Ніна Гончарова: Щастя не в тому, аби не мати випробувань, щастя — прожити їх у любові

26 серпня 2026 р. 13:28

26 серпня 2026 р. 13:28

• Малий
• Середній
• Великий

Їй п’ять років. Маленька дівчинка притислася до землі у ярку. Мати прикрила її та ще двох братів своїм тілом від куль. У село зайшли окупанти, у розпалі — Друга світова війна… Сьогодні їй 90 років — вона знову переживає війну — російсько-українську. Тільки тепер хвилюється не за себе, а за дітей, онуків, правнуків і праправнука. Між цими двома війнами — все її життя. Дев’ять десятиліть, у яких було все: смерть батька, голод, важка праця, кохання й 62 роки щасливого шлюбу, діти, онуки, смерть чоловіка, народження правнуків і праправнука. Попри пережите важке, каже, життя прожила щасливе…

Ця історія — про Ніну Федорівну Гончарову. Цьогоріч вона відзначає 90-річний ювілей. За її плечима — ціла епоха: воєнне дитинство, рання праця, роки відбудови, турбота про дітей та непрості життєві випробування. Її доля тісно пов’язана з рідною Петропавлівкою, де вона народилася, навчалася, працювала і живе все своє життя. До ювілейної дати розповідаємо про життя нашої землячки.

Ніна Федорівна народилася 1936 року в Петропавлівці, на Широкій вулиці. У родині Марії Гаврилівни та Федора Савелійовича народилося троє дітей: найстарша — Ніна, Анатолій (1938 року народження) та Олександр (народився 1940-го).

— Мама родом із Петропавлівки, батько — із села Хороше. Обоє працювали в колгоспі «Більшовик». Мама так все життя трудилася в колгоспі, а батька, як почалася війна, забрали на фронт, — розповідає пані Ніна.

Автор: Ірина СИТНІК

Особливо теплим для Ніни Федорівни залишається спогад про батька. Одного разу він повів маленьку доньку купувати пальто. Воно було червоне у чорну клітинку. Ніна згадує, як ішла в ньому, відчуваючи себе справжньою «царицею».

— Я іду — цариця. Батько мене любив. Іду, в новому пальто, вітаюся до всіх. А мені вслід: «Ой, розумничка». А батько тішився.

Воєнне дитинство: спогади, які залишилися на все життя

Коли почалася Друга світова війна, Ніні Федорівні було лише п’ять років. Та навіть через багато десятиліть вона добре пам’ятає події того часу.

— Мати каже: «Війна буде. Гуде вже в небі». А ми ж, діти, не розуміємо, як це — війна. А згодом все побачили та відчули, — говорить пані Ніна.

Особливо сумним був 1941 рік, коли на фронт забрали батька.

— Ми батька на фронт проводжали. Йшли на станцію Брагинівка (нині Залізничне). Батько до мами говорить: «Гаврилівна, я вже не повернуся»…

Батько Ніни загинув на фронті біля Тирасполя (Молдова). Про його загибель родина дізналася не одразу.

— Прийшла нам телеграма, що батько зник безвісти. А вже набагато пізніше кум розповів, що батько загинув і він був тому свідком.

Батько не повернувся з війни, а ця втрата стала однією з найболючіших сторінок дитинства Ніни Федорівни.

— Після загибелі батька мама моя більше не вийшла заміж. До смерті залишалася сама. Мамці моїй не пощастило. Мало пожила вона з чоловіком, життя пережила тяжке, нас, дітей, треба було самій на ноги ставити.

Йшла війна. Маленькій Ніні все більше розкривалися реалії війни.

— Одного разу з мамкою пішли в Дурну балку й поставили там корову випасатися. Як над нами почали ворожі літаки летіти. Мати швидко повикидала на землю білі простирадла. Літаки низько до землі підлетіли і полетіли, не торкнулися нікого з нас.

А потім на околиці села з'явилися німці.

— Одного разу йшли з мамкою вулицею — я із мамою та молодшим братом опинилася під обстрілом. У нас хата на кутку була, на вулиці Широкій. А кукурудза довкола росла — аж до лугу, аж до річки була. І німці сиділи там у глибищі. Ровом лізли і лізли… Ми додому йшли і почали стріляти по нас. Мати нас до землі штовхнула, а нас зверху собою прикрила. Каже: «Хай мене вб'є, аби діти живі були».

Цей момент Ніна Федорівна запам’ятала на все життя. Мати прикрила дітей собою, намагаючись захистити їх від куль. Молодшому братові тоді було близько двох років.

Після обстрілу родина ввечері змогла повернутися додому. Їхня хата залишилася цілою. А згодом до хати прийшли ворожі солдати, зайшли в село, селилися в хатах у людей. Двоє оселилися й у їхньому будинку.

— Один солдат дав нам консерву разом із братом. Ми їмо консерву, а другий солдат підходить та вдарив ногою іншого, каже, мов: «Нащо ти їм дав їсти?» Ми злякалися. Але солдат, який пригостив нас, дивився, каже: «А в мене вдома — два кіндери і мутер» (діти й мати). То інший тоді відступив. Не займав нас.

Після смерті батька сім’я трималася лише на матері. Війна забрала не лише батька. Ще однією трагедією для родини стала смерть молодшого брата Анатолія. Він помер у п’ятирічному віці після щеплення проти віспи.

Дитинство, голод і перші роки праці

Дитинство Ніни Федорівни минало у непростий час. У родині багато працювали, допомагали по господарству, а найстаршій доньці рано довелося ставати самостійною.

Ніна Федорівна згадує і голодні роки. Її мама шила, а люди розплачувалися продуктами, тому зовсім без їжі родина не залишалася.

— Був голод. Мамка швачкою була, і її ремесло нас годувало. Мамка шила, а люди все потрошку приносили харчі. Ми не голодали.

Їжа була простою. Але й доводилося збирати різні трави, лопухи, використовувати те, що можна було знайти чи виростити.

— Їли і лопухи, і різні трави збирали та їли. А коли цвіла акація, варили молочну кашу — як добре було. Хліб мололи самі та пекли вдома — ну як хліб, коржики.

Мама багато працювала, тому Ніна, як старша дитина, допомагала по господарству та доглядала молодшого брата.

— Дуже важко було матері з нами. Ну, а ми старалися. Мати поїде на тиждень на роботу, а я з братом удома. Картоплю копали разом із братом, поки мама була на роботі. Я копаю, а він вибирає. Мамка рано привчила мене до домашньої роботи — готувати й вести господарство. Вона мене всього навчила. Я вміла готувати, усе варити. Потім, як уже заміж вийшла, чоловік казав: «Спасибі Богу, що ти мені така попалася, що все вміла». І хліб, і паски пекла, і ковбаси начиняла, і взагалі все робила: і борщі варила, і котлети готувала.

Після звільнення Петропавлівки від німецьких військ Ніна продовжила навчання. Спочатку ходила до школи, що була біля центрального парку в селищі, де закінчила чотири класи, а потім навчалася у школі в центрі села — до сьомого класу.

Її однолітки, які мали більші статки, їхали здобувати професійну освіту. Після сьомого класу Ніна не могла продовжити навчання. Мама хворіла, родина залишилася без батька, тому дівчина пішла працювати.

— Я закінчила сім класів школи. А тоді що? Де? У кого батьки були — поїхали вчитися. А я де поїду? Мамка одна нас тягне. І я нікуди не поїхала вчитися. Треба було працювати.

Попри важку працю, дитинство Ніна Федорівна згадує і з теплом. На вулиці було багато дітей, які вечорами збиралися погратися.

— Тоді такий час був — важкий. Але на вулиці ж багато дітей — ввечері вийдемо погратися. Гуляли, поки чиясь мати не покличе додому. Тоді всі по домах йшли.

20 років у колгоспі…

Студентських років у пані Ніни не було. Дитинство плавно перейшло в доросле життя — дівчина пішла працювати. Першим місцем роботи пані Ніни став колгосп. Ніна Федорівна працювала дояркою, була передовою працівницею. Загалом у колгоспі вона відпрацювала 20 років. За багаторічну сумлінну працю має два посвідчення ветерана праці.

— У колгоспі я 20 років пропрацювала. Була передовою дояркою, — пригадує пані Ніна.

Спочатку в колгоспі працювали за трудові «палички» — грошей не отримували. Наприкінці року за працю видавали колгоспну продукцію, зокрема молоко, а вже згодом почали платити гроші.

Робота була важкою. Після ранкового доїння доярок везли в поле полоти ланки. Потім вони поверталися додому на обід, а після обіду знову їхали працювати. Увечері знову потрібно було йти на доїння.

— Подоїм-подоїм, нас везуть у степ, ланки полоти. Ланки ж тоді давали строго-настрого.

У повоєнні роки в колгоспі було шість рільничих бригад. Ніна Федорівна стала частиною колгоспного життя. Працювала дояркою. Робота була важкою і переважно ручною: потрібно було доїти корів, напувати худобу, носити корми та доглядати тварин.

— Ми вручну корів доїли, напували, рептухи носили. Починали роботу ще затемна. По дев’ять-десять бідонів надоювали зранку, по 14 корів у кожної доярки було. І ото встанемо о 3-й ранку з дому йдемо на роботу. Перемили корів, хвости розчісували… Доглядали гарно — корови в нас такими пухнастими хвостами ходили, — згадує пані Ніна.

Згодом у господарстві почали з’являтися поїлки та годівниці для худоби, а корм стали роздавати організовано. Це помітно полегшило роботу.

З першого погляду: історія кохання

А згодом прийшло й кохання. Суджений Іван сам її знайшов і одразу сказав, що вона його обраниця.

Ніна Федорівна згадує, що йшла з подругою до центру села, коли біля клубу два хлопці почали кликати їх. Серед них був Іван Карпович. Того ж вечора він прийшов до Ніни додому й прямо сказав, що прийшов саме до неї.

— Ой, це історія. Ми з подругою йшли в центр. Ідемо, коли два хлопці наздоганяють, кличуть: «Дівчата, почекайте». Познайомилися. Один з них, Іван, був. Того ж вечора він прийшов до мене додому разом із моєю подругою. Трішки постояли, поговорили, кажу: «Йдіть вже додому». А він відповідає: «Ні, я до тебе прийшов. Подругу просив, аби вона мене до тебе привела».

Ніна зізналася, що має хлопця. Та Івана це не зупинило. Дав зрозуміти супернику, що має серйозні наміри щодо Ніни. Так і почалися їхні стосунки.

— Кажу: в мене є хлопець — я ж не буду брехати. А тут саме хлопець мій прийшов. Іван каже: «Сюди більше не ходи, бо вона моя доля». Оце з першого погляду в нас виникли почуття. Я ніколи не зраджувала чоловіку, а він мені. Чесно і добросовісно прожили, — згадує пані Ніна.

Ніну та Івана розділяла різниця у віці приблизно п’ять років. Близько року закохані зустрічалися, перш ніж вирішили одружитися. Спочатку мама Ніни навіть не знала про їхні стосунки. Та одного разу в колгоспі жінки почали жартувати про те, що Ніна може вийти заміж. Невдовзі Іван сам прийшов до Ніни та сказав, що настав час поговорити з її мамою.

— Прийшов Іван до мами моєї і каже: «Я буду женитися, я Ніну забираю». Мама відповіла: «Ніна, дивися, подобається — йди заміж. Але дивися раз, вороття назад немає»…

Весілля та цигани

Після року зустрічань Ніна та Іван одружилися. Весілля гуляли у дворі старої хати родини, яка стояла на місці нинішнього будинку.

Весільну сукню для Ніни пошила мама. Вона була не білою, а ніжно-блакитною, прикрашеною тюльпанами.

— Плаття ніжне — мама вишила на ньому тюльпани. У ті роки біла весільна сукня була необов’язковою. А перед весіллям мама благословила мене родинною іконою. Цю святиню я бережу. Оце вона в мене стоїть у кімнаті. Я з нею приїхала сюди жити в хату чоловіка.

Після весілля Ніна переїхала до будинку Івана, де вони почали спільне життя.

Весілля було велике.

— Багато людей на весіллі було, мабуть, 60 або й більше. Гуляли за традиціями: співали пісні, танцювали та переодягалися. Гарно. Три дні гуляли: на другий день — цигани, а на третій — вареники.

До слова, пані Ніна сама на весіллях циганкою була і дуже любила «ворожити». Для цього мала спеціальний одяг, хустки та багато намиста.

— Циганкою я була на багатьох весіллях. Мати пошила мені спідницю циганську. В мене хустки були, намиста сила-силенна. Я це любила. Ми циганським табором базар обходили, а тоді в універмаг ще заходили. Як почну ворожити, виносили цілі пакунки для молодят, — згадує пані Ніна.

7 липня 1956 року подружжя офіційно зареєструвало шлюб. У Ніни Федорівни та Івана Карповича народилося двоє дітей: донька — у 1956 році, син — у 1961-му.

Сімейне життя

Коли в Ніни Федорівни народилися діти, повернутися до роботи потрібно було вже через два місяці після пологів. Працювала неподалік дому, на бригаді, телятницею. Це давало можливість хоча б ненадовго забігти додому, погодувати дитину і знову повернутися до роботи.

Разом із чоловіком вони вели господарство. Спочатку колгосп людям видавав худобу та птицю за трудодні, а їхню вартість згодом вираховували. Згодом родина вже самостійно тримала господарство. Тримали корову, свиней, гусей, а згодом — багато кролів. Молоко та яйця здавали до колгоспу відповідно до тогочасних вимог.

До домашньої роботи привчали й дітей. Батько прищеплював дітям любов до праці. Не примушував, а заохочував.

— Кролів у нас багато було. Синок Саша любив кролів і годував їх сам. Йому батько коску зробив маленьку. Він косив травичку й годував їх.

Лікарня

У 1973 році Ніна Федорівна перейшла працювати до інфекційного відділення Петропавлівської лікарні. Змінити роботу довелося через обставини долі. Та про зміну роботи жінка не пошкодувала.

— Син Саша захворів на хворобу Боткіна. Поклала його в лікарню. Сама пішла до голови колгоспу й кажу: «Відпустіть мене, я біля сина побуду». Прийду й стою під вікнами лікарні до третьої години ночі, чекаю, поки син засне, а потім повертаюся до роботи.

Так Ніна приходила до лікарні після роботи, чекала, поки син засне, а потім поверталася до своїх справ. Поки не помітила її завідувачка інфекційного відділення.

— Питає мене, чому я сиджу під вікнами. А потім запропонувала роботу у відділенні — санітаркою. Один день я прибирала, а вже наступного дня завідувачка сказала терміново оформлятися.

Ніна Федорівна почала працювати в лікарні, у той період ще й донька захворіла на хворобу Боткіна. Тепер обоє дітей були в лікарні. Але тепер вона, як мати, вже була поруч.

У інфекційному відділенні також було непросто. Особливо багато роботи додалося під час спалаху хвороби Боткіна — коли у відділенні одночасно перебувало до 60 пацієнтів. Та й як санітарка мала справу з дезінфекцією.

— З хлоркою проробила весь час, — говорить пані Ніна.

За сумлінну працю пані Ніну неодноразово відзначали на роботі. Вона отримала похвальні грамоти як у колгоспі, так і в лікарні.

— Одного разу мою фотографію розмістили на дошці пошани до Дня медика. Вона залишалася досить довго там. Поважали мене на роботі, — говорить пані Ніна.

В інфекційному відділенні Ніна Федорівна пропрацювала 18 років, після чого вийшла на пенсію у 53 роки. Та й на заслуженому відпочинку не сиділа, склавши руки — продовжувала працювати та вести господарство.

Сьогодні найбільша підтримка Ніни Федорівни — її син Олександр. Він допомагає матері з господарством, привозить продукти, подбав про вугілля для опалення взимку. Син став опорою для матері після смерті батька Івана Карповича.

«Душа в душу»: про родину, підтримку та любов до життя

Ніна Федорівна часто згадує слова матері, коли Іван Карпович освідчився: «Назад вороття не буде». І справді — назад дороги не було. Ніна та Іван прожили разом 62 роки і п’ять місяців.

Про чоловіка Ніна Федорівна й сьогодні говорить із великою любов’ю. Каже, що за всі роки спільного життя жили душа в душу.

— Я прожила з Карповичем 62 роки й п’ять місяців. Ні разу не бита, ні разу не ображена. У мене був золотий чоловік. Усі, хто його знав, підтвердять.

Іван Карпович народився 1931 року, тож цього року йому мало б виповнитися 95 років. Ніна Федорівна народилася у 1936-му і цьогоріч відзначає 90-річчя.

— Ми ж леви обоє за знаком зодіаку. Зірки кажуть, що такі разом не вживаються. А Карпович завжди мені казав: «Брешуть зірки — ми доводимо їм протилежне».

У своїх спогадах Ніна Федорівна сімейне життя описує двома словами: «Душа в душу».

— У нашій родині ніколи не було сварок. Якщо виникали якісь питання, сідаємо й спокійно говоримо.

Коли Іван Карпович їхав у степ, він завжди намагався привезти дітям щось «від зайця». А дружині щоразу привозив букет польових квітів.

У родині любили співати. Іван Карпович гарно співав. Ніна Федорівна також багато років співала у клубному хорі, виступала та їздила з колективом на концерти.

— Я ж у хорі співала. Чоловік гарно співав. Ото ми, буває, разом з ним сядемо й співаємо, — пригадує пані Ніна.

За 90 років Ніна Федорівна пережила чимало — війну, важке дитинство, роки праці, втрати. А особливе місце в її серці займає саме спільне життя з Іваном Карповичем.

За 62 роки подружжя відзначило срібне та золоте весілля. Срібну річницю святкували удвох, а на золоту запросили сусідів і друзів. У 70-х роках про подружню пару як зразкову сім'ю писали в газеті «Степова зоря» (тоді молода пара працювала в колгоспі). Ніна Федорівна підтверджує: у любові прожили з Карповичем все життя.

— Якось поїхала я дітям за покупками в Дніпро, а в мене хронічно печінка хвора. І я знепритомніла в місті. Нічого не купила, опинилася в лікарні. Дуже хотіла додому. Медики допомогли мені дістатися до автобуса. Додому приїхала й побачила свого Карповича — він був блідий від переживань і посивів. Так хвилювався за мене.

Для Ніни Федорівни ця історія — один із багатьох спогадів про те, як Іван Карпович турбувався про неї та родину.

Особливо важко Ніна Федорівна згадує останні дні життя Івана Карповича. Чоловік уже розумів, що часу залишилося мало, і передусім думав про дружину. Синові Олександру він залишив своє головне прохання — берегти матір.

— Сказав Саші: «Синок, прошу, бережи матір. Я тобі довіряю найдорожче — матір».

Останню ніч вони провели разом. Ніна Федорівна сиділа поруч, тримала чоловіка за руку. Він гладив її по руці, ніби заспокоював: «Не плач, не плач».

Іван Карпович помер 10 січня 2019 року. Йому було 87 років і шість місяців. Ніна Федорівна була з ним до його останнього стуку серця.

Життя тепер живе за двох

Після виходу на пенсію Ніна Федорівна ще багато років працювала: їздила на комору, де разом з іншими жінками віяла зерно, працювала в саду, збирала яблука, картоплю та помідори, допомагала з консервуванням. Працювала до 66 років. А вдома на неї чекав великий город.

— Город 50 соток, обробляю сама. Оце Карповича не стало, а я однаково не залишила господарство. Тягну сама. Все без нього тепер. Усе роблю сама. Садила картоплю, сіяла моркву, чорнушку, часник, доглядаю квіти та город. Звикла до порядку й роботи. І квіточки, і в городі в мене порядок, хоч каші кинь, — жартує Ніна Федорівна.

У свої 90 років Ніна Федорівна залишається активною та допитливою. Вона читає газету «Степова зоря» від першої до останньої сторінки, зберігає старі випуски газет й особливо цінує публікації, у яких є згадки про її родину.

Ще під час роботи в колгоспі сім’ю Ніни Федорівни фотографували для матеріалу про зразкову родину. Газету за 1972 рік вона зберігає й досі. Для Ніни Федорівни це не просто старі сторінки — це пам’ять про людей, працю та роки, що залишилися позаду.

Спогади Ніни Федорівни про молодість — це не лише важка праця й нестатки. Вона згадує час, коли люди частіше ходили одне до одного в гості, щедрували, співали та разом відзначали свята.

Хрещеники — ще одна велика родина

Підсумовуємо прожите і нажите з Ніною Федорівною. Вона на пальцях намагається підрахувати спільно нажиту з Іваном Карповичем велику родину хрещеників.

— У Карповича — 19 хрещеників. А в мене — 12, — сміється пані Ніна.

На свята хрещеники приходили до хрещених батьків. Ніна Федорівна готувалася до зустрічей, накривала стіл і намагалася приділити увагу кожному.

— Іван Карпович казав: «Мені подобаються батьки — будемо в них хрещеними». Я другий раз кажу, може, не підемо хрещеними, багато вже, а тоді мама мені каже: «Не можна відмовляти, якщо просять стати хрещеними». І не відмовили нікому. Для нас хрещеники були частиною великої родини. Згадую всіх — гріють спогади про ті зустрічі, коли всі збиралися разом, — говорить пані Ніна.

За 90 років Ніна Федорівна стала мамою, бабусею, прабабусею і вже прапрабабусею. Сьогодні в неї четверо онуків, дев’ять правнуків та один праправнук. А про свій родинний статус говорить із гумором:

— Я до генерала «дослужилася». Вищого немає.

Ніна Федорівна каже, що за все життя намагалася ні з ким не сваритися й жити мирно.

— Я прожила ні з ким ні разу не поскандалила. Невістка в мене дуже гарна, дуже. З нею прожила — я ні разу не сперечалася.

Найбільше теплих слів у розмові Ніна Федорівна залишає для сина Саші. Він допомагає матері, привозить продукти, дбає про господарство і залишається для неї найближчою людиною.

— Він у мене душа, — каже мати.

Частина великої родини Ніни Федорівни нині живе за межами України. Попри відстань, жінка підтримує зв’язок із рідними й з особливою теплотою говорить про всіх дітей, онуків і правнуків.

Ніна Федорівна не раз повертається до теми родини. Ювілярка переконалася: найважливіше — мати поруч людей, на яких можна розраховувати.

— Не ображайте одне одного, поважайте. Тяжко самому. Бережіть одне одного.

Це, мабуть, і є головна її порада дітям та онукам — підтримувати одне одного, не тримати образ і цінувати близьких.

«Всім хочеться миру, спокою»

Сьогодні вона найбільше мріє про мир. Каже, що нинішнє життя значно легше, аніж те, яке випало на її молодість, але війна не дає спокою.

— Таке життя було важке. Зараз можна жити уже, все є, якби тільки скінчилася війна, аби налагодилося в нашій країні.

Ніна Федорівна застала війну ще дитиною. Пам’ятає прихід німців у Петропавлівку, обстріли, страх матері за дітей, голод і важкі повоєнні роки. Тепер, через десятиліття, вона знову живе у час війни. Найбільше переживає вже не за себе, а за дітей, онуків і правнуків. Спогади про її дитинство та Другу світову війну набули нового змісту.

— Тяжко. Я ночами не сплю. Згадую своє дитинство — тоді вона боялася за себе й маму, тепер — за тих, хто їй найдорожчий. Усім хочеться миру, спокою.

Ювілей для Ніни Федорівни — це не лише ювілей, а й нагода згадати людей, з якими колись працювала й дружила. Багатьох із них уже немає.

— 90 років — мало ж люди доживають. Оце з моїх доярок нема жодної. У лікарні, де ми разом працювали, п’ять-шість колег уже у засвітах. Мамка моя дожила до 95 з половиною років. Люди йдуть, а я — я тягну.

Попри війну та всі труднощі, Ніна Федорівна не збирається залишати Петропавлівку.

— Усе буде добре. Будемо сподіватися. Може, дасть Господь, закінчиться війна. Будемо всі живенькі, здоровенькі.

«Щасливе, щасливе»

Ніна Федорівна озирається на прожите життя. Перебирає в руках старі чорно-білі світлини. Посміхається. Згадує людей, моменти, які давно стали історією. І попри все, що випало на її долю, говорить:

— Щасливе, щасливе життя прожила.

Мабуть, у цих словах — найбільша мудрість її 90-річного життя. Бо щастя — це не життя без випробувань. Це коли, попри них, у пам’яті залишається більше світла, ніж темряви. Більше дорогих людей, ніж втрат. Більше любові, ніж страху.

І, гортаючи разом із Ніною Федорівною сторінки її життя, розумію: щасливим його роблять не роки. Щасливим його роблять люди, яких ти любив, і люди, які любили й люблять тебе.

Дніпровські