Життя на швидкості війни: пам’яті військової Ангеліни Васильченко з села Чумаки

26 лютого 2026 р. 16:16

26 лютого 2026 р. 16:16

20 лютого 2026 року в дорожньо-транспортній пригоді поблизу Дмитрівки загинула 31-річна військовослужбовиця Ангеліна Васильченко. В останній шлях провели військову у селі Чумаки.

Ангеліна стала на захист України ще під час АТО, пережила розлуку з родиною, яка опинилася в Луганщині в окупації, допомогла мамі та синові вирватися з полону й продовжувала службу в ЗСУ. Останні роки Ангеліна з рідними знайшли прихисток у селі Чумаки Миколаївської громади, де продовжили будувати своє майбутнє. Моторошна аварія забрала життя військової. Без доньки лишилася мама Оксана, без мами - двоє синів - Віктор І Михайлик.

Її рішення - служити Україні

Ангеліна народилася 15 травня 1994 року в селі Окнине Луганської області, де і закінчила школу. Тут минули її дитячі роки, тут вона зробила перші кроки в доросле життя. Закінчила 9 класів, навчалася у школі в селі Гречишкине.

Після школи життя пішло своїм шляхом. Ангеліна рано стала мамою. 29 грудня 2011 року народився синочок Віктор. У 2023 році народився ще один син - Михайлик.

Родина Ангеліни пережила окупацію на Луганщині. мама згадує цей час: розлуку з донькою. яка на той момент служила в ЗСУ, відсутність звязку з нею та допити від російських військових її, як матері захисниці України.

- Наше село окупували. Тоді в Окниному я була з моєю мамою, старшим онуком. Ангеліна в той час служила в Збройних силах України, — каже мати, пані Оксана.

Ангеліна стала на захист України ще під час проведення АТО (антитерористичної операції). 3 травня 2021 року була призвана за контрактом Сватівським РВК. Служила у складі 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка (військова частина А0501). Повномасштабне вторгнення 2022 року зустріла вже у війську.

- Донька ще до повномасштабної пішла служити. Я була проти, звісно… А вона сказала: “Я піду, допомагатиму чим можу, хоч готуватиму для хлопців”.

Ангеліна обіймала посаду кухаря. Для неї це була не просто робота — це була турбота про тих, хто щодня дивився в очі війні.

Син Віктор залишився з бабусею Оксаною в Окнине на Луганщині, як почалася велика війна. Майже миттєва окупація села. Родина не могла виїхати з окупованої території через важкий стан бабусі - мами Оксани.

- Мама моя лежача була. Доглядали її, виїхати не було можливості. 22 лютого 2022 року нас окупували. Ми боялися навіть виходити з хат. Маленьке село… Люди помагали одне одному, підтримували. але це був постійний страх, - згадує пані Оксана.

Зв’язку Оксани з донькою Ангеліною не було. Лишатися в окупації було небезпечно. Але думки про виїзд не покидали. А 6 березня 2022 року до оселі пані Оксани зайшли російські військові. Жінку забрали на допит.

- Мене взяли в полон російські військові… За доньку. Вони знали, що донька у лавах ЗСУ, що військова.

Забрали на допит пані Оксану 6 березня, допити тривав три дні, а 9-го березня жінку випустили.

- Мене допитували: де донька служить, хто її керівництво, ким служить. Погрожували, що я звідси не вийду… Я себе вже похоронила. Всіх трьох заживо похоронила — і себе, і дитину, й онука. Думала, не відпустять живою, - згадує пані Оксана.

Дякує Богу пані Оксана, що її не катували. Але й сам допит морально добивав жінку.

- Не били, слава Богу. Тільки допити. Зверхній тон, погрози...

Інформації про доньку Оксана майже не знала, тож жінку звільнили. Вона повернулася додому — доглядати паралізовану матір та до онука.

Родина переїхала з рідного Окниного. Оселилися в селі Смолянинове на Луганщині — в хаті подруги доньки, яка виїхала на підконтрольну Україні територію.

- Ми там жили — мама, я і внучок. Усі села до Сєвєродонецька були окуповані.

Через два місяці померла бабуся, її поховали на Луганщині.

Російські військові під час обшуків забрали телефони та ноутбук. Здавалося, що можливості подзвонити доньці більше немає.

- У онука був телефон, ноутбук — усе забрали. А один телефон був захований під зошитами онука (вимкнений й без заряду — і окупанти його не помітили). Я боялася дзвонити… Вони ж мене попереджали, щоб я в Україну не дзвонила до доньки.

Але Ангеліна вийшла на рідних сама й одразу повідомила матері, що вивезе їх з окупації…

- Я не знаю, як донька нас знайшла… Не знала, чи прослуховують зв’язок, страх був постійним супутником. Але Ангеліна все-таки знайшла можливість зв’язатися зі мною та сином. Я повідомила, що бабуся померла… А вона одразу: “Я вас буду вивозити. Ти готова звідти виїхати?” Я кажу: “Звісно, нас тут вже нічого й ніхто не тримає”.

У словах пані Оксани — страх, який довелося пережити, материнська тривога про доньку, яка, попри війну, шукала спосіб врятувати своїх.

Виїзд із окупації не був «зеленим коридором». Це була складна дорога через окуповані села, перетин кордону з Росією — з перевірками і невідомістю за допомогою волонтерів, які також ризикували

- Ми навіть не знали, де ми, що ми, куди нас везуть, багато людей було в тому автобусі, що вивозив таких же як ми українців з окупованої території, - згадує пані Оксана.

10 вересня 2023-го року пані Оксана з онуком віктором вирвалися з окупації.

Автобусом доїхав на вокзал… Це був Харків. Саме там вони отримали першу державну допомогу. Саме там побачила доньку Ангеліну за довгий час розлуки. Зустріч була без гучних слів.

- Обнімались і плакали... Сіли в машину і поїхали додому.

Дорога пролягла через Павлоград у село Чумаки Миколаївської громади на Дніпропетровщину. Ангеліна купити будинок у селі.

У Чумаках на пані Оксану чекала ще одна несподіванка - знайомство з другим онуком.

На той момент Ангеліна була у декретній відпустці. 2023 року народила сина Михайлика.

- Коли я побачила меншого онучка - йому було шість місяців від народження. Я думала, він буде плакати, коли побачить незнайому йому жінку. Але він проснувся, я його на руки взяла — і дуже раділа тримаючи його на руках, — згадує пані Оксана.

У цих словах — не просто спогад. У них тепло, яке пережило війну, окупацію, полон і розлуку. Пані Оксана усміхається, коли говорить про онуків:

- Люблю моїх онучат.

Ангеліна залишалася на посаді кухаря у Збройних Силах України. Донька планувала повернення до служби.

До повернення на службу Ангеліни залишилися лічені дні.

- Донька мала в понеділок повертатися, але… У п’ятницю слалася дорожньо-транспортна пригода… - говорить мама загиблої.

20 лютого 2026 року поблизу села Дмитрівка сталася дорожньо-транспортна пригода, у якій загинула Ангеліна Васильченко. Їй було лише 31.

Мама, пані Оксана, згадує той день уривками — бо й досі важко складати все докупи.

- Я саме з роботи прийшла, працюю на благоустрої у громаді. І тут телефонний дзвінок… Сказали про аварію, питати: яке вона має волосся, чи є татуювання… В аварії зіткнулися дві автівки. Ангеліна їхала на білих «Жигулях». А потім я поїхала на місце трагедії. Там уже тільки корпус від автівки був. Біла машина була дуже пом’ята. З донькою в машині був водій — він теж загинув...

Про мрії й плани Ангеліни мама говорить стримано. Каже, донька - військова, не дуже розповідала про роботу, наміри.

Ангеліна жила швидко. Самостійно приймала рішення. Не любила зайвих пояснень. Та в одному вона була незмінна — у любові до своїх дітей.

Сьогодні обидва хлопчики — з бабусею. У пані Оксани в голосі, коли вона говорить про онуків, з’являється теплий, світлий тон.

- Мені з ними добре. Вони в мене одна єдина рідня залишалася. Більше нема в мене нікого…

26 лютого 2026 року Ангеліну провели в останній шлях. У Чумаках вони нові люди, але саме це село й громада стали для них новим домом. Тут вона знайшла свій останній прихисток.

Світла та вічна пам'ять Ангеліні!

Дніпровські