Де ранок починається з КАБів: як виживає прифронтова Васильківка (ВІДЕО)

27 липня 2026 р. 14:26

27 липня 2026 р. 14:26

«Тут уже немає двох вулиць», — каже місцева жителька, яку ми зустріли біля розбитих багатоповерхівок. За цією короткою фразою — не перебільшення, а реальність прифронтового селища Васильківка, де кожен новий день починається з питання: чи переживе селище ще один ранок.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Васильківка — селище на сході Дніпропетровщини. До великої війни тут жили понад 11 тисяч людей. Ще не так давно це був жвавий адміністративний центр громади: працювали ринок, магазини, школи, підприємства. Сьогодні це одна з найближчих до лінії бойових дій громад Синельниківського району, яка майже щодня опиняється під ударами російських керованих авіабомб (КАБ) і безпілотників.

Автор: Ірина СИТНІК

Із липня 2026 року у Васильківській громаді оголошено обов'язкову евакуацію дорослого населення. Дітей звідси вивезли раніше. Та навіть попри постійну небезпеку частина людей залишається. Одних тримають вік і мізерна пенсія, інших — розбиті, але рідні домівки, могили близьких чи просто відсутність місця, куди можна поїхати.

Журналістка «Степової зорі» та сайту «Петропавлівка.City» вирушила до Васильківки — сусідньої до громад Петропавлівщини, аби на власні очі побачити, як живе селище, яке щодня переживає авіаудари. Пройшли вулицями, де замість будинків залишилися вирви, поговорили з людьми, які рахують не дні тижня, а кількість ранкових прильотів, і почули історії, у яких війна давно перестала бути новиною — вона стала повсякденністю.

ДОРОГА

Дорога до Васильківки проходить через села Троїцьке та Новоолександрівку. Саме тут війна починає говорити без слів. Уздовж траси одна за одною з'являються понівечені оселі. Одні — без дахів і вікон, з чорними проваллями замість кімнат. Інші тримаються лише на стінах, ніби привиди колишнього життя. Подекуди від будинків залишилися тільки купи битої цегли, уламків шиферу, дерева, перемішаних із землею. Тут теж жили люди. Тут теж були подвір'я, сади, дитячі голоси. Російські керовані авіабомби стерли їх майже до фундаментів.

Чим ближче до Васильківки, тим більше війна проступає в кожній деталі. Вікна забиті листами ДВП чи фанери, фасади посічені уламками, паркани повалені вибуховою хвилею. Деякі вулиці нагадують декорації до фільму про кінець світу.

І водночас життя в селах триває. Назустріч їдуть автомобілі, біля магазинів видно людей, дорожники ремонтують пошкоджене покриття...

Ми в'їжджаємо у Васильківку. Зупинку робимо біля будинку, який один із перших зустрічає нас своїми руїнами. Саме звідси починається знайомство із селищем, де кожна вулиця має свою історію втрат.

Автор: Ірина СИТНІК

ПАНІ НЕЛЯ ВІКТОРІВНА

Цього будинку вже немає. Саме сюди влучив російський КАБ. Від оселі залишилася лише велика купа уламків. Цегла, деревина, шматки шиферу й бетону перемішалися з тим, що ще недавно було чиїмсь повсякденним життям. Серед руїн видніються рештки кухонної побутової техніки, деталі меблів, дитячі іграшки… Поряд стоїть каркас розбитого автомобіля… Тут лише місце, де колись стояв будинок.

Автор: Ірина СИТНІК

Дивлячись на ці руїни, мимоволі ставлю собі одне запитання: чи вижили господарі? Важко в цих руїнах уявити, яким був будинок до того, як прилетів КАБ.

Сусідні будинки теж побиті. Одні стоять порожні, з вибитими вікнами й розтрощеними дахами, інші поспіхом закриті листами фанери. На електроопорах звисають обірвані дроти. Здається, сюди вже давно ніхто не приїжджав із ремонтними бригадами — надто небезпечно.

Автор: Ірина СИТНІК

І серед цієї тиші бачу, як вузькою стежкою з велосипедом неквапливо повертається додому пані Неля. Вона вітається, зупиняється поговорити й одразу переводить погляд на руїни.

— Навіть не знаємо, де вона. Ніхто й досі не знає, що сталося з господинею цього будинку, — каже жінка.

Автор: Ірина СИТНІК

Потім пані Неля починає розповідати про Васильківку — таку, якою вона бачить її щодня.

Запитую пані Нелю, чи не думала вона виїхати з Васильківки.

— Нікуди, — відповідає без паузи. — Я віддана Васильківці. П'ятдесят два роки тут прожила. Сама я з Павлограда, працювала на хімічному заводі. А тепер це мій дім.

Питання ставлю одне за одним, бо Васильківка щодня під обстрілами. Тож хочеться дізнатися якомога більше про життя у селищі.

Автор: Ірина СИТНІК

— Коли почалися наймасовіші обстріли?

— Після Нового року. У січні-лютому вже дуже почали бити КАБами. Тоді й оголосили евакуацію родин із дітьми. Люди повиїжджали, але багато хто повернувся. Бо там умов немає. Як то кажуть: м'яко стелять, та твердо спати.

Автор: Ірина СИТНІК

— Чи багато людей залишилося у селищі?

— Учора ходила по гуманітарну допомогу, то людей було дуже багато. І старші люди, і сім'ї з дітьми. Не всі змогли виїхати.

— А магазини працюють?

— Майже всі розбили. У центрі була «Берізка» — немає. Там далі по вулиці теж магазин був — немає. Зараз у центрі один відкрили, ще на Кільці та на Абрикосовій є маленькі магазинчики. І одна аптека працює.

Автор: Ірина СИТНІК

Пані Неля показує на пакунок, який везе на багажнику велосипеда.

— Оце купила свіже сало. У нас місцеві люди ще тримають худобу, щодня щось вивозять продавати. Взяла на шкварки. Як то кажуть, буде хліб — буде й що до хліба.

Автор: Ірина СИТНІК

Про обстріли вона говорить так, ніби розповідає розклад автобуса.

— Зазвичай починають із четвертої до шостої ранку. Потім із десятої до дванадцятої. А тоді ще ввечері — десь із четвертої до шостої. Уже знаємо цей «графік»…

Вона поправляє пакунок на велосипеді, прощається й повільно їде своєю вулицею додому.

Автор: Ірина СИТНІК

Ми рушаємо далі. Попереду — центральна частина Васильківки, де війна залишила, мабуть, найглибші шрами.

БЕЗ РИНКУ та МАГАЗИНІВ

Ми їдемо далі Васильківкою.

Біля чергових зруйнованих будинків зупиняємося знову. Тут добре видно, куди прилетіли КАБи. Посеред подвір'їв — величезні вирви. Земля навколо чорна, випалена й вивернута вибухом. Городи тепер схожі на безплідні поля. Сади стоять покалічені — дерева без крон, зі зламаними стовбурами, ніби їх зрізав невидимий велетенський серп. Навколо вирв — понівечені багатоповерхівки й приватні будинки. Одні ще тримаються, інші вже приречені на знесення.

Автор: Ірина СИТНІК

Далі відкривається ще одна мета ворога — знищити не лише житло, а й усе, що дозволяє людям жити.

На узбіччі стоїть ще один розбитий магазин. Від нього залишилася тільки стіна з вицвілою вивіскою: «Кава. Напої. Овочі…». Вона нагадує, що ще зовсім недавно сюди заходили по хліб, молоко чи ранкову каву.

Автор: Ірина СИТНІК

Навпроти — сучасний торговельний павільйон Market MAX. Колись світлий і доглянутий, сьогодні він перетворився на порожню оболонку. Дах провалився, вітрини розлетілися на друзки, металеві конструкції вигнулися від вибухової хвилі. Усередині — лише уламки скла, розкиданий товар і пил. А на вцілілому прилавку, ніби не помічаючи людської трагедії, спокійно спить чорний кіт. Він, мабуть, уже давно став єдиним постійним «відвідувачем» магазину.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Ворог нищить соціальну сферу

За кількасот метрів — ще одна понівечена будівля. Це колишня автошкола. Вікон більше немає, двері вирвані вибухом. Заходимо всередину.

Автор: Ірина СИТНІК

У класах і досі висять плакати з правилами дорожнього руху, дорожні знаки, навчальні схеми. Біля парт — стільці, перевернуті догори ніжками. Ніби останній урок закінчився кілька хвилин тому, учні вийшли на перерву й ось-ось повернуться. Але вони вже не повернуться.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

У мене пенсія три тисячі. Куди я поїду?

Місцеву жительку пані Віру ми зустрічаємо біля розбитої багатоповерхівки. Жінка пригадує пригадує один із найстрашніших ударів:

— Це було приблизно місяць тому. Ворог цілив, певно, в селищну раду. А зруйнував багатоповерхівку. Люди постраждали. У селищі вже фактично не існує цілих кварталів. Я живу далі — за церквою. Там уже ні магазину, ні хат немає. Зносять усе. Після двох-трьох КАБів уже немає двох вулиць.

Автор: Ірина СИТНІК

Найважче, каже жінка, — жити в постійному очікуванні нових атак.

— І вранці літають і вночі. Та й удень теж. Раніше хоч трохи тихіше було, а тепер, як по графіку: о п'ятій ранку чути — ж-ж-ж… і вибух. Потім цілий день. Уже не знаю, чи дадуть нам хоч трохи перепочити. Сил уже немає.

Автор: Ірина СИТНІК

Попри небезпеку, виїхати вона не може через брак коштів.

— Грошей уже немає. Куди їхати? Доньку я поховала, залишилася сама. Кажуть: «Виїжджайте». А куди виїжджати? У мене пенсія три тисячі гривень.

Зі слів пані Віри, волонтери та благодійні організації пропонують евакуацію, однак майбутнє після тимчасового прихистку залишається невизначеним.

— Кажуть волонтери: «Давайте ми вас вивеземо за Дніпро. Там якесь село, місяць поживете, вас годуватимуть». А далі що? Кажуть: «Далі самі вирішуйте, куди їхати». І отак люди залишаються у Васильківці, навіть попри зруйновані будинки. Хто виїхав повертаються у свої хати: забивають вікна й живуть. Попри те, що прилітає знову. По два-три рази в один будинок. Кажуть, що снаряд двічі в одну воронку не падає. Падає. І не один, і не два, а й три рази.

Автор: Ірина СИТНІК

Коли починається повітряна атака, жінка разом із сусідкою ховається у підвалі.

— Жити страшно. У мене сусідка виїхала. В її будинку залишився хороший підвал. Ми з іншою бабусею сидимо біля нього в альтанці. Як чуємо, що летить, — спускаємося вниз. Хоча й там страшно. Якщо КАБ влучить, то й підвал не врятує.

Автор: Ірина СИТНІК

Найбільше жінку вразили руйнування після одного з авіаударів.

— У нас є мікрорайон із двоповерховими будинками. Я проходила там після прильоту. Електричні бетонні опори були переламані навпіл, ніби їх ножицями перерізали. Така вирва була...

Електропостачання у селищі працює з перебоями.

— Після прильотів електрика часто пропадає. То тиждень без світла, то два. Інтернету майже немає. Дроти пообривало — вони просто валяються на землі.

Автор: Ірина СИТНІК

І навіть після всього пережитого Віра не приховує: страх став постійним супутником життя. Але покинути рідне селище без грошей, без житла й без певності у завтрашньому дні вона не може.

— Вранці два-три прильоти бувають. На місці цього подвір'я ще зовсім була хата. Глиняна. Люди жили… Немає нічого…

Під час розмови поруч із господинею не відходить її пес Боба — ще одна жива душа, яка допомагає переживати важкі дні. З песиком пані Віра йде шукати хліб.

— Оце мій Боба. Він у мене такий хороший, домашній, розумний. Бобо, дивись, тебе знімають… Йдемо хліб шукати. У Васильківці вже фактично немає жодного магазину. Усі розбомбили. Допомагають волонтери. Привозять гуманітарний хліб. Дають продуктові набори, гігієнічні набори, воду привозять. Велике спасибі волонтерам, що не забувають про наших людей.

Автор: Ірина СИТНІК

На тлі зруйнованих будинків, постійної небезпеки та втрат навіть такі прості моменти стають нагадуванням про життя, яке люди намагаються зберегти попри війну.

Ворог б'є по серцю громади

…Тієї ночі люди вперше усвідомили, що під прицілом опинилися не лише житлові квартали, а й уся інфраструктура, без якої неможливе життя громади.

Автор: Ірина СИТНІК

З цих слів починає розповідати про рідне селище Васильківське Наталя Данилюк. З Наталією ми познайомилися за кращих часів, коли в її селищі вирувало життя. Нині вона розповідає про життя під бомбардуванням. Згадуючи хронологію руйнування ворогом Васильківки.

Автор: Ірина СИТНІК

До літа 2026 року Васильківка вже переживала атаки безпілотників, зокрема, Шахедів, однак справжнім переломним моментом стало 12 червня, коли російські війська вперше масовано застосували по селищу керовані авіабомби.

Автор: Ірина СИТНІК

Перший удар припав на самий центр Васильківки. КАБ зруйнував житлову п'ятиповерхівку поруч із селищною радою. Вибухова хвиля накрила адміністративний квартал: пошкоджень зазнали будівля селищної ради, навколишні магазини та ринок; не оминула хвиля руйнувань і Будинок культури.

— Спочатку ворог бив по селищу «Шахедами». Були окремі прильоти. Але такого, щоб за одну ніч стільки руйнувань, ми ще не бачили, — пригадує Наталя.

Автор: Ірина СИТНІК

Тієї ночі авіабомби прилітали одна за одною. Тоді люди вперше усвідомили, що під прицілом опинилися не лише житлові квартали, а й уся інфраструктура, без якої неможливе життя громади.

Автор: Ірина СИТНІК

Повторні удари: коли ворог повертався добивати те, що вже було зруйноване

Після першої масованої атаки жителі Васильківки ще сподівалися, що найстрашніше вже позаду. Але російські війська обрали іншу тактику — вони почали повертатися й бити по тих самих місцях вдруге і втретє.

— Через тиждень після першого удару КАБи знову полетіли в центр селища. Цілили по будівлі суду та соціального захисту. Один КАБ упав там, а інший знову прилетів на наш ринок. Добивати повторно. Ще одна авіабомба впала позаду Будинку культури — Меморіал постраждав. Мармурові плити полетіли — половину просто розбило. Вирва була величезна. Бомба була дуже потужною.

Автор: Ірина СИТНІК

Саме цей приліт остаточно знищив Будинок культури.

— Першого разу ворожі ракети не змогли зруйнувати наш будинок культури. А другого вже добили. Вирвало всі вікна, всі двері, які ще залишалися. Дах фактично знесло. Будинок культури перестав існувати як будівля.

Автор: Ірина СИТНІК

Минув ще певний час — і центр Васильківки вкотре здригнувся від нової серії вибухів.

Чотири КАБи один за одним упали в район магазинів.

— Горіло все. Один магазин, другий, третій... Після цього вже майже нічого не підлягало ні ремонту ні відновленню. Центр просто палав, — згадує Наталя.

Автор: Ірина СИТНІК

Ще однією ціллю стала спортивна школа: її росіяни також знищували у два етапи.

— Те, що ви зараз бачите — повністю завалений спортивний зал, бетонні плити, які лежать просто неба, — це вже наслідок другого удару. Першого разу вони пошкодили адміністративну будівлю. Другого — фактично знесли спортзал.

Автор: Ірина СИТНІК

У ніч із 13 на 14 червня черга дійшла до адміністративного кварталу. Один за одним розбили Центр надання адміністративних послуг (ЦНАП), спортивну школу, ліцей…

Автор: Ірина СИТНІК

Для Наталії ця ніч стала особливою ще й тому, що вона сама працювала в будівлі, яка опинилася під ударом.

— Я добре пам'ятаю цю дату. Бо вже 15 червня нас перевели на дистанційну роботу. А в ніч із 13 на 14 червня прилетіли два КАБи. Один упав перед ЦНАПом. Другий — перед входом до відділу освіти.

Автор: Ірина СИТНІК

Руйнування були катастрофічними.

Всередині адміністративної будівлі обвалилися перекриття. Другий поверх фактично провалився всередину. Сходи були зруйновані, всі кабінети засипані уламками бетону, цегли та скла.

— До будівлі через центральний вхід уже було не потрапити. Ми заходили через чорний вхід. Хотіли хоча б забрати документи, особисті речі, техніку.

Автор: Ірина СИТНІК

Особливо боляче їй згадувати про щоденний ритуал, який за місяці війни став звичкою.

— Ми понад пів року кожного вечора спускали всю комп'ютерну техніку до укриття. Закінчувався робочий день — і ми переносили комп'ютери вниз. Наступного ранку після удару я поїхала забрати хоча б свій ноутбук. До укриття ще можна було спуститися — воно вціліло. Саме тому вдалося врятувати хоч щось.

Автор: Ірина СИТНІК

Васильківський ліцей, який також неодноразово потрапляв під вибухові хвилі. Спочатку будівлю били безпілотниками, а згодом — авіабомбами.

Кожен новий удар завершував те, що не встиг зробити попередній. Саме так, крок за кроком, російська армія стирала з карти не окремі будівлі, а цілий центр Васильківки.

Автор: Ірина СИТНІК

Під ударами опинялися житлові квартали.

Після руйнування першої п'ятиповерхівки російська авіабомба влучила в приватний будинок неподалік дитячого садка, що розташований біля селищної ради.

Будинок було знищено прямим влучанням.

Автор: Ірина СИТНІК

Навіть ті оселі, які не стали безпосередньою ціллю, отримали серйозні пошкодження.

— За тим будинком стояла ще одна п'ятиповерхівка. Вибуховою хвилею там вибило абсолютно всі вікна — від першого до п'ятого поверху. Жодного цілого скла не залишилося.

Автор: Ірина СИТНІК

Постраждали й приватні будинки навколо. Серед них — оселя батьків Наталії.

— Будинок моїх батьків теж пошкодило. Ми тоді зрозуміли різницю між «Шахедом» і КАБом. До безпілотників ми вже якось звикли, знали приблизно, які можуть бути руйнації. Але коли падає КАБ — це вже зовсім інший масштаб. Руйнується цілий квартал.

Автор: Ірина СИТНІК

У пам'яті Наталі картина після вибуху КАБу.

— Я їхала повз ту п'ятиповерхівку і дивилася на чорні вікна. Думаю: мабуть, туди залетіли гарячі уламки — щось загорілося всередині квартир. Видно було, що окремі кімнати вигоріли. Це дуже страшне видовище.

Автор: Ірина СИТНІК

Після цих ударів багато родин залишили свої квартири.

— Люди максимально виїхали. Може, хтось і залишився, але більшість поїхала. Бо центр зараз — це найнебезпечніше місце. Там постійно б'ють по магазинах, установах, адміністративних будівлях. Люди вже не мають відчуття безпеки навіть у власних домівках.

Обстріли Васильківки не припинилися. Щодня в офіційних зведеннях звітують про удари КАБами, про руйнування та навіть загибель людей.

Автор: Ірина СИТНІК

Кожен новий удар завершував те, чого не встиг зробити попередній. Якщо після перших прильотів будівлі ще можна було відновити, то повторні атаки перетворювали їх на руїни. Російська армія методично нищить не окремі об'єкти, а саму основу життя громади — адміністративні установи, заклади освіти, місця культури, торгівлі та житлові квартали.

Автор: Ірина СИТНІК

Найважче — людські втрати

Разом із будинками, школами та адміністративними будівлями війна забирає найцінніше — людські життя.

За офіційними повідомленнями Васильківської селищної ради, від російських ударів у громаді неодноразово гинули мирні жителі. Кожна така трагедія ставала днем жалоби для всієї громади.

Автор: Ірина СИТНІК

Першою цивільною жертвою став 12-річний хлопчик із села Дебальцеве.

— Йому було дванадцять років. Родина була переселенцями з Донецької області. Вони шукали тут безпечніше місце. Але восени минулого року «Шахед» влучив у будинок. Батьки вижили, а син загинув…

Автор: Ірина СИТНІК

Однією з найболючіших втрат останніх місяців стала загибель Геннадія Коваленка — відомого у громаді керівника будівельного підприємства, яке багато років виконувало роботи для місцевих установ.

— Він був дуже відомою людиною. Працював із усіма бюджетними установами. Молодий чоловік — лише сорок років. У його будинок влучив КАБ. Він устиг штовхнути дружину до підвалу, врятував її, а сам уже не встиг сховатися. Ударною хвилею його вбило… Без батька залишилися двоє дітей.

Автор: Ірина СИТНІК

Ще одна трагедія сталася зовсім недавно.

— Михайло Осняч приїхав до свого будинку. Щось робив по господарству, потім відійшов до сусідів чи кудись поруч. Саме тоді прилетів КАБ. Медики боролися за його життя, але дорогою до лікарні він помер…

Автор: Ірина СИТНІК

Розповідаючи про ці втрати, Наталія підсумовує.

— Таких історій уже багато… Це тільки ті люди, яких я знала особисто. Були ще загиблі від ударів «Шахедів», а потім від КАБів. Але кожна смерть — це чиясь сім'я, чиїсь діти, чиїсь батьки.

Автор: Ірина СИТНІК

За кілька годин ми проїхали майже всю Васильківку. Побачили будинки, яких більше немає, спалені магазини, понівечені школи, розбиті адміністративні установи, Будинок культури, який російські авіабомби добивали двічі. Майже на кожній вулиці місцеві показували нові вирви, розповідали про сусідів, які виїхали, і про тих, хто вже ніколи не повернеться.

Автор: Ірина СИТНІК

Ворог б'є не по окремих будівлях. Він методично знищує саме життя громади — місця, де люди навчалися, працювали, отримували допомогу, зустрічалися, будували плани на майбутнє.

Автор: Ірина СИТНІК

Ми отримали попередження про загрозу ударів КАБів. Тож не зволікаємо — маємо виїхати з небезпечної зони.

Ми вже поверталися додому, дорогою ще раз мовчки оглядаючи понівечені вулиці. Та війна вкотре нагадала, що її хроніка не має завершених сторінок.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Вже на виїзді ми зупинилися біля ще одного зруйнованого будинку — у Новоолександрівці (Павлоградського району). Це був найсвіжіший слід російського удару. Черговий КАБ залишив після себе вирву, понівечену оселю і людську біду, яка ще навіть не встигла стати новиною.

Села вздовж лінії фронту знищують

Показуючи місце удару, місцева жителька Новоолександрівки детально відтворює події того вечора.

— Це сталося о 22:15. Я точно пам'ятаю, бо саме перед тим телефонувала подрузі — власниці цього будинку. Спочатку був один приліт неподалік, а через три хвилини — ще один КАБ.

Автор: Ірина СИТНІК

Під удар потрапив і будинок 68-річної жінки.

— Подруга була у ванній кімнаті. Тільки збиралася вийти з кімнати, відкривати двері в коридор, як все завалилося. Вона неушкодженою лишилася.

Автор: Ірина СИТНІК

А от сусіднього будинку немає зовсім. КАБ його зруйнував; власницю будинку діставали з-під завалів.

— Слава Богу, що жінка жива. Діти забрали її до себе, але з-під завалів її відкопували.

Автор: Ірина СИТНІК

Наприкінці розмови жінка з тривогою говорить про те, що, на її думку, російські війська дедалі активніше застосовують керовані авіабомби по населених пунктах області.

— Я з Павлоградського району. Мені здається, це перший дзвіночок. Дуже боюся, що вони й далі будуть закидати КАБами наші міста й села.

Автор: Ірина СИТНІК

За один день ми побачили десятки зруйнованих будинків, спалені магазини, понівечені школи, адміністративні установи, Будинок культури, який російські авіабомби руйнували двічі.

Васильківка — не виняток. Так само сьогодні виглядають десятки сіл і селищ уздовж лінії фронту. Російські авіабомби не обирають між будинком, школою, магазином чи адміністративною установою. Після кожного удару карта громади стає меншою, а місць, де ще триває звичайне життя, — дедалі менше.

Репортаж з прифронтової Васильківки:

Дніпровські