Там, куди бояться їхати інші: як команда GEM рятує людей біля лінії фронту (ВІДЕО)

31 липня 2026 р. 10:49

31 липня 2026 р. 10:49

Ще вчора вони везли гуманітарну допомогу до села, де на подвір'ях гралися діти, а люди сподівалися, що війна омине їхній дім. За кілька тижнів чи місяців ці ж населені пункти перетворювалися на руїни, а згодом з'являлися вже у сюжетах російської пропаганди.

Команда міжнародної гуманітарної місії Global Empowerment Mission (GEM) у партнерстві з Howard G. Buffett Foundation на чолі з волонтером Віктором Шотропою щодня працює там, де фронт наближається до Дніпропетровщини. Вони доставляють продукти, воду, засоби гігієни, евакуюють людей, переживають обстріли й дивом залишаються живими.

Віктор, Ігор і Руслан — троє чоловіків із Донеччини, які пройшли війну як військові, а тепер продовжують свою боротьбу вже як волонтери, рятуючи тих, хто досі залишається поруч із лінією фронту.

Сьогодні десятки прифронтових сіл і селищ Донеччини, а відтепер і Синельниківського району Дніпропетровщини стали частиною їхнього щоденного маршруту.

«Я знав, у яких підвалах живуть люди»

Для Віктора Шотропи допомога людям — це не просто волонтерська робота. Це продовження власного шляху, який розпочався на Донеччині.

— Я родом з Горлівки Донецької області. Вона нині окупована. В Авдіївці прожив із родиною з 2016 по 2022 рік. У цей час я і служив на цьому напрямку, і сім'я переїхала з Горлівки до Авдіївки, — розповідає він.

У 2014 році Віктор добровольцем став на захист України у строю полку «Київ». Саме тоді розпочався його бойовий шлях.

— У 2014 році наш полк заходив в Авдіївку з боку міста Ізюма разом із 95-ю десантно-штурмовою бригадою та батальйоном «Миротворець». Потім були Слов'янськ та інші гарячі точки Донеччини — міста Мар'їнка, Красногорівка та Авдіївка, — згадує чоловік.

Упродовж майже дев'яти років безперервної служби Віктор виконував бойові завдання у складі сил та засобів операції Об'єднаних сил. За роки служби він пройшов шлях до офіцерського звання.

— Останнє моє звання — капітан, — говорить Віктор. — Перерв у військовій службі не було.

Війна торкнулася всієї родини Віктора. Захищати країну пішов і молодший брат.

— Нас четверо в сім'ї було. Старші сестра Вероніка, брат Діма, я й молодший брат Данило, який теж у війську. Батька не стало, коли мені було 4 роки, матері — коли мені було 8 років. Тоді ми, діти, опинилися в інтернаті, де нас і виховували. Данила я вивіз із Горлівки в липні 2014 року, забрав до себе на ППД в Слов'янську. А в серпні цього ж року брат уже був зі мною в строю добровольчого підрозділу. Ми з Данилом лишилися удвох на підконтрольній Україні території, — розповідає волонтер.

Головною опорою для Віктора завжди була його власна родина.

— Дружина Оксана родом з Авдіївки, де прожила до березня 2022 року. Встиг вивезти родину за годину до того, як у наш будинок влучив «Град». Ми доїхали до Покровська з Авдіївки. Нам зателефонували і сказали, що будинок розбитий.

Розповідаючи про Донеччину, Віктор згадує і моменти виїзду з рідної Горлівки. Ще у 2015 році його дружина наважилася повернутися до окупованого міста, аби вивезти звідти майно та дідуся. Та навіть тоді така поїздка була небезпечною.

— На неї там кидалися з лопатами, кричали: «Бандерівка!» — пригадує Віктор.

Одного разу, ще до повномасштабного вторгнення, під час поїздки на позиції біля міста Нью-Йорк, він знову побачив рідну Горлівку.

— Ми тоді були в Нью-Йорку. Там є особливе місце — висота, звідки було дуже добре видно Горлівку. Ми з побратимом Ігорем записували там відео, яке швидко звірусилося в соцмережах. Якось зателефонував голова адміністрації Нью-Йорка і сказав: «А ти бачив своє відео?» Виявилося, що відео закинули в групу «Горлівка». На відео я говорив про те, що дуже хочу ще за життя потрапити до свого міста. Цей ролик активно коментували.

Після початку повномасштабного вторгнення Віктор вивіз свою родину з Авдіївки. Сам же продовжував допомагати людям, але вже не лише як військовий, а й як волонтер.

Саме багаторічний військовий досвід поклав початок волонтерській діяльності Віктора, хоча він зізнається, що займатися цим не планував. Усе сталося випадково. Переломним моментом стала одна з ротацій Віктора в Авдіївці. Тоді до нього приїхали друзі-волонтери разом із представниками міжнародного фонду GEM.

— Я був на ротації в Авдіївці, і до мене приїхали друзі-волонтери. З ними були представники американського фонду GEM. Вони привезли гуманітарну допомогу для цивільного населення. Оскільки я прожив в Авдіївці останні вісім років, добре знав місто, місцевих мешканців і допомагав військовій адміністрації, мене попросили провести волонтерську місію.

Так розпочалася його співпраця з міжнародною гуманітарною місією GEM, яка згодом стала справою життя.

Саме тоді Віктор зрозумів, що його знання про Донеччину, військовий досвід і довіра місцевих жителів можуть бути не менш важливими, ніж зброя. А відтак допомога людям на прифронтових територіях згодом стала продовженням його служби Україні.

Наприкінці 2022 року в житті Віктора та Оксани сталася ще одна важлива подія — народилася четверта дитина.

— У мене четверо дітей: доньки Софія та Милана, сини Дамір та Орест. Так сталося, що батьків у мене немає, у дружини батьків немає і допомагати немає кому. Тільки ми один в одного, — розповідає волонтер.

Сімейні обставини змусили ухвалити непросте рішення. Після багатьох років безперервної служби Віктор залишив фронт, аби підтримати дружину та бути поруч із дітьми. Але долучився до гуманітарних місій міжнародного фонду GEM.

Сьогодні Віктор Шотропа координує гуманітарні місії міжнародного фонду GEM та разом із командою майже щодня працює на прифронтових територіях Донеччини й Дніпропетровщини.

— Я знаю, у яких підвалах живуть люди, де їх можна знайти, — каже Віктор.

Саме тому його маршрути пролягають туди, де найбільше чекають на допомогу, а фронтова історія продовжується вже у справі підтримки цивільних.

«Люди їдуть лише в останню мить»

Офіційно волонтерством Віктор займається з 2023 року. Робота Віктора Шотропи та команди міжнародного фонду GEM вийшла далеко за межі Авдіївки. Якщо спочатку волонтери допомагали жителям Донеччини, то з наближенням фронту почали працювати й у прифронтових громадах Дніпропетровщини.

— Ми працювали по всій Донецькій області. Потім, коли фронт почав рухатися в бік Дніпропетровщини, почали охоплювати й цю область. Розвозили питну воду, продуктові набори, засоби гігієни, деколи речі, дитячі подарунки, — розповідає Віктор.

На Дніпропетровщині команда GEM запрацювала, коли фронт почав невпинно наближатися до області. Однією з перших стала Новопавлівська громада Синельниківського району.

— Новопавлівська громада першою постраждала, коли фронт почав рухатися в центр України зі сходу. Потім фронт просунувся до Межівської громади, Великомихайлівської, Маломихайлівської, а згодом — і до Слов'янської і так далі. Наші маршрути гуманітарної місії до Дніпропетровщини дійшли аж до Павлограда.

Масштаби роботи значно зросли. Команда регулярно працює у двох десятках громад області, підтримуючи людей, які живуть поруч із війною.

— 20 громад Дніпропетровської області ми закриваємо. Це, в основному, прифронтові території, — пояснює волонтер.

Окрім гуманітарної допомоги, волонтери дедалі частіше займалися евакуацією людей із населених пунктів, які опинялися під загрозою обстрілів.

— Ми евакуювали людей за можливості, бо вона не завжди була.

Поруч із Віктором працюють люди, які так само втратили свої домівки через війну. Багатьох із них об'єднала спільна доля переселенців і бажання допомагати іншим.

— У мене в команді Ігор і Руслан, які теж із Донецької області.

Ігор родом із Васильківки на Дніпропетровщині, але багато часу прожив на Донеччині. Його місто окуповане. Ігор з 2014 року став добровольцем, брав участь у бойових діях.

Руслан з Мар'їнської громади Донецької області, яка також зараз окупована.

Усі вони свого часу в певні моменти присвятили себе Україні.

Автор: Ірина СИТНІК

Рішення присвятити себе волонтерству Віктору прийшло не одразу. Воно народилося з того, що він побачив під час перших гуманітарних місій в Авдіївці.

— Після того, як почали допомагати в Авдіївці місцевому населенню, якось прийшло розуміння, що це треба робити. Авдіївка стала першим містом, звідки він почав евакуацію людей. Тому що я там проходив службу і все було пов'язано саме з цим містом.

До місії був готовий ще задовго до початку волонтерської діяльності. Роки служби навчили діяти швидко й рішуче в критичних ситуаціях.

— Під час служби ми евакуювали поранених бійців і місцевих. В Авдіївці, наприклад, вивозили військового, який втратив ногу, але вижив. Тому досвід є — я був до цього готовий.

Найскладнішим у місії залишається не сама евакуація, а переконати людей виїхати вчасно. Багато хто довго сподівається, що бойові дії оминуть їхній дім. Тому волонтерам часто доводиться приїжджати до одних і тих самих людей по кілька разів. І нерідко рішення про евакуацію люди ухвалюють лише тоді, коли фронт підходить зовсім близько.

— Люди їдуть лише в останню мить, — каже Віктор. — Потім потрапляли під обстріли та потребували термінової допомоги. Загалом у таких випадках були люди, які не евакуювалися вчасно. Перші наші евакуйовані люди були поранені, тому їх треба було евакуйовати в лікарні для надання медичної допомоги.

Не кожен виїзд завершується евакуацією. Найчастіше люди відкладають рішення покинути дім до останнього моменту.

— Люди їдуть, на жаль, коли ситуація майже не дозволяє їх безпечно вивезти, і часу на це не дуже багато. Зазвичай масові виїзди починаються після різкого загострення ситуації. Ворог починає акцентувати свої зусилля на якомусь населеному пункті, дуже сильно обстрілює артилерією або авіацією. Тоді люди починають їхати.

Але щойно інтенсивність бойових дій тимчасово зменшується, мешканці знову відкладають евакуацію.

— Так, це реалії: фронт стабілізувався, і все — люди вже не їдуть, залишаються вдома, часто без комунікацій, зв'язку, води.

Останнім часом евакуація цивільних людей стала ще складнішою. Усе через стрімкий розвиток безпілотних технологій, який значно збільшив небезпеку навіть далеко від лінії зіткнення.

— Зараз взагалі важко з евакуацією. З розвитком безпілотних систем дронів стає дедалі більше. Кілзона у дронів збільшується з кожним днем.

Для Віктора Шотропи ця робота давно стала більше ніж волонтерством. Після років служби він продовжує бути там, де найбільше потрібна допомога — поруч із людьми, які щодня живуть під звуки війни, але не втрачають надії.

Навіть під час нашої поїздки Віктор, помітивши жінку біля дороги, пригальмовує й запитує, чи не потрібна допомога.

Автор: Ірина СИТНІК

Такі зупинки стали звичною частиною його маршрутів. За роки роботи на прифронтових територіях він звик звертати увагу на людей, які можуть потребувати підтримки.

Про небезпеку роботи нагадує один із гуманітарних автобусів фонду GEM. На ньому досі залишаються сліди російських обстрілів — вибите скло та пошкоджений кузов.

— Це було у селищі Покровське. Ми проїжджали мостом, коли по мосту почали бити КАБами. Ворог намагався перебити логістику. Ми потрапили під обстріл. Якраз так вийшло, що я тільки виходив із буса, і в цей момент КАБ упав. Уламком пролетів поруч, черкнув мені по голові і пішов у наш мікроавтобус. Тут було чисте везіння, — згадує Віктор.

Попри пережите, Віктор не вважає себе людиною, яку легко налякати.

— Мені кажуть, що я безстрашна людина. Напевно, так і є, навіть такі випадки мене не спиняють…

Автор: Ірина СИТНІК

Один із найважчих епізодів за весь час гуманітарних місій він пам'ятає особливо добре. Це сталося у селі Гостре Курахівської громади.

— Була у нас ситуація, коли ворог «упіймав» наші мікроавтобуси у Гострому — це Курахівська громада під Красногорівкою. Транспорт, яким ми доставляємо гуманітарну допомогу, належить міжнародному фонду GEM. На цих автобусах ми щодня вирушаємо у громади, що потерпають від російських обстрілів. Вони чітко позначені, що це місія.

Тоді колону волонтерів помітив російський безпілотник.

— Дрон коригував артилерію, і по нас почали бити артилерією. Було, мабуть, десять або дванадцять артилерійських пострілів по наших мікроавтобусах. Транспорт нам тоді побили. А найгірше, що тоді загинула місцева людина.

Віктор згадує, що той обстріл став одним із найнебезпечніших за весь час його волонтерської роботи.

— Жорсткий був обстріл, не можна було сховатися… Підвал був, але до нього ще треба було добігти. Це був той випадок, коли справді було дуже складно.

Про власні відчуття каже, що в подібних ситуаціях звик думати не про страх, а про те, як урятувати людей і виконати завдання.

Роки військової служби навчили Віктора діяти холоднокровно навіть під вогнем. Проте кожен новий виїзд на прифронтові території залишається ризиком.

Автор: Ірина СИТНІК

Віктор показує сліди російських атак на їхніх мікроавтобусах. Кожна вм'ятина та пробоїна тут мають свою історію.

— Машини не броньовані повністю. Бачите, тут подвійний метал. Це не броня, а подвійний метал. Уламок прошив зверху тільки обшивку, а тут трохи затримався.

Переходячи від однієї пробоїни до іншої, Віктор буквально по сантиметрах відтворює події того дня, коли поблизу селища Покровське команда потрапила під удар авіабомби.

— Дивіться, ось так були відкриті дві двері. Я роблю два кроки, бачу, як падає КАБ, і навіть не встигаю впасти. Два уламки пройшли над моєю головою. Оце бус пом'яло від КАБа. А ось тут ми вже заліпили — теж була велика дірка. А це побило дроном.

Один із найнебезпечніших випадків стався під час атаки FPV-дрона на оптоволокні.

— Був дрон на оптоволокні. Я їхав зі швидкістю близько 65 кілометрів на годину. А дрон летів приблизно 60. Вийшло так, що він упав десь за метр позаду буса. Колесо побило, трохи уламків прилетіло, але по самому бусу він не влучив.

Попри пошкоджені автомобілі, вибите скло та постійну загрозу з повітря, гуманітарні рейси не припиняються. Щодня команда GEM знову вирушає до прифронтових громад — доставляє воду, продукти, засоби гігієни та іншу необхідну допомогу.

Автор: Ірина СИТНІК

Для Віктора та його колег ці буси давно стали не просто транспортом. Вони є інструментом порятунку людей, які залишаються поруч із лінією фронту і часто не мають іншої можливості отримати допомогу.

«Ми бачили, як війна наближається»

Працюючи на Донеччині та прифронтових територіях, Віктор роками спостерігав, як лінія фронту поступово рухається на захід.

— Цю динаміку спостерігаю вже не перший рік. Ще два роки тому було видно, як рухається ворог. Було зрозуміло, що якщо якийсь напрямок не зможе витримати натиск, то наступною буде вже ця територія.

Водночас, зазначає він, ситуація на фронті постійно змінюється.

— Зараз фронт, навпаки, трохи посунувся на бік ворога. Вибили ворога десь на десять кілометрів. Але російські війська дістають наші території КАБами. Закидають авіабомбами. КАБи по 250 кілограмів — цього достатньо, аби наробити великої біди.

Автор: Ірина СИТНІК

Відстань від лінії бойового зіткнення, наприклад, до Васильківки Синельниківського району зовсім невелика.

— Я сьогодні спеціально міряв — 48 кілометрів. Васильківку ворог нищить щодня, гинуть люди, село стирають із землі. Ця громада опинилася одразу поблизу кількох напрямків, де тривають активні бойові дії. Поряд — Запорізький напрямок, далі Гуляйпільський напрямок. Це своєрідний хаб: з одного боку — Покровський напрямок — Великомихайлівка, Курахове, з іншого — Запорізький напрямок.

Сьогодні команда GEM працює в десятках прифронтових населених пунктів Дніпропетровщини. Маршрути стали довшими, а ризиків — більше. Проте принцип роботи залишається незмінним: приїжджати туди, де люди найбільше потребують підтримки, незалежно від того, наскільки близько розташований фронт.

— Ми бачили, як війна наближається, — каже Віктор. І тому не чекають, поки біда прийде остаточно, а намагаються допомогти людям раніше.

Автор: Ірина СИТНІК

«Найважче — бачити, як села, куди ти возив допомогу, стають окупованими»

За роки гуманітарних місій Віктор Шотропа побував у десятках населених пунктів Донеччини та Дніпропетровщини. Багато з них він пам'ятає ще мирними — з працюючими магазинами, школами, дитячими майданчиками та людьми, які сподівалися, що війна омине їхній дім.

Та найболючіше для нього — бачити, як ці місця поступово зникають.

— Там уже побиті мости. Там села немає… Сумно, знаєте… Сумно дивитися на всі ці села та міста, в які ти тільки їздив, тільки роздавав гуманітарну допомогу, потім бачиш їх розбитими, а потім — уже окупованими в репортажах російської пропаганди.

Автор: Ірина СИТНІК

Каже, що за роки війни цей сценарій повторювався багато разів.

— Ми тільки починаємо возити допомогу в якийсь населений пункт. Приїжджаємо — там люди, там життя, там діти, усе ніби нормально. Потім приїжджаєш через якийсь час — усе вже зруйновано. А ще згодом дивишся на ці села вже в окупації.

Особливо важко, коли серед людей на російських сюжетах він впізнає тих, кому колись особисто привозив гуманітарну допомогу.

— Бачиш людей, яким сам возив гуманітарну допомогу, а вони російським пропагандистам говорять, що Україна погана.

Втім, Віктор не дозволяє собі втрачати надію.

— Я для себе розумію, що віра — найголовніше. Це те, що рухає нас уперед. Тому я ніколи не втрачаю віри.

Автор: Ірина СИТНІК

У його житті було багато випробувань: виховання в інтернаті, окупація рідної Горлівки, роки військової служби, фронт, евакуації, обстріли та постійний ризик під час гуманітарних місій. Але коли розповідає про все пережите, він найчастіше згадує людей — тих, кого вдалося вивезти, кому привозили воду й продукти, тих, хто залишався у підвалах під обстрілами, і тих, чиї домівки згодом опинилися в окупації.

Сьогодні Віктор Шотропа разом із командою GEM продовжує працювати там, де війна щодня нагадує про себе вибухами.

«Життя одне, запчастин немає»

Ігор — один із тих, хто сьогодні разом із командою GEM щодня доставляє гуманітарну допомогу до прифронтових сіл і міст. До волонтерства він прийшов після багатьох років військової служби. Його боротьба за Україну почалася ще у 2014 році.

Ігор народився на Дніпропетровщині, однак більшу частину життя прожив у Донецьку. Після початку російської агресії відкрито підтримував Україну навіть в окупованому місті.

— Я розклеював проукраїнські листівки. У 2014 році через це мені довелося виїхати звідти, десь у середині літа. Кинути все.

Автор: Ірина СИТНІК

Після виїзду він не став залишатися осторонь і добровільно вступив до батальйону «Донбас».

Свій перший військовий Новий рік Ігор зустрів на фронті.

— Новий рік 2015 ми зустрічали під Лисичанськом. Потім нас перекинули на Широкине, під Маріуполем. Там ми були разом з «Азовом». А потім уже пішов до Збройних сил України і служив, скільки міг фізично.

Сьогодні Ігор — військовий пенсіонер, але сидіти без діла не зміг.

— Мені вже за 60. Після завершення служби він долучився до гуманітарної місії GEM. У 2024 році почав працювати, потім була невелика перерва. А з лютого 2025 року і до нинішнього часу я знову в команді.

Разом із Віктором Шотропою він майже щодня їздить у прифронтові громади. Ігор відверто визнає: страх у таких умовах — природна річ.

— Звичайно, інстинкт самозбереження працює. Буває по-різному. Але треба бути впевненим у своїх діях. Тоді страху майже немає. Коли в тебе є інформація, є навички, тоді не так страшно. Страшніше тоді, коли чогось не знаєш.

Автор: Ірина СИТНІК

Одним із найважчих спогадів для нього залишається обстріл гуманітарної колони у селі Гостре на Донеччині.

— Російські військові добре бачили, що перед ними саме гуманітарний транспорт. Вони бачили, що два великі білі буси заїхали, ще й з наклейками. Бачили цивільне населення — і артилерією били по будинку, де ми розвантажували гуманітарну допомогу для Пункту незламності. Після атаки один із автомобілів був майже повністю посічений уламками — бус став як друшляк. Інший теж постраждав.

Та найбільше Ігор запам'ятав не самі вибухи, а перші секунди після початку обстрілу.

— Я побачив, що Віктор біжить. Якраз тільки-но перший приліт був. Розумію, що треба ноги в руки, бо життя одне. Запчастин немає. Треба берегтися, а потім уже будемо розбиратися.

Автор: Ірина СИТНІК

Ігор продовжує їздити на прифронтові території. Каже, що роки військової служби навчили його головному — не панікувати й зберігати холодний розум навіть тоді, коли небезпека зовсім поруч.

Саме тому наступного дня після чергового обстрілу команда знову сідає в буси та вирушає туди, де на них чекають люди.

«Найкраще — коли допомога доходить до людей»

Руслан — ще один член команди міжнародної гуманітарної місії GEM. Як і його колеги, він добре знає, що таке війна, адже сам родом із Донеччини.

— Я з Донецької області, з Мар'їнського району, села Єлизаветівка.

Автор: Ірина СИТНІК

До команди GEM Руслан долучився не так давно, але вже встиг попрацювати на різних напрямках і побачити, наскільки важливою для людей є навіть найпростіша допомога.

— Радіємо, коли наша поїздка приносить якусь користь людям. Довезли гуманітарну допомогу — значить, наша місія виконана, можна сказати, успішно. Це мотивує продовжувати працювати навіть тоді, коли маршрути проходять поблизу лінії фронту. Люди завжди вдячні за допомогу.

Автор: Ірина СИТНІК

Серед численних поїздок найбільше запам'ятовуються зустрічі з дітьми. Саме їхні емоції часто стають найкращою винагородою за непросту роботу.

— Якось ми видавали дітям іграшки. Вони були дуже задоволені. Дитячі емоції розумію, бо я сам батько дев’ятирічного хлопчика. Моя родина зараз у Кіровоградській області, у місті Світловодську.

Я їду разом із волонтерами у білому мікроавтобусі GEM. Ми оминаємо основні траси, рухаємося об'їзними шляхами до чергового села. На чоловіках — бронежилети, шоломи. У салоні поруч працює «Чуйка» — пристрій, що вловлює сигнали ворожих дронів. Віктор раз по раз переводить погляд на екран. Тут це не звичка. Це питання життя.

Наш маршрут веде вже до Петропавлівщини — до селища Українське. Саме сюди кілька днів тому прилетіла російська авіабомба. Під'їжджаємо до багатоквартирного будинку, який опинився в епіцентрі вибуху. Тут загинула людина. Інші вижили дивом.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Щойно мікроавтобуси зупиняються, волонтери одразу беруться до роботи. Комусь допомагають нести продуктовий набір, комусь — воду, комусь просто потрібна розмова. Дітям дістають книжки, настільні ігри, іграшки. На кілька хвилин серед понівечених будинків з'являються усмішки.

Автор: Ірина СИТНІК

Автор: Ірина СИТНІК

Для когось це черговий гуманітарний виїзд. Для них — жоден не буває звичайним. За кожними воротами своя історія. Інший біль. Інші втрати.

Попри ризик, наступного дня вони знову заведуть двигуни своїх пошкоджених уламками бусів, одягнуть бронежилети, перевірять «Чуйку» і вирушать туди, де на них чекають люди. Бо поки війна приходить у чиїсь домівки, вони намагаються приїхати раніше за неї. Саме в цьому сьогодні і полягає їхня місія.

Репортаж: день з гуманітарною місією

Дніпровські