ЕКСКЛЮЗИВ Від масонських підвалів до макаронної фабрики: таємниці старих будинків Дніпра

23 серпня 2026 р. 10:15

23 серпня 2026 р. 10:15

Щодня тисячі дніпрян проходять центральними вулицями міста. Вони поспішають на роботу, зустрічаються з друзями, чекають на транспорт або прогулюються містом. Більшість навіть не замислюється, що знайомі фасади можуть приховувати історії, гідні пригодницького роману. За величними будинками у центрі Дніпра стоять десятиліття міських легенд, архітектурних експериментів, воєнних подій та несподіваних відкриттів. Про це розповідає “Наше місто”.

Вежа, що пережила «Пальміру»: які таємниці приховує один із найвідоміших будинків у центрі Дніпра

Однією з таких споруд є будинок №81 на проспекті Дмитра Яворницького — п’ятиповерхова сталінка, яку легко впізнати за високою вежею зі шпилем. На перший погляд вона здається лише декоративною окрасою будинку. Однак історія цієї вежі значно цікавіша, ніж здається.

За словами старшої наукової співробітниці “Музею історії Дніпра” Катерини Попович, сучасна споруда стала своєрідним містком між двома епохами міста.

«Є в Дніпрі будинки, які впізнаєш здалеку. Один із них — будинок на проспекті Дмитра Яворницького. Його легко впізнати за незвичайною вежею зі шпилем, що здіймається над дахом», — розповідає Катерина.

Мало хто знає, що до Другої світової війни на цьому місці стояла зовсім інша будівля — будинок доктора Якова Айнгорна. Саме тут працював один із найвідоміших готелів тодішнього Катеринослава — «Пальміра».

Для свого часу це був справжній символ комфорту. У двоповерховому будинку на другому поверсі розташовувалися готельні номери, а перший займали магазини та різноманітні майстерні. Пізніше будівлю реконструювали: вона отримала мансардний поверх, вишуканий фасад у стилі французького ренесансу та головну архітектурну домінанту — високу вежу зі шпилем.

За сучасними підрахунками істориків, ніч у «Пальмірі» обійшлася б приблизно у дві тисячі гривень. Проте за ці кошти гості отримували не лише просторий двокімнатний номер, а й сніданок із делікатесами.

Готель вважався одним із найсучасніших у місті. Тут були телефон, електричне освітлення та гаряча вода — справжня розкіш на початку XX століття. За рівнем сервісу «Пальміра» поступалася лише знаменитому «Брістолю».

Під час Другої світової війни будинок був майже повністю зруйнований. Від колишньої архітектурної перлини залишилися лише руїни. У 1950-х роках на цьому місці почали зводити новий житловий будинок. Його автором став архітектор Дмитро Щербаков.

«Аби нова споруда не стала зовсім чужою для історичного центру, Дмитро Щербаков звернувся до пам’яті місця. За основу силуету верхньої частини він узяв характерну вежу старої “Пальміри”. Це була своєрідна післявоєнна цитата з міського минулого», — додає вона.

Саме тому сучасний будинок отримав знайому багатьом вежу, яка повторювала силует втраченої історичної споруди. Багато років вважалося, що шпиль виконує виключно декоративну функцію. Насправді ж його використовували значно практичніше.

Після війни Радянський Союз активно готувався до можливих повітряних атак. На тлі холодної війни у містах розбудовували систему цивільної оборони. Для цього були потрібні високі точки спостереження. Будинки у центральній частині міста чудово підходили для такої ролі.

«Саме тому в Дніпрі деякі вежі та надбудови на дахах міських будинків використовувалися як спостережні пункти. Висота і розташування на перехресті вулиць давали широкий сектор огляду. Саме у цій вежі чергували спостерігачі протиповітряної оборони. Вони підтримували зв’язок з іншими постами та передавали інформацію про ситуацію у небі», — розповідає Катерина.

Таємний підвал масонів

Історія будинку Айнгорна не обмежується лише готелем. Навколо нього існує ще одна загадкова легенда, яка вже багато років цікавить дослідників міської історії.

За однією з версій, частину коштів на розвиток «Пальміри» виділяли представники масонської ложі, що діяла у тодішньому Катеринославі. Вважається, що саме у підземному приміщенні будинку вони проводили свої закриті засідання. Цю кімнату нібито виявили вже у XX столітті під час дослідження старих підвалів.

Документального підтвердження всім деталям цієї історії немає, однак вона давно стала частиною міських легенд.

Майже два століття історії за скромним фасадом: що приховує будинок Зверєва

Ще однією з таких маловідомих історичних споруд є будинок Зверєва на вулиці Шевченка, 36. На перший погляд він здається звичайним старим будинком, який легко не помітити серед дерев, припаркованих автомобілів та сучасної забудови. Проте його історія налічує майже двісті років.

За словами старшої наукової співробітниці “Музею історії Дніпра”, це одна з найстаріших споруд, що збереглися у цій частині міста.

Історія будинку починається у 1840-х роках. Саме тоді Катеринослав активно відбудовувався після масштабної пожежі 1838 року, яка знищила Дворянські збори та значну частину забудови навколо.

«Трагедія суттєво змінила вигляд центральної частини міста. На місці згорілих будівель почали зводити нові кам’яні споруди, які мали бути більш надійними та довговічними. Саме в цей період і з’явився будинок, який сьогодні носить ім’я свого найвідомішого власника», — розповідає Катерина Попович.

На відміну від багатьох будівель кінця XIX століття, фасади яких прикрашали численні декоративні елементи, цей будинок є прикладом класичної архітектури, де головну роль відіграють гармонія, симетрія та стриманість.

Власник, ім’я якого загубилося в історії

Цікаво, що ім’я першого господаря будинку досі залишається невідомим. Архівні документи поки що не дають однозначної відповіді, хто саме звів цю садибу. Проте відомо, що вже тоді район активно розвивався.

Поруч працював Троїцький ринок — один із головних торговельних центрів тодішнього Катеринослава. Саме його розвиток поступово визначив долю цієї садиби.

«Першого власника історія поки не називає. Проте Катеринослав стрімко розростався, активно розвивався Троїцький ринок. І садиба поступово перетворилася на гамірний торговий центр», — розповідає дослідниця.

У 1870-х роках власником садиби став купець Василь Приходько. До цього часу територія була вже щільно забудована двоповерховими корпусами. Вони використовувалися для різних потреб: тут працювали торговельні лавки, ремісничі майстерні та шинок.

Фактично садиба стала невеликим торговельним комплексом, де можна було не лише придбати необхідні товари, а й провести час.

«Такі садиби були типовими для підприємницького Катеринослава другої половини XIX століття. Вони поєднували житло власника із комерційною діяльністю, а подвір’я перетворювалися на жваві осередки міського життя», — говорить вона.

Чому будинок назвали Зверєва

Наприкінці XIX століття садиба змінила власника. Її придбав купець Іван Зверєв. Саме його прізвище настільки міцно закріпилося за будівлею, що використовується й сьогодні.

Після революції, зміни влади, воєн та численних перебудов міста будинок продовжив існувати, хоча навколишній простір змінювався кардинально.

Чимало історичних будівель втратили свій первісний вигляд або зникли назавжди. Будинок Зверєва став винятком.

«Проте часи змінювалися. У ХХ столітті навколишній міський простір неодноразово перебудовували. Старі садиби зникали, їхні ділянки дробилися або, навпаки, об’єднувалися, а історичні будинки пристосовували до нових потреб. Сам будинок Зверєва, попри всі зміни, зберігся», — зазначає Катерина Попович.

Сьогодні він є своєрідною капсулою часу. Його фасади пам’ятають покоління містян, розвиток торгівлі, зміну власників, революції, війни та масштабну перебудову міста.

Понад 120 років освіти: яку історію приховує будівля гімназії на Старокозацькій, 51-А

Сьогодні тут, у будинку на вулиці Старокозацькій, 51-А, навчаються школярі, але понад століття тому ця адреса була відома майже всьому місту завдяки одній із найкращих приватних жіночих гімназій.

«Цей будинок легко впізнати за стриманим цегляним фасадом із арковими вікнами. Але понад сто років тому тут працювала одна з найвідоміших приватних жіночих гімназій Катеринослава — гімназія Надії Тіблен», — додає Катерина.

Будівлю звели у 1900 році для Марії Клевцової. Втім, майже одразу після завершення будівництва її здали в оренду Надії Тіблен — освітянці, яка вирішила створити власний навчальний заклад для дівчат.

У той час приватні гімназії були важливою частиною системи освіти. Вони давали ґрунтовні знання, відкривали шлях до педагогічної діяльності та дозволяли жінкам здобути освіту, яка ще кілька десятиліть до того залишалася майже недоступною.

«Надія Тіблен настільки віддано ставилася до своєї справи, що оселилася у флігелі на території навчального закладу. Це дозволяло їй бути поруч із гімназією практично цілодобово», — розповідає вона.

Гімназія була розрахована приблизно на 400 учениць — для тогочасного Катеринослава це була досить велика кількість.

«Навчальна програма значно виходила за межі базової освіти. Окрім історії, географії, математики, фізики, природознавства та мов, учениці вивчали мистецтво, гігієну, етикет, співи, танці, гімнастику та рукоділля», — додає дослідниця.

Навчання тривало сім років і мало на меті не лише підготувати дівчат до подальшої професійної діяльності, а й сформувати всебічно освічених представниць тогочасного суспільства.

До викладання залучали не випадкових людей. У гімназії працювали педагоги, які вже мали авторитет у місті та були відомими представниками культурного й наукового життя Катеринослава. Зокрема, малювання викладав художник Михайло Сапожніков, а математику — Михайло Краснослободський.

Про популярність гімназії свідчить і кількість випускниць. Якщо у 1903 році атестати отримали лише 15 учениць, то вже через три роки їх було понад сто.

Під час Першої світової війни утримувати приватний навчальний заклад ставало дедалі складніше. Саме тоді Надія Тіблен звернулася до міської влади з несподіваною пропозицією.

«Тіблен спробувала передати гімназію місту разом із будинком та майном. Вона пропонувала зберегти за закладом її ім’я та залишитися його керівницею. Однак міська влада визнала умови фінансово невигідними й у 1916 році відмовилася від пропозиції», — говорить Катерина.

Після революційних подій система освіти кардинально змінилася, а приватна жіноча гімназія припинила своє існування.

Попри всі політичні зміни, будівля не втратила свого головного призначення. За радянських часів тут відкрили школу №38.

Саме її у 1939 році із золотою медаллю закінчив Володимир Моссаковський — майбутній академік Академії наук УРСР, відомий учений-механік та багаторічний ректор Дніпропетровського державного університету, який очолював заклад понад два десятиліття.

Фотографія, що зберегла історію

Про життя гімназії сьогодні нагадують не лише архівні документи, а й рідкісні фотографії. В архіві Марини Марківни Сосенкової збереглося фото трьох юних учениць, зроблене після закінчення навчального дня.

На його звороті залишився напис:

«Фото знято після закінчення гімназії. Праворуч — Аня Трахтенберг, 15 років. Ліворуч — Стефа Базилевська, 15 років. Обидві — учениці 4 класу гімназії Тіблен. Посередині — учениця комерційного жіночого училища Наташа Колесникова, 9 років»

Архіви також зберегли виписку з атестата Стефаніди Базилевської. У документі зазначено, що вона була нагороджена срібною медаллю та отримала звання вчительки початкових шкіл із правом викладати вдома.

Такі документи дозволяють побачити не лише історію самої будівлі, а й долі людей, які колись навчалися у її стінах.

Попри революції, війни, зміну влади та освітніх реформ, будівля на Старокозацькій, 51-А не втратила свого призначення.

«Найцікавіше — ця історія триває й сьогодні. Йшли десятиліття, але призначення будинку не змінилося й донині. Тут і досі працює гімназія №21», — з посмішкою зазначає історикиня.

Сьогодні школярі щодня переступають поріг будівлі, яка вже понад 120 років залишається місцем навчання. І хоча сучасні класи зовсім не схожі на аудиторії початку ХХ століття, сама споруда продовжує виконувати ту саму місію, заради якої її відкрили понад століття тому.

Маєток, в якому працювала макаронна фабрика

Продовжуючи нашу історію будинків по вулиці Старокозацькій, варто звернути увагу ще на одну споруду. Буквально поруч із гімназією розташована садиба під номером 53. Сьогодні її фасад може здатися звичайним для центральної частини Дніпра, однак колись тут не лише жили люди, а й працювало справжнє промислове підприємство.

У кінці XIX — на початку XX століття ця частина тодішнього Катеринослава активно розвивалася. Поруч із житловими будинками з’являлися магазини, майстерні, друкарні та невеликі виробництва. Саме таким прикладом є садиба на сучасній Старокозацькій, 53, де свого часу працювала одна з макаронних фабрик міста.

«Садиба є цікавим прикладом того, як приватний маєток міг одночасно бути житлом, промисловим підприємством і конторою власника», — додає Катерина Попович.

На початку XX століття садибою володів підприємець Абрам Герцевич Лур’є. Його ім’я неодноразово зустрічається в адресних книгах Катеринослава, а сама садиба була фактично невеликим бізнес-комплексом.

«Тут розташовувалися житлові приміщення, контора власника, а згодом і виробничі корпуси. Для тогочасних підприємців така організація була цілком звичною: власник міг мешкати поруч зі своїм підприємством і фактично постійно контролювати його роботу», — говорить співробітниця музею.

У 1903 році в міських довідниках уже згадується макаронна фабрика Лур’є. Пізніше поруч із виробництвом працювала також друкарня.

Таким чином, за одним фасадом фактично поєдналися одразу кілька функцій. Це було не просто приватне помешкання заможного містянина, а місце, де вирувало підприємницьке життя.

Уявити це сьогодні досить складно: на центральній міській вулиці поруч із житловою садибою працювали виробничі приміщення, а у дворі виготовляли продукцію, яку потім продавали мешканцям міста.

Особливу увагу привертає сама архітектура будівлі. Основний комплекс споруд, імовірно, звели у 1891 році. Про це можуть свідчити дві дати, викладені цеглою на щипцях будинку: 9 квітня 1891 року та 30 серпня 1891 року.

Ймовірно, одна з них позначала початок будівельних робіт, а інша — їхнє завершення. Такі деталі сьогодні можуть залишатися непомітними для перехожих, хоча саме вони допомагають дослідникам відтворювати історію споруди.

Будинок виконаний у так званому цегляному стилі, досить популярному в Катеринославі наприкінці XIX століття. Його особливість у тому, що цегла тут не прихована під шаром штукатурки. Навпаки, вона сама стає частиною художнього оформлення фасаду.

«Якщо придивлятися уважніше, можна помітити риси спрощеної неоготики: стрілчасті обриси вікон, декоративні виступи та зубчасті завершення карнизів», — зазначає дослідниця.

Головний будинок був лише частиною великої садиби. За ним розташовувався двоповерховий флігель, а в глибині території на початку XX століття з’явився окремий виробничий корпус.

Саме там і працювала макаронна фабрика. Виробництво розташовувалося буквально за житловим будинком, створюючи характерний для того часу міський простір, де житло та підприємництво існували поруч.

Історія підприємства не завершилася разом із власником садиби. Після революції приватне виробництво націоналізували. Фабрика отримала нову назву — Державна макаронна фабрика №1, а згодом стала відома як «Жовтень».

Певний час на цій території працював і дріжджовий завод “Харчотресту”.

Від макаронів до взуття

У радянський період будівлі садиби пережили ще не одну зміну призначення. Промислове минуле поступово відходило, а приміщення почали використовувати для інших потреб.

У різні роки тут розміщувалися контора Автотресту «Союззаготтранс», а згодом — філія взуттєвого виробничого об’єднання.

«У середині 1950-х років навіть планували надбудувати старі корпуси третім поверхом і об’єднати їх в одну адміністративну споруду, однак цей масштабний проєкт так і не був реалізований», — додає Катерина Попович.

На початку XXI століття історичний особняк відремонтували та частково відреставрували його фасади. Проте зберегти весь комплекс у первісному вигляді не вдалося.

Виробничий корпус, який знаходився в глибині двору і пам’ятав макаронне виробництво, зрештою знесли. На його місці з’явилася сучасна офісна будівля. Тож сьогодні від колишньої фабрики фактично залишилася її історія.

Саме такі будинки нагадують, що історія міста прихована не лише у музеях чи архівах. Вона живе просто на центральних вулицях, повз які дніпряни проходять щодня. Варто лише уважніше придивитися до знайомих фасадів — і вони починають розповідати власні історії.

Фото: “НМ” / “Музей історії Дніпра”

Дніпровські