Білозерське — місто, що живе під дронами: як виживають люди за 12 кілометрів від фронту (ВІДЕО) - Дніпровські

Категорії

Світ Економіка Війна Технології Наука Авто Спорт Здоров'я Шоу-Бізнес Пізнавально Політика

Вінницькі Волинські Дніпровські Донецькі Житомирські Закарпатські Запорізькі Івано-Франківські Київські Кропивницькі Кримські Луганські Львівські Миколаївські Одеські Полтавські Рівненські Сумські Тернопільські Харківські Херсонські Хмельницькі Черкаські Чернігівські Чернівецькі

Погода

Київ

вологість:

тиск:

вітер:

Погода на 10 днів від sinoptik.ua

Білозерське — місто, що живе під дронами: як виживають люди за 12 кілометрів від фронту (ВІДЕО)

25 березня 2026 р. 15:01

25 березня 2026 р. 15:01

Моя дорога на схід триває. Білозерське — невелике місто у Донецькій області на Покровському напрямку. Активні обстріли тут посилилися у 2024–2025 роках, коли російська армія почала регулярно атакувати населений пункт керованими авіабомбами, FPV-дронами та «шахедами». За даними аналітичного проєкту DeepState, відстань від міста до лінії фронту нині становить приблизно 11–12 кілометрів.

Білозерське — місто, що живе під дронами: як виживають люди за 12 кілометрів від фронту (ВІДЕО)

Ще рік тому тут працювали магазини й ходили автобуси, а на вулицях було людно. Сьогодні Білозерське дедалі більше нагадує місто-привид: порожні будинки, розбиті автівки й тиша, яку час від часу порушують вибухи. У цьому репортажі — історії людей, які залишилися жити серед руїн або змушені були повернутися, бо в евакуації не вистачило грошей на життя. Без комунікацій, під обстрілами. Люди повертаються додому…

Автор: Ірина СИТНІК Білозерське — місто, що живе під дронами: як виживають люди за 12 кілометрів від фронту (ВІДЕО)

Сергій із Білозерського: у місті дуже небезпечно

Сергій із Білозерського, три місяці тому релокував свій автомагазин у Новодонецьке, де я його зустріла. Розповідає про свій виїзд із Білозерського та небезпечну ситуацію в місті.

За словами співрозмовника, ситуація в Білозерському значно небезпечніша.

— Там уже дрони літають. Лінія фронту стоїть, але ризик великий. Хочеш — ризикуй, хочеш — ні.

Попри небезпеку, частина людей усе ж залишається.

— Бабусь там багато. Приватний сектор — туди менше прилітає, тому живуть. Раніше було дев’ятсот людей, потім сімсот… Зараз і не знаю, скільки. Продуктовий магазин там ще є. Хто ризикує — той працює. Проте машину можуть спалити дроном — і що далі?

Про небезпеку нагадують і недавні випадки.

— Наш тракторист потрапив під удар. Дрон пройшов поруч — його аж скосило, керування втратив. Каже, добре, що живий залишився.

Поїздки в небезпечні райони можливі лише зі спеціальним захистом.

— Туди без броньованої капсули їхати не варто. На звичайній машині — це великий ризик.

Місто Білозерське — місто-привид

Попри застереження, їду до Білозерського. Дорога до міста проходить через антидроновий тунель. Автівка мчить зі швидкістю понад 120 кілометрів на годину — повільно їхати тут небезпечно.

Проїжджаємо стелу і ми вже майже у місті. Я була тут у березні 2025 року. Тоді місто жило: на вулицях — люди, працювали магазини, у повітрі відчувалася весна.

Минув майже рік — тепер це місто перетворилося на розруху. Порожні вулиці, понівечені будинки, вибиті вікна, розбиті автівки.

Найперше, що вражає у місті — тиша і каркання птахів. Людей майже не видно. Вулиці просто пустують. А саме місто нагадує Чорнобиль — спустошене, розбите, безлюдне…

Місто Білозерське Донецької області тепер виглядає так. І написи на стінах будинків, які сьогодні звучать особливо гірко й красномовно: «За що?», «Донбас ненавидить росію», «Помстимося»...

Попри розруху у місті живуть люди. Без зв'язку, води, з перебоями електрики та завдяки гуманітарці, яку завозять у місто сміливці (місцеві підприємці, волонтери).

Серед порожнього міста навіть не сподівалися когось зустріти. Небо тут постійно треба контролювати, FPV-дрони чатують. Та раптом бачимо пані Катерину. На камеру жінка неохоче говорить. Та поза камерою, розповідає чому повернулася у розбите місто.

Катерина: «Гроші закінчилися. Повернулися додому»

Катерина — місцева жителька. У білозерському минуло все її життя. Разом із чоловіком вони виїжджали в безпечніше місце, але були змушені повернутися.

— Поїхали в Павлоград. Гроші закінчилися — приїхали назад. Ми нікому не потрібні. Ні державі, нікому. Немає грошей — і все, до побачення, — каже жінка.

Під час евакуації подружжя винаймало житло, однак витримати фінансове навантаження не змогли.

— Квартира — 20 тисяч гривень, плюс комуналка. А ще треба щось їсти, щось купувати. У мене пенсія — три тисячі гривень. Що на них можна купити? Як прожити? Таких, як ми, дуже багато.

Тож Катерині з чоловіком довелося повертатися — у місто, де небезпечно, але бодай є дах над головою. Тепер вони мешкають у бабусиній квартирі. Побут складний — у будинку немає води.

— У сусідньому домі є свердловина. Поки ще вода є — носимо на четвертий поверх. Баклажками. Питну воду брали біля школи, але вже три дні її немає. Вижити допомагає гуманітарна підтримка. Приїжджали віряни, привозили овочі — капусту, помідори, огірки, картоплю, моркву, буряк. Давали хліб і воду. Хто вони — не знаю, але вже кілька разів приїжджали.

У підвалах волонтери інколи організовують зустрічі — читають лекції, співають.

— Хто хоче — приходить послухати. Все ж таки якесь відволікання, — пояснює Катерина.

Попри складні умови, люди тримаються — у будинках поруч живуть ще кілька родин, усі виживають як можуть.

— Воду носимо самі на четвертий поверх із сусіднього дому, там лишилася свердловина, а так води немає. Усі так живуть. Це біда… але що робити, — зітхає Катя.

На запитання про медицину Катя лише знизує плечима — каже, її тут фактично немає.

— Нічого нема. Аптеки не працюють. Якщо комусь треба пенсію зняти чи до лікарні — наймаємо машину, скидаємося грошима. Десь по тисячі гривень з людини. Їдемо вчотирьох-п’ятьох, — розповідає вона.

Обстріли стали буденністю. Люди навчилися жити поруч із небезпекою.

— Ми вже звикли. Прилетить — значить прилетить, не прилетить — значить ні. А куди ховатися? У нашому будинку підвалу немає, тому в разі небезпеки користуються укриттям у сусідньому. Там облаштували підвальчик. Якщо що — біжимо туди.

Попри небезпеку, район не спорожнів повністю. Частина людей залишається — здебільшого літні або ті, хто не може виїхати.

— Багато лежачих бабусь і дідусів. Куди їх везти? Евакуювати — а що далі? Тому люди залишаються.

Колись, згадує Катя, це було охайне й затишне містечко.

— Містечко було гарне — маленьке, акуратне, красиве… Шкода дивитися, що від нього залишилось.

Вона живе на пенсію. Каже, зараз просто зайшла провідати знайомих — автобуси не ходять, люди пересуваються як можуть.

— Ходжу пішки, дивлюся, як там хто. Провідала хрещеника… Живемо, як виходить.

І навіть у таких умовах люди намагаються підтримувати одне одного — бо іншого вибору немає.

Тетяна: «Місто-привид»: як виживають люди серед руйнувань

Тетяна називає своє місто «привидом». Каже, зима й сіра погода лише підсилюють відчуття спустошення.

— Місто — як привид. Узимку все сіре. Навіть коли сніг випадає — якось легше стає на душі, — говорить вона.

Після сильних обстрілів значна частина району залишилася без електрики. Багато людей виїхали, але чимало — повернулися.

— Половина міста після останнього прильоту без світла. Проте люди все одно живуть — їм нікуди їхати й немає за що. Я виїжджала на два місяці, бо біля мого дому прилетіла ракета. Вікна перекосило, у залі зовсім вибило. Проте гроші закінчилися… Кредитну картку витратила, а гасити нічим — у мене пенсія три тисячі триста гривень.

Поки жінки не було вдома, хтось намагався проникнути в її квартиру.

— Двері ламали — не зламали, але пошкодили. У вікно залізли, дещо забрали. Та повертатися все одно довелося — жити ж треба.

Зараз вона мешкає у своїй квартирі й пристосовується до перебоїв зі світлом.

— Коли немає електрики — гріюся під ковдрою. Коли є — вмикаю камін, хоч трохи тепліше. Частина мешканців опалює житло підручними способами. Люди плитки топлять вугіллям. У мене такої можливості немає — гріюся як виходить.

Гуманітарна допомога стала важливою підтримкою.

— Приїжджали з Одеси — привезли продуктові набори. Вони майже щотижня бувають. Дуже допомагають, бо люди у ще складніших умовах. Зустріла жінку — у неї немає ні світла, ні нічого. І вона там живе, бо просто нікуди йти.

Попри труднощі, життя триває — у місті працюють окремі магазини, люди підтримують одне одного.

— Якось живемо… Тримаємося», — тихо підсумовує вона.

Тетяна каже — продукти в місті знайти можна, до того ж періодично допомагають гуманітарні організації. Та жити на невелику пенсію складно.

— Я на пенсії. Всього три тисячі триста гривень. Добре, що видають продуктові набори — це велика підтримка, — говорить вона.

Попри труднощі, жінка не втрачає віри в краще.

— Хотілося б, щоб щось змінювалося… Проте надія є. Надіємося на краще.

До виходу на пенсію Тетяна працювала багато років.

— Починала на шахті, але через хворобу пішла на групу. Потім майже 21 рік працювала на заправці.

Вона пригадує, що працювала буквально до останніх днів перед виїздом.

— 18-го серпня 2025-го ще пів дня була на роботі, а 19-го виїхала. Думала, знайду роботу — але не вийшло. Житло в евакуації виявилося непосильним. Оренда — п’ять з половиною тисяч плюс комуналка. Для мене це було дуже дорого. Кредитку витратила — і повернулася додому.

Окрема проблема — зв’язок. Із кінця січня місто живе майже без інтернету.

— З 27 січня інтернету майже немає. Десь біля магазинів можна трохи зловити, поспілкуватися з рідними — і все. Мобільний зв’язок теж нестабільний. Хто тут лишився — перейшли на іншого оператора, бо хоч якось працював. А тепер і він, і інші — майже не ловлять.

Комунальні труднощі стали частиною щоденного життя.

— Опалення немає, світло можуть вимкнути на тиждень і більше. Свердловини позамерзали… Так і живемо.

Попри складні умови, Тетяна зберігає відкритість і теплоту. Вона зізнається — українська мова для неї особлива.

— Я дуже люблю українську мову, українські пісні… Все дитинство її чула й люблю, — говорить жінка.

Розваг у місті майже немає — ні телебачення, ні стабільного зв’язку. Та Тетяна знаходить свій спосіб залишатися на зв’язку зі світом.

— У мене є сторінка в TikTok. Я знімаю місто — що відбувається, як ми тут живемо. Люди дивляться, підтримують, пишуть.

Багато земляків дізнаються новини міста саме через ці короткі записи.

— Мені часто пропонують допомогу. Проте я не можу поїхати — поруч сусіди. Жінці за 80 років, її син з інвалідністю. Вони самі, тож я допомагаю: щось принести, підтримати. А ще в місті багато покинутих тварин — і про них теж не забувають. І коти, і собаки, і голуби… Треба ж якось підтримувати всіх.

Попри все пережите, Тетяна лишається світлою й життєлюбною людиною — підтримує інших і знаходить сили говорити про життя таким, яким воно є.

— Якось живемо… Головне — бути людьми й триматися разом, — каже вона.

Білозерське — місто, яке чекає на мир

Я приїхала до Білозерського попри ризик і постійну небезпеку з неба. Побачила майже порожні вулиці, розбиті будинки, пошкоджені магазини та тишу, яка нагадує зону відчуження. Місто справді виглядає так, ніби життя тут зупинилося.

Білозерське — місто, що живе під дронами: як виживають люди за 12 кілометрів від фронту (ВІДЕО)

Та водночас ми побачили інше — людей, які попри війну не здаються. Вони живуть без стабільної води, зв’язку та електрики, покладаються на гуманітарну допомогу й підтримують одне одного. Допомагають сусідам похилого віку, діляться водою, їжею, доглядають покинутих тварин.

Головне, що відчувається у Білозерському — люди виживають не лише для себе. Вони тримаються разом і дбають про тих, хто поруч.

Білозерське — ще одне українське місто, яке знищує росія. Місто, що майже спорожніло, але не втратило людяності. І місто, яке, як і тисячі інших на сході України, чекає на мир.