вважає історик. – Ще з 90-х років почалася гібридна війна і всі політичні процеси,   економічні, газові війни пов’язані саме з нею. І от Революція Гідності – це наслідок політичного протистояння, коли вони хотіли  контролювати наші виконавчу, законодавчу, судову гілки влади і  таким  зробити нас слабкими і потім, умовно, по прикладу Білорусі, окупувати нас. Але ж Революція не дала такої можливості! Народ сказав, що ми не хочемо жити з росією, що ми  обираємо свій власний курс –  саме європейський напрямок. І цілком справедливо, що в цьому році визначено, ми цю війну  називаємо вже не російсько-українською, а  війною за незалежність.  Такий термін визначив закон. Перший день війни – це 19 лютого 2014 року. Саме у цей день почався активний етап протистояння. Тобто, загиблі з Небесною сотні, офіційно є учасниками бойових дій, які загинули на  цій війні, яка от зараз відбувається у нас по всій країні.

Взагалі, на думку Кирила, події, що відбувались наприкінці 2013-го – початку 2014 років мали декілька етапів. Це треба, щоб усвідомити, що саме відбувалось з країною і з нами.

– Вважаю, що Революція Гідності  почалася в грудні  2013-го, коли люди вийшли в Києві на штурм адміністративних споруд, – пояснює військовий. – До того був Євромайдан. Я чітко намагаюся це роз’єднувати, бо  пам’ятаю: вимоги Євромайдану і вимоги революції були  різні. Якщо Євромайдан виступав за вступ до Європейського Союзу, шлях в Європу, то вимоги Революції Гідності вже  були направлені на зміну політичного режиму в Україні.

Кирило Дороленко нагадав, що доленосні події відбувались не лише у столиці, а по всій країні. Зокрема і у Дніпрі.  Дніпряни брали активну участь як у Революції Гідності та і у війні з рф.

– Давайте згадаємо Ярослава Синицю – близьку до мене людину, який біля обласної державної адміністрації отримав важке поранення, – каже Кирило. – Зараз Ярослав захищає Україну на війні.

Ярослав Синиця тримав червоно-чорний прапор біля свого серця

26 лютого 2014 року відбулося протистояння активістів дніпровського Євромайдану з представниками місцевої влади. Цей день ледь не коштував життя 20-річному студенту-історику Ярославу Синиці, якого побили тітушки. У відділенні нейрохірургії дніпровської лікарні біля ліжка сина чергувала мама. Тоді небезпека Ярославу загрожувала не тільки через отримані напередодні травми.

– Лікар-нейрохірург сказав, що стан у нього поганий і віддав мені закривавлений  червоно-чорний прапор, – розповідає Кирило Дороленко. – Тобто, цей прапор Ярослав тримав біля свого серця. Взагалі тоді ми всі були романтиками, навіть ідеалістами. Тому що не можна не бути ідеалістом і  брати участь у Революції Гідності, ризикуючи своїм життям. Таким був і Ярослав, який вчився на історичному факультеті, ходив зі мною на лицарські бої, займався історичною реконструкцією.

Отримані студентом травми дійсно були дуже небезпечні, але лікарі зробили все можливе, щоб спасти постраждалого хлопця.

– Лікар сказав, що у нього якась шишка почала на мозку утворюватися, набухати гематома, – продовжує Кирило. –  А проламана кістка стирчала в бік мозку, що викликало тривогу.   Лікар-нейрохірург зробив йому гарну операцію, врятував Ярослава. Але небезпека залишались з боку тодішньої влади і тому прийшлося викрадати хлопця з лікарні. До закінчення Революції Гідності він переховувався на заході України. До речі, у лікаря, який оперував Ярослава Синицю, поліція і СБУ проводили обшуки. З часом син того доктора сам вивчився на нейрохірурга. Якось його зустрів і він казав, що в польовому госпіталі робить важкі операції, рятуючи життя нашим захисникам.

Ярослав після повномасштабного вторгнення став добровольцем і одним із перших доєднався до нового роду військ –  сил безпілотних систем.

– Він брав участь у бойових діях на різних напрямках  від Херсона, ледь не до Курщини, – підсумовує Кирило Дороленко. –  До сих пір воює,  хоча йому і важко, здоров’я  армія, на жаль, не придає ніякого. Але  вже майже чотири роки Ярослав на війні.

Найголовніше – зберегти пам’ять про героїв живою

Безумовно, День Героїв Небесної Сотні – це – день жалоби, оскільки він пов’язаний із загибеллю громадян під час Революції Гідності та на початку російської агресії на сході України, але він покликаний вшановувати не смерть, а боротьбу за гідне та вільне життя, жертовність і відвагу. Чітка громадянська позиція та готовність обстоювати її до кінця – це ті якості, які мали Герої Небесної Сотні та які гідні наслідування.

У такій справі дуже багато залежить від позиції молоді, яку звісно треба формувати.

– Протягом багатьох років у Дніпрі сформувалися сталі традиції вшанування Героїв Небесної Сотні, – зазначає Сергій Луденський, в.о. директора департаменту молодіжної політики, української національної та громадянської ідентичності Дніпровської міської ради . – Ми проводимо патріотичні флешмоби «Герої не вмирають», молодь вишиковується у Герб і Прапор України, створює символічні інсталяції, бере участь у пам’ятних акціях. Ці формати стали частиною міської молодіжної культури пам’яті. Водночас останні два роки, з огляду на безпекову ситуацію та рекомендації військової адміністрації,  не організовуємо масових скупчень людей. Формати заходів змінюються — вони стають камерними, безпечними або переходять у творчі та медійні ініціативи. Зокрема, молодь долучається до створення візуальних робіт, інформаційних проєктів, тематичних брифів.

Цього року до Дня  Героїв Небесної Сотні у міському електротранспорті розмістили 270 пам’ятних плакатів. Молоді дизайнери підготували креативні  роботи, які передають значення подій Революції Гідності. Переможницею конкурсу стала Катерина Бєлих. У своєму постері вона зобразила каску, яку носили учасники Майдану, прикрасивши її українськими автентичними орнаментами. Як зазначила переможниця, саме в таких касках люди, прагнучи захистити себе, йшли виборювати власну свободу.
Найголовніше у цій роботі, щоб заходи не носили обов’язковий, черговий характер.

– Ми переконані: пам’ять про Героїв Небесної Сотні — це не лише про формат заходу, – резюмує очільник департаменту молодіжної політики. – Це про цінності, які залишаються з нами. Про відповідальність, єдність і активну громадянську позицію молоді. І саме через такі ініціативи ми зберігаємо цю пам’ять живою.

Фото Валерія Кравченка та спікерів

Дніпровські