Марія — голос покоління: «Війна — трансформація для українців»

04 травня 2026 р. 15:19

04 травня 2026 р. 15:19

Марія — 21-річна військова з Хмельницького, яка служить у батальйоні «Щедрик» 411-го полку «Яструби». Вона працює в екіпажі FPV — займається запусками дронів, вибухівкою та технікою. Її шлях до війська був непростим, але впертим. Для Марії війна — це не лише фронт. Це також внутрішня робота над собою: мовою, ідентичністю та відповідальністю за країну. У своїх роздумах вона відверто говорить про побут військових, труднощі з житлом, вплив російської культури на покоління та важливість національного виховання. Її погляд гострий, прямий і дуже дорослий — хоча за паспортом їй лише двадцять один.

Рішення служити прийшло до Марії одразу після початку повномасштабного вторгнення. Тоді їй було лише 17 років. Вона жила звичайним життям, навчалася на журналістиці в Одесі, але війна змінила її плани.

— Я навчалася на факультеті журналістики в Одесі, але згодом змінила плани й забрала документи з вишу. Мала намір здобувати вищу освіту за кордоном, навіть почала вивчати іспанську мову. Та жити мирним життям, коли в моїй країні триває війна, для мене виявилося нестерпно, — розповідає Марія.

Автор: Ірина СИТНІК

Марія працювала одразу на трьох роботах — це хоча б трохи відволікало її від війни та походів до військкомату. Вона долучалася до волонтерства, хоча сама не вважає це чимось особливим.

— Волонтери присвячують цьому життя, а я просто допомагала за можливості, — говорить вона.

Та попри повну зайнятість у щоденному житті, рішення захищати країну вже було прийняте, і від нього дівчина не відступала.

«Мене не хотіли брати, бо я дівчина»

Шлях Марії до армії тривав майже пів року і був виснажливим.

— Я пів року намагалася мобілізуватися. Це був довгий шлях для жінки в армії. Здебільшого мені відмовляли. Хтось просто не хотів брати на себе відповідальність. І справа була не у віці — справа була в тому, що я дівчина, — розповідає вона.

Попри відмови і упередження, її намагалися зупинити відмовами, сумнівами і стереотипами. Проте Марія не відступила. Зрештою, її взяли. Тоді вона вже не відступила від свого — боролася за право бути на бойовій посаді. І використала його сповна — відстоювала своє право бути там, де вирішується результат бою.

— Багато підрозділів не хотіли брати мене на бойову посаду. Однак для мене це було принципово. Я не хотіла працювати в штабі. Я хотіла бути там, де одразу бачу свій результат, — каже військова.

Шлях до підрозділу

Потрапити безпосередньо в бойовий підрозділ Марії вдалося восени 2024 року. Дівчина підписала контракт на службу. Пройшла базову підготовку. І нарешті опинилася у батальйоні «Щедрик» 411-го полку «Яструби» і саме в тому підрозділі, який відповідав її меті.

— Я свідомо не обирала цей підрозділ. Просто шукала можливість себе реалізувати. Друг порадив заповнити Google-форму сюди, бо саме тут йшов набір на операторів безпілотників. Співбесіду пройшла, хоч це було нелегко, — згадує Марія.

Автор: Ірина СИТНІК

Після фінальної співбесіди Марія потрапила до роти, яка згодом виросла в окремий батальйон.

Навчання на фронті

Марія служить у підрозділі, що працює з FPV-дронами. Сучасну техніку військова опановувала вже безпосередньо під час служби — у бойових умовах і під керівництвом досвідчених інструкторів. Попри роботу з високотехнологічною технікою, до мобілізації Марія не проходила спеціальних курсів.

— Уже безпосередньо в підрозділі навчалася керувати безпілотниками. До мобілізації курси не проходила. Думаю, будь-хто може навчитися, але потрібні базові технічні навички, логіка і швидкість сприйняття інформації.

Навчання відбувається поступово — від спостереження до повноцінної роботи.

— Спочатку дивишся, як працює дрон, як його прошивати та як він функціонує. Потім споряджала боєприпаси, запускала, заживлювала штурм.

Втім, не кожен у підрозділі стає пілотом безпілотника.

— Це змагальна позиція. Її потрібно заслужити. Не всі хочуть бути пілотами — кожен займає своє місце в екіпажі. Ми працюємо як єдиний механізм, що знищує ворога.

Перший бойовий виїзд

У підрозділі «Щедрик» Марія повноцінно служить із лютого 2025 року. Свій перший бойовий виліт пам’ятає дуже добре.

— Я була техніком. Починала із саперної справи — споряджала дрони. Моїм завданням було перетворити звичайний безпілотник на бойову машину. У нас є готовий дрон у лабораторії. Його прошивають і готують, щоб зі звичайного дрона він перетворився на бойовий.

Частину роботи виконують ще на базі, але й на позиціях технікам вистачає завдань.

— На позиції теж змінюємо деякі деталі, взаємодіємо з командами — і пілот запускає дрон для знищення ворога. Наш екіпаж працює саме з FPV-камікадзе. Результат своєї роботи ми іноді бачимо майже миттєво. Іноді навіть за п’ять хвилин після запуску дрона, — говорить Марія.

Екіпаж, у якому працює Марія, складається з чотирьох людей.

— Два техніки, пілот і штурман. Окремого водія немає. У нас є екіпаж, і ми самі їдемо на роботу. Коли вирушаємо двома екіпажами, то це вже шість–сім людей: два техніки, два пілоти і два штурмани, аби вони могли чергуватися.

«Пташки», які летять лише в один бік

Вибір бойової спеціальності був для Марії прагматичним.

— Є дівчата-гранатометниці, стрілячки, але їх менше. Я об’єктивно оцінювала свої фізичні можливості. У піхоті мені було б значно важче, — пояснює вона.

Робота Марії пов’язана зі складною технікою, вибухівкою та запуском дронів. І саме тут вона відчула, що зробила правильний вибір.

— Коли я нарешті потрапила до «Щедрика» й взяла в руки дрон, я зрозуміла: я там, де хотіла бути, — це моє місце.

Про роботу з вибухівкою вона говорить спокійно, без зайвої драматизації.

— Страшно? Ні. Є протоколи, які я добре вивчила. До роботи з дронами допускають не одразу. Спочатку проходимо навчання під наглядом досвідчених бійців. Я не в першу ж ніч винесла дрон з вибухівкою. Спочатку просто крутила їх у руках. І тільки коли мене навчили, тоді вже працювала сама. Були випадки загибелі під час роботи з вибухівкою — і через техніку, і через людський фактор. Від цього ніхто не застрахований. Проте нас не одразу кидають у вільне плавання. Нас добре навчають: від скрутки до запуску «пташки».

Усі безпілотники в підрозділі називають просто «пташками». Не через романтику, а тому що так звичніше.

— Вони ж літають. Імен кожній «пташці» не даємо — сенсу немає. Вони всі камікадзе — в одну сторону.

Автор: Ірина СИТНІК

Перші відчуття на війні

Марія добре пам’ятає момент, коли усвідомила: вона вже не просто новобранець, а повноцінна військова.

— Я запускаю дрон, він потрапляє в ціль, і я радію від того, що кількість військових росіян зменшується. Це моє найголовніше відчуття на війні, — говорить вона прямо.

Між виїздами

Марія звикла до того, що її робота — це техніка, вибухівка, дрони й точність у кожному русі. Та попри всю серйозність служби, у підрозділі вистачає моментів, коли можна відпочити.

— У нашому підрозділі є одна важлива перевага — можливість розподіляти обов’язки так, щоб вихідний усе ж залишався вихідним. У нас є спеціалісти, які прошивають дрони; самі екіпажі виходять і делегують цю роботу спеціалістам, тож маємо час для відпочинку, — пояснює вона.

Відпочинок важливий, адже військове життя виснажує — і фізично, і психологічно. Марія говорить про це чесно.

— Є дні, коли ти поспав — і це справжнє благословення. Сон на війні — це розкіш.

Марія не заперечує: служба суттєво обмежує особисту свободу. Та водночас вона говорить і про інший бік військового життя.

— У нас є час на розвиток. У нас навіть вихідні є. Ми не працюємо всі сім днів на тиждень. Інша справа у піхоті…

Немає жінки — є боєць

У батальйоні «Щедрик» чимало жінок, і це гарна тенденція, з огляду на непростий шлях до війська Марії.

— У «Щедрику» мені сказали, що тут гендерно рівні умови. І справді так — немає поділу на «чоловіка» чи «жінку» — є лише боєць.

Марія переконана: у війську важливо одразу показати, що ти здатна виконувати свою роботу на рівні з іншими.

— Треба одразу показати, що ти так само можеш виконувати роботу, як і чоловік. Зрозуміло, що природа наділила нас різними фізичними можливостями, але це не заважає виконувати роботу, яка приносить користь. У нас найбільше дівчат серед усіх підрозділів «Яструбів».

Команда, яка стає ближчою за колег

Бойове товариство у «Щедрику» вже сформувало особливий зв’язок між людьми. Сформувалася звичка: один за всіх — і всі за одного.

— Ми живемо і працюємо разом, тому команда стає ближчою, ніж просто колеги. Ми рятуємо одне одному життя — і це багато значить. Є екіпажі, які працюють дуже близько до лінії фронту, а є ті, що набагато далі. Важливо підтримувати і не підвести один одного.

Погляд на покоління та причини війни

Марія не уникає складних тем і відверто говорить про політичні процеси, які, на її думку, призвели країну до нинішньої війни.

— Коли при владі були Кравчук, Кучма та Янукович, ми залишалися залежними. Лише після Революції Гідності почався процес дерусифікації, і ми перестали бути маріонеткою росії.

На її переконання, справжня незалежність України почала формуватися саме після 2014 року.

— Ми були незалежними, але не по-справжньому. Лише після 2014 року відчули ковток свіжого повітря й розпочали повернення до української державності. Події 2022 року цей процес лише пришвидшили. Багато людей усвідомили небезпеку тільки після початку великої війни. Якби не 2014 рік і не добровольці, то зараз ми всі були б у росії. Для багатьох боротьба почалася ще тоді. Для мене і моєї сім’ї — також.

Марія не приховує розчарування тим, як українське суспільство реагує на війну.

— Боротьбу, яка почалася після 2014 року, потрібно було продовжувати значно активніше. Проте ми не робили цього так, як мали б. Люди «прокинулися» лише у 2022-му — і це наша провина, — говорить вона.

Якщо суспільство знову почне втрачати активність, історія може повторитися.

— Якщо люди знову будуть зменшувати свою активність, як це зараз відбувається, ми повернемося до того, що знову воюватимемо з росією. Ми будемо воювати з цією країною все життя.

Служба змінила Марію не лише професійно — вона інакше почала дивитися на країну, на людей і на те, як по-різному переживається війна. Те, що для військових є щоденною реальністю, для багатьох у тилу поступово перетворилося на фоновий шум. І це їй болить.

— Після 2014-го людям здавалося, що стало мирніше. Вони ховали загиблих, бачили кортежі, але навіть не вставали на коліна. Люди забули, що війна триває. А так не має бути. Ми маємо пам’ятати про тих, хто віддав життя.

Марія втратила друзів. І коли чує фрази про «втому від війни», зізнається, що це боляче.

— Скажіть це військовому, що цивільні «втомилися». Військовий не перестає працювати, а цивільний забуває: не допомагає, не волонтерить. Якщо ти не можеш воювати — допомагай. Проте не кажи, що тебе «втомила війна».

Марія родом із Хмельницького. У її місті не було окупації, однак там також лунають повітряні тривоги й стаються ракетні удари. Вона згадує людей, які не пережили жахів фронту чи окупації, але однаково скаржаться.

— Війна зараз — це Харківщина, Донеччина, Запоріжжя, Херсонщина. А люди в тилу скаржаться. І це реальність. Наскільки різними стали ці два світи. Направду ж тил має підлаштовуватися під військових, а не навпаки.

Волонтерський рух, зі слів Марії, набирає інтенсивність залежно від відстані до фронту.

— Акції на підтримку військовополонених у містах проходять, але вони не такі масштабні, як у містах, ближчих до передової. Чим далі в тил, тим менше активності. Хмельницький, Вінниця, Київ, Дніпро ще тримають темп. А далі вже більше байдужості.

Для Марії це питання не лише моралі, а й справедливості. Вона переконана: суспільство досі не готове прийняти ветеранів так, як мало б.

— В обласних центрах немає нормальних умов: доступних в’їздів, пандусів, крісел колісних. А це мають робити цивільні. Чомусь усі думають, що коли хлопці повернуться, то самі все владнають. Однак інклюзивне суспільство — це відповідальність тилу.

Скільки часу потрібно, аби це усвідомили всі? Війна триває дванадцятий рік, але чутливість суспільства поступово притуплюється.

— 2022-й рік — час, коли країна стояла плечем до плеча. Тоді всі працювали, всі допомагали. Проте одразу було зрозуміло, що з часом залишиться мінімальна кількість людей, які продовжать волонтерити. І так і сталося…

Між війною і хвилиною тиші

У хвилини тиші Марія цінує гумор, читання та музику.

— Гумор на війні — це не розвага, а спосіб витримати напругу. Смішно може бути навіть через дрібниці, але це важливий момент для посмішки — без нього було б значно важче. Потрібно розряджати ситуацію, вивільняти емоції: постійно залишатися в негативі неможливо.

Коли з’являється вільний час, Марія читає.

— Читаю важку літературу, зокрема історію, — каже вона.

Друзі іноді називають її начитаною, але вона лише посміхається їм у відповідь.

Про знайомих, які досі захоплюються російською культурою, Марія говорить без емоційних прикрас — просто і прямо.

— У мене є знайомий, який дуже любить російську культуру та поезію. Для мене це — цензура. Ти живеш в українському місті, Україна багато що тобі дала, а ти все ще захоплюєшся їхньою культурою. То що ти тут забув?

Марія слухає і українських, і іноземних виконавців. Серед улюблених — Паліндром, Ницо Потворно та Скрябін.

— Українська культура не просто піднялася — вона розширилася. Люди почали більше цікавитися. До 2022 року й я менше слухала українського. На жаль.

Та найбільше її зачіпає інше — коли митців починають по-справжньому цінувати вже після їхньої загибелі.

— Так не має бути. Треба цінувати, поки людина жива. Яка користь загиблому артисту, що ти послухав його пісню? Визнання? Він цього не побачить. Визнання має бути зараз. Люди не люблять платити за музику чи фільми. Проте артист теж працює. Якщо ти послухав — заплати. Підписка коштує 50 гривень. Це навіть на каву не вистачить.

Автор: Ірина СИТНІК

Утім, вірить, що суспільство поступово навчиться цінувати своє, українське.

Куди йдуть гроші військових

Марія відверто говорить і про фінансову сторону служби.

— Більшість грошей військових витрачається на купівлю машин, екіпірування, ремонт техніки. Забезпечення є, але все одно основна частина йде на військові потреби. Ще й на винайм житла. І знайти житло у прифронтових містах та селах дуже важко — багатьом відмовляють тільки тому, що вони військові.

Про мову, віру й покоління

У розмові Марія торкається і мовного питання — особистого та суспільного водночас.

— Багато підлітків слухають російську музику. Це сумно. Я теж була тим підлітком, але потім усе різко видалила. Російська мова довгий час була частиною мого сімейного середовища. У мене в сім’ї говорили російською. Так історично склалося: дідусі були військові, жили по всьому світу. Російська тоді була всюди. Проте це відповідальність батьків, що мені не прищепили українську.

Попри це, вона вірить у зміни нового покоління.

— Я вірю, що діти, які не знатимуть російської або знатимуть її дуже погано, — це буде «вау». Це буде покоління без російського впливу.

Марія переконана: національна ідентичність не формується сама по собі.

— Вони вже знають, як виглядає прапор. Має бути національне виховання. Так, це теж пропаганда. Однак пропаганда буває хорошою. Націоналістична пропаганда сьогодні — це найкраще, що може бути.

Вона згадує і про локальні зміни у своєму місті.

У Хмельницькому, каже Марія, активісти домоглися переходу двох храмів від Української православної церкви Московського патріархату до Православної церкви України.

— Ми відвоювали дві церкви. Хто б це зробив у 2007 році? Тепер головний храм міста — під ПЦУ. Там відспівують українських героїв. Раніше такого не було.

Марія говорить про речі, які часто залишаються поза публічними розмовами. Вона переконана: не всі українці однаково залучені до боротьби.

— Не всі українці залучені до перемоги. І це факт. Не всі українці допомагають. Це міф. Багато хто живе у своїй бульбашці, не залучений ні до перемоги, ні до підтримки армії, — каже військова.

Життя під час війни і думки про майбутнє

Планувати майбутнє під час війни Марія не намагається.

— Головне, щоб ми перемогли. Не можна планувати майбутнє, бо ми не знаємо, що буде завтра. Можливо, завтра нам скажуть збирати речі й їхати на новий напрямок.

Автор: Ірина СИТНІК

Попри контрактну службу, продовжувати військову кар’єру після перемоги Марія поки не планує. Втім, і повернення до звичного мирного життя вона поки не може уявити.

Її головне бажання — перемога, збереження держави та рідного дому.

— Наразі моя мрія — аби українська нація вижила, щоб українська держава залишилася у своїй формі. А росіяни більше не народжувалися… З цією нацією не може бути ніякого миру.

Мрії про родину зараз для неї не на першому місці. Рідний Хмельницький для неї зараз десь далеко — за фронтом, наказами й обмеженнями служби.

— Я можу поїхати у відпустку тільки тоді, коли буде можливість, — пояснює військова. — Можливо, колись буде. Було б добре мати велику сім’ю. Проте наразі головне — перемога.

Голос покоління

Розмова з Марією звучить як голос нового покоління — тих, хто виріс у часи війни, але водночас дивиться далі за фронт.

Вона говорить не лише про службу чи побут. У її словах — роздуми про мову, відповідальність, культуру і майбутнє країни.

У цих словах є щось більше, ніж просто історія військової. Є позиція. Є внутрішній хребет. Є віра в те, що країна змінюється — і що зміни починаються з кожного, хто не боїться говорити вголос. Марія йде на війну як на роботу. Проте говорить — як людина, яка думає про майбутнє країни.

Дніпровські