ЕКСКЛЮЗИВ Промокашки, букет із власного саду та вирізана зі щоденника двійка: що згадують про школу відомі дніпряни

01 вересня 2026 р. 10:13

01 вересня 2026 р. 10:13

Ті, кого сьогодні знає весь Дніпро, теж колись були маленькими та чекали на 1 вересня. Хвилювалися на лінійці, плакали над прописами, але старалися вчитися добре. Хтось мріяв стати геологом, хтось пілотом, а хтось хотів продавати зброю та повітряні кульки. Сьогодні їхні знання та досвід визначають, як живе місто і що про Дніпро кажуть у світі. «Наше місто» зібрало їхні спогади про перший шкільний день та побажання сьогоднішнім першачкам.

Олександр Санжара вирізав двійку зі щоденника

У секретаря міської ради Дніпра Олександра Санжари перший дзвоник вийшов незвичним. Перший клас для нього був ще у садочку, бо у школу він пішов з 6 років. Справжня школа почалася з другого класу в місті Ковелі на Волині, а першу вчительку звали Фаїна Мойсеївна.

Секретар міської ради Дніпра Олександр Санжара у свій перший день знань та зараз. Фото з особистого архіву.

«Вона дуже сильно на нас кричала постійно. Це був Радянський Союз, вчителі до дітей не особливо тепло ставилися. Лінійкою вона не била, а от у садочку дуже сильно били лінійками. Для мене навіть зараз найгірше, що було, це садочок. Потім школа. Потім інститут, це вже добре було, а потім вже робота, то взагалі ідеально», – згадує Олександр Санжара.

Промокашка тоді лежала у кожному зошиті без винятку, бо кулькові ручки постійно мазалися, а обкладинки робили самі з цупкого паперу та клею.

Читати майбутній секретар міської ради навчився рано.

«Одна вихователька сказала іншій, що оцей хлопець вміє читати. А та каже: «Він не може вміти читати, бо у такому віці вони не вміють». Відкрила мені книжку на якійсь випадковій сторінці і каже: «Прочитай». Я прочитав, а та друга каже, що то не може бути, він просто запам’ятав. Я потім тільки зрозумів, що це був насправді суперкомплімент. Бо якщо б я міг запам’ятати книжку один в один, то це ще крутіше», – сміється Олександр Санжара.

Вчився майбутній юрист на відмінно, допоки на уроці фізкультури не трапилася одна історія.

«Вчителька щось розповідала, потім почала показувати нам, як треба робити вправу і я засміявся. Вона мені поставила двійку. І отут у мене наступив переломний момент», – розповідає Олександр Санжара.

До того у щоденнику були самі п’ятірки, тож довелося виправляти ситуацію.

«Я ту двійку за допомогою різних підручних засобів вирізав зі щоденника. Бабуля ( батьки в той час були студентами у Львові, тож Олександр Санжара жив у Ковелі з дідусем і бабусею – ред. ) побачила і каже: «А що то таке? Чого то у тебе чотири?». Тобто претензія була, чому не п’ять, а чотири», – зізнається секретар міськради Дніпра.

Але у школі виправлену оцінку помітили.

«За те, що я виправив двійку, за махлювання, мені добряче дали вдома ременя», – каже Олександр Санжара.

Олександр Санжара мав звичку «забувати» зошит, щоб дописати домашнє завдання на перерві. І так було допоки не прийшла нова вчителька англійської.

«Вона сказала: «Всі, хто зошити забув, отримують двійки». Я такий подумав: «О, з цією треба нормально вчитись». І я вже всі домашні завдання чітко сам робив», – розповідає він.

У дев’ятому класі Олександр Санжара вступив до військового ліцею імені Героїв Крут у Львові.

Олександр Санжара пригадує, як у четвертому класі до дітей, які крутилися на каруселі біля школи, підійшов чоловік з вусами. Це був Богдан Максимович, який шукав учнів до музичної школи. Він запитав, хто хоче піти на клас баяна, але усі розбіглися та залишився один Олександр.

«У звичайній школі я вчився на одні п’ятірки, їздив на всі олімпіади. А коли я переходив через дорогу в музичну школу, то ставав найзапеклішим двієчником. Я всі екзамени провалював, всі заліки, всі академконцерти», – описує Олександр Санжара п’ять років паралельного навчання.

Але один випадок за ці роки став для нього цінним життєвим досвідом.

«У нас у класі був хлопець, який не міг вивчити вірш навіть за тиждень. Я думав, ну як взагалі це може бути? Потім він на рік пізніше за мене вступив у музичну школу і там він був найкращим.  Чув мелодію та починав її грати. Він не міг вивчити вірш, а я не міг зіграти на баяні композицію після того, як послухав її 30 секунд. Я зрозумів, що якщо ти не можеш робити щось одне, швидше за все, ти можеш робити щось інше. І це мені дуже допомогло у житті», – каже Олександр Санжара.

У дитинстві секретар міськради хотів бути пілотом, або машиністом тепловоза, бо Ковель – це один з найбільших залізничних вузлів. А професію він обрав ще у шостому класі.

«Коли я обирав свою професію, я зрозумів, що вона, по-перше, має бути добре оплачувана. А це був 1992 рік, це вже ринкові відносини, і щоб багато читати. Тому бібліотекар відпадав, бо він багато читав, але мало заробляв, а юрист підходив. Я зрозумів, що я буду юристом, і, в принципі, так і склалося», – згадує Олександр Санжара.

Артем Трапезніков хотів бути ветеринаром

Артем Трапезніков, директор КП «Цифрова трансформація та автоматизація інформаційних процесів міста «єДніпро» Дніпровської міської ради, на перший дзвоник йшов з усією сім’єю.

Директор КП «Цифрова трансформація та автоматизація інформаційних процесів міста «єДніпро» Дніпровської міської ради Артем Трапезніков 1 вересня та зараз. Фото з особистого архіву.

«Зараз навіть трохи дивно усвідомлювати, наскільки це було давно. Тоді здавалося, що школа це щось дуже серйозне та доросле. А сьогодні вже сам розумієш, що той день пролетів буквально за секунду», – говорить він.

З першою вчителькою Артему Трапезнікову пощастило.

«Вона була дуже спокійною і водночас вимогливою. Напевно, саме такою і має бути перша вчителька, щоб діти не боялися школи, але розуміли, що тепер у них є відповідальність. ЇЇ ім’я я, звісно, пам’ятаю. Це Ващенко Світлана Петрівна. Перша вчителька взагалі залишається у пам’яті назавжди», – каже Артем Трапезніков.

За його словами, зараз смішно згадувати, як серйозно діти сприймали те, хто з ким сидітиме за партою, ніби від цього залежало все шкільне життя. Після святкового першого дзвоника почалося навчання з диктантами та контрольними.

«Якщо чесно, хотілося б сказати, що написав ( перші контрольну та диктант – ред. ) на відмінно. Але не буду вигадувати. Думаю, перші контрольні були саме тим моментом, коли я зрозумів, що школа це не тільки друзі та перерви. Тут ще й треба щось робити самому», – зізнається Артем Трапезніков.

У дитинстві він мріяв стати ветеринаром, а зараз відповідає за цифрову трансформацію міста.

«Найцікавіше, що у результаті життя часто приводить тебе зовсім не туди, куди ти планував у дитинстві», – сказав директор КП «Цифрова трансформація та автоматизація інформаційних процесів міста «єДніпро» Артем Трапезніков.

Наталія Шуліка йшла до школи з букетом квітів, які виросли у власному саду

Цього року у заступниці директора Східного міжрегіонального департаменту Національної служби здоров’я України (НСЗУ) Наталії Шуліки особливий ювілей.

Заступниця директора Східного міжрегіонального департаменту Національної служби здоров’я України Наталія Шуліка 1 вересня та зараз. Фото з особистого архіву.

«У мене в цьому році 50 років, як я пішла у перший клас. Я точно знаю, що у той день зі мною були бабуся, дідусь, мама, тато і була старша сестра. Вона йшла у п’ятий клас, а я у перший, – розповідає Наталія Шуліка. – Я була з таким великим букетом. У нас був свій будинок, і те, що там виросло, зібрали в один букет».

Перший спогад про школу пов’язаний з першою у житті лінійкою, а от право подзвонити у дзвоник дісталося іншій учениці.

«Я пам’ятаю лінійку, тому що я розповідала якийсь вірш. Там було декілька першачків і нас поставили у перший рядочок, щоб  було зручно йти до мікрофона ці вірші розповідати, – згадує Наталія Шуліка. – Я думаю, що всі дівчата у першому класі хотіли, щоб саме вони дзвонили у дзвоник. І я пам’ятаю, що обрали для цього найтендітнішу дівчинку в класі. Вона була найменша, яку знайшли».

Вчитися абияк майбутня представниця НСЗУ не мала права, бо старша сестра була відмінницею. Тож Наталії Шулиці змалку казали, що вона має бути не гіршою. Оцінки у неї були хороші, а от прописи стали справжнім випробуванням.

«У мене не дуже виходили оці карлючки у прописах. Я сиділа і навіть плакала, і оці сльози потрапили на ці карлючки. І мені потім мама каже: «Що ти тут стирала гумкою?» Я кажу: «Ні, я нічого не стирала, я плакала», – згадує Наталія Шуліка.

Років у вісім чи дев’ять вона мріяла стати геологом.

«Мені було цікаво, як люди йдуть в експедиції, шукають щось цінне. Мені цікавий був саме оцей пошук, не скарбів, а корисного для країни», – пояснює Наталія Шуліка.

Дар’я Лєбєдева мріяла продавати повітряні кульки та зброю

Солістка опери Дар’я Лєбєдева на перший дзвоник теж йшла у великій компанії з мамою, татом, прабабусею та старшою сестрою. Вона досі пам’ятає як звали її першу вчительку – Віра Федорівна.

Солістка опери Дар’я Лєбєдева у свій перший день знань та зараз.

«Віра Федорівна була доволі вимогливою, але спокійною. Пам’ятаю її дуже добре, хоча теплих стосунків у нас з нею не склалося», – розповідає співачка.

Дар’я Лєбєдева згадує, що у першому класі її посадили на задню парту разом з хлопчиком, і так було всі одинадцять років навчання. Після першого дня у школі родина пішла гуляти до парку Глоби, а потім традиційно до McDonald’s.

«Першу контрольну не пам’ятаю зовсім. Ніхто у родині ніколи не акцентував на цьому увагу, за що я дуже вдячна. А ось диктанти завжди писала добре», – розповіла Дар’я Лєбєдева.

Найяскравіше вона пам’ятає свою дитячу мрію, і вона була не про сцену.

«Чомусь я мріяла стати продавцем повітряних кульок та зброї, та дуже впевнено про це заявляла. Мрія про те, щоб стати оперною співачкою прийшла десь у класі сьомому», – пригадала Дар’я Лєбєдева.

Катерина Шмигельська сиділа поруч з майбутньою найкращою подругою

Солістку балету, заслужену артистку України Катерину Шмигельську до школи проводжали батьки разом зі своїми друзями.

Солістка балету, заслужена артистка України Катерина Шмигельська у свій перший день знань та зараз. Фото з особистого архіву.

«Пам’ятаю, що дуже хвилювалася, адже починалося моє шкільне життя. Мою першу вчительку звали Наталія. Спочатку вона здавалася вимогливою з суворим поглядом, але це був тільки спочатку. Взагалі вона була доброю, з люблячим серцем до кожного учня», – розповідає Катерина Шмигельська.

Ім’я дівчинки, з якою її посадили за одну парту, солістка балету пам`ятає до сих пір.

«Дівчину звали Катерина Долгополова. Ми з нею з першого класу почали товаришувати та стали ліпшими подружками. Навіть коли я перейшла до іншої школи, спілкування ми продовжували», – згадує балерина.

Катерина Шмигельська зізнається, що у дитинстві мріяла не лише про балет.

«Я мріяла стати вчителькою або вихователькою у дитячому садку, бо був чудовий приклад. Але і мрії про балет чи танці мене не покидали», – розповідає солістка балету, заслужена артистка України Катерина Шмигельська.

Не боятися помилятися та вчити англійську: що дніпряни радять першачкам

Артем Трапезніков радить першачкам не боятися помилятися та знаходити нових друзів.

«Не обов’язково одразу знати, ким ти хочеш стати і що робитимеш у майбутньому. Головне цікавитися, пробувати різне, знаходити друзів та отримувати задоволення від того, що робиш. І не поспішати ставати дорослими», – каже він.

Дар’я Лєбєдева вважає, що школа ніколи не визначає, ким ти є насправді.

«Світ величезний і він весь для тебе. Насолоджуйся дитинством, знайомствами і вчи англійську», – звертається до дітей солістка опери.

Наталія Шуліка вважає, що всі вчаться у своєму темпі. І вона не знає нікого, хто б не навчився читати та писати.

«Не треба сильно хвилюватися, перейматися за якісь дрібні моменти. Не треба ставитися до цього, як до чогось дуже складного. Варто казати дитині, що у кожного свій час на те, щоб навчитися», – каже вона.

Голова Дніпропетровського відділення Всеукраїнської громадської організації «Асоціація адвокатів України» Кирило Сидоренко вважає, що коли дитина йде у перший клас, то для батьків починається новий етап у житті.

Голова Дніпропетровського відділення Асоціації адвокатів України Кирило Сидоренко у свій перший день знань та зараз. Фото з особистого архіву.

«Батькам хочу побажати сил і терпіння. Знаходити ту енергію не тільки для себе, а й поширювати спокій на дітей, щоб діти були впевнені у своїх батьках. І підтримувати не лише дітей, а й класних керівників, на яких лежить такий самий вантаж відповідальності», – каже Кирило Сидоренко.

Поки дитина навчається, батькам важливо знайти рівновагу між опікою та свободою.

«Дітей в жодному разі не можна залишати без уваги, але треба давати їм свободу для самовираження, щоб вони могли рости та розвиватися. Батьки завжди повинні підтримувати дітей, бо так формується довіра та міцний зв’язок», – вважає Кирило Сидоренко.

Дніпровські