Тримати небо і людей: шлях командира Данила Шкільнюка

15 травня 2026 р. 15:44

15 травня 2026 р. 15:44

Данило Шкільнюк — командир розвідувального підрозділу 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади ЗСУ, який звик відповідати не лише за результат, а передусім за людей. Його сила — не лише у військовому досвіді, а в тому, що сформувало його задовго до війни: велика родина, де виховували дванадцятеро дітей, відповідальність за молодших, уміння домовлятися і триматися разом. 20 днів під обстрілами в окупованому Маріуполі, життя у сховищі, виїзд із оточеного міста. Цей досвід загартував його, навчив діяти рішуче. А віра, музика, родинні традиції — чути інших і не втрачати людяність навіть у найскладніших обставинах. Сьогодні ці риси визначають його стиль командування — «більше пряника, аніж кнута», і допомагають вести за собою людей на війні. Це історія про шлях від маріупольського дитинства до командування підрозділом аеророзвідки — і про те, що насправді стоїть за словами «відповідальність» і «триматися разом».

Автор: Ірина СИТНІК

Вони — мої діти, сестри й брати

У його руках безпілотник — легкий розвідувальний безпілотник «Вектор». Монтує пташку швидко, бо кожен рух неодноразово повторений за роки служби. Цей літачок давно перестав для нього бути просто технікою. Саме з цього все починалося: перші вильоти, перші помилки, перший досвід, коли вчишся відчувати техніку — розуміти її рух, ловити вітер, сигнал.

Автор: Ірина СИТНІК

Сьогодні Данило вже не просто пілот. Він — командир підрозділу аеророзвідки, у якому близько 25 військових. Людей, роботу яких він координує щодня — від планування вильотів до складних операцій. І робить це впевнено саме тому, що сам пройшов цей шлях із нуля: знає кожен рух дрона, кожен збій, кожен ризик.

І пояснює, що командування — це не лише про задачі, а передусім про людей: зберегти, навчити, повернути живими.

Автор: Ірина СИТНІК

Це вміння не з’явилося раптово, бо закладене було ще задовго до війни…

Нас було дванадцятеро

Данило народився і виріс у Маріуполі. Щасливе дитинство, життя у місті біля Азовського моря… Щасливе до 2022 року, до окупації, яка змусила роз’їхатися велику родину по різних куточках світу. Спогади про дім, дитинство і сім’ю залишаються для нього особливо теплими.

— Зростав у багатодітній родині — один із старших серед дванадцяти дітей: вісім хлопців і четверо дівчат. Підтримка була завжди. Ми навіть у школі були великою командою. Брати були в кожному класі.

Родина сповідувала протестантську віру, і це впливало на життя та цінності в родині. Життя у великій сім’ї навчило головному — триматися разом.

— Батько працював на будівництві, але значну частину життя присвячував служінню в церкві: хор вів, прославлення. Мама пішла в журналістику: випускала релігійну газету, писала статті — і про віру, і трохи про політику. Майже всі брати й сестри й сьогодні присвятили себе релігії.

Маму забрала тяжка хвороба у 50 років, у засвітах через хворобу й наймолодший з родини. А через війну уся родина Шкільнюків розлетілася по світу — Європа, Велика Британія, Америка; кілька родин залишилися в Україні.

— Родина в нас дуже згуртована, хоч нас розкидало по всьому світу. Тільки в Австралії, мабуть, немає наших, — посміхається Данило.

Вечорами читали Біблію і співали під гітару

У родині Данила віра була не просто переконанням — вона формувала щоденний ритм життя. Вечори проходили разом: за читанням, співами і спілкуванням.

— Батько нам Біблію кожен вечір читав. Спонукав і нас читати. Були навіть графіки: сьогодні ти читаєш один розділ, завтра — інший. Кожен вечір — пісні під гітару співали. Батько грав на гітарі, мама — на піаніно, і ця любов до музики передавалася всій родині. Усі сестри та брати на інструментах грають: скрипка, віолончель, флейта, піаніно, гітара, барабан. Я також граю на гітарі, трохи співаю, для себе, — говорить Данило.

Щотижня Данило з братами співав у церковному хорі.

— Я був баритоном у церковному хорі. У хорі співали всі старші діти в родині. Але повністю пов'язати життя з релігією бажання не мав. З часом батько перестав наполягати і дав право обирати. В один момент сказав: «Як обереш сам — так і буде».

Сьогодні Данило — командир підрозділу. І хоча він не часто замислювався про вплив дитинства на себе теперішнього, деякі паралелі все ж бачить.

Хотів бути військовим: про вибір шляху, будівництво і «літаючого Бетмена»

Після повноліття Данило вже замислювався про військову службу. Каже, що бажання піти в армію з’явилося ще у 18 років.

— Я, до слова, хотів в армію. Навіть військовим стати. Утім, коли мені 18 виповнилося — вже вибірково призивали. Тоді не склалося в армію, а зараз склалося.

Після школи Данило обрав технічний напрям і здобув вищу освіту у напрямку електропостачання. Навчання закінчив із відзнакою.

— У нас два великі маріупольські заводи-гіганти в місті працювали, і туди електрики дуже потрібні були. Пішов учитися на професію, яка в попиті. Із червоним дипломом закінчив. Не знаю, як так вийшло, бо студентське життя було активним. А ще з третього курсу допомагав батькові на будівництві.

Згодом саме будівництво стало його основною справою.

— Наша бригада будувала будинки з нуля. Повне будівництво — заходиш на територію, там трава і очерет на території, а через рік уже двоповерховий будинок стоїть.

Паралельно пробував і власну справу відкрити.

— З кумом спробували сезонний бізнес. На морі жили. Організували розваги на воді, атракціони: водні надувні «Бетмен», диван, гоночна машина. Саме «Бетмен» став найпопулярнішим, бо він такий літаючий був, що іноді такі польоти ставали справжнім екстримом. Один раз вітер підхопив того «Бетмена», і хлопець підлетів метрів на 15. Після такого «шоу» відвідувачів на наш атракціон стало значно більше. Було весело. Є що згадати.

Ми знали одне одного з дитинства

Свою обраницю Данило знає з дитинства — дівчина жила поруч.

— Настя була сусідкою. Мені 10 років було, коли познайомилися. Почали зустрічатися десь у 16 років. А одружилися вже після закінчення універу.

У подружжя народилося двоє дітей: Тимур (йому зараз 17 років), донечка Леся — їй десять.

Данило з сім’єю жив у Маріуполі, де залишалася і більшість братів та сестер його великої родини.

Перші тривожні події в Маріуполі

Це був не 2022-й… Це був 2014 рік… Події цього року стали першим серйозним випробуванням для міста і його жителів.

— Це було на 9 травня, як зараз пам’ятаю. Маріуполь намагалися захопити. У місті були вибухи, стрілянина, страйки, зброю роздавали…

Зрештою, українські військові відбили атаку. Але після цього ситуація в місті змінилася — зокрема й економічно.

— Місто звільнили, але пішов застій. Зупинилося будівництво. Багато хто з моїх братів і сестер поїхали шукати іншого життя, зокрема в Київ. У мене планів переїзду до 2022-го року взагалі не було.

Усе змінилося у 2022 році.

Повномасштабне вторгнення…

Події, які колись здавалися локальними, повернулися — але вже в значно страшніших масштабах.

— 2014-й повторився, тільки вже зовсім по-іншому, — згадує Данило.

Ми ще вийшли на роботу

24 лютого 2022 року: попри тривожні новини, Данило ранок почав звично — з роботи. Та дуже швидко стало зрозуміло: звичного життя більше не буде

— П’ята ранку — всі телефонують один одному: почалося, почалося... А ми вийшли працювати на будівництво. Та коли почали ракети летіти, ми заглушили бетонозмішувач. Зрозуміли, що не до роботи.

Першим рішенням стало подбати про родину.

— Черги вже всюди були в магазинах, на заправках. Однак я встиг заправити автомобіль і купити продуктів. Першу ніч провели вдома, але вже наступного дня вирішили шукати безпечніше місце.

За два кілометри від будинку була велика церква, яку місцеві вирішили використовувати як укриття.

— Триповерхова церква з підвалом і двома виходами стала нашим сховищем. У підвалі збиралися люди, допомагали одне одному. Переховувалися в церкві близько 50 людей. Хтось приходив, хтось йшов. Люди приносили їжу — хто закрутки, хто м’ясо. Тут було безпечніше. Не те, щоб безперервно, але сектор рандомно обстрілювали.

Данило згадує наслідки таких обстрілів.

— Ми були на околиці, де тихше, а в місті було зовсім жорстко. Убиті люди лежали просто на вулицях, на дорогах. Траплялося, що тіло людини по два дні лежало на дорозі. Зрештою, їх вдавалося забрати й поховати. Мій брат був волонтером, ініціював поховання загиблих. Біля центрального ринку рили траншеї — там просто неба була братська могила. Паралельно почалося мародерство. Магазини грабували, і це були не лише речі першої необхідності — крали все.

Місто швидко опинилося в оточенні. Виходів не було. Кільце замкнулося. Окупаційні війська заходили з різних напрямів. Обстріли посилювалися.

— Із Криму зайшли і просто маршем дійшли до Маріуполя, замкнули кільце. А потім почали бомбардувати літаками.

Однією з найтрагічніших подій того часу став удар по Маріупольському драмтеатру. 16 березня 2022-го російська авіація скинула на будівлю драмтеатру в Маріуполі дві 500-кілограмові бомби. Приміщення театру слугувало укриттям для цивільних. Про це свідчив напис позаду будівлі: «ДЕТИ», який чітко було помітно на супутникових знімках. За оцінками очевидців, у драмтеатрі перебувало близько тисячі осіб.

Данило з родиною виїхав із Маріуполя напередодні цієї трагедії, 15 березня…

Кінотеатр для дітей, жінкам — тюльпани або 20 днів в окупованому Маріуполі

Поки Данило з родиною залишалися в Маріуполі, місто стрімко руйнувалося під обстрілами.

— Жодної багатоповерхівки, яка б не постраждала. Будинки або вигоряли, або руйнувалися вщент. Ми лишалися у нашому сховищі рівно 20 днів.

Перші дні війни нагадали: війна — це смерть

— У перший день повномасштабної трапилася трагедія просто на очах: люди приїхали зі сходу міста до родичів, тільки зайшли на поріг — і туди ракета прилетіла. Усі загинули. Це змусило переосмислити страх і небезпеку. Я тоді подумав: якщо доля — то доля. Але будемо намагатися вижити.

Попри постійні обстріли, у сховищі намагалися створити максимально нормальні умови, особливо для дітей.

— У нашому сховищі багато дітей було. Треба було годувати, воду носити. Із часом вдалося організувати навіть побут. Допомогли знайомства і обставини. Ми зробили світло. Я працював у порту, і нам дали можливість набрати дизель. Генератор вдалося взяти в знайомого.

У підвалі поступово з’явилися базові умови для життя.

— У нас було і світло, і тепло, і вода. І навіть більше — для дітей створили своєрідний простір без війни. Організували кінозалу. Ми зробили по максимуму все, аби діти не бачили цієї війни. Аби не відчували того, що відбувалося за стінами.

Навіть у найтемніші часи він знаходив можливість зробити щось добре для інших. Так сталося і 8 березня 2022 року.

— Теща вирощувала квіти. Тюльпани стояли — пропадуть. Вирішив роздати їх людям. Я набрав тих тюльпанів у машину і поїхав у центр міста. Усіх жінок, кого зустрічав, — вітав, дарував квітку. Реакція була дуже емоційною: хтось плакав, хтось просто дякував, бо під обстрілами — і тюльпани роздають.

«Я думав, що це наші»: зустріч з окупантами

Цей епізод Данило згадує з усмішкою. Каже, що зараз це вже виглядає інакше, аніж тоді.

У селі, де вони переховувалися, одна з родин тримала перепелину ферму, з неї годували тих, хто був у сховищі церкви. У складних умовах це була важлива підтримка для людей. Та за пташками потрібно було доглядати — навіть під обстрілами.

— Перепелина ферма виручала нас: це були такі необхідні нам харчі. Та треба було підгодовувати птахів, світло провести. Ферма знаходилася на іншому кінці села. Десь кілометри три від нас.

Попри комендантську годину і небезпеку, Данило разом із знайомим вирішили туди поїхати. Допоміг із господарством і вирішив повертатися додому. Дорога була темною і тривожною.

— Іду селом — тихо: там хата горить, там горить… І раптом розумію, що підійшов до танка. Думав, що це азовці. Обережно звернувся до них. Кажу: «Я місцевий, маю цивільний паспорт. А ви наші?»

Але відповідь усе змінила:

«Ну, смотря, кто наши», — відповів окупант.

Данила завели до будівлі сільради, яку вже зайняли російські військові. Почався допит.

— Питали: де азовці, скільки їх, де ховаються. Намагався не видати нічого. Відповідав, що нічого не знаю, я мирна людина. А сам думав, що все… розстріляють.

Та зрештою його відпустили. Поки повертався до сховища, страх не відпускав. Кожен крок здавався останнім. Лише коли звернув із дороги, видихнув. Діставшись додому, нарешті відчув, що врятувався.

«Мене відкинуло вибухом»

Залишатися жити в окупації було дедалі небезпечніше. Данило не раз потрапляв під обстріли.

— Було, було… Я вийшов на вулицю, узяв сокирку, розчистив стежку, аби можна було швиденько за водою сходити до криниці. Чую — летить, свистить. Я одразу падаю на землю, на інстинкті вуха закрив, рот відкрив (все за інструкцією виживання). Метрів за п’ять — вибух, мене відкинуло. Після першого вибуху були ще п’ять вибухів, усі поруч. Це було питанням секунд. Не знаю, як пощастило живим лишитися… Боженько зберіг.

Автор: Ірина СИТНІК

Ми просто вирішили: треба їхати

Рішення виїжджати з Маріуполя визрівало в умовах повної невизначеності. Місто було в блокаді, без зв’язку і базових ресурсів.

— Блокада: зв’язку немає, газу нема, води нема, світла нема — нічого немає. Лише чутки: хтось комусь щось сказав — і все, тільки так.

Час від часу з’являлися повідомлення про можливі «зелені коридори», але вони зривалися.

— Поліція їздила з рупором, казали, що буде «зелений» коридор. Люди збиралися — а потім казали: ні, розходьтеся. І так кілька разів.

Зрештою, родина вирішила не чекати. Виїзд запланували на 15 березня.

Того дня дороги були переповнені. У районі вже були російські війська, але рух ще регулювали українські військові.

— Усі вулиці заполонили машини. Метрів за 500 вже були російські війська, але рух регулювали наші азовці. Люди намагалися хоч якось позначити, що в машинах — діти. Хтось вішав білі простирадла, хтось писав на склі — «Діти». У багатьох машин вже й скла не було. Машини були побиті, але їхали — на останньому подиху.

Виїзд набув масового характеру 15-го і 16-го березня.

— Уже масово маріупольці виїздили. Більшість рушила одним маршрутом — із Мангуша на Бердянськ, і там утворилися величезні затори — від Бердянська до Мелітополя.

Данило вирішив ризикнути і змінити маршрут.

— Я подумав: поїду іншою трасою, спробую. Звернули в інший бік, а там взагалі нікого. Ми за дві години доїхали до Запоріжжя.

Автор: Ірина СИТНІК

Проїхали близько 20 російських блокпостів. На кожному перевірка: речі, документи. Російські військові намагалися відмовити людей їхати далі.

— Татуювання дивилися: підніми, покажи. У мене одне татуювання було — нічого не сказали, вони свастику шукали. Ще казали: «Ви туди не їдьте, вам треба в Крим або ще кудись». Фактично — спонукали залишатися на окупованій території.

Попри страх, перевірки і невідомість, родині вдалося вирватися з оточеного міста.

Інші родичі пережили значно складнішу дорогу.

— Вони поїхали через Бердянськ… і заїхали на мінне поле. Ситуація була критичною, тож уся колона автомобілів заднім ходом вночі виїжджала назад. Дорога була довгою. Ми вже на той час переночували, відпочили, а вони тільки на наступний день приїхали.

Вивозили найнеобхідніше

Під час евакуації з Маріуполя родина була обмежена в просторі й часі, тому брали лише найнеобхідніше.

— У мене була машина «Каблучок»… Вона досить містка. У ній тоді їхали одразу дві родини. Я вивіз свою сім’ю і сім’ю брата. У брата було троє дітей, у мене двоє. І четверо дорослих. Речей брали мінімум. На перший час — одяг, ковдри й робочі інструменти.

Будинок родини залишився відносно цілим під час тих подій. Нині там оселилися інші маріупольці, у яких будинки розбомбили.

У Запоріжжі родина не затримувалася надовго і рухалася далі.

— План був одразу: родину відправити за кордон. Кілька тижнів ми провели у Кам’янець-Подільському у тимчасовому прихистку. Звідти сім'ю відвіз до Румунії. Швагро з родиною залишався в Україні, я з ними лишився.

Не міг сидіти на місці

Після евакуації Данило залишився на заході України — неподалік від Чернівців. Однак фактично одразу почав займатися волонтерством.

— Як і в Маріуполі, я на місці не сидів. Думаю — треба щось робити, якось допомагати. Почали возити волонтерку, буси, пікапи, форму військову — «британку». Допомогу доставляли як власним транспортом, так і через пошту. На схід теж їздили.

Запити надходили від знайомих військових і через «сарафанне радіо».

— Треба було — переганяли пікапчики, возили допомогу. Основна робота на той час полягала саме в доставці гуманітарки.

Згодом масштаби волонтерської організації зросли, але це вже відбувалося без участі Данила. Волонтерством Данило займався близько року. Доля розпорядилася інакше.

Без броні: розумів, що це рано чи пізно служитиму

Данило усвідомлював, що його шлях рано чи пізно приведе до служби. Був внутрішньо готовий до цього, хоча визнає, що це відчуття оманливе.

— Я ж по всій Україні їздив — без броні, без домовленостей. Одного разу приїхав на пошту відправляти форму — все як завжди. До мене підійшли чоловіки у формі. Я кажу: ну що, давайте — піду служити.

Ситуація розвивалася швидко і без підготовки.

— Я думав, що готовий до цього моменту… а насправді не був готовий. Навіть додому не відпустили переодягтися. Надворі осінь, я в шортах і футболці. Днів п’ять у Житомирському лісі — в шортах. Виручали інші призвані: хтось шкарпетки дав, хтось светра… Потім вже з рідними зв'язався — привезли речі.

Після цього почалася підготовка. Спочатку — базовий етап — навчання, а потім — відбір до бригад.

— По бригадах тоді розподіляли вже після навчання. А ще відправляли за кордон на підготовку. Я потрапив до числа тих, кого обрали. Офіцер ходив, дивився на новобранців, підійшов до мене: «Ти поїдеш».

Під час навчань бронік стає частиною тіла

Після мобілізації Данило разом з іншими новобранцями вирушив на навчання за кордон. Шлях почався зі Львівщини. Далі дорога через Польщу до Великої Британії.

— Нас розселили в модулях — душі, сушилки, пралки, кімнати нормальні, їдальня. Навчання тривало 40 днів. Інструкторами були кадрові військовослужбовці з Австралії. Сержант був дуже витривалим — ганяв нас нормально, — згадує Данило.

На початку було непросто.

— Бронік цілий день носиш — незручно. Нам казали: ти маєш до нього звикнути, він має бути частиною твого тіла. І так і сталося — поступово організм звикав.

Фізичні навантаження були серйозні.

— Рюкзаки по 30 кг, РПСка, автомат — і ще під горку йдеш. Найбільше вражав сам інструктор: спокійно йде, гукає: «Що ви там відстаєте?» А в нас «язики на плечах». А якось запропонував помінятися з ним рюкзаком. Направду думали, що він каміння там носить.

Найважчим етапом стала так звана «психосмуга».

— Це, мабуть, найважче, що я в житті робив. Смуга максимально наближена до бойових умов. Окопи, траншеї, вгору-вниз, стріляють над вухом, гранати кидають. Окуляри запотіли так, що нічого не було видно. Повзеш і взагалі не розумієш, що відбувається.

Попри це, потрібно було виконувати завдання.

— Завдання: пройти, попасти в ціль, доповзти — і витягнути «пораненого» (макет пораненого важив 90 кілограмів) і нести його під горку. Сили закінчувалися, але зупинятися не можна. Інструктор підганяє: «Давай, давай!»

Зрештою, впоралися всі. Після завершення навчання отримали сертифікати і нову військову роль — стрільців.

Бригаду ми не обирали — вона обрала нас

Після навчання за кордоном Данило повернувся в Україну, де розпочався новий етап — розподіл за підрозділами.

— Зрозуміло, що ми бригаду не обирали. Вона сама нас обрала. Рішення ухвалювали централізовано: ця кількість — в цю бригаду, ця — в іншу. Я так в 25-ту попав. Відбір прийняв спокійно. І до сьогодні не шкодую.

Автор: Ірина СИТНІК

Після прибуття до пункту постійної дислокації почався внутрішній розподіл.

— Нас привезли на ППД, і там уже приїжджали представники з різних батальйонів — питали, хто гарно стріляє, хто з комп’ютерами дружить.

У підсумку Данило опинився в підрозділі безпілотних систем. На той час структура тільки формувалася. А це означало нове навчання. Тепер вчився на пілота безпілотного «літачка».

— Це був жовтень 2023 року. Тоді ще не було батальйону — була окрема рота безпілотних авіаційних комплексів. Ще не було всіх цих наворотів — оптоволокна… Починали з базових речей. Вивчали «Мавіки», «Вампір», КЛЄ — керівництво льотної експлуатації.

Старання новобранця швидко помітили.

— Побачили, що я стараюся, все виходить — дали звання молодшого сержанта. А невдовзі став командиром відділення. Потім головним сержантом взводу. А згодом поїхав вчитися на пілота БПЛА.

Бажання пілотувати пояснює просто: літаки, небо, то була його стихія.

На першому ж вильоті посадив літак на найвище дерево

У квітні 2024 року Данило розпочав новий етап — навчання на пілота розвідувальних безпілотників.

— Навчання — на «Вектор». Недовгий курс. Одразу на бойову позицію.

Перший виліт запам’ятався надовго. Бо все пішло не за планом.

— Я одразу «Вектора» посадив на найвище дерево. Зараз, уже як досвідчений пілот, думаю — як таке могло статися. Дві кнопки нажми — і ти бачиш, куди летиш. Але ж ні. Дерево метрів 25, гілки починаються на висоті десяти метрів. Дістатися нереально.

Залишати апарат не варіант — довелося шукати рішення.

— Викликали хлопців з іншого взводу з безпілотником «Вампіром». Операція порятунку виглядала нестандартно. Підняли «Вампір», причепили якір від човна — і це спрацювало. Якорем чітко зачепили літачок і акуратно зняли. Потім вже було справжнє пілотування, — згадує військовий.

Автор: Ірина СИТНІК

З’являвся новий досвід і нові типи техніки.

— Потім ще на літаки вивчився — «Лелека», «Міні-Шарк». Працював відтоді саме з розвідувальними апаратами.

Особливість розвідувальних безпілотників — необхідність повернення.

— Розвідувальні літаки треба і запустити, і посадити. Це ударні дрони — в одну сторону летять. Кожен тип безпілотника має свої нюанси. Є парашутна посадка, є, як ми кажемо, «на пузо», а от «Вектор» як коптер сідає — всі по-різному.

У роботі доводиться враховувати безліч факторів.

— Вітри, напрямки, погоду, висоту, поле для посадки — багато всього. Реальність бойових умов різко відрізнялася від навчання. На навчаннях спокійно літаєш — GPS не глушать, нічого не заважає. На фронті все інакше. Злетів — тебе одразу глушать. Картинки нема. Ти не знаєш, де ти. Доводиться діяти наосліп: антену крутиш, шукаєш сигнал. І заново орієнтуватися в просторі. Де ти, куди тебе вітер зніс — прив’язуєшся, повертаєшся. На бойових, звичайно, все зовсім інакше.

Автор: Ірина СИТНІК

Ми бачимо ціль — передаємо бомбардувальникам

Робота пілота-розвідника — це постійна напруга і відповідальність. Данило згадує: найважливіше — вчасно помітити і передати ціль.

— Багато було вражених цілей по нашій розвідці — і танки, і «Гради», і командні пункти з особовим складом, склади боєприпасів. Іноді враження цілі — це потужні удари з «феєрверками».

Особливо запам’яталися нічні вильоти.

— Літали ми вночі. Під селом Тоненьке, поблизу Авдіївки. Виявили ворожу техніку. Бачимо — «Град» виїхав, повністю заряджений, із супроводом, десь 10 людей. Одразу передав інформацію: «Град» виїхав на вогневу позицію. Далі в роботу включилися інші підрозділи. Прилетіли на «Вампірі». Ворог чує, що бомбер над ними, починає розбігатися, «Град» кинули… Момент удару був вражаючим. Удар нагадував ядерний вибух. «Вампірчик» загинув тоді, але ціль була уражена потужна.

Автор: Ірина СИТНІК

Інший випадок також стався на цьому напрямку.

— Їхала вантажівка з БК. Знову — передача координат. Передаємо: «Вантажівка з боєкомплектом». Проте ситуація вирішилася неочікувано. Вантажівка наїхала на протитанкову міну — і вибухнула. Подібних епізодів було чимало.

Окрім виявлення техніки, розвідники допомагали відбивати атаки.

— Штурми відбивали, колони техніки палили ще на під’їздах до позицій. Це і є наша ключова роль — в тилу побачити і вчасно доповісти. Потім працюють ударні дрони. Саме це дозволяє зупиняти ворога ще до бою. У результаті більшість атак не доходить до передової.

Я навіть не знаю, скільки зробив вильотів

Данило зізнається: жодної «внутрішньої статистики» чи підрахунків за час служби не вів.

— Ні галочок, ні підрахунків. Я навіть не знаю, скільки вильотів зробив, якщо чесно. Але багато. Основна робота пов’язана з кількома типами безпілотників: «Вектор», «Лелека», «Міні Шарк».

Автор: Ірина СИТНІК

Загалом у ролі пілота аеророзвідки Данило провів понад півтора року. А потім йому випала інші роль.

Більше пряника, ніж кнута

Коли у підрозділі постає питання лідерства, відповідь не завжди приходить одразу. Але інколи рішення — це не про вибір, а про внутрішнє «треба». Саме так розпочалася історія Данила Шкільнюка - командира розвідувального підрозділу.

— У нас формувався батальйон. І, звісно, треба були надійні люди, офіцери. Мені запропонували навчання, підвищити знання до офіцера. Значить, так треба. Не відмовився, — розповідає військовий.

Після навчання очолив підрозділ. І вже понад півроку — командир підрозділу.

Сьогодні під його керівництвом — у середньому 25 військових. Усі вони — розвідники. Без винятку.

Командирство — це не лише про завдання й накази. Це передусім про відповідальність за людей.

— Взагалі основне завдання командира будь-якого — це збереження життя і здоров'я особового складу, — підкреслює Данило. — Я намагаюся їм бути і другом, і батьком, і психологом… Ким тільки не доводиться бути.

Чи вважає він себе хорошим командиром? Відповідає стримано.

— Намагаюся бути хорошим командиром… Але це не мені судити, як у мене виходить. Можу тільки сказати, що у моєму підрозділі позитивна і сприятлива атмосфера. Ми маємо спільну мову. Робота робиться, усі живі, здорові, у відпустки ходять у мене. Скарг особливо не виникає.

Автор: Ірина СИТНІК

Свій стиль керівництва він частково пояснює закладеними ще з дитинства цінностями своєї великої родини.

— Я думаю, що якісь флешбеки є з дитинства… Доводиться багато проводити бесід. Усі ж ми різні, у всіх свої проблеми, переживання — і всіх треба зрозуміти, піти на зустріч. Водночас — тримати баланс. Коли відмовити, коли посварити. Без цього не буває.

Його формула проста:

— Намагаюся бути хорошим командиром — менше сварити, більше заохочувати. Більше пряника, аніж кнута.

І Данилу це вдається. Його службу відзначено державою. За мужність і відданість Україні Данило Шкільнюк нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України», а також нагрудним знаком «За службу та звитягу» ІІІ ступеня. Для нього це не про відзнаки, а про людей і виконану роботу.

Перехід від пілота до командира — це не лише нові обов’язки, а й внутрішня боротьба. Бо разом із досвідом приходить і ностальгія.

— Інколи сумую за польотами. Це така романтика полів. Я дуже це люблю, — зізнається військовий.

Автор: Ірина СИТНІК

Про підлеглих говорить з теплом:

— Ті кому по 20 років, вони як діти мені… Моєму синові 17 років. Старші — як сестри й брати. Хвилююся за них, для мене головне їхні життя.

Найнебезпечніше — заїзд і виїзд або складні операції

Перед складними завданнями командир не просто віддає накази — Данило проживає кожен етап разом зі своїми підлеглими. Особливо тоді, коли мова йде про ризикові операції.

— Бувають такі моменти, що доводиться цілі спецоперації проводити. Зокрема порятунку літака, який збили. У такі моменти координую кожен крок. Моє завдання — зі всіма погодити дії, моніторити небо, ввести у курс справи, вести екіпаж, аби вони могли виїхати, швиденько забрати літак і заїхати без негативних наслідків.

Попри чіткий план і контроль, хвилювання нікуди не зникає. А далі — лічені хвилини, від яких залежить усе.

— Коли все гарно сплановано, хлопці за 5 хвилин заїхали, забрали літак і повернулися. Завдання виконано. У такі моменти пишаюся своїми.

Автор: Ірина СИТНІК

Операція не вважається завершеною, поки всі не повернуться.

— Коли екіпаж виїжджає з небезпечного сектору — тоді я спокійний. Найбільша небезпека — саме в русі. Це заїзд-виїзд. Коли екіпажі міняються — саме такий небезпечний момент.

На війні небезпечні моменти — не виняток, а частина реальності. Але навіть у таких умовах найважливіше — зберегти життя людей.

— Слава Богу, жоден з моїх бійців поранені не були, — каже командир. — Бувало, що біля автівки «Молнія» розірвалася, попала в дерево, не в машину. Водій — живий, тільки машину посікло уламками, скло розбило, лобове — в тріщинах. Такі моменти не вийняток.

Автор: Ірина СИТНІК

З роками війни змінюється багато, але дещо залишається незмінним — віра.

— Мені з дитинства показали, що Бог є. І в Маріуполі були різні випадки, що просто знаю — янгол-охоронець поруч. Відтак страх відходить на другий план. Загинути на полі бою не боюся.

«Кожному своє»: про будні підрозділу, гумор і вибір на роздоріжжі

Велику роль у цій роботі відіграє підтримка з тилу.

— Дуже велика подяка всім, хто допомагає нам закривати збори. Машини ламаються дуже часто. Ці збори, що люди допомагають — дуже нам на руку.

Розповідаючи про службу, військовий каже — все, як у звичайних людей, тільки в умовах війни.

— У підрозділі спілкуємося про роботу в основному, — говорить Данило. — Зрозуміло, бувають кумедні моменти, посміялися трохи, буває підшуткували один над одним. Кожен має свої маленькі звички, які допомагають тримати баланс. Хтось музику слухає, коли їде на позицію. Хтось співає. Це класно. Кожному своє.

Данило — інший.

— Я більше люблю двигун послухати, чи нормально він працює і чи нічого не літає щось небезпечне поруч.

Автор: Ірина СИТНІК

Стоїмо до кінця

Про майбутнє після війни — одне з найскладніших питань. Бо відповідь на нього формується тут і зараз, у щоденній реальності фронту.

— Маріуполь уже не дуже українське місто, як на мене, — каже військовий. — Понаїхали проросійські любителі. Тому в Маріуполь повертатися не планую. Своє майбутнє бачу в іншому місці. У Карпатах… Дуже багато планів після війни — туристичний бізнес розвивати хочемо.

Але поки триває війна — відповідь очевидна.

— Війна ж не закінчилася. Ворог не зупиниться. Треба нам цю орду спиняти. Ціна поступок надто висока. Якщо ми їх тут не зупинимо, вони далі підуть — до Дніпра, до Одеси…. Не можна Донбас віддати — війна від цього не закінчиться. Ми просто віддамо свої позиції вигідні і залишимось на невигідних.

Автор: Ірина СИТНІК

Розмову Данило Шкільнюк завершує на чіткому відчутті головного для аеророзвідки 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади:

— Складаємо плани, присягу й парашути, але ніколи не складаємо крил!

Автор: Ірина СИТНІК

Дніпровські