ЕКСКЛЮЗИВ Як дніпрянка Леся Скорик понад 30 років не відступає від свого мовного вибору

21 лютого 2026 р. 12:27

21 лютого 2026 р. 12:27

У 12 років вона ухвалила рішення, яке не переглянула жодного разу. Просто внутрішньо вирішила: відтепер говоритиме українською всюди.

І дотримується цього вже понад 30 років.

Історія Лесі Скорик — філологині, викладачки та волонтерки.

Рішення, прийняте в 1991-му

Її дитинство було типовим для Дніпра кінця 80-х — російськомовні мультфільми, садочок, вулиця.

– Я була стандартною радянською дитиною. На дворі гралися російською. Хоча суржик теж звучав, але ігрове середовище автоматично переходило на російську, – згадує вона.

Українська звучала вдома — мама була вчителькою української мови. Але це ще не означало свідомого переходу.

Все змінилося у 1991 році.

– Я не можу сказати, що це було раціонально. Просто в голові склалося: Україна стала незалежною — значить, я говоритиму українською всюди.

На той момент їй було 12.

Одна україномовна на потоці

Найскладніше почалося в університеті — на факультеті журналістики у Дніпрі. Середовище було майже повністю російськомовним.

– Я дуже боялася, що змушена буду перейти на російську. На нашому потоці україномовною була фактично одна я.

Навіть викладачі тоді переважно говорили російською. Проте її позицію поважали.

– Ми складали іспит, викладачка каже: “Я ще не всі роботи перевірила. Але вам, пані Леся, – п’ять”. Я питаю: “Звідки ви знаєте?” А вона: “А хто мені ще українською напише?”

Я називала себе бацилою україномовності

Після університету Леся почала працювати на радіо, де передачі велися українською. Але навіть там доводилося чути: “Він української не знає, говоріть російською”.

– Я підходила і віталася українською. І людина відповідала мені українською. Ми чудово спілкувалися. Я не погоджуюся з підходом “говорю мовою співрозмовника, щоб бути ввічливою”.

Свою роль вона описує просто:

– Я називала себе бацилою україномовності. Я просто створювала довкола себе україномовне середовище.

Викладання, 2014 рік і історії студентів

З 2013 року Леся викладала на безкоштовних курсах української у Дніпрі.

У 2014-му до них прийшло понад 80 дорослих.

– У кожного була своя причина. Хтось переїхав, хтось не мав можливості вивчити раніше, хтось просто вирішив змінити життя.

Одна жінка з Грузії тоді розказала: “Я не хочу говорити мовою окупанта.” Для неї росія була подвійним агресором, адже напала і на її батьківщину і на Україну.

Інша учениця, родом з Татарстану, розповіла, що вийшла заміж за українця і саме через це вирішила опанувати нашу мову: “Для мене українська — це мова кохання.”

Саме через ці історії Леся по-іншому осмислила поняття “рідна мова”.

– Є мова з колиски. А є мова, яку ти обираєш свідомо.

Вона наводить приклади з української культури — письменницю Марко Вовчок, яка народилася в росіянкою, але одружившись з українцем закохалась в нашу культуру стала класиком української літератури, та Олена Теліга, яка до юності говорила російською, але почувши за кордоном образи в бік української мови свідомо перейшла на неї і стала частиною українського визвольного руху.

Між двома мовами: новий виклик у Німеччині

На початку повномасштабного вторгнення Леся виїхала до Німеччини з маленькою донькою.

І тут мовне питання встало ребром.

– Моя дитина була повністю україномовною, коли ми виїхали. Їй було 4 з половиною. Зараз їй 9. Але за три роки в місцевій школі німецька почала переважати.

Проте українізувати своє середовище Леся не припиняє.

Разом із колегами вона створила україно-німецькі навчальні книжечки — понад 800 примірників розійшлися різними містами Німеччини.

Але визнає:

– Зараз для багатьох родин за кордоном питання не в тому, щоб вивчити українську. А в тому, щоб її зберегти.

Нові учні — і нова мотивація

До Лесі звертаються нові студенти — зокрема іноземці. Один із них — німець Ернст Хофман, який почав вивчати українську у зрілому віці.

– З часом вивчення української стало для мене внутрішньою потребою. Мені дуже пощастило – моя викладачка приємна і дуже компетентна. Ця мова для мене важлива з особистих причин. Я вперше побував у Києві у 2018 році, і сьогодні українська відкриває для мене доступ до великого культурного простору. Це також своєрідний вступ до слов’янської мовної родини. Я мотивований, і мені це справді подобається, – розповідає він.

Сподіваємось, ця історія надихне і вас не відступати і вчити рідну мову! Адже навіть якщо спершу ви робите якісь помилки і вам щось не вдається – головне не опускати руки практикуватись!

Дніпровські