Боєць з позивним “Монах” про прорив на Харківщині, запеклі бої в Серебрянському лісі та тяжке поранення

25 березня 2026 р. 15:25

25 березня 2026 р. 15:25

До повномасштабного вторгнення життя Дмитра було типовим для багатьох українців – стабільна робота, буденні справи та плани на майбутнє. Він працював на підприємстві, яке фактично будували з нуля разом із колективом. Це було звичне життя без війни – з чітким розумінням завтрашнього дня. Усе змінилося 24 лютого 2022 року. Новини про обстріли мирних міст, зокрема трагедія в Маріуполі, стали точкою неповернення, пише “Наше місто”.

«Побачив по новинам… Маріупольський роддом, коли прилетіло – я зрозумів, що пора збиратись. З товаришем пішли у військкомат – там сказали чекати. Пішли в другий – теж чекати. Сидимо, чекаємо… а потім зустрів знайомих – вони вже записались у добровольчий батальйон. Я кажу: “Хлопці, можна з вами?” Вони: “Поїхали”. Я сказав, що займався стрільбою, і вже на другий день був у підрозділі», – згадує Дмитро.

Так почався його військовий шлях. Разом із побратимами він вирушає на перший бойовий виїзд у Рубіжне, де вперше стикається з реальністю війни.

«На Рубіжному ми були на позиції біля заводу “Зоря”. Там якраз бочки з азотом вибухали. Вибух був такий, що ми попадали в підвал. А потім цей азот як дощ осідав… хлопці форму скидали, бо вона вся просочувалась. Ми там були місяць. Потім госпіталь, контузії, ураження дихальних шляхів. Трошки відновились і знову в підрозділ», – розповідає військовий.

Після короткого відновлення – нові завдання. Уже у складі 31-ї бригади Національної гвардії Дмитро потрапляє на Харківський напрямок. Тут війна набуває іншого характеру: постійні виходи, розвідка, штурмові дії та щоденна робота під загрозою обстрілів.

«Була позиція “серце” – якщо на карті дивитись, вона реально як серце виглядає. Там дуже жорстко було. У балці сиділа їхня диверсійна група – 200-та Мурманська бригада. Ми заходили двома групами разом із силами спецоперацій. Нас чекали. Але ми вийшли. Всі живі – це головне», – говорить він.

Такі операції стали частиною щоденної служби – небезпечної, виснажливої, але необхідної. Найважчі події в житті Дмитра сталися у 2023 році в Серебрянському лісі – одному з найскладніших напрямків фронту. Саме тут він пережив бій, який називає найважчим у своєму житті. Позиції українських військових опинилися під масованим обстрілом: міномети, танки, штурмові групи ворога. Ліс, який мав би давати укриття, фактично перетворився на відкриту мішень.

«Ми зайшли на позицію вночі. А зранку почався повномасштабний наступ. Летіло все: міномети, танки, АГС. Це була та ж 200-та Мурманська бригада. Я вже знав, як вони працюють», – пригадує воїн.

У цьому бою Дмитро втрачає друга – людину, з якою його пов’язувало все життя. Він з ним разом прийшов на фронт.

«Це мій друг… ми в одному дворі жили, разом працювали. Позивний у нього був “Мирний”. Дуже гарний хлопець. Ми розуміли, що на війні таке може статися… але коли це стається – це дуже тяжко», – додає боєць.

Бій тривав безперервно. Обстріли не припинялися, а ситуація ставала дедалі складнішою. Поруч з позицією Дмитра падає міна та розривається. Він отримує тяжке поранення голови та руки.

«Танк працює, міномети летять…Я тільки повернувся і міна бах. Отримав багато поранень. Руку розірвало, пальці відірвало, голову зачепило. Але я був у свідомості», – пригадує чоловік.

Попри все, побратими не залишили Дмитра. Вони змогли організувати евакуацію, яка стала справжнім випробуванням як для нього, так і для тих, хто його рятував.

Далі – складний і тривалий шлях евакуації: кілька точок, перевезення між містами, постійна боротьба за життя. Вже у  лікарні спеціалісти беруться за складну операцію, щоб врятувати руку.

Після операцій починається новий етап – не менш складний, ніж сам бій. Реабілітація триває місяцями і вимагає величезних зусиль.

«Було дуже багато операцій. Дев’ять чи десять місяців – реабілітація. Я взагалі нічого не міг робити. Заново вчився рухатися. Один осколок у голові, один у обличчі, один – у плечі. Його не можна дістати, бо може пошкодити нерв. Але рука працює і це головне», – запевняє військовий.

Поступово організм починає відновлюватися, але наслідки поранення залишаються. Дмитро говорить із вдячністю про лікарів, які боролися за його життя.

Сьогодні військовий продовжує лікування, проходить медичні комісії та поступово повертається до мирного життя. Більше двох років його шлях – це лікарні, відновлення і внутрішня боротьба. Попри пережите, він не шкодує про свій вибір.

«Ми пішли в перші дні – добровольцями. Тяжко, бо гинуть друзі… Але я не шкодую. Це був наш обов’язок. Я пишаюся хлопцями. Вони молодші, але дуже сильні. Воюють досі в найгарячіших точках. Це викликає повагу», – з усмішкою розповідає Дмитро.

Символом його повернення до життя став особливий момент – перший удар по м’ячу на відкритті чемпіонату України з футзалу. Історія Дмитра «Монаха» – це історія не лише про війну. Це історія про вибір і відповідальність, про втрати і біль, які неможливо забути. Але водночас – це історія про життя, яке триває попри все. Про силу, яка дозволяє піднятися навіть тоді, коли здається, що це вже неможливо.

Раніше ми писали, люди-маяки для незламних: як у Дніпрі працюють фахівці зі супроводу ветеранів війни.

Ми повідомляли, професія за покликом серця: як у Дніпрі стати фахівцем із супроводу ветеранів війни.

Дніпровські