На щиті повернувся сапер Ярослав Бабков із Петропавлівки

13 травня 2026 р. 15:46

13 травня 2026 р. 15:46

11 травня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Антонівське на Синельниківщині загинув молодший сержант Ярослав Бабков — командир відділення розмінування регіонального управління «Схід» 13 окремого саперного батальйону розмінування. Пройшов Херсонський, Сумський та Донецький напрямки. Йому було 34 роки.

Для побратимів він був відповідальним сапером і доброю людиною, для дітей — «найкращим татом, який завжди має цукерки», а для дружини Антоніни — «серденьком», без якого тепер важко уявити життя.

Старший син і брат

Ярослав Бабков народився 18 січня 1992 року. Мама Світлана - вчителька, батьком - шахтар. Закінчив Петропавлівський ліцей №2. Після 11 класу продовжив навчання у Дніпрі. пройшов строкову службу. Працював на шахті імені Сташкова - гірником.

Про свого чоловіка Ярослава згадує дружина Антоніна — з теплом, любов’ю і болем втрати.

— Маленький, біленький, гарненький був у дитинстві. З братом любили у футбол грати. Ярослав старший у сім’ї, а брат Влад молодший, — розповідає дружина Антоніна. - Позитивний, добрий, його всі любили, поважали. Друзі говорили: “Доброї душі людина наш Яра”.

Ярослав з Антоніною познайомилися під час навчання у виші.

— Ми навчалися разом. З 2010 року зустрічалися, а у 2018-му зійшлися жити разом. і відтоді вже 16 років разом.

Антоніна з усмішкою згадує, яким романтичним був її чоловік.

— На 25 років моїх він мені каблучку подарував і запропонував бути разом. Завжди говорив мені: “Я тебе люблю”. Офіційно ми одружилася, коли вирішили створити сім’ю. Ми захотіли дитину. Тоді вже стали до шлюбу.

У 2020 році в подружжя народилася донечка Анна, а 2022-му синок Ростислав.

— Ані шість років виповнилося 6 березня цього року, а Ростиславу 24-го березня буде чотири роки.

Повномасштабна війна розлучила родину.

- 24 лютого 2022 року були вдома. Страшно було. Та вже після перших ударів Ярослав знав: якщо покличуть — він стане на захист країни. Він мені завжди казав: “Ось подивишся, мене заберуть, і я піду”. А я питаю: “А як же ми?” А він каже: “Піду защищать дітей і тебе”.

Війна

На захист України Ярослав Бабков став 8 березня 2022 року. Уже наступного дня після отримання повістки його мобілізували до війська.

— Повістку йому дали 8 березня 2022 року, а 9-го вже забрали, — згадує дружина Антоніна.

Втім, військова справа не була для нього новою. Ще до повномасштабного вторгнення Ярослав проходив строкову службу у Запоріжжі.

— Він у Запоріжжі служив. Його у 23 роки забрали. Півтора року там служив.

Після мобілізації у березні 2022 року військового спочатку направили до Самара, де він проходив підготовку.

— Спочатку в Самар, потім на навчання, а тоді їх розподілили.

Згодом Ярослав опанував одну з найнебезпечніших військових спеціальностей — саперну справу. Служив Ярослав у саперному підрозділі, де виконував одну з найнебезпечніших робіт війни — очищення територій від вибухонебезпечних предметів.

— Спочатку вони об’єкти воєнні охороняли, потім вивчився на сапера.

Служба проходила у найгарячіших та найнебезпечніших напрямках. Ярослав розміновував деокуповані території, працював там, де після бойових дій залишалися смертельні пастки для мирних людей. Спери працювали на Херсонщині та Сумщині

— Був на Сумах, Херсоні, розміновував окуповані території. Потім був в Ізюмі. Вони там розміновували для цивільних людей міста, села, вулиці, - розповідає Антоніна.

Після Харківщини військового та його батальйон перевели ближче до рідного дому, на Дніпропетровщину. Та навіть тоді служба не ставала легшою.

— Чотири місяці Ярослав був з нами, мав змогу жити у власному будинку, але кожен день виїжджав на розмінування. Щодня він виїжджав на небезпечні завдання.

Відрядження та виїзди тривали постійно. Останнім часом це були найближчі до нас Межова, Слов’янка, а ще Донеччина та Запоріжжя — географія його служби постійно змінювалася.

Народження сина

Воєнні будні завжди прикрашали моменти зустрічі з родиною та подарунками долі. Один з подарунків Ярослав отримав на початку своєї служби.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Антоніна була вагітною. Новину про народження сина Ярослав дізнався вже на війні.

— Сьомий місяць очікувань, ми чекали на синочка. Донечці було два роки, а синок ще був у животику, коли Ярослав пішов на війну, - розповідає дружина Антоніна.

Через постійні обстріли жінка вирішила народжувати не вдома, а у Южноукраїнську. За два тижні до пологів Антоніна зателефонувала чоловікові й сподівалася, що його хоча б ненадовго відпустять побачити народження дитини.

— Питаю: “Може, тебе відпустять?” Але дозволу йому не дали. А коли народився синок, я зателефонувала: “Вітаю, у нас синочок”. А він каже: “Я пішов по шашлик для хлопців”.

Через службу військовий не зміг одразу побачити новонародженого сина. Вперше взяти дитину на руки йому вдалося лише через три з половиною місяці, коли ненадовго приїхав у відпустку. Антоніна добре пам’ятає той день — коротку зустріч після півроку розлуки.

— Ярослав приїхав тоді у відпустку на чотири дні. Зайшов у формі. У мене відео є, як доця його бігла зустрічати. Його ж півроку не було.

Саме донечка першою кинулася батькові назустріч.

— Аня вибігла на зустріч, коханий підхопив її на руки. А потім підійшов до мене і вперше взяв на руки сина. Не плакав: стримався, майже ніколи не показував емоцій, бо він у нас мужній.

У родині залишилися фотографії та відео тих коротких, але безцінних моментів, коли вони могли бути разом.

Антоніна усміхається крізь сльози: каже, чоловік дуже мріяв про сина й безмежно любив своїх дітей. Саме вони були для нього головною мотивацією повертатися додому після кожного виїзду.

— Дітей він дуже-дуже любив. Він казав на дітей: “Мої пупсянчики”. У дітей були свої маленькі традиції, які тепер стали особливо дорогими спогадами. Син татка завжди чекав, бо татко цукерки привозив. Або з татком їздили в магазин по цукерки, це теж була традиція.

Антоніна згадує: за роки війни та служби вони намагалися використати кожну можливість, аби хоча б ненадовго бути разом.

— Ми їздили до нього на Ізюм, у село Оскіл, жили десять днів разом. Восени минулого року навіть вдалося повернутися додому разом, бо коханого відправили у відпустку. На початку 2026 року Ярослава перевели ближче до рідного дому. Уже був поруч зі мною і дітками.

Антоніна згадує: попри постійні виїзди та небезпеку, родина намагалася бути поруч із ним при кожній можливості — їздили до нього взимку, проводили разом короткі відпустки та важливі сімейні дати.

Особливо пам’ятними для подружжя стали дні народження Ярослава 18 січня. У 2023 році родина спеціально поїхала до нього у Кіровоград, аби вперше за роки війни провести цей день разом. У 2024 році військовий уже сам приїхав у відпустку, а у 2025-му кілька місяців перебував удома у Петропавлівці. На початку 2026 року Ярослава знову перевели ближче до дому. Антоніна зі сльозами згадує, як чоловік радів, що вкотре зустрічає свій день народження поруч із родиною.

— Казав: “Киця, і в цьому році я день рождения вдома святкуватиму”.

Та ще одного свята Ярослав нематиме…

Останній день вдома

Про останній день чоловіка Антоніна говорить крізь сльози. Каже, того ранку все було, як завжди перед черговим виїздом на службу.

Напередодні ввечері вони повечеряли, а Ярослав попередив, що має дуже рано вставати — о 4:30 вже потрібно було бути на місці. Вранці військовий, як завжди, обійняв і поцілував дружину перед виїздом.

— Я кажу: “Люблю”. І він: “Люблю”. Все — побіг, бо час іде, - згадує дружина.

Після виконання завдань чоловік завжди повертався додому, сідав за комп’ютер і готував звіти для командувачів. Але того дня все було не за планом…

— Відчула тривогу. Телефонувала чоловіку, але він вже не відповідав.

Пізніше дружині повідомили, що Ярослав загинув. Що саперів уже виконала своє завдання та поверталася назад, та їх повернули.

— Їм скинули ще одну локацію для роботи, поїхали — і він більше не повернувся.

11 травня 2026 року близько 11-ї години дня під час виконання бойового завдання в населеному пункті Антонівське Синельниківського району Дніпропетровської області Ярослав Бабков загинув.

Про обставини трагедії родині досі відомо небагато.

— Кажуть, що він підірвався... - говорить дружина.

Позивний Яра

Позивний у Ярослава простий — «Яра», від його імені. У домі Ярослава Бабкова залишилися медалі, грамоти та подяки за службу. Дружина Антоніна каже: нагород у чоловіка було чимало — за службу, ризик та виконання бойових завдань. Серед документів — посвідчення учасника бойових дій, грамоти та відзнаки, які тепер стали для родини особливо болючою пам’яттю.

• Медаль “Відзнака голови адміністрації державної спеціальної служби транспорту” ІІІ ступеня;
• Медаль “Ветеран війни”

Світла людина

У пам’яті рідних, друзів і побратимів Ярослав Бабков залишився світлою, доброю та щирою людиною.

— Він душа компанії. Хороший, веселий, - згадує Антоніна.

Любив прості речі — родину, домашній затишок, риболовлю та мрії про мирне життя після війни. Разом із дружиною вони будували плани на майбутнє: покращити будинок, купити автомобіль, а головне, більше часу проводити разом.

Ярослав любив домашню атмосферу, сімейні вечори й те тепло, яке чекало його вдома після служби. Цінував турботу дружини та її страви. Навіть про найпростішу їжу говорив, що вона «найкраща». Любив жартувати, танцювати, легко знаходив спільну мову з людьми. А мама, усміхаючись, називала його «дивний, як Париж».

Дружина згадує: у підрозділі Ярослава поважали за розум, відповідальність та людяність. Побратими довіряли йому найскладніші завдання та часто призначали старшим групи.

— Його завжди назначали старшим. Ярослав завжди дуже серйозно ставився до служби. Після загибелі побратими телефонують та згадують Ярослава лише теплими словами. Кажуть: “Тоня, такої доброї людини немає в нас. Це велика втрата для групи, для роти.

Тепер дружина не стримує сліз, говорячи про втрату.

— Війна забирає найкраще. Я йому казала: “Ти моє сердечко”. Я ніби втратила частину себе. Наче моє серденько вирвали з мене. Душу відібрали.

Антоніна дивитися на медалі та нагороди чоловіка, фотознімки, які залишилися вдома. Зізнається, попереду для неї — ще одна важка розмова: пояснити дітям, що тато більше не повернеться.

На щиті

13 травня Ярослав Бабков востаннє повернувся додому… на щиті. Не з чергового виїзду, не у коротку відпустку, не з обіймами для своїх «пупсянчиків». Цього разу — у тиші, під прапором України, за яку він боровся до останнього.

Автор: Ірина СИТНІК

У Петропавлівці Героя зустрічали живим коридором. Люди ставали навколішки, тримали в руках прапори та квіти, проводжаючи в останню путь свого земляка, чоловіка, батька, сина й побратима.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Тепер Ярослав Бабков — у небесному війську.

Ім’я Ярослава Бабкова назавжди залишиться у пам’яті рідної громади та України.

Дніпровські