ЕКСКЛЮЗИВ Загоїти фізичні й душевні рани ветерану Віталію Турчину допомагає живопис та кохання: історія мужнього тернопільця, який знайшов щастя у Дніпрі

11 квітня 2026 р. 21:00

11 квітня 2026 р. 21:00

Багатодітний батько Віталій Турчин без вагань пішов захищати Україну, а після важкого поранення відкрив у собі творчі здібності. Він пише картини та вірші. Творчість для ветерана — своєрідна терапія, яка допомагає Віталію Ярославовичу швидше загоїти фізичні й душевні рани. Історію талановитого ветерана розповість «Наше місто».

Віталій високий і мужній. Але в очах — пустотливі іскри. Хлоп’яча безпосередність, притаманна обдарованим натурам.

Нашому герою 47 років, і більшу частину життя він прожив у Тернополі, де займався переважно фізичною працею.

— Це так! — усміхається Віталій Турчин. — Працював вантажником, охоронцем, монтажником, пакувальником. Туди, де була потрібна груба чоловіча сила, приходив я. Але душа тягнулася до творчості. Почав учитися малювати. У школі з малювання мав п’ятірку. Вступив до кооперативного коледжу на дизайнерський факультет, але не довчився.

Звісно, багато працював Віталій не лише для себе. Він одружився, народилися троє доньок — Софія, Настя і Наталка. Родину потрібно було годувати. Але, на жаль, сім’я розпалася.

— Спочатку було все добре, а потім вже не дуже, — зізнається ветеран. —  Не зійшлися характерами. Загалом прожили 21 рік і розлучилися. Так буває.

А потім прийшла велика війна, і батько трьох доньок опинився на фронті. На Донецькому напрямку отримав дуже важке поранення та контузію.

— Накрило мене під Бахмутом, у Кліщіївці, — згадує Віталій Ярославович. — Підірвався на міні. Був майже «двохсотий», мене вп’ятьох під безперервним вогнем тягнули. Але врятували. Потім операція. Ногу нижче коліна ампутували. На реабілітації дуже допомогло малювання. Пишу олією, аквареллю, гуашшю. Коли малюю — ніби повертаюся до себе. У фарбах можна сказати те, що важко вимовити.

Дивовижно, але на багатьох картинах ветерана переважають зовсім мирні сюжети. Війни й біди Віталію з лишком вистачило на фронті. А ще ветеран почав писати вірші. Причина найвагоміша — любов!

— Познайомився з Ларисою — чудовою дніпрянкою і найчудовішою жінкою у світі, — розповідає Віталій Турчин. — Вона добра, розуміємо одне одного з півпогляду. Нехай мої вірші не дуже досконалі, зате вони щирі. Це найголовніше!

Ось той самий вірш:

Ми зустрілись в найтяжчу хвилину.

Серце рвалось, боліло — за кожну дитину,

І від люті аж кидало в ній:

Слово «Бахмут» тепер знає весь світ.

Ту єдину, красиву Ларису.

Ту єдину з Дніпра,

Що підтримує і дбає про мене, кохає.

Я розраду так довго шукав.

Я чув ніжний твій дотик до серця

Через проміжки часу, кілометри.

Я чекав свою ніжну, чарівну Ларису,

Свою красиву троянду

І нарешті знайшов назавжди:

Половинку мою — рідну Лару.

Ти мене врятувала від жаху.

Я вижив із пекла Донецького,

Щоб бути з тобою навіки,

З тобою, кохана, любима.

Я твій ЗСУ.

Пробіл.

Раніше ми розповіли історію висотника з Дніпра, який став захисником України.

Фото Володимира Федорищева та із архіву Віталія Турчина

Дніпровські