Сила оптимізму: історія криворізького ветерана ІнГЗК Олександра Жернокльова, який не здається

20 березня 2026 р. 11:24

20 березня 2026 р. 11:24

Молодий, завзятий, оптимістичний… Коли в країну прийшла велика війна, 22-річний інгульчанин без вагань змінив професію електрослюсаря на водія-санітара, щоб рятувати життя бійців.

Історія ветерана ІнГЗК, який пройшов фронт і повернувся до життя

За чотири роки служби Олександра Жернокльов пройшов найгарячіші фронтові напрямки, не раз наражаючись на небезпеку. Та навіть після отримання тяжких поранень не втратив позитиву.

« Я працював до останнього на комбінаті, а потім… Навколо сипалися звістки про знайомих – той пішов, той пішов… », – згадує перші тижні війни Олександр. І хлопець не витримав – теж став на захист країни.

Що таке армія, знав, адже не так давно пройшов строкову службу. Згодом працював якийсь час електрослюсарем в кар’єрі Інгулецького ГЗК. З цієї посади і пішов на фронт – у квітні 2022-го став частиною 60-ї окремої інгулецької бригади, яка тільки-но формувалася.

Навички водія-санітара відпрацьовувати довелось безпосередньо в польових умовах, в реаліях війни. Хлопець побував на всіх гарячих точках Херсонщини і Донеччини – Бахмут, Куп’янськ, Часів Яр, Лиман… Скільки було врятовано з поля бою побратимів за всі ці роки, Олександр не рахує: «Головне для мене було – довезти. Так, важко і відповідально, але все одно ми намагались не втрачати почуття гумору, підтримували таким чином і себе, і поранених, яких ми доставляли до стабілізаційних пунктів».

Екіпаж евакуаційної машини складається з двох людей – власне водія і медика. Завдання – якнайшвидше завантажитись пораненими і виїхать. Зазвичай машина Олександра могла доставити двох лежачих і трьох-чотирьох, а то й вісьмох сидячих бійців. Крім швидкості, важливо бути маневреним, обережним і непомітним, як розповідає водій. Тому найкращим є так званий «сірий» час – коли сонце сідає і встає, або ніч.

Роль водія під час евакуації – не тільки кермувати. Однією рукою треба направляти машину, а другою подавати медику потрібні інструменти із сумок і аптечок. І це ще не все – ще треба постійно підтримувати поранених, особливо важких: розмовляти з ними, заспокоювати, тримати зв’язок.

Доля всі роки була прихильною до Олександра. Але минулоріч, під час одного з бойових виїздів, захисник отримав аж три поранення за один день. Спочатку  їхня евакуаційна машина наїхала на міну. Разом із побратимом вони дістали речі та зброю з ушкодженої машини і пішли далі пішки. Сашко ступив кілька кроків і підірвався на іншій міні. Ледве-ледве, з допомогою, майже дісталися своїх, які перебували на відстані понад триста метрів. Але випробування не скінчилися: третє поранення боєць дістав, коли вороги скинули вибухівку з дрона на евакуаційну машину, яка за ними приїхала:

« Я намагався залізти під якусь спалену БМП, а потім розумію: я не сховаюся. Піднімаю голову і бачу, що дрон завис наді мною. Різко починаю відповзати вбік, і в цей момент вибух – і мене відкинуло ліворуч… Пам’ятаю, коли отримав всі ті поранення, я все одно зберігав спокій і позитив. Чув, як мене наші евакуйовували і казали про мене: «Він важкий, але живчик!».

Як наслідок, у Сашка мінно-вибухове поранення, ампутовані чотири пальці на нозі, черепно-мозкова травма, численні вогнепальні рани та роздроблений ліктьовий суглоб. Такий «набір» не злякав хлопця: від початку він був певен, що зможе стати на ноги та відновити функцію руки.

На шляху відновлення

У такому ж позитивному настрої Олександр надалі відновлювався – спочатку в Дніпрі, згодом – тривале лікування і реабілітація у Львові, де тамтешні фахівці-медики кілька разів прооперували йому руку і буквально зібрали ногу. Під наглядом спеціалістів хлопець працював над моторикою кисті, відновленням функцій пальців, власне руки. Тренував силу і, за словами медиків, показував хорошу динаміку відновлення.

« Я займався з фізичним терапевтом. Ми працювали над амплітудою рухів, щоб в подальшому я самостійно міг себе в побуті обслуговувати, пересуватись. Найбільше мене  мотивувала перспектива ходити без милиць. Хотілося якнайшвидше стати на ноги – і це було найтяжчим і найбажанішим », - згадує Олександр. І хоч попереду ще кілька етапів лікування, мети ветеран досяг: на ноги встав.

Поки рятував поранених, Олександр встиг закінчити Криворізький національний університет, отримавши онлайн «бакалавра» в електросправі – тут він не зрадив отриманій колись в технікумі спеціальності електрослюсаря, яку дуже любить. Диплом отримав якраз під час свого лікування.

Додому захисник повернувся із кількома нагородами, серед яких найбільш значуща – президентський орден за проявлену особисту хоробрість «За мужність» III ступеня.

Наразі Олександр Жернокльов повернувся на Інгулецький ГЗК – працює у ветеранському секторі, в архіві. Впорядковує документи, спілкується з демобілізованими, з пораненими, з родичами, які втратили рідних, допомагає знаходити нові сенси в житті: «Тут головне  не замикатися в собі, - каже. - Йти в люди, в соціум».

«Ловити і випускати – оце справжнє для мене задоволення!, - ділиться ветеран. - Перше, що я зробив, до речі, після повернення додому – пішов на рибалку. Колись брав участь у спортивних турнірах і в планах повторити це. Після нашої Перемоги – обов’язково ».

Хоч колеги, рідний цех зустріли ветерана дуже тепло, підтримали, та душа Олександра Жернокльова і сьогодні рветься на фронт – до побратимів, командирів, до «своїх хлопців»: «Ну а як інакше?! – дивується він. – Поки війна йде. Там все по-справжньому. Там всі свої».

Раніше ми писали: Олександр Стрюцький– 30-річний ветеран війни. Сьогодні він – старший майстер дільниці дроблення руди ДФ-1 Північного ГЗК Метінвесту. Та на фабриці його знають ще із 2019 року, коли він прийшов після навчання працювати дробильником. Історія Олександра – історія про людину, яка повертається до звичайного життя після війни, про силу й впертість та здатність жити далі.

Дніпровські