ЕКСКЛЮЗИВ День медичного працівника: хто стоїть на варті здоров’я дніпрян

27 липня 2026 р. 10:11

27 липня 2026 р. 10:11

День медичного працівника, який Україна відзначає 27 липня, для Дніпра має особливе значення. Місто, що стало одним із головних медичних хабів країни, щодня показує, наскільки крихкою і водночас незламною може бути система охорони здоров’я під час війни. З нагоди свята журналісти видання “Наше місто” розпитали лікарів та медсестер міських медзакладів про їхні щоденні виклики і про людяність, яку вони не втрачають попри все.

Що лікар бачить на КТ: історія радіологині з Дніпра

Для більшості людей КТ або МРТ — лише етап обстеження. Для лікаря-радіолога кожне дослідження — уважний аналіз десятків деталей, від якого залежить точність діагнозу. Уже вісім років Олена Геннадіївна, завідувачка відділення одного з міських медзакладів Дніпра , працює саме там, де досвід і уважність мають вирішальне значення.

Медицина не була її дитячою мрією — вибір професії за неї зробили батьки-лікарі.

— Батьки переконували, що лікар завжди матиме роботу, незалежно від того, які часи настануть, — каже Олена Геннадіївна. — Як бачимо, навіть війна це підтвердила.

У школі вона навчалася на відмінно, закінчила її із золотою медаллю та вступила до медичного університету.

— Я вдячна університету не лише за знання, — каже лікарка. — Студентські роки подарували мені друзів на все життя. Зараз ми живемо в різних куточках України, але досі підтримуємо одне одного.

Справжнє захоплення професією прийшло не одразу — лише з початком профільних предметів.

— Десь на третьому курсі я зрозуміла, що мені справді цікаво, — додає пані Олена. — А ближче до п’ятого курсу остаточно відчула: це те, чим хочу займатися.

Про кар’єру анестезіолога вона колись думала, та батько відрадив, вважаючи спеціальність надто важкою. Так Олена стала рентгенологом.

Першу роботу отримала у Харкові — розіслала резюме до приватних клінік, чесно попередивши, що досвіду ще небагато, зате є бажання вчитися й знання англійської.

— Мене взяли в Інститут патології суглобів та хребта імені Ситенка, — розповідає лікарка. — Там я отримала дуже сильну школу. Сьогодні багато лікарів не люблять описувати суглоби чи хребет, а для мене це один із найсильніших професійних напрямів.

Найбільшу частину її роботи сьогодні становлять онкологічні пацієнти, яких вона супроводжує роками.

— Одного разу до відділення приїхав чоловік, якому в іншому місті після КТ повідомили про рак легені, — пригадує Олена Геннадіївна. — Але я побачила іншу картину: це була не пухлина, а особлива форма пневмонії. Пацієнту призначили лікування, а через місяць він повернувся абсолютно здоровим і обіймав усіх нас. Такі моменти запам’ятовуються назавжди.

Війна стала окремим випробуванням. На початку повномасштабного вторгнення у відділенні залишилося мало спеціалістів, тому нічні зміни часто закривали удвох із колегою.

— Перші місяці були дуже складними, привозили багато поранених військових із тяжкими травмами, — каже Олена Геннадіївна. — Згодом прийшли молоді лікарі, ми вибудували графіки, відкрили ще один томограф. Стало легше організаційно, хоча психологічне навантаження відчувається й досі.

Попри любов до справи, лікарка чесно говорить про проблеми професії — рівень відповідальності часто не відповідає оплаті праці.

— Майстер манікюру, до якого я ходжу, заробляє більше, ніж я, — констатує вона. — Але моя спеціальність дає можливість працювати дистанційно, описувати КТ та МРТ для різних клінік. Це поєднання медицини й сучасних технологій.

Тому абітурієнтам вона не дає романтичних обіцянок.

— Якщо є справжнє покликання, бажання рятувати людей — тоді варто йти в медицину, — радить вона. — Але, якщо такого відчуття немає, краще добре подумати. Ця професія вимагає дуже багато сил і віддачі.

35 років у медицині: медсестра з Дніпра про війну, пацієнтів і силу колективу

Марія Василівна працює старшою медсестрою відділення ендокринології та ендокринної хірургії. Має стаж роботи – 35 років. Родом вона з Закарпаття, а до Дніпра потрапила на практику ще студенткою. Полюбила це місто і залишилась тут назавжди.

– Обрала я медсестринство через бажання допомагати людям та бути корисною, — каже вона. – В іншій професії себе не уявляю.

Втім, є день, який розділив її кар’єру на «до» і «після».

– День початку повномасштабної війни змінив усе, – пригадує Марія Василівна. – Очі пацієнтів та співробітників, в яких розгубленість і страх, запам’ятовуються на все життя.

Окрему сторінку в її спогадах займають військові, яких відділення приймало не раз. Здавалося б, за 35 років роботи важко чимось здивувати, та саме ці зустрічі досі вражають медсестру найбільше.

– Вони надовго не затримуються у нас, – говорить вона. – Як тільки одужають – поспішають до побратимів на позиції щоб захищати наш спокій.

Через дефіцит кадрів медсестрам довелося стати самостійнішими у клінічних рішеннях, розраховувати ризики й діяти за стандартами. При такому навантаженні природно виникає питання: що дає сили не зламатися й не вигоріти?

– Згуртованість та підтримка колективу, віра в наших захисників у перемогу рятують у складні моменти, — ділиться Марія Василівна. – Допомагає й спілкування з рідними.

Для неї найважче — бачити чужий біль і безпорадність. Але найбільша нагорода — одужання пацієнтів.

– Буває, що людину привозять на каталці, а коли виписуємо — вона йде своїми ногами і дякує за порятунок, — розповідає вона.

Особливо запам’ятався випадок із 18-річною дівчиною, яку привезли у важкому стані з критично високим рівнем цукру в крові — вона задихалася, стан був загрозливим для життя.

– Тоді все вирішувала злагоджена робота команди — лікарів і медсестер, — пригадує Марія Василівна. — Ми діяли швидко й чітко, кожен знав свою частину роботи, і завдяки цьому до ранку нам вдалося стабілізувати її стан. А вже за тиждень дівчина повністю одужала і виписалася додому.

До речі, за порадою до Марії Василівни звертаються не лише пацієнти, а й рідні — так само шукають у неї підтримки у разі нездужання. І байдуже, скільки кілометрів їх розділяє: коли щось турбує, телефонують саме їй. Мабуть, у цьому й полягає справжній професіоналізм — коли людині довіряють не лише як медику, а й як людині, на яку завжди можна покластися.

Кожна операція — унікальна: історія завідувача відділення ендокринної хірургії

Ендокринна хірургія не пробачає шаблонів. Тут кожен пацієнт — це нова історія, кожна операція — виклик, а передбачити завтрашній день не можна навіть досвідченому лікарю. Про це розповів завідувач відділення Ігор Віталійович. Складнощі, за його словами, починаються задовго до операційної.

– Спілкування з кожним пацієнтом — це окрема історія зі своїми нюансами, до якої не підходить жоден шаблон, ділиться Ігор Віталійович. – Додаються й буденні турботи колективу — від господарських питань до суто медичних рішень, які треба ухвалювати щодня. І очікувати, що буде завтра легше, не доводиться, бо живемо в такий час.

У лікарню Ігор Віталійович прийшов у 1997 році. Вирішальну роль відіграв наставник — Михайло Валентинович, з яким лікаря пов’язала багаторічна спільна робота. Сьогодні Михайло Валентинович уже на заслуженому відпочинку, а справу продовжує його учень.

Попри те, що робота відділення не має вихідних, є одна річ, яка дозволяє відновити сили.

– Саме головне відновлення на мій погляд від роботи полягає в тому, що я відпочиваю з родиною, – зазначає завідувач. -Побачити дружину, побачити дитину, поспілкуватись з близькими – це моя віддушина.

Проте телефонний дзвінок з відділення може пролунати в будь-яку хвилину — і вдень, і серед ночі.

Розмову Ігор Віталійович завершує побажанням, що сьогодні об’єднує весь медичний колектив країни.

– Я завжди бажаю своїм колегам здоров’я і здоров’я їх близьким, — говорить він. – І саме актуальне питання на сьогоднішній день, я бажаю всім скорішої нашої перемоги.

39 років в одній лікарні: історія медсестри, яка мало не стала вчителькою

Тетяні Миколаївні — 61 рік. Із них 39 вона провела в одному й тому самому відділенні — відновлювальної хірургії та реабілітації кисті. Це її перше і єдине робоче місце в житті. Але примітно, що починалося все з категоричного “ніколи”.

Ще студенткою медучилища вона проходила практику саме в цій лікарні — і винесла звідти тверде переконання, що працювати тут точно не буде.

– Закінчую медучилище, виходжу — і мене ноги повели в цю лікарню, – згадує вона. –  Мені тоді ще не було 19 років. Я просто зайшла в приймальне відділення й запитала, чи можна влаштуватися на роботу. Мене направили у відділ кадрів, де завідуюча запропонувала вибір: два відділення на четвертому поверсі або одне — на другому.

Тетяна Миколаївна вирішила спершу глянути ближче.

– Заходжу на другий поверх, а тут відділення хірургії кисті, — розповідає медсестра. – Я подивилася як красиво у відділенні. Я тут і залишилась,  навіть на четвертий поверх не пішла. І по цей день я в цьому відділенні.

Цікаво, що у шкільні роки медицина взагалі не входила в її  плани. До самого випускного класу дівчина була впевнена, що піде зовсім іншим шляхом.

– Я хотіла бути вчителем української мови і літератури, — каже вона. – І я до 10 класу не думала, що у мене щось буде інше.  Усе змінила подруга, яка одного дня запропонувала разом вступати в медучилище.  І за нею поїхала. І не шкодую про свій вибір, це моя доля.

Перший самостійний робочий досвід — перша ін’єкція, яку молода медсестра мала зробити пацієнту. Поруч на той час була старша медсестра — досвідчена наставниця, яку Тетяна Миколаївна й досі згадує як еталон професіоналізму. У найнапруженішу мить на допомогу прийшла саме вона.

– Підходить до мене старша медсестра і каже, що можемо спробувати, — розповідає Тетяна Миколаївна. – Вона пальчиком мені показала, що і як робити. До того вдало вийшло, після цього як по маслу пішло.

За майже чотири десятиліття роботи в одному відділенні назбиралося чимало пацієнтських історій, але одна з них вирізняється настільки, що більше схожа на кіносценарій.

– Одного разу до відділення — де раніше лікували й дітей — потрапив 12-річний хлопчик: напередодні Нового року він сам змайстрував петарду і вирішив її випробувати, – розповідає пані Тетяна. – Вибух відірвав йому три пальці на правій руці. Лікування розтяглося на пів року, а завідувач відділення тоді реконструював хлопчику один палець, аби зберегти хоча б мінімальний захват руки.

Здавалося б, звичайна, хоч і драматична історія з практики. Але вона отримала несподіване продовження.

– З того випадку пройшло 12 років, і одного разу моя дочка приводить додому свого нареченого, — розповідає Тетяна Миколаївна. – І виявилось, що це той самий хлопчик, який втратив пальці і у нас лікувався. Він став моїм зятем.

Унікальне відділення хірургії кисті повертає людям можливість жити повноцінно

Рука — це не просто частина тіла. Це інструмент, яким людина тримає дитину, малює, оперує, грає на піаніно чи просто застібає ґудзики. Коли ця можливість під загрозою — на допомогу приходять лікарі одного з небагатьох в Україні відділень, що спеціалізується виключно на хірургії кисті. Воно працює в одній з міських лікарень Дніпра вже понад чотири десятиліття.

Роман Вікторович — ортопед-травматолог відділення відновної хірургії та реабілітації кисті. У медицині він з 2001 року, і шлях сюди був не випадковістю, а свідомим рішенням.

– Я хотів робити ту справу, яка подобається, зануритись в медицину, як в науку, і допомогти людям, перш за все, — каже лікар.

Але перш ніж стати професіоналом, довелося пройти шлях, який сучасним студентам-медикам важко навіть уявити. Навчання в 90-х не мало нічого спільного з сучасним доступом до інформації — тоді ще не було інтернету, який дозволяє миттєво знайти будь-які дані.

– Навчатись у медичному вузі було дуже складно, тому що, якщо ти якусь інформацію пропустив, знайти її в той період було майже неможливо, — згадує лікар. – Якщо ти професора не послухав на лекції, не пішов у бібліотеку, не взяв атлас анатомії — цих знань ти не отримаєш більше ніде.Тому це дуже складно і дуже відповідально.

Шість років інституту, два роки інтернатури — і на цьому навчання не закінчилося. За словами лікаря, справжній професіонал вчиться все життя.

Свою кар’єру він розпочав саме в цій лікарні, ще студентом третього курсу медичної академії, у травмпункті. А одним із найпам’ятніших випадків стала операція на початку 2000-х, коли на стіл потрапила дитина — їй був лише рік.

– У малюка була вроджена деформація кисті: кілька пальців зрослися між собою, і хірургам треба було роз’єднати їх так, щоб кожен палець зміг відновити свою функцію, – пригадує лікар. – Мікрохірургія годовалої дитини — це мікрохірургія з мікрохірургій. Було дуже складно, але й дуже цікаво. Руку цієї дитини я буду пам’ятати, певно, все життя.

Результат тієї операції виявився настільки вдалим, що його згодом демонстрували на наукових конференціях.

Повномасштабна війна внесла у щоденну роботу відділення суттєві корективи.

– Багато військових потрапляє до нас через травми, — говорить Роман Вікторович. – Але й цивільних побільшало, а от персоналу — поменшало. Тож навантаження на тих, хто залишився, зросло в рази. Фізично стало важко.

Водночас, за його словами, завдяки керівництву міста та лікарні, а також підтримці іноземних колег і гуманітарній допомозі відділення отримало нове обладнання та інструментарій — те, чого раніше бракувало.

Особливе місце в розповіді лікаря посідає саме відділення, засноване ще 1982 року професором Колонтаєм — тоді єдине в Радянському Союзі самостійне відділення хірургії кисті.

– Коли людина віддає себе одній справі, постійно вивчає технології, їздить на курси за кордон і направляє всю свою діяльність тільки в проблеми кисті — результати з цього більш якісні, а допомога людям стає доступною у максимально короткий термін лікування, — підсумовує лікар.

Сьогодні відділення виконує весь спектр втручань на кисті — від переломів кісток до мікрохірургічного відновлення судин і нервів, використовуючи мікроскопи та операційні лупи. А за кожною успішною операцією стоїть складне післяопераційне лікування і роки досвіду людей, для яких кисть людини стала справою всього життя.

З Днем медичного працівника, шановні лікарі, медсестри та весь медичний персонал Дніпра! Дякуємо за вашу витримку, професіоналізм і людяність, які ви даруєте щодня — і в мирний час, і в найскладніші моменти війни. Миру, здоров’я та сил вам самим, адже саме ви так часто дбаєте про здоров’я інших, забуваючи про власне.

Фото Валерія Кравченка та Володимира Федорищева.

Раніше ми писали: Cесія міськради: відзнаки медикам, підтримка Сил оборони, турбота про військових та ветеранів.

Повідомлялося, що: у лікарні швидкої допомоги Дніпра врятували пацієнтку з тромбоемболією .

Безоплатний скринінг здоров’я 40+ у Дніпрі: Клінічна лікарня швидкої медичної допомоги запрошує на обстеження.

Дніпровські