ЕКСКЛЮЗИВ Від героїну до нового життя: як у Дніпрі рятують від наркотичної залежності

28 серпня 2026 р. 10:06

28 серпня 2026 р. 10:06

Чи можна подолати наркотичну залежність, як насправді працює реабілітація і чому найважчий крок — не лікування, а рішення звернутися по допомогу. Журналісти видання “Наше місто” завітали до медичного центру “Амулет” у Дніпрі та поговорили з пацієнтами та медичним директором центру, лікарем-психіатром Аліною Дєєвою.

Попереду була тюрма або смерть: Максим 17 років вживав наркотики

Максиму 30 років. Він вживав алкоголь і наркотики з 11–12 років. Почалося з пляшки пива, а закінчилося героїновою залежністю, гепатитами B і C та судимостями. Він розповів журналістам видання “Наше місто” свою історію — від першої чарки до реабілітації, яка, за його словами, врятувала йому життя.

Максим каже, що перше знайомство з алкоголем відбулося буденно — в компанії однолітків.

– Приблизно в 11 років була пляшка пива, старший брат запропонував, — згадує він. – Усі хотіли бути дорослими, бачили що у сім’ях батьки випивають на свята.

А вже за пару років, у сьомому класі, до алкоголю додалися аптечні препарати — знеболювальні та протисудомні засоби, які на той момент вільно продавались. Цікавість підігріла й музика.

– У популярній пісні почув назви препаратів та стало цікаво їх спробувати, – зізнається Максим. – Якщо алкоголь — це, мабуть, соціальний тиск на мене вплинув, а саме наркотичні речовини — це вже як спосіб життя.

Тоді ж він захопився графіті й дрібним вандалізмом . Марихуана, до речі, не зайшла одразу — натомість надовго затрималися таблетки, алкоголь, а згодом і спайси, які на той час продавалися у звичайних кіосках.

Найпарадоксальніше в історії Максима — те, як довго вживання наркотичних речовин не створювало для нього видимих труднощів.

– Коли у школі був, батьки закривали мої потреби, — розповідає він. – Я був одягнений, їжа завжди була, гроші якісь давали. Тому проблем не було, і я не хотів лікуватися.

Справжні труднощі почалися, коли Максим спробував будувати самостійне життя: працювати, заводити стосунки. Плани руйнувалися, гроші розходилися не на побут, а на речовини — причому за лічені дні.

– Люди роблять закупку продуктів, а в мене була закупка препаратів, – коротко формулює він суть тих років.

Спроби зупинитися були — і не одна. Максим замикався вдома, намагався спалити мости зі старим оточенням. Але щоразу повертався до тих самих людей.

Свій стан на початку вживання Максим описує терміном, який, за його словами, добре знайомий залежним.

– На початку залежні, немов у рожевих окулярах, це відчуття рівня Бог, — каже він. – Коли здається, що ти найкращий, знаєш, як підтримати розмову на будь-яку тему, немає сором’язливості.

Перші тріщини в цій картині з’явилися, коли батьки декілька разів заставали його у стані наркотичного сп’яніння. Відбрехатися поки вдавалося — не виспався, перепив на гулянці. Але всередині щось уже почало руйнуватися.

Ще один момент, який запам’ятався йому надовго — друзі старшого брата, побачивши його, розгублено запитали, куди поділися його щоки. Після знайомства з амфетаміновою групою наркотиків, за короткий період він схуд настільки, що це впадало ввічі.

Максим розповідає, що спершу боявся ін’єкційного вживання, але страх поступово зник, коли навколо з’явилося все більше знайомих, які кололися. За декілька років він і сам почав вводити наркотики ін’єкційно. Одного разу здав донорську кров, після чого йому подзвонили з лікарні з новиною про гепатит B.

– Люди, з якими я вживав, стали дивитися на мене косо, з великим страхом, – пригадує Максим. – Але це спонукало не взятися за голову, а вживати ще більше — розумів, що хронічна хвороба, нема чого втрачати. Пізніше до гепатиту B додався й гепатит С.

Були й інші наслідки — крадіжки, конфлікти з поліцією, судимості (щоправда, лише умовні), бійки. Одного разу все закінчилося кількамісячною госпіталізацією зі складною операцією. У нього залишився великий шрам на голові.

Товариш, з яким Максим прикривали одне одного перед патрульними, втратив ногу через гангрену після ін’єкцій у пахову вену — і навіть це його не зупинило.

– У залежної людини кінець один — тюрма, інвалідний візок або смерть, — формулює Максим правило, яке встиг перевірити на прикладах людей, що його оточували. – Кожен раз хотілося дозу, щоб не бачити всього цього. Навіть якщо потрапляв у лікарню, там я спав, їв, а потім йшов далі гуляти. Я вважав, що шприц, ін’єкція, наркотик — це вже мій фінал.

Переломним моментом стала поїздка з батьками до медичного центру “Амулет”.

– Мене зацікавило те, що мені не просто знімали абстиненцію, а зі мною спілкувались, – зізнається він. – Чомусь хотілося розповідати свою історію, мене підтримували, слухали. Я здивувався дуже, що не зіткнувся з критикою або засудженням.

Саме лікарі центру, коли йому стало легше фізично, порадили пройти повноцінну реабілітацію в міжнародній антинаркотичній асоціації.

– Коли я приїхав, то здивувався, бо побачив красиве подвір’я, великий будинок, — згадує Максим. – Коли я увійшов, мене вразили чистота і затишок. Люди, які проходили там курс реабілітації, запитували про справи, пропонували допомогу. Я ж спочатку шукав підступ у всьому цьому.

Реабілітація тривала шість місяців. Але вже на третьому місяці Максим був впевнений, що готовий повернутися до звичного життя.

– Я вже думав, що все зрозумів, вивчив правила центру, і все — мені пора додому, працювати, створювати сім’ю, – каже він. – Але бачив людей, які рано припиняли реабілітацію і потім знову поверталися. Тому вирішив залишитися до кінця курсу.

Рідним залежних людей Максим радить змінити власне ставлення до проблеми.

– Якби батьки, коли мені було 16 років, закрили двері і сказали, що не пустять мене додому в стані наркотичного чи алкогольного сп’яніння я, мабуть, швидше б дійшов думками до того, що мені потрібно лікуватися, — вважає він.

Максим вже шість років живе без наркотиків, має дружину, доньку і отримав другу вищу освіту. Проте він продовжує приїжджати до центру, де колись лікувався сам, — цього разу вже для того, щоб підтримати тих, хто лише починає свій шлях до тверезості.

Від марихуани у шкільні роки до цирозу печінки: історія Анатолія

Анатолію 40. Ще два роки тому він міг би сказати, що його життя — це історія про залежність, яка мало не забрала в нього все. Сьогодні він студент університету, працює, живе тверезим життям.

– Я почав палити ще у восьмому класі цигарки, міцний алкоголь почав пробувати, — згадує Анатолій. – Тоді ж, у школі, до алкоголю додалася марихуана, я довго не сприймав це, як щось серйозне.

Здавалося, це були звичайні підліткові експерименти. Проте вже в університеті розвага переросла у щось небезпечніше — стимулятори, швидкі наркотики, як він їх називає.

– Саме тоді почалося справжнє руйнування: навчання, я так і не закінчив, постійна зміна роботи, нове коло спілкування, що затягувало все глибше, – розповідає Анатолій. – Мене пригощали, як це зазвичай буває, я може сам і не став би шукати, але в мене була компанія така, що мене просто пригощали і я вживав.

Коли компанія змінилася, а зв’язки з постачальниками зникли, Анатолій не позбувся залежності — він просто переключився на алкоголь, доступ до якого не потребував посередників.

– Проблеми зі шлунком стали лише початком, – каже він. – Далі лікарі виявили цироз печінки. Ускладнення пішли й на мозок: енцефалопатія. Невролог сказала, що якщо я буду пити і продовжувати вживати наркотики, я взагалі перестану ходити.

Стаціонар, жовта шкіра, набряклий живіт, опухлі ноги. Лікарі попереджали прямо, що є серйозна загроза життю. Але залежність працює за власними законами, які не завжди підкоряються навіть страху смерті.

– Десять днів був тверезим, але потім я себе запевнив, що буду вживати потроху дорогий алкоголь, і він не так буде на мене впливати, — з гіркою відвертістю описує Анатолій психологічний механізм, який змусив його зірватися знову.

Переломним став вік 38 років — не якась одна подія, а поступове усвідомлення, що самотужки впоратися не вийде.

– Родичі наполягали, і я відчув бажання жити далі, – зізнається Анатолій. – Батьки запропонували перший крок: не одразу повне лікування, а хоча б курс детоксикації, щоб стало легше.

Саме у клініці розпочався справжній перелом. Уже на четвертий день з’явився апетит, стан почав покращуватися. Лікарі з досвідом порадили піти далі — звернутися до реабілітаційного центру. Анатолій погодився.

– Під час реабілітації мені вперше по-справжньому пояснили природу того, з чим я жив стільки років — хімічну залежність, як хворобу зі своїми механізмами, – каже Анатолій. – Там були фахівці, які розуміли цю тему зсередини, і саме тоді почалася вже стабільна тверезість, яка триває дотепер.

Сьогодні Анатолій повністю пройшов реабілітаційну програму, працює, здобуває освіту — вступив на очну форму навчання в університет, для чого успішно склав НМТ.

Тим, хто ще вагається, чи варто звертатися по допомогу, Анатолій має чітку пораду, засновану на власному болючому досвіді.

– Впевненість у тому, що я зможу сам впоратись, — не працює, – запевняє він. – Сам ніколи не зможеш. Сила волі тут ніяк не допоможе. Хімічна залежність — хвороба хронічна, невиліковна і смертельна, якщо нею не займатися. Але це не вирок. Перше, що потрібно, — це звернутися по допомогу до спеціалістів.

Детоксикація, кодування, реабілітація: як лікують залежність

Кабінет нарколога — місце, куди люди приходять у момент, коли вже не можуть впоратися самі. Одні з батьками, які помітили, що з дитиною щось коїться. Інші — самостійно, після років боротьби з собою. Аліна Дєєва, медична директорка центру “Амулет”, приймає і тих, й інших вже багато років. Ми поговорили з нею про те, як війна змінила портрет залежного пацієнта , чому 13-річні підлітки опиняються на прийомі у нарколога і чи можна вилікувати людину, яка сама цього не хоче.

Перше, що руйнує стереотипи, — це те, як виглядає сучасний пацієнт наркологічного центру.

– Це не обов’язково людина з соціальною дезадаптацією, — пояснює Аліна Дєєва. -Це може бути людина, яка активно спілкується з оточуючими, працює, але зловживає.

За її словами, з початком повномасштабної війни кількість звернень до центру зросла — і паралельно зросло зловживання психоактивними речовинами.

– Насправді вік пацієнтів центру набагато ширший, ніж здається. – каже лікарка. – Наймолодшому було лише 13 років. Найстаршому пацієнту з алкогольною залежністю — 80. А з наркотичною залежністю, причому з ін’єкційним вживанням, — 74 роки.

Особливо тривожить лікарку те, наскільки рано формується залежна поведінка у підлітків.

– Починається з паління модних одноразок, – констатує Аліна Дєєва. – Це дуже небезпечно. Алкоголь також рано вони пробують.

За її спостереженнями, це лише перший етап. Далі часто додаються психостимулятори — хтось із компанії пригощає, і процес запускається.

Як розпізнати залежність вчасно

Одне з головних питань, яке турбує батьків і родичів, — як помітити проблему на ранній стадії, поки вона не зайшла надто далеко. Лікарка описує цілий комплекс поведінкових і фізичних змін.

– Це ізоляція, небажання говорити про свої справи чи почуття, короткі формальні відповіді замість звичайного спілкування, – каже Аліна Дєєва. – Можуть бути різкі перепади настрою та роздратованість. А також зміна апетиту, втрата ваги, розширені або звужені зіниці, підвищена пітливість, надмірна слабкість, сонливість або, навпаки, безсоння й тривожність.

Складніше, за словами лікарки, помітити наслідки, які людина довго вміє маскувати.

– Наприклад, зникає телефон — його нібито вкрали, — ділиться спостереженнями лікарка. – Потім сережки, потім щось інше з дому. Або щось ламається невчасно, або прогул на роботі, звільнення. А людина — активна, функціональна — завжди знаходить виправдання: то графік незручний, то начальство погане, то якісь конфлікти. І це наче вписується у правду, тому родичі вірять.

Вона наголошує ще на одному важливому нюансі: слідів від ін’єкцій на тілі може взагалі не бути. Картина залежності змінилася — сьогодні речовини часто вживають назально або перорально, тож класичні ознаки уже не працюють як індикатор.

Шлях від детоксикації до психологічної перебудови

Коли пацієнт нарешті звертається по допомогу, лікування завжди будується як комплекс заходів, а не одна процедура.

– Перший етап — детоксикація, потрібно відновити фізіологічний стан за допомогою інфузій, вітамінів і седативних засобів, – пояснила лікарка.

Далі йде так зване кодування — метод аверсивної терапії. Пацієнту вводять препарат пролонгованої дії, який формує несумісність з алкоголем: якщо людина все ж вживає, настають побічні ефекти.

– Для залежності від наркотичних речовин у центрі також застосовують препарати, що блокують опіоїдні рецептори — вони діють на всі види психоактивних речовин, від опіоїдів до психостимуляторів і алкоголю, – каже Аліна Дєєва.

Але медикаментозна частина — лише каркас. Далі настає етап, який лікарка вважає найвідповідальнішим: профілактика рецидиву та психотерапевтичний супровід. Окремо працює реабілітаційна програма для тих, хто обирає цей шлях.

Найважче – прийняти проблему

На запитання, що складніше для пацієнта — медикаментозна частина лікування чи подальша психологічна реабілітація, — лікарка відповідає несподівано.

– Найскладніше з усього — це прийняти проблему та звернутися, – говорить вона. – Тому що є страх, що це не допоможе, страх осуду, страх абстиненції.

За її спостереженнями, коли людина вже подолала цей внутрішній бар’єр і потрапила на медикаментозний етап, багато що залежить від лікаря. А ось етап психологічної перебудови — це вже робота самого пацієнта: над мисленням, звичками, емоціями, силою волі.

Саме усвідомлення наслідків і переоцінка того, що відбувається, часто стає першим кроком до одужання. Але, якщо людина навіть не хоче йти на прийом до лікаря — допомогти їй ззовні майже неможливо.

– Наразі люди стали більш усвідомлені і допомога можлива на відкритих, конфіденційних умовах, – підсумовує Аліна Дєєва. – Увесь наш персонал налаштований на дестигматизацію: немає осуду, зберігається анонімність.

Жити без обмежень — це справжня свобода, яку неможливо відчути, поки день починається з залежності. Іноді все, що потрібно для змін, — це один простий, але сміливий крок: наважитись звернутись до лікаря.

Фото Валерія Кравченка та з відкритих джерел.

Раніше ми писали: Що шукає жінка на дні келиха: відверті історії дніпрянок, які подолали залежність.

Дніпровські