Миколаївка у жовтні 1941-го року: коли війна переступила поріг

27 квітня 2026 р. 10:49

27 квітня 2026 р. 10:49

Продовжуємо знайомити вас з історією Присамарського краю. Своїми історичними дослідження ділиться з нами Олександр Сидоренко - журналіст і дослідник родом із села Миколаївка.

Продовжуємо друкувати історичні розвідки журналіста Олександра Сидоренка про село Миколаївку, якому виповнюється 250 років від заснування. Ця публікація – про події жовтня 1941 р., коли фронт перестав бути далекою лінією на карті; він увірвався в село розірваними колонами відступаючих військ і холодним дощем зі снігом. 14 жовтня все змінилося в одну мить. О третій годині дня звичні звуки села — скрип колодязних журавлів та гавкіт собак — перекрив чужий, різкий рев моторизованих колон 198-ї німецької дивізії. Окупація не постукала у двері — вона вибила їх сталевим тараном передових загонів, перетворивши затишні вулиці на стратегічний коридор для ворожої техніки.

Попри відчайдушні спроби Червоної армії стримати наступ ворога, уникнути окупації не вдалося. Осінь 1941 року принесла у Миколаївку не просто зміну влади — вона принесла розпад звичного світу, втрату порядку і появу війни буквально на кожній дорозі, біля кожного двору.

Середина жовтня стала моментом, коли фронт перестав бути лінією на карті. Він розчинився у відступаючих колонах, у поспішних наказах, у втомлених солдатах, які проходили через село без зупинки, і в моторизованих групах противника, які раптово з’являлися там, де їх не чекали.

30 вересня 1941 р. у Миколаївку заїхав хірургічний польовий пересувний шпиталь (ХППГ № 2323) з пораненими і хворими, і до нього одразу ж продовжували підвозити нових поранених. У ці дні 12-та армія Південного фронту (2-го формування) перебувала у стані напружених оборонних боїв на Донбасі (в районі Павлограда та на підступах до Сталіно/Донецька), намагаючись стримати просування німецької танкової групи. Медичне забезпечення армії в цей період здійснювалося через Польовий евакуаційний пункт (ПЕП), якому підпорядковувалися рухомі шпиталі, що працювали у безпосередньому тилу армії, приймаючи поранених з передової.

2323-й шпиталь розташувався у двоповерховому приміщенні сільської школи. Він був однією з ключових ланок евакуації поранених 12-ї армії під час її відходу з Дніпропетровщини на Донбас. Це був пік оборонної операції – тоді, у перші 10 днів жовтня 1941 року, ситуація для 12-ї армії була загрозливою через прорив німецьких танкових груп (1-ї танкової групи Пауля Людвига Евальда фон Клейста), і госпіталь № 2323 прийняв на себе основну кількість поранених, зокрема, 15-ї стрілецької дивізії, 136-ї стрілецької дивізії, 130-ї і 131-ї особливих мотомеханічних бригад, які входили до складу зведеної групи полковника Пушкіна.

Тоді, у жовтні 1941 р., 2323-й шпиталь був змушений діяти майже як рухома одиниця через швидку зміну лінії фронту, приймаючи поранених від дивізійних медсанбатів та польових рухомих госпіталів (ППГ), готуючи їх до відправлення санітарними поїздами в глибокий тил. Саме на цей період припадають запеклі бої на рубежі річки Вовча. Потік поранених був надзвичайно великим, а можливості для евакуації стрімко скорочувалися.

Перелік підрозділів, в яких воювали померлі та поранені, дає розуміння того, які частини тримали оборону перед Миколаївкою та Дмитрівкою. Так, 541-й стрілецький полк 136-ї стрілецької дивізії був однією з ключових одиниць 12-ї армії: велика кількість поранених саме з цього полку свідчить про те, що полк вів важкі кровопролитні бої саме в перших числах жовтня. 130-та і 131-ша особливі мотомеханічні бригади (окремі мотострілецькі бригади) часто використовувалися як мобільний резерв армії для закриття проривів. Наявність у шпиталі тяжко поранених офіцерів та бійців з цих частин (Болтобаєв, Гудков, Лобачов) підтверджує інтенсивність боїв. Смерть від поранення командира тяги 530-го ІПТАП (винищувальний протитанковий артилерійський полк) свідчить про прямі зіткнення з німецькими танками, оскільки протитанкісти завжди були на вістрі удару.

Отож, у хірургічному польовому рухомому шпиталі № 2323 у той час, коли він знаходився у с. Миколаївка, померли і похоронені на піщаному цвинтарі cела п’ятеро воїнів:

Болтобаєв Гані , єфрейтор 130-ї особливої мотомеханічної бригади, 1917 р.н., народжений в ст. Осаки Ферганської обл. Узбецької РСР. Помер 2 жовтня 1941 р., похований на піщаному кладовищі у центральній частині посередині.

Гудков Сергій Васильович , рядовий 130-ї особливої мотомеханічної бригади, 1916 р.н., народжений с. Бідерово ст. Баскудилково Ярославської залізниці Московської обл. Помер 4 жовтня 1941 р. Похований на піщаному кладовищі у центральній частині, другим зліва.

Жабин Олександр Георгійович , командир тяги 530-го винищувального протитанкового артилерійського полку, 1904 р.н., народжений у с. Іваново Іванівської обл. Помер 3 жовтня 1941 р. Похований на піщаному кладовищі у центральній частині першим зліва.

Жабин Олександр Георгійович (помер від ран у 37 років)

Козиков Василь Васильович , рядовий 541-го стрілецького полку 136-ї стрілецької дивізії, 1916 р.н. народжений у с. Маликувай Астрадамівського р-ну, Куйбишевської обл. Помер 5 жовтня 1941 р. о 9 годині ранку. Похоронений за огорожею пам’ятника братської могили у правому передньому куті першим зліва.

Лобачов Петро Максимович , молодший лейтенант 131-ї особливої мотомеханічної бригади, народився 1 липня 1917 р. у с. Показовка Бастинської сільради Куйбишевського р-ну Смоленської обл. Помер 5 жовтня 1941 р. Похоронений за огорожею пам’ятника братської могили у правому передньому куті другим зліва.

Лобачов Петро Максимович (помер від ран у 24 роки)

Їхні імена досі не внесені до списку похованих на братському кладовищі с. Миколаївка.

Госпіталь ХППГ № 2323, коли він знаходився у с. Миколаївка мав великий потік поранених. Одним допомога надавалась на місці, і за деякий час їх виписували з госпіталя, і вони повертались до своїх частин (скажімо, 5 жовтня до 541-го стрілецького полку з госпіталю було виписано 11 бійців), інших, зі складнішими пораненнями, — відправляли до спеціалізованих шпиталів в тил. Архівні матеріали дозволяють простежити долю таких бійців. Так, рядового 541-го стрілецького полку 136-ої стрілецької дивізії Отоніяна Петра Мартиновича з шпиталю № 2323 5 жовтня 1941 р. передали через Польовий евакуаційний пункт № 5, який був найважливішим органом управління всією медичною службою на рівні армії, до Польового рухомого госпіталю № 47, що діяв синхронно з ХППГ № 2323, але мав дещо іншу спеціалізацію. ППГ № 47 був кадровим госпіталем, сформованим ще в мирний час або в перші дні мобілізації, і функціонував як армійський госпіталь першої лінії. ППГ № 47 був посилений хірургічними групами для проведення складніших операцій, ніж у звичайному передовому пункті.

З журналу померлих у ХППГ 2323 (1941).

Політрука 97 кубзс (курсів удосконалення політичного складу запасу сухопутних військ) Колнауса Іван Кириловича 3 жовтня відправлено в евакуаційний госпіталь № 3265, який було розгорнуто у місті Сталіно (нині Донецьк).

Стан сержанта 321-го стрілецького полку 15-ї стрілецької дивізії Понявіна Олексія Васильовича було стабілізовано у ХППГ № 2323 і третього жовтня воєнно-санітарним поїздом № 215 відправлено на лікування в глибокий тил. 5 жовтня 1941 р. в тил на подальше лікування було відправлено з Миколаївки також трьох рядових 541-го стрілецького полку — Абдураксимова Рахая, Оганісяна Мисака Агаповича та Шляхова Дмитра Карповича.

Про важку працю бойових медиків у ті дні свідчать відомості із зведення за 9 жовтня про завантаженість того дня санітарних лікувальних закладів 12-ї армії: поранених — 332 особи, хворих — 86 осіб, контужених — 7 осіб, евакуйовано (в тил) — 206 осіб, виписано в частину — 109 осіб, померло — 4 особи.

У списках поранених і померлих 2323-го шпиталю поруч із рядовими зустрічається чимало прізвищ командирів та політруків. Це свідчить про те, що на початку жовтня 1941 р. бої мали настільки запеклий характер (часто переходячи в рукопашні або прямі атаки на командні пункти), що командний склад був змушений битися у перших рядах. Також кілька поранених були вказані як політруки кубзс. 97-мі курси удосконалення політичного складу запасу сухопутних військ (КУБЗС) — спеціальний військовий навчальний заклад, який готував молодших політпрацівників (політруків) для діючої армії, були кузнею ідеологічних кадрів для 12-ї армії, але в жовтні 41-го їхні вихованці стали звичайними солдатами та офіцерами, які прийняли на себе удар німецьких танків у боях на кордоні Дніпропетровської та Донецької областей.

Дуже показовим є інтернаціональний склад бійців, які пораненими потрапили до 2323-го шпиталю: узбеки (Болтобаєв), вірмени (Арютюньян, Оганисян, Маркарьян), росіяни та українці. Це була типова картина для частин Південного фронту осені 1941-го.

Фронт рухався швидкими темпами, і вже 5 жовтня госпіталь вимушений був знову переміститися, цього разу з Миколаївки до Петропавлівки. Тут ХППГ № 2323 розгорнувся для надання допомоги перед тим, як фронт покотився далі, і шпиталь 10 жовтня 1941 р. знову перемістився ще далі в тил.

У цей час (5–10 жовтня) сусідня 18-та армія потрапила в оточення під Чернігівкою («Група Смирнова»), і 12-та армія фактично залишилася з відкритим південним флангом. 10 жовтня 1941 р. було видано наказ про відведення військ 12-ої армії на рубіж Варварівка — Криворіжжя — Гришине, тому госпіталі в ці дні перебували у стані постійного згортання та переміщення на схід, і назва «польовий рухомий госпіталь» для цих дат досить точно віддзеркалює специфіку їхньої діяльності, оскільки стаціонарний евакогоспіталь просто не зміг би так швидко змінювати локації в умовах хаосу жовтня 41-го.

У ці дні через Миколаївку відступали частини Південного фронту. Вони рухалися розірваними колонами, часто без зв’язку між собою, намагаючись вийти на нові рубежі оборони в напрямку Костянтинівки.

Це були воїни 136-ї стрілецької дивізії і рота 2-ї танкової бригади — саме їм було дано наказ 11 жовтня перейти до оборони на рубежі Миколаївка — Чумаки — Чаплино. Перед тим у них був важкий двобій з противником біля Роздорів, який ось так описано у бойових зведеннях: «Неодноразові танкові атаки ворога відбиваються масованим вогнем артилерії, винищувальними ротами і контратаками танкового батальйону дивізії. 387-й стрілецький полк вступив у бій на марші з танковою колоною ворога (понад 100 танків) і розбив його.

Подальше просування було призупинене, що дало можливість за складних метеорологічних умов (дощ і сніг) бездоріжжя зробити 100-кілометровий марш».

З іншого боку річки Самара просувались частини 15-ої стрілецької дивізії, і в ніч на 11 жовтня здійснили марш і на ранок вийшли на нові рубежі оборони: 676-й стрілецький полк — Мар’їна Роща, 321-ий стрілецький полк – Катеринівка, Петрівка, Маломиколаївка, 47-й стрілецький полк – Петропавлівка. І вже наступного дня, 12 жовтня, вони полишили ці позиції і відійшли далі у напрямку Новоселівки.

Ці сутички з ворогом завдали значних втрат частинам Червоної армії. Хоча за наказом командування «відвід проводити виключно в нічний час і під прикриттям сильних ар’єргардів, залишаючи їх на попередніх рубежах до переходу на наступні», проте ворог однаково «діставав» частини, що відходили. За перші 10 днів жовтня 1941 р. 136-та стрілецька дивізія втратила 125 бійців вбитими, 438 — пораненими, 263 — зниклими безвісти, а 15-та стрілецька дивізія — 289 бійців убитими, 582 — пораненими і 5349 — зниклими безвісти. Вірогідно, що підрозділ 136-ї стрілецької дивізії зазнав втрат особового складу і в Миколаївці, де проходили ар’єргардні бої, коли невеликі підрозділи прикривального характеру вступали у короткі сутички з передовими частинами противника, після чого або відходили, або гинули на місці. Саме такими обставинами можна пояснити наявність невеликого братського поховання в селі (так звана «Турова могила»), що, ймовірно, є місцем спочинку бійців, загиблих у цих боях. На жаль, штабні документи дивізії втрачено під час наступних бойових баталій, і віднайти прізвища загиблих вже неможливо…

Зведення розвідки 12-ї армії ось як описує ситуацію на 8 годину ранку 14 жовтня 1941 р.: «За агентурними даними фронту, німецькі частини, ймовірно, 198-ма піхотна дивізія, захопили Павлоград і продовжують наступ на Дмитрівку (за 37 км на південний схід від Павлограда). Противник продовжує наступ на Макіївському напрямку силами 198-ї піхотної та 60-ї моторизованої дивізій, спрямовуючи свої зусилля вздовж лінії залізниці Павлоград — Макіївка, маючи на своєму правому крилі італійські частини. Наступ ворога уповільнюється через негоду».

У документі зазначалося, що німецька 198-а піхотна дивізія, захопивши Павлоград, продовжила наступ на Дмитрівку вздовж залізничної лінії, маючи на правому фланзі італійські частини дивізій «Pasubio» та «Torino». 14 жовтня 1941 р. о 15 годині передові підрозділи 198-ї піхотної дивізії та моторизовані групи 60-ї дивізії, підтримувані італійцями, увійшли до Миколаївки. Саме такі зведені передові загони (Vorausabteilungen) першими входили до населених пунктів, стаючи «ударним ядром» наступу. Вони рухалися максимально швидко, використовуючи залізничний насип як головну артерію в умовах бездоріжжя. На цей момент основні сили радянської 136-ї стрілецької дивізії вже залишили село (12 жовтня), а госпіталь був заздалегідь евакуйований, що дозволило уникнути прямого зіткнення основних сил у самому населеному пункті.

Виявлені архівні німецькі документи відділу IIIb оперативного управління Генерального штабу сухопутних сил (OKH), зокрема серія карт «Lage Ost» (Положення на Сході), становлять фундамент для детальної історичної реконструкції подій жовтня 1941 року. Ці карти, що відображали щоденне положення військ Вермахту та виявлених з’єднань Червоної армії, дозволяють простежити динаміку наступу на Миколаївку не як ізольований епізод, а як частину масштабного задуму з оточення сил Південного фронту.

Станом на 12 жовтня 1941 року карти OKH фіксують Миколаївку ще в глибині радянської оборони, проте вже в зоні безпосередньої загрози. У цей день німецьке командування завершувало зосередження сил IV армійського корпусу та XIV моторизованого корпусу для розсікаючого удару.

Документи штабу 198-ї піхотної дивізії підтверджують ці графіки: Миколаївка була визначена як цільовий пункт для «Бойової групи 305» на наступну добу. Водночас на картах позначено активність радянської 136-ї стрілецької дивізії, яка, згідно з внутрішніми документами РСЧА, саме 12 жовтня почала організований відхід з села, вчасно випереджаючи замикання ворожих «кліщів».

13 жовтня стає переломним моментом у картах оперативної обстановки. Миколаївка перетворюється на зону бойового зіткнення. На мапах «Lage Ost» за цей день видно, як сині стрілки німецьких дивізій та італійського корпусу CSIR (дивізії «Pasubio» та «Torino») впритул наближаються до русла річки Самари. Попри відхід основних сил 136-ї стрілецької дивізії, ар’єргардні заслони за підтримки роти 2-ї танкової бригади продовжували утримувати вузли доріг, що відображено на картах як осередки радянського опору безпосередньо в районі села. Це стримування було критичним для завершення відходу основних частин.

Карта за 14 жовтня фіксує падіння Павлограда та стрімкий кидок на схід. Радянська розвідка 12-ї армії у своїх зведеннях на 08:00 того дня вірно ідентифікує основну загрозу — 198-му піхотну дивізію. Близько 15:00 передові загони цієї дивізії разом із моторизованими групами 60-ї дивізії входять до Миколаївки. Карти Генерального штабу OKH за цей день демонструють повну зміну статусу населеного пункту: він перестає бути лінією фронту і переходить у категорію захопленої території, стаючи транзитним коридором для німецько-італійських колон.

Протягом 15–16 жовтня оперативні карти фіксують стабілізацію німецького тилу. Лінія фронту зміщується на 40–60 кілометрів на схід, далеко за Петропавлівку. Миколаївка стає місцем розташування штабних структур та тилових ешелонів, зокрема 125-ї піхотної дивізії, яка забезпечувала логістику для подальшого «бігу до Донбасу».

Карта «Положення на Сході» - карта становища військ вермахту в рамках нападу на Радянський Союз, включаючи положення з'єднань Червоної Армії, станом на 16.10.1941 р. (Документи відділу IIIb оперативного управління Генерального штабу сухопутних сил).

Про те, що німецьке командування розглядало Миколаївку як вузлову точку для стабілізації фронту, свідчить й інший архівний документ — «Заплановані маршрути маршу та щоденні пункти призначення 198-ї піхотної дивізії». Згідно з планами штабу дивізії від 12 жовтня, село було визначено як «Tagesziel» (ціль дня) для Бойової групи 305 на 13 жовтня. У ньому прямо зазначено: «beabsichtigte Marschstraßen und Tagesziele der 198. ID… Gruppe 305: 13.10 Nikolajewka» («передбачувані маршрути маршу та щоденні цілі 198-ї піхотної дивізії… Група 305: 13.10 Миколаївка»). Це свідчить, що вже станом на 12 жовтня Миколаївка планувалася німецьким командуванням як конкретний пункт досягнення для однієї з тактичних груп дивізії. Вона не була випадковим пунктом на карті — це був вузол, через який планувалося просування вперед. У тому ж документі наведено маршрути руху через низку населених пунктів, що формують коридор наступу на схід, у напрямку Костянтинівки і далі — на Сталіно. Таким чином, Миколаївка опинялася безпосередньо на осі головного удару.

Заплановані маршрути маршу та щоденні пункти призначення 198-ї піхотної дивізії.

Формулювання «Gruppe 305» вказує на дію зведеної бойової групи, імовірно сформованої довкола одного з піхотних полків дивізії, посиленої артилерією та допоміжними підрозділами. Така практика була типовою для німецьких військ у ході стрімкого наступу, коли окремі групи отримували самостійні маршрути і завдання в межах загального прориву.

Таким чином, район Миколаївки опинявся у смузі взаємодії двох різних типів німецьких з’єднань: з одного боку — піхотних частин 198-ої піхотної дивізії, що просувалися з визначеними маршовими завданнями, а з іншого — швидких передових підрозділів танкових і моторизованих дивізій, які діяли вздовж основних комунікацій і могли випереджати піхоту. І поки 198-ма дивізія та італійські війська пробивали шлях вперед, інші піхотні частини мали зачищати територію та брати під контроль комунікації.

Італійські дивізії «Torino» та «Pasubio», пройшовши повз Миколаївку, продовжували тиснути на південний фланг радянських військ, що відступали. Їхні бойові дії середини жовтня 1941 р. в районі Миколаївки підтверджуються одразу кількома групами джерел — німецькими оперативними документами, італійськими матеріалами дивізії «Pasubio» та радянськими донесеннями Південного фронту.

Італійські джерела про дивізію «Pasubio» («Пасубіо») доповнюють цю картину, фіксуючи дії на правому фланзі німецького угруповання. Вони описують просування колон і короткі бойові контакти в населених пунктах, що добре узгоджується з характером дій флангових підрозділів, покликаних забезпечувати просування німецьких моторизованих частин і займати територію, яку ті обходили або швидко проходили.

У спогадах про дивізію «Пасубіо» один з її ветеранів говорить, що 14 жовтня командування, а саме генерал Мессе, прагнучи пришвидшити наступ, наказало висунути вперед мобільні підрозділи: «14 жовтня наказав «Пасубіо» просунути розвідувальні частини якомога далі вперед, щоб пришвидшити просування всієї дивізії. Для цього під командуванням полковника К’ярамонті була сформована колона … яка мала вирушити на Сталіно, починаючи з Миколаївки та проходячи через Новоселівку — Межову — Олександрівку».

Дату входу італійської дивізії до Миколаївки у своїх спогадах «Війна на російському фронті: італійський експедиційний корпус в Росії» сам італійський військовий і державний діяч, начальник штабу Італійської армії, маршал Італії, учасник багатьох війн та збройних конфліктів, в яких брало участь Королівство Італія у першій половині XX століття, Джованні Мессе: «Висування дивізії «Пасубіо» почалось із запізненням через поновлення мосту в Павлограді і затримки колони вантажних човнів. Понтонери, берсальєри, артилеристи робили все, що могли для поновлення руху важких автомашин, прямо кажучи, штовхаючи їх на руках до місця призначення. Дякуючи їхнім зусиллям, вдалося відновити дорогу до 16 жовтня, на день раніше встановлених термінів. Тим часом корпусна моторизована група, яку перевели в підпорядкування дивізії, проводила розвідку у напрямку Миколаївка — Новотроїцьке. Щоб захистити північний фланг впродовж шляху руху дивізії «Пасубіо» (Миколаївка — Новоселівка — Межова — Лозова (курган) — Гродівка), командир дивізії Вітторіо Джованеллі виділив в авангард під командуванням полковника К’ярамонті пішохідний 80-й піхотний полк і один батальйон 79-го полку. Увечері 16 жовтня авангард досяг населених пунктів Дмитрівка і Миколаївка».

Фрагмент італійської карти, на якій позначено формування і подальший рух «Колони К’ярамонті» через село Миколаївка (жовтень 1941 р.)

Ці спогади, як і карта просування італійських військ в жовтні 1941 р., мають важливе значення. Вони засвідчують, що саме з району села Миколаївка починалося розгортання італійської ударної групи — так званої «Colonna Chiaramonti» («Колона К’ярамонті»), яка діяла як передовий елемент наступу на Сталіно.

Відтак Миколаївка у жовтні 1941 р. — це не просто «село на шляху» чи «село, через яке проходили війська», це — вузлова точка наступу. Саме з Миколаївки починався ривок італійських військ на Сталіно.

У ці дні війна остаточно увійшла в село — не як далеке відлуння фронту, а як реальність, що визначала подальшу долю його мешканців. 14 жовтня 1941 р., що було 115-м днем війни, стало початком тривалої окупації, а сама Миколаївка перетворилася на стратегічний коридор, яким німецька воєнна машина рухалася на схід.

Олександр СИДОРЕНКО
м. Київ

Дніпровські