ЕКСКЛЮЗИВ Створено у Дніпрі: історії брендів, які закохують у моду, мистецтво та рідне місто

19 липня 2026 р. 10:10

19 липня 2026 р. 10:10

Сьогодні Дніпро дедалі більше заявляє про себе як осередок сучасного дизайну, локального виробництва, творчості та креативних індустрій. Саме тут народжуються бренди, які впізнають далеко за межами області й України, створюються авторські колекції одягу, мистецькі проєкти та вироби, що поєднують традиції, сучасні тенденції й любов до рідного міста. За кожною такою справою стоять люди, які не побоялися перетворити власне захоплення на професію. Про це розповідає “Наше місто”.

Від білизни до одного з найвідоміших брендів Дніпра: як «МАХА» вже понад чверть століття створює українську моду

Бренд жіночого одягу «МАХА», заснований у Дніпрі у 1999 році, вже понад 26 років залишається одним із найвідоміших українських виробників одягу середнього та преміального сегментів. За цей час компанія пройшла шлях від невеликого виробництва з кількох швейних машин до мережі магазинів по всій Україні та за її межами, здобула міжнародні нагороди за якість і сформувала власний впізнаваний стиль.

Сьогодні магазини бренду працюють у Дніпрі, Києві, Запоріжжі, Ужгороді, Вінниці, Буковелі та інших містах України. За роки роботи торгова марка отримала низку європейських відзнак, а у 2018 році була нагороджена міжнародною премією «Європейський знак якості» за відповідність європейським стандартам виробництва.

Втім, історія бренду починалася зовсім не з великих колекцій і модних показів. Засновниця бренду Лара Блейхер говорить, що любов до дизайну з’явилася ще у дитинстві. Вона не шила одяг власноруч, зате постійно вигадувала нові образи для ляльок.

«Мені пощастило — моя робота і моє хобі співпали. Я ще з дитинства придумувала одяг лялькам. Шити я не вміла — цим займалася мама. Одного разу вона подивилася на моє шиття і сказала: “Лариса, у тебе є талант придумувати, але шити ти точно не будеш”. І, знаєте, вона мала рацію», — згадує дизайнерка.

Попри творчу натуру, до модної індустрії Лара прийшла не одразу. Спочатку працювала в іншій сфері, однак захоплення дизайном ніколи не зникало. Згодом вона зрозуміла, що настав час повернутися до справи, яка подобалася ще змалку.

Перші кроки майбутнього бренду були досить прагматичними. Перед тим Лара майже десять років займалася продажем іспанської білизни й вирішила, що аналогічне виробництво можна організувати в Україні.

«Мені здавалося, що наші майстри нічим не гірші за іспанських. Ми купили обладнання, поставили кілька машинок і почали працювати. Але коли я порахувала собівартість, виявилося, що українська білизна виходить дорожчою за іспанську. Причина проста — всі мережива й комплектуючі доводилося імпортувати», — розповідає вона.

Саме цей досвід став поворотним моментом. Від виробництва білизни компанія поступово перейшла до створення боді, корсетів, а згодом — повноцінних колекцій жіночого одягу.

Сьогодні назва бренду давно стала впізнаваною, однак, за словами Лари Блейхер, жодного прихованого значення вона не має.

Спочатку команда експериментувала не лише з назвою, а й з асортиментом. Компанія пробувала випускати дитячий одяг, чоловічі колекції, речі для вагітних, шкільну форму та навіть окремі бюджетні лінійки. Лише згодом стало зрозуміло, що найкраще виходить саме жіночий одяг.

«Людина повинна займатися тим, що у неї виходить найкраще. Ми перепробували дуже багато напрямків, але зрозуміли, що наше — це жіночий одяг. А назва “МАХА” просто здалася дуже жіночною, м’якою, затишною. Якби мене запитали, що вона означає, я б сказала — жіночність», — говорить власниця бренду.

Саме ця філософія стала основою компанії. Від моменту заснування у 1999 році бренд зробив ставку не на масовість, а на якість виробництва, сучасні технології, якісні тканини та авторський дизайн.

До повномасштабного вторгнення бренд мав одну з найбільших партнерських мереж серед українських виробників жіночого одягу. За словами Лари Блейхер, до 2022 року під брендом «МАХА» працювали близько 60-70 магазинів за франчайзинговою моделлю, значна частина яких знаходилася за межами України. Втім, війна кардинально змінила ринок.

«Сьогодні працювати стало значно важче. До війни у нас було приблизно 60-70 магазинів. Зараз залишилося близько десяти. Люди переїжджають, магазини закриваються, ринок переповнений одягом. Якщо колись після радянських часів був дефіцит, то зараз ситуація зовсім інша», — зазначає вона.

За її словами, сьогодні навіть великі бренди змушені пристосовуватись до нових умов. Багато магазинів перейшли на мультибрендовий формат, адже працювати лише з одним виробником економічно дедалі складніше.

За понад два десятиліття роботи Лара Блейхер бачила десятки молодих дизайнерів, які намагалися створити власний бренд. Саме тому вона досить тверезо оцінює перспективи початківців.

На її думку, красивих ескізів недостатньо — необхідно розуміти, що саме купуватиме покупець.

«Щоб не просто створити красиву колекцію, а заробляти на цьому гроші, потрібен талант. Його мають одиниці. Багато дизайнерів роблять речі, які подобаються лише їм самим. Але, якщо хочеш продавати — потрібно думати про жінок, які це носитимуть», — говорить вона.

Дизайнерка переконана, що найкраща освіта — це практика на реальному виробництві.

«П’ять років роботи у компанії, яка вже має досвід, дадуть більше, ніж будь-який навчальний заклад. Там ти бачиш статистику продажів, розумієш, чому одна модель успішна, а інша — ні. Саме цей досвід формує справжнього дизайнера», — пояснює Лара Блейхер.

Попри постійне стеження за світовими тенденціями, у «МАХА» не прагнуть повністю копіювати модні тренди.

Кожна нова колекція містить актуальні силуети та кольори, однак основний акцент бренд робить на власному баченні жіночої моди.

«Ми, звичайно, враховуємо світові тенденції. Але здебільшого задаємо тон самі. Якщо нам хочеться зробити акцент на певному кольорі — ми це робимо незалежно від того, що зараз диктує мода. За 26 років ми вже заслужили право мати власний стиль», — говорить засновниця.

За її словами, сьогодні український ринок суттєво змінився. Більшість виробників перейшли у дешевший сегмент, тоді як «МАХА» свідомо залишається у категорії middle plus, попри всі економічні труднощі.

Повномасштабна війна змінила не лише бізнес-модель компанії, а й саму місію виробництва.  На початку вторгнення підприємство фактично перебудувало свою роботу, щоб підтримувати українських військових та поранених.

«Від початку війни ми шиємо безкоштовно для лікарень нашого міста. Усе, що заробляємо, вкладаємо у тканину, спортивний одяг, футболки, капці, шкарпетки — усе, що потрібно пораненим. Ми продовжуємо це робити незалежно ні від чого», — розповідає Лара Блейхер.

Згодом допомога поширилася й на стабілізаційний пункт у Краматорську, де щодня приймають поранених із фронту.

Попри всі труднощі, дизайнерка не шкодує про цей вибір.

«Після війни нам точно не буде соромно за свою позицію. Ми робили свою справу тоді й продовжуємо робити її зараз», — підсумовує вона.

За більш ніж чверть століття бренд «МАХА» пережив економічні кризи, зміни модних тенденцій, втрату великої частини ринку та повномасштабну війну. Але незмінним залишилося головне — прагнення створювати якісний український одяг, підтримувати власний стиль і доводити, що українська мода здатна конкурувати з європейською не лише дизайном, а й якістю.

Як майстриня з понад 30-річним досвідом створює авторський одяг із натуральних тканин

У Дніпрі з’являється все більше локальних брендів, які роблять ставку не на кількість, а на унікальність. Один із них — бренд жіночого одягу NataliOks, заснований дизайнеркою та кравчинею Наталією Оксентюк. Кожна річ тут створюється вручну, а в основі колекцій — натуральні тканини, авторські деталі та бажання подарувати жінкам не лише красивий, а й комфортний одяг.

За плечима Наталії понад 30 років роботи у сфері моди: від пошиття ексклюзивного одягу для подіумів і телебачення до співпраці з міжнародним брендом в Об’єднаних Арабських Еміратах. Сьогодні ж вона розвиває власну справу в Дніпрі.

Любов до одягу й творчості у Наталії з’явилася ще в дитинстві. Вона згадує: у часи, коли вибір речей був невеликим, їй завжди хотілося виглядати не так, як усі.

«Я завжди була такою дівчиною, якій хотілося чогось особливого, не такого, як у всіх. Тому вирішила сама шити собі одяг. Постійно щось вигадувала, створювала речі, які мені подобалися. Мабуть, це ще й сімейне — одна бабуся працювала в Будинку моделей, інша була закрійницею. Напевно, це в мене в генах», — розповідає Наталія Оксентюк.

Професію вона обрала свідомо. Закінчивши навчання, працювала у виробничому цеху разом із модельєрами, конструкторами та технологами, де створювали одяг класу люкс для показів мод.

Згодом понад п’ятнадцять років займалася індивідуальним пошивом.

«Одяг, який я шила, виходив на подіуми, його одягали для телебачення, концертів, конкурсів, спортивних виступів. Це був величезний досвід, який сформував мене як майстриню», — стверджує Наталія.

Новий етап у професійній кар’єрі настав у 2019 році, коли Наталія отримала пропозицію працювати в Дубаї над створенням нового бренду жіночого одягу з бамбукової тканини. Ця історія розпочалася майже випадково.

«Моя подруга познайомилася в Еміратах із жінкою, яка хотіла створити власний бренд одягу. Вона розповіла про мене. Мені дали технічне завдання — лише фотографію, мірки людини і мірки виробу. Я зробила готову річ, хоча людину ніколи не бачила. Вона ідеально сіла по фігурі. Після цього мене запросили працювати», — розповідає вона.

До початку повномасштабної війни дизайнерка кілька разів їздила працювати до Об’єднаних Арабських Еміратів.

«Я працювала там вахтовим методом. Востаннє повернулася третього січня 2022 року. Через два місяці мала летіти знову. У мене там залишилися журнали, речі, робочі матеріали. Але почалася війна», — говорить Наталія.

Попри запрошення повернутися до Дубай, Наталія залишилася в Україні. Саме тоді народилася ідея власного бренду.

Свою колекцію дизайнерка створює не за модними трендами, а насамперед із власного досвіду. Вона говорить, що сама зіткнулася з тим, наскільки важливо у дорослому віці носити комфортний натуральний одяг.

«Я хочу запропонувати жінкам те, що сама шукала для себе. Коли носиш ненатуральні тканини у спеку — це дуже некомфортно. А льон, кропива, натуральна бавовна зовсім по-іншому відчуваються на тілі», — пояснює жінка.

Основою бренду стали саме екологічні матеріали. Для пошиття використовуються льон, виварена бавовна, тканина з кропиви, натуральна фурнітура з кокосу, дерева та мушель.

Особливу увагу дизайнерка приділяє не лише складу тканини, а й її фактурі.

«Я шукаю незвичайні тканини. Наприклад, виварену бавовну з ефектом легкої пом’ятості. Одяг виглядає природно навіть після дороги чи подорожі. Це дуже важливо саме для натуральних матеріалів», — додає вона.

За словами Наталії, тканина з кропиви має не лише гарний зовнішній вигляд, а й природні антибактеріальні та гіпоалергенні властивості.

Особливістю бренду стала майже повністю ручна робота. Дизайнерка самостійно створює ескізи, конструює моделі, кроїть і шиє кожен виріб. У багатьох речах використовуються декоративні елементи, зв’язані гачком вручну.

«У мене є подруга, яка дуже красиво в’яже гачком. Ці елементи ми поєднуємо з тканиною, додаємо декоративні шви, необроблені краї, ручну обробку. Саме це робить речі впізнаваними», — розповідає Наталія.

У колекції представлені сорочки, сукні, штани, майки. Кожна модель має свої особливості. Наприклад, довгу сукню можна носити одразу в трьох варіантах: як самостійну сукню, із поясом або як легкий кардиган.

«Я не люблю повторюватися. Якщо придумала одну модель — мені вже хочеться створювати наступну. Те, що я роблю, — це моє бачення. Такого більше ні в кого немає», — говорить майстриня.

У майбутньому Наталія планує масштабувати виробництво.

«Я хочу створити справжній бренд. Найняти людей, які будуть виготовляти моделі, а сама хочу більше займатися творчістю — придумувати нові колекції. Це мені подобається найбільше», — зізнається жінка.

Одним із перших майданчиків для офлайн презентації бренду став творчий простір у ТРК “Мост-Сіті”, де Наталія представляє свої колекції та знайомить гостей із авторським одягом.

У перспективі дизайнерка планує виходити й на всеукраїнські дизайнерські ярмарки та фестивалі.

Листівки з любов’ю до Дніпра: як архітекторка перетворила ностальгію за рідним містом на мистецький проєкт

Ще кілька років тому Маргарита Мироненко була переконана, що її майбутнє — далеко від Дніпра. Вона мріяла жити в іншій країні, подорожувала, відкривала нові міста та навіть не підозрювала, що саме розлука з домом стане поштовхом до створення авторського мистецького проєкту, який сьогодні впізнають сотні дніпрян.

Нині Маргарита — ілюстраторка, авторка серії листівок і постерів «З любов’ю до Дніпра», учасниця численних виставок та мистецьких проєктів. У своїх роботах вона показує місто не через офіційні символи чи туристичні маршрути, а через теплі спогади, знайомі вулиці, старі будинки, кав’ярні та вечірні заходи сонця над Дніпром. Саме такий погляд сьогодні стає новою тенденцією сучасної української ілюстрації — коли мистецтво розповідає не лише про архітектуру, а й про емоції, які вона викликає.

За освітою Маргарита — архітекторка. Вона закінчила Придніпровську державну академію будівництва та архітектури, однак професійний шлях поступово привів її до цифрової ілюстрації.

Сама художниця розповідає, що професійно працює ілюстраторкою близько п’яти років, хоча любов до малювання супроводжувала її значно довше.

До початку повномасштабної війни Маргарита вирушила до Туреччини. Подорож мала тривати лише кілька місяців, однак через обставини затягнулася майже на два роки.

Саме перебуваючи далеко від дому, художниця несподівано зрозуміла, наскільки сильно сумує за Дніпром. Причому не лише за близькими людьми, а й за самим містом — його архітектурою, вулицями, атмосферою та знайомими маршрутами.

«Були часи, коли мені здавалося, що я повинна жити в іншому місті чи навіть країні. Коли з’явилася можливість — я поїхала. Але одного дня просто прокинулася і зрозуміла, що сумую. Не тільки за рідними, а саме за містом. За вулицею, де стоїть мій будинок, за академією, за нашою набережною», — згадує вона.

Повернувшись додому, Маргарита вперше побачила знайомі місця зовсім по-новому.

Звичайні будинки, які раніше здавалися буденними, несподівано відкрилися як джерело натхнення. Саме тоді вона взялася малювати Дніпро.

«Я повернулася і просто пішла гуляти містом. Дивилася на нього вже іншими очима. Наша набережна, заходи сонця, архітектурні деталі… Я ніби заново знайомилася з містом. Саме тоді й почала його малювати. Цей проєкт для мене — справжній лист любові до Дніпра», — говорить мисткиня.

Першою роботою став будинок, який художниця сьогодні жартома називає «Карамельним».

Його пастельні кольори нагадали їй атмосферу фільму «Готель “Гранд Будапешт”», і саме ця будівля відкрила цілу серію майбутніх робіт.

Після цього з’явилися ілюстрації набережної, історичних будинків, старих вулиць, знайомих кожному дніпрянину кав’ярень та міських пейзажів.

Особливе місце серед них посідає робота із заходом сонця.

«Цю фотографію я зробила ще до ковіду. Це були абсолютно безтурботні часи — літо, вітер із Дніпра, люди танцювали на набережній. Коли малювала її вже після повернення, згадувала саме ті відчуття. Для мене ця ілюстрація дуже особиста», — розповідає Маргарита.

Саме тоді художниця знайшла власну кольорову палітру. Теплі відтінки рожевого, блакитного, золотавого та м’які переходи кольорів стали своєрідною візитівкою її творчості.

Цікаво, що створювати листівки Маргарита спочатку навіть не планувала. Все почалося з прохання подруги, яка хотіла привезти друзям невеликий подарунок із Дніпра.

«Подруга попросила мене роздрукувати кілька ілюстрацій, щоб повезти їх знайомим як згадку про місто. Саме тоді я зробила першу серію листівок. Потім вони з’явилися у кав’ярнях, а далі народилася ідея виставок», — згадує художниця.

За короткий час її роботи побували вже на кількох виставках — у творчих просторах, кав’ярнях та музеї «Літературне Придніпров’я».

Саме реакція відвідувачів переконала авторку, що проєкт варто продовжувати.

«Найбільше мене надихають відгуки людей. Коли вони дивляться на роботи й кажуть, що згадали дитинство, прогулянки чи якісь власні історії, пов’язані з Дніпром, я розумію, що це було недаремно», — говорить Маргарита.

Хоча проєкт народився саме після вимушеної розлуки з Україною, художниця свідомо не малює війну. За її словами, цей біль настільки сильний, що вона поки не готова переносити його на папір.

Натомість її роботи стали своєрідним простором спокою.

«Війна дуже вплинула на мене. Власне, із цього все й почалося. Але я зрозуміла, що не можу малювати війну. Для мене це надто боляче. Тому мої роботи — це швидше затишний світ, місце, де людина може трохи видихнути і відчути тепло», — пояснює мисткиня.

Саме тому всі ілюстрації виконані у світлій кольоровій гамі, без різких контрастів та драматичних сюжетів.

Сьогодні всі роботи Маргарити легко впізнати. Вона створила власний авторський стиль, який сама називає романтичною кольоровою графікою.

Спочатку художниця фотографує місто, а вже потім стилізує його, залишаючи лише ті деталі, які передають потрібний настрій.

«Я назвала свій стиль романтичною кольоровою графікою. Мені важливо не просто перемалювати фотографію. Я повинна відчути це місце. Малюю тільки ті локації, які добре знаю і люблю», — говорить вона.

Попри популярність листівок, Маргарита не планує зупинятися лише на цьому форматі.

У майбутньому вона хоче створити серію ілюстрацій про інші українські міста, співпрацювати з українськими брендами та видавництвами, а також долучитися до створення сучасного ілюстрованого путівника.

«Хотілося б намалювати й інші українські міста. Мрію попрацювати з брендами або видавництвами. Дуже цікаво було б створити сучасний путівник із моїми ілюстраціями — не лише про знакові пам’ятки, а про ті місця, де ми щодня гуляємо, зустрічаємося, п’ємо каву. Саме вони створюють атмосферу міста», — ділиться планами художниця.

Особисті фото героїв матеріалу

Дніпровські