ЕКСКЛЮЗИВ Від ходунків до нової мрії: як у Дніпрі реабілітують евакуйованих переселенців

25 червня 2026 р. 17:47

25 червня 2026 р. 17:47

У Дніпрі люди, які роками не вставали з ліжка через інсульти чи похилий вік, знову вчаться ходити, їсти самостійно та будувати плани на майбутнє. У Центрі соціальної адаптації приймають внутрішньо переміщених осіб, евакуйованих із зон бойових дій. Тут їм відновлюють не лише фізичні можливості, а й документи, пенсійні виплати та сенс жити далі, розповідає “Наше місто”.

Один із підопічних центру — Юрій, якому 55 років. Він переніс два інсульти ще у 2013 році й понад десять років практично не вставав з ліжка.

-20 лютого поточного року мене евакуювали з Дружківки, бо там нас бомбили дуже, — розповідає чоловік. – Спочатку привезли до Краматорська, потім до Павлограда, де оформили документи, і вже звідти потрапив у Дніпро. Я до цього 13 років не був на вулиці, бо був лежачий, у вікно тільки дивився вдома. А тут я кожного дня буваю у дворі, вже загорів як на пляжі, дивіться.

Все це завдяки реабілітації, яку чоловік проходить у центрі. На кожному етапі відновлення фахівці терпляче допомагають йому знову відчути власне тіло.

-Спочатку мені дали мені крісло колісне, – розповідає Юрій. – Реабілітолог каже: “У тебе одна нога працює — нею й відштовхуйся. Навчишся однією, може, потім і друга підключиться”. Так і вийшло — зараз уже обома відштовхуюсь. Потім навчили пересуватися з ходунками.

Сьогодні чоловік не лише успішно відновлюється, а й знайшов у центрі друзів. А ще має нову мрію — одружитися.

Перші результати – за тиждень: як у Дніпрі повертають людям самостійність

Реабілітологиня Ірина Кириченко — заслужений майстер спорту. До приходу в центр вона працювала з військовими та спортсменами, і цей досвід виявився доречним.

-Я сама спортсменка і знаю, що означає цей шлях, — каже Ірина. – Тож це для мене був великий виклик, коли я сюди влаштувалась на роботу. Люди приходять сюди після горя, після великих втрат — багато хто з відчуттям, що життя закінчилось. Дуже тяжкі випадки, і люди часто навіть не знають, що таке реабілітація.

Найбільше Ірину вражає те, наскільки запізно люди отримують допомогу.

-До нас потрапляє багато людей після інсульту, які мали б почати реабілітацію в перші 24 години, а вони приїжджають через 13, а буває й через 17 років, — обурюється вона. – У таких випадках доводиться починати буквально з нуля. У людини рухаються хіба що очі. Тож роботи багато. У нас є спеціальні тренажери для дрібної моторики — розробляємо кожен суглоб, кожну кістку.

За її словами, перші результати з’являються вже за тиждень-два занять. Людина вже починає ходити з підручними засобами, самостійно їсти, самостійно ходити до вбиральні.

Документи, виплати, нове житло: повний цикл допомоги ВПО

Очолює заклад Юлія Смолярчук — директорка комунального закладу соціального захисту «Центр соціальної адаптації Дніпровської міської ради». За її словами, центр створений для тимчасового розміщення людей похилого віку, евакуйованих із зон активних бойових дій, які потребують постійного стороннього догляду.

-Ми приймаємо також людей без документів і допомагаємо їх відновити, – каже Юлія Смолярчук. – Надаємо соціальний супровід, допомагаємо оформити виплати — зокрема пенсійні. Після завершення реабілітації допомагаємо й із подальшим постійним розміщенням — підшукуємо людині прийнятне місце проживання. Наразі у центрі перебуває 85 осіб, тоді як загальна потужність закладу — 170 ліжко-місць. Частина приміщень тимчасово недоступна через ремонт одного з корпусів.

Історії підопічних Центру соціальної адаптації — це нагадування про те, що відновлення можливе навіть тоді, коли здається, що шанс давно втрачено. Роки нерухомості, втрачені документи, відчуття, що життя закінчилось, — усе це не вирок, якщо поруч є фахівці, готові допомогти. Для Юрія це означало пройти шлях від лежачого стану до колісного крісла, а потім — до самостійних кроків з ходунками, нових друзів і навіть нової мрії. А для центру в цілому — щодня доводити: навіть після найважчих втрат людині можна повернути не лише рух, а й сенс жити далі.

Фото Валерія Кравченка.

Дніпровські