ЕКСКЛЮЗИВ Дніпро на двох колесах: як місто живе велоспортом попри війну

18 квітня 2026 р. 10:09

18 квітня 2026 р. 10:09

У Дніпрі велосипед давно перестав бути лише засобом пересування. Для когось це спосіб провести вихідні, для когось — щоденний транспорт, а для багатьох — стиль життя, що поєднує спорт, відпочинок і спільноту однодумців. Попри війну та всі виклики сьогодення, у місті й досі залишається чимало прихильників велосипедних прогулянок — як серед досвідчених райдерів, так і серед новачків, які тільки відкривають для себе цей вид активності.

Місто поступово змінюється і стає більш дружнім до велосипедистів. У різних районах з’являються велодоріжки, облаштовані алеї та простори для катання. Однією з найпопулярніших локацій залишається набережна Дніпра, де можна не лише комфортно проїхатися, а й насолодитися краєвидами річки. Також серед улюблених місць — парки, прибережні зони, балки та кар’єри, де поєднуються природа, рельєф і можливість для більш активного або навіть екстремального катання. Про це розповідає “Наше місто”.

Історія дніпровського велоспортсмена, який створював ком’юніті та не зупинився навіть під час війни

У Дніпрі велоспорт — це не лише прогулянки набережною чи активний відпочинок у парках. Для частини містян це стиль життя, адреналін, спільнота і навіть справа, яка об’єднує людей навколо спільної пристрасті. Саме такою є історія Дмитра — велосипедиста, організатора змагань і одного з тих, хто розвивав екстремальну велокультуру в місті.

З велосипедом Дмитро познайомився ще в дитинстві. Каже, любов до двоколісного транспорту з’явилася буквально з перших поїздок.

«Як тільки я навчився їздити на двох колесах, у перший же день уже стрибав з бордюрів. Мені це було цікаво — шукали якісь трампліни, місця, де можна вистрибнути», — згадує він.

Згодом був тривалий період, коли велосипед відійшов на другий план. Але захоплення екстримом нікуди не зникло — його підживлював мотокрос, який Дмитро дивився по телебаченню.

«Мене дуже захоплювали стрибки, трюки. Це прямо “боліло” — настільки подобалося», — каже спортсмен.

Уже в підлітковому віці він повернувся до катання — цього разу серйозніше. Самостійно зібрав свій перший велосипед і почав тренуватися.

Напівпрофесійний спорт і перші змагання

З 2014 року Дмитро почав займатися велоспортом на напів професійному рівні: регулярні тренування, участь у змаганнях, розвиток техніки. Починав із трюкових дисциплін — аналогів BMX, але на більших велосипедах.

«Я освоїв складні елементи — наприклад, backflip і tail whip. Це одні з найскладніших і найстрашніших трюків», — розповідає він.

Втім, з часом його більше зацікавила швидкість. Дмитро перейшов у гоночні дисципліни, зокрема у даунхіл — швидкісний спуск із гір.

«Я переобладнав велосипед, сам перебрав вилку, зробив її м’якшою. І почав виступати у змаганнях зі швидкісного спуску», — каже він.

Перші старти відбулися у Дніпрі, згодом були виїзди на змагання в інші міста, зокрема до Полтави.

«ДніпроGang»: як створювалася велоспільнота

Окрім участі у змаганнях, Дмитро став частиною команди, яка формувала велокультуру міста. Йдеться про спільноту «ДніпроGang» — об’єднання райдерів, які не лише катаються, а й створюють інфраструктуру для трюків та екстремальної їзди й організовують події.

«З 2013 року я займаюся організацією змагань. У нас є команда, яка не тільки катається, а й будує траси», — розповідає він.

До повномасштабної війни команда організовувала змагання, зокрема етапи чемпіонату України з міні-даунхілу. Це особливий формат перегонів:

«Міні-даунхіл — це траса приблизно 500 метрів, але вона максимально складна: коріння, каміння, трампліни, різкі повороти. Її можна проїхати накатом, не крутячи педалі», — пояснює спортсмен.

Саме такі події формували активне велоком’юніті у Дніпрі, об’єднуючи десятки учасників.

Війна змінила все, але не зупинила рух

Після початку повномасштабного вторгнення активність значно зменшилася: змагання припинилися, частина команди роз’їхалася або пішла служити.

«Зараз важко сказати, скільки нас. Хтось служить, хтось виїхав, хтось у Києві. Але команда збережена», — говорить Дмитро.

Попри це, він не полишає улюблену справу. Продовжує тренуватися, кататися та навіть будувати траси.

Для Дмитра велосипед — не лише спорт, а й повсякденний транспорт. Він використовує його щодня — незалежно від пори року.

«Я навіть узимку їжджу на роботу велосипедом. За всю зиму лише двічі скористався таксі», — каже він.

Щодо інфраструктури міста — відзначає позитивні зміни, але головне, що з’явилися сучасні велодоріжки, яких раніше взагалі не було.

«У нас з’являються велодоріжки, наприклад, на Набережній Перемоги. Але загалом інфраструктура наразі набагато сучасніша ніж було раніше», — зазначає спортсмен.

Окрім адреналіну та спорту, велокультура для Дмитра — це люди.

«Є велоспільнота, яка стає як сім’я. Це спільні зустрічі, тренування, інтереси», — ділиться він.

Навіть зараз, у складні часи, у місті залишаються групи, які разом долають десятки кілометрів, відкриваючи нові маршрути. Попри травми, труднощі та зміни, Дмитро не планує зупинятися.

«Я готовий займатися цим усе життя. Це моє життя», — каже він.

Д ніпрянин, який понад 30 років живе в русі та не уявляє життя без велосипеда

Велосипед для багатьох — це спосіб пересування або легке хобі. Але для 41-річного дніпрянина Віталія Саманіна — це частина життя, яка формувалася ще з дитинства і залишається з ним уже понад три десятиліття. Попри травми, паузи та зміни в житті, він щоразу повертається до улюбленої справи — катання.

Сьогодні Віталій працює у сфері сантехніки, однак робота — лише частина його життя. У вільний час він віддає перевагу руху, екстриму та різним видам спорту.

«Працюю у сфері сантехніки, займаюсь цим вже давно. Взагалі багато хобі: і велоспорт, і сноубординг, і скейтбординг, і маунтинборд», — розповідає він.

Любов до активного способу життя з’явилася ще в дитинстві. Саме тоді він вперше став на скейт — і це визначило його подальший шлях.

«Це вже більше 30 років. Я десь у п’ять чи сім років вперше став на скейт, і мене затягнуло. Потім був перший велосипед BMX, далі — інші дисципліни. І досі цим займаюсь», — каже Віталій.

З роками захоплення лише розширювалися, але велосипед залишився одним із головних.

Не просто катання — екстрим

На відміну від класичних велопрогулянок містом, Віталій обирає більш динамічні та складні напрямки — швидкісні спуски та екстремальне катання.

«Це більше екстремальна дисципліна — швидкісні спуски. Ми спеціально виїжджаємо в такі місця, де можна так кататися», — пояснює він.

Його велосипед також відрізняється від звичайних міських моделей — він спеціально створений для складних трас.

«Він амортизований і спереду, і ззаду. Це зроблено саме для того, щоб їздити не по місту, а по складному рельєфу», — додає Віталій.

Серед улюблених локацій — кар’єри та балки поблизу Дніпра. Там, за його словами, можна не лише отримати адреналін, а й відчути справжню свободу.

Хоча сьогодні Віталій катається більше для себе, раніше він також активно долучався до велоспільноти та навіть брав участь у змаганнях.

“ДніпроGang”. Вони займалися джорджампінгом, фокросом, даунхілом, — розповідає він.

Саме завдяки цьому ком’юніті він вперше потрапив на серйозні змагання.

«У 2013 році я вперше взяв участь у змаганнях такого рівня. На трасі тоді розбився і знявся, але було дуже цікаво», — згадує Віталій.

Попри відсутність призових місць, досвід став важливим етапом.

«Я більше катався для себе, не заради результату. Але це все одно дуже круто», — каже він.

За словами Віталія, за останні роки місто значно змінилося і стало більш комфортним для велосипедистів.

«Якщо брати початок 2000-х чи навіть 2010-ті, тоді майже нічого не було — ні велодоріжок, ні скейтпарків. Зараз є дуже багато місць», — зазначає він.

Серед популярних локацій:

• парки та зелені зони;
  
• набережна;
  
• спеціальні траси в балках;
  
• облаштовані майданчики для екстремального катання.
  

«Зараз є підготовлені траси, є місця для відпочинку. Я б сказав, що наразі є майже все», — додає він.

Втім, шлях Віталія не обійшовся без труднощів. Через травми йому довелося зробити тривалу паузу. Для людини, яка звикла до постійного руху, це стало серйозним випробуванням.

«Декілька років тому я зламав ногу — дуже складний перелом. Майже два роки не катався…Якщо не можеш займатися улюбленою справою — це завжди важко», — розповідає він.

Та навіть після цього він не відмовився від велосипеда. Сьогодні він поступово повертається до активного життя.

«Зараз тільки почну знову кататися. Велосипед був у ремонті, але скоро вже виїжджатиму», — каже він.

Для Віталія велосипед — це не лише фізична активність, а й спосіб відновлення та внутрішнього балансу.

«Це, в першу чергу, для душі. Виїхати на косу, на кар’єр, навіть із палаткою — це відпочинок і перезавантаження», — говорить він.

Він переконаний, що спорт у будь-якому вигляді позитивно впливає на людину. І навіть сьогодні, після травм і пауз, він не змінює свого підходу до життя: рухатися далі, шукати нові маршрути і отримувати задоволення від кожної поїздки.

Велолюбитель з Дніпра, який понад 60 років живе на двох колесах

Для когось велосипед — це спосіб провести вихідні, для когось — транспорт або хобі. А для Олександра Жулія — це життя. Вже понад шість десятиліть він не просто катається, а буквально живе велоспортом, об’єднує навколо себе людей і створює власну велоспільноту у Дніпрі.

Любов до спорту у нього з’явилася ще в дитинстві. Спочатку — гімнастика, а потім — велосипед, який став головною справою життя.

«Все життя займався спортом. Спочатку — спортивна гімнастика, а потім велоспорт. Дуже-дуже красиве життя було при велоспорті. Ми їздили на змагання, у велопоходи», — згадує Олександр.

У велоспорт він прийшов ще підлітком і відтоді не сходив з цього шляху.

«Я прийшов на велоспорт у 1971 році, коли мені було 12-13 років. Зараз мені 67. Це, виходить, майже все життя», — говорить він.

Згодом він не лише тренувався сам, а й почав передавати досвід іншим. Спочатку як спортсмен, потім — як тренер.

«Я дивився на своїх тренерів і думав: “А як я буду це проводити?” А потім і сам став тренером. І намагався робити все навіть краще, ніж вони робили зі мною», — додає чоловік.

Його шлях припав на складні історичні періоди — від радянських часів до незалежної України. У СРСР професійного спорту офіційно не існувало, але фактично він був.

«Я рахувався, що працював на шахті. Інколи й справді працював. А так — тренувався і займався спортом», — згадує Олександр.

Після змін у країні система спорту почала руйнуватися. Фінансування зникло, а разом із ним і стабільність.

«З перебудовою велоспорт почав зникати. Перестали платити зарплату. Я ще тренував дітей, але вже фактично це було на ентузіазмі», — каже він.

Та навіть у цих умовах він не зупинився. Разом з однодумцями почав розвивати аматорський велорух у Дніпрі.

«Ми почали проводити змагання для дорослих. По 200 учасників було. Це був дуже цікавий час. Держава нам не допомагала — ми все робили самі», — розповідає він.

Велоподорожі довжиною у життя

Окремою сторінкою життя Олександра стали веломандри. Разом із дружиною Яною та друзями вони об’їздили десятки країн і все це на велосипедах.

«Ми були в Грузії, Туреччині, Іспанії, Польщі, Чехії, Греції, Чорногорії, Хорватії… навіть у Непалі були», — розповідає він.

Непал — одна з найяскравіших точок на мапі його подорожей. Саме там розташована найвища гора світу — Еверест.

«Є країни, куди хочеться повертатися знову і знову. А є такі, що залишаються мрією. Наприклад, я завжди хотів об’їхати навколо Чорного моря», — каже він.

Ще у молодості він міг сісти на велосипед після роботи і вирушити у багатоденну подорож.

«Я міг виїхати з Дніпра і доїхати до Криму, потім уздовж узбережжя — і далі. Це було нормально», — згадує з посмішкою Олександр.

Попри війну та зміни в житті міста, велокультура у Дніпрі не зникла. Вона трансформувалася, але залишилася.

«Частина моєї команди зараз воює. Частина — за кордоном. Але люди все одно катаються», — говорить він.

За його словами, інтерес до велосипедів є, але він не такий масовий, як раніше.

«На вихідні беруть 5-6 велосипедів у прокат. Це небагато. Але люди приходять, хочуть спробувати», — додає чоловік.

Він переконаний: велосипед — це не лише про рух, а й про стан людини.

«Коли людина їде на велосипеді, у неї інший пульс, інші думки. Кров краще циркулює і проблеми якось самі зникають», — пояснює він.

Mbike: простір для тих, хто любить рух

Сьогодні Олександр розвиває власний простір — Mbike у Дніпрі. Це не просто прокат чи майстерня, а місце для однодумців.

«Я зробив це місце таким, як мені подобається. Тут не стільки про гроші, скільки про задоволення від справи», — каже він.

У Mbike можна відремонтувати велосипед, придбати новий або б/в. Також є можливість взяти велосипед в оренду (на прокат) та отримати поради щодо маршрутів.

«Людина приходить, я підбираю велосипед під її зріст, пояснюю, куди краще поїхати», — розповідає Олександр.

Вартість прокату — близько 400 гривень на день, але головне, за його словами, не ціна, а досвід.

Де кататися у Дніпрі

Олександр радить починати з простих маршрутів — парків і набережної. А вже з досвідом відкривати нові місця.

«Є гарні велодоріжки на набережній, на Перемозі. А ще є коси, кар’єри, балки — там справжня природа», — говорить він.

Серед улюблених локацій:

• набережна Дніпра;
  
• коси біля річки;
  
• Сухачівська балка;
  
• кар’єри поблизу міста.
  

«Коли ви доїжджаєте до кінця коси — перед вами тільки вода і природа. І відчуття, що ви десь далеко від міста», — додає він.

Попри великий досвід і можливості, Олександр не женеться за масштабом бізнесу. Він обрав інший шлях — спокійний і усвідомлений. Для нього велосипед — це не просто транспорт чи спорт. Це спосіб мислення і життя. І, здається, саме тому навіть через 60 років у сідлі він продовжує рухатися вперед і надихати інших робити так само.

Фото: особисті фото героїв матеріалу

Дніпровські