Дороги, що привели до України: як іноземці Кріс, Даррен та Кода допомагають Україні

06 вересня 2026 р. 12:37

06 вересня 2026 р. 12:37

Вони приїхали в Україну з різних країн, у різний час і з різними життєвими історіями. Кріс із Німеччини став волонтером після втрати близького друга. Даррен з Англії багато років подорожував Україною та повертається, аби допомагати. Кода пройшов шлях від гуманітарної допомоги до служби у Збройних силах України. Їх об’єднали спільні знайомства, волонтерство та бажання бути корисними Україні, яка бореться за свою свободу. Вони доставляють гуманітарну допомогу, підтримують військових, а Кода безпосередньо захищає Україну на фронті.

З цими трьома іноземцями мене знайомить волонтерка Любов Правда.

— Ви маєте з ними познайомитися. Це люди з великим серцем, — каже вона. — Ми давно співпрацюємо. Вони привозять гуманітарну допомогу для наших жителів.

Автор: Ірина СИТНІК

Одного з таких днів ми й зустрічаємося. Кріс, Даррен і Кода розповідають про свої дороги до України — і до Петропавлівки, про людей, яких зустріли тут, та про те, чому продовжують повертатися.

Кріс із Німеччини

Для Кріса з Німеччини Україна давно перестала бути просто країною, до якої він приїздить із гуманітарною допомогою. Тут залишилися його друзі, спогади, пережиті разом із людьми моменти й навіть дорога, яку він знає майже кілометр за кілометром.

У мирному житті Кріс працює звукоінженером в оперному театрі. Та після початку повномасштабного вторгнення його життя змінилося.

— Уперше приїхав в Україну в травні 2022 року, щоб допомагати Україні всюди, де можу, — розповідає він.

Його рішення не було випадковим. До України Кріса пов’язувала дружба з людиною з Бердянська.

— У мене був дуже близький друг із Бердянська. Ми познайомилися завдяки моєму онлайн-другу, з яким разом грали в комп’ютерні ігри. Так ми почали спілкуватися й товаришувати, — згадує Кріс.

Після початку повномасштабної війни ця історія отримала трагічне продовження.

— Коли почалася повномасштабна війна, мого друга вбили росіяни. Це викликало в мені дуже сильний гнів, — говорить Кріс.

Спочатку Кріс хотів узяти до рук зброю і долучитися до боротьби безпосередньо на фронті.

— Першою моєю думкою було приєднатися до боротьби як військовий. Але в мене є проблеми зі здоров’ям, тому я не міг цього зробити. Тоді вирішив займатися тим, що було для мене наступним найкращим варіантом — гуманітарною допомогою, — пояснює волонтер.

Перші поїздки були переважно Києвом. Потім Кріс почав долати дедалі довші маршрути.

— Спочатку я допомагав доставляти гуманітарні вантажі Києвом, потім почав їздити за маршрутом Київ — Харків, згодом додався напрямок Київ — Харків — Донецьк. Так поступово розширював напрямки допомоги, — розповідає він.

Його знайомство з Україною також відбувалося через дороги. Першим українським містом для Кріса став Львів.

— Я побачив Львів у 2022 році. Моя перша гуманітарна місія була на кордоні України та Польщі, у районі Шегинь. Я доставляв туди вантажі. Це була моя перша волонтерська поїздка, — каже Кріс.

Після цього його маршрути ставали дедалі масштабнішими.

— Я побував практично в кожному великому місті України, а також у багатьох маленьких селах Донбасу. Побував майже в кожному населеному пункті вздовж траси М-03. Певний час я також працював у Перемишлі, на польському боці кордону, звідки доставляв гуманітарні вантажі в Україну. За час волонтерської діяльності я об’їздив сотні невеликих українських сіл і побачив дуже багато різних куточків країни, — розповідає він.

Ці дороги для Кріса стали не просто маршрутами на карті. Вони перетворилися на частину його особистої історії. Настільки, що знайшли своє місце навіть у татуюванні на його тілі.

Кріс показує татуювання — символи, кожен із яких має для нього особливе значення.

— Гострі кути на татуюванні символізують моїх друзів, які перебувають тут, в Україні. Деяких із них уже немає серед живих — вони загинули. Це вибита вишиванка. Вона просто подобається мені, адже це красивий елемент української культури. А це Вегвізир — ісландський символ орієнтування на місцевості, своєрідний компас, який має допомагати знаходити правильний шлях; один з напрямків тут вказує на український тризуб. Для мене цей символ означає, що він завжди веде додому — до України, — каже Кріс.

А найважливішою деталлю для людини, яка проїхала тисячі кілометрів українськими дорогами, стало татуювання «М03».

— Це номер траси, якою я їздив найбільше під час своїх волонтерських поїздок. Ця дорога, що веде на Донбас, стала для мене особливо важливою, адже саме нею я багато разів перевозив допомогу Україною.

Так звичайна дорога перетворилася на особистий символ. Для когось М03 — лише номер траси, для Кріса — сотні поїздок, зустрічі з людьми, гуманітарні вантажі, втрачені друзі та країна, яку він за ці роки побачив не з туристичних путівників, а з вікна волонтерського автомобіля.

Даррен з Уельсу, Велика Британія

Для Даррена Україна була важливою ще задовго до початку повномасштабної війни. Уперше він приїхав сюди у 2007 році — на відпочинок. Відтоді щороку повертався, подорожував країною, знайомився з людьми й знаходив друзів. До 2014 року відвідував Донецьк — ще до того, як зруйнували аеропорт.

У звичайному житті Даррен працює водієм вантажівки. У травні 2022 року він приїхав до України вже з іншою метою — допомогти українцям.

— У травні 2022 року я вже приїхав не на відпочинок. Відтоді допомагаю гуманітарною та військовою допомогою, — розповідає він.

Поштовхом стали кадри війни, які Даррен побачив у новинах.

— Я побачив у новинах, що в Україні війна. А коли я побачив у новинах, як російська ракета влучила в матір і дитину на вулиці, це дуже сильно мене вразило, — говорить він.

Тоді кілька його друзів із британської армії вирішили їхати в Україну воювати. Даррен із товаришем обрали інший шлях.

— Кілька моїх друзів із британської армії вирішили: «Ми поїдемо і будемо воювати». Навіть одна з британських депутаток зробила заяву, що люди можуть їхати воювати, якщо хочуть. Згодом вона, звісно, пошкодувала про свої слова і закликала цього не робити. Але це не зупинило англійців, які щиро хотіли підтримати Україну. Ми з товаришем на той час вирішили, що почнемо з гуманітарної допомоги, — згадує Даррен.

За роки поїздок в Україні з’явилися близькі люди, з якими його пов’язують роки спілкування.

— З 2007 року в мене тут з’явилося багато друзів і знайомих. Україна стала для мене особливою країною, адже я багато років повертався сюди, подорожував і спілкувався з людьми. У мене є друг в Одесі. Його звати Атом. Ми давно знайомі. Зараз він також пішов воювати й перебуває на Запорізькому напрямку.

Перша поїздка Даррена як волонтера привела його до села Свердловського на півдні України.

— Це було село Свердловське, розташоване на півдні, неподалік від російського кордону. Пізніше я двічі був у Києві, двічі в Одесі, Львові, Харкові, Рівному. Також бував у Краматорську та багатьох інших містах.

Багаторічні подорожі дозволили Даррену побачити Україну задовго до війни, а волонтерські поїздки — пізнати її зовсім з іншого боку.

— Я багато подорожував Україною ще до війни, тому встиг побачити чимало її міст.

Тепер кожна його поїздка має конкретну мету — привезти необхідне, підтримати людей і бути корисним. А Україна для Даррена залишається країною, до якої він повертається вже майже двадцять років.

Кода: від волонтерства до військової служби

Кода стежить за подіями в Україні ще з 2014 року. Тоді йому було лише 17 років, і саме в цей період він розпочав службу в німецькому війську.

— Я стежу за війною в Україні від часів Євромайдану. Тоді мені було лише 17 років, і я щойно вступив до німецького війська. Постійно стежив за подіями в Україні. До 2022 року я навіть не знав, що іноземці можуть приєднатися до українського війська. Коли почалося повномасштабне вторгнення, для мене все стало зрозуміло. Спочатку, у 2023 році, я займався гуманітарною допомогою. А у 2025 році приєднався до українського війська. Зараз служу в Україні.

Першим українським містом для Коди став Львів.

— Для мене усе почалося зі Львова. Потім я поїхав до Києва, а звідти — на Донбас. Із 2024 року я майже постійно перебуваю на Донбасі. Також бував у Харкові, Запоріжжі та Сумах.

За цей час схід України став для нього місцем, яке він знає вже не як волонтер, а як військовослужбовець.

— Фактично останні два роки я живу на Донбасі. Зараз я служу у Збройних силах України. Працюю з FPV-дронами. Ми використовуємо їх для розвідки та спостереження за територією, — розповідає Кода.

Троє іноземців об’єдналися

Хоча Кріс, Даррен і Кода приїхали в Україну кожен своїм шляхом, зрештою їх об’єднала спільна справа. Знайомства, які починалися в інтернеті, поступово переросли у реальну співпрацю та спільні поїздки.

Кріс пригадує, що спочатку самостійно шукав можливості допомагати Україні через соціальні мережі.

— Коли я не на роботі й не зайнятий іншими справами, багато часу проводжу в інтернеті. Я шукав організації, яким міг би допомагати, — в Instagram, Twitter, Facebook та інших соцмережах. Так я знайшов першу організацію, через яку почав допомагати Україні. Пізніше я долучився до онлайн-спільноти, яка допомагає іноземцям, котрі хочуть приїхати в Україну — або воювати за Україну, або займатися гуманітарною допомогою. Я почав консультувати таких людей: розповідав, як приїхати в Україну, куди звертатися, що робити після приїзду та як організувати допомогу. Через цю спільноту ми познайомилися й поступово об’єдналися. Наші шляхи перетнулися. Зрештою, ми почали працювати разом і підтримувати одне одного, — розповідає Кріс.

Як познайомилися з петропавлівськими волонтерами

Гуманітарна допомога, яку Кріс, Даррен та Кода доставляють в Україну, формується передусім відповідно до реальних потреб людей.

— Це можуть бути гігієнічні набори, продукти та інші необхідні речі — усе залежить від потреб людей. Запитуємо людей, що їм потрібно. Вони розповідають про свої потреби, а потім ми закуповуємо необхідне й доставляємо, — розповідають волонтери.

А нитокою між людьми стали й місцеві волонтери.

Із петропавлівськими волонтерами «Єдиної нації» іноземці почали співпрацювати у 2023 році. Знайомство відбулося завдяки українському військовослужбовцю Володимиру з Києва. Саме він познайомився з Крісом, а вже той познайомив його з Дарреном і Кодом.

— Вова — український військовослужбовець, наш знайомий, сказав: «Я хочу привести до вас волонтерів, які хочуть допомогти». Так у 2023 році вони вперше приїхали до нашої організації «Єдина нація». Відтоді вони підтримують зв’язок і продовжують співпрацювати, — розповідає волонтерка Любов Правда.

Так випадкове знайомство переросло у постійну співпрацю. Волонтери з різних країн об’єднали зусилля, щоб доставляти необхідне туди, де на нього чекають.

За кожною волонтерською поїздкою стоять не лише час і зусилля, а й кошти на закупівлю необхідного.

— Це складне питання. Фактично я здебільшого займаюся цим самостійно. У мене є невелика, але досить активна аудиторія у соцмережі X (Twitter). Також я є частиною організації або руху під назвою NAFO. Люди з цієї спільноти передають мені кошти, які я привожу в Україну та використовую для закупівлі необхідних речей безпосередньо тут, в Україні. Водночас зараз отримати пожертви стало складніше. Тому ми також використовуємо власні кошти. Приїжджаємо в Україну приблизно раз на рік і щомісяця відкладаю гроші на цю поїздку, аби придбати все необхідне та допомогти тим, кому це потрібно, — говорить Кріс.

Що найбільше вражає в Україні?

Попри різний досвід і причини, які привели Кріса, Даррена та Коду до України, кожен із них по-своєму відповідає на запитання про те, що найбільше вражає в нашій країні.

Для Кріса це передусім прості, але дуже важливі речі — українська кухня та ставлення людей.

Для Даррена особливе місце серед українських страв займає борщ. Але найбільше його вразила не лише українська кухня, а й готовність людей допомогти навіть незнайомій людині. Даррен навіть пригадує випадок, який став для нього яскравим прикладом української гостинності. Нещодавно, перебуваючи в Києві, він познайомився з двома українцями. Вони запросили його до себе додому, прихистили, годували та всіляко підтримували.

Для Коди найсильніше враження пов’язане вже не з побутом, а з людьми та їхньою здатністю вистояти навіть у найважчих обставинах.

— Бойовий дух українців вражає. Те, що українці, незважаючи ні на що, ніколи не здаються. Я бачив це і на фронті. Бували дуже важкі ситуації, але навіть тоді люди продовжують бачити світло й знаходити в собі сили боротися. Саме це допомагає рухатися далі, — говорить Кода.

Історії, які залишаються в пам’яті

За роки волонтерства Кріс, Даррен і Кода зустріли багато людей та стали свідками історій, які важко забути. У кожного з них залишився у пам’яті свій момент — дитяча радість, людська вдячність або ситуація, у якій життя залежало від випадку.

Для Кріса найбільш пам’ятним став зовсім простий епізод із маленькою дівчинкою.

— Це було на Ізюмщині, на південь від Ізюма, у 2022 році, ще до звільнення цієї території. Я побачив п’ятирічну дівчинку, здається її звали Юлія, вона вперше в житті побачила мильні бульбашки. Вираз її обличчя в той момент я запам’ятав назавжди.

Мильні бульбашки опинилися в Кріса випадково. На одному зі складів він побачив їх серед речей, які вже давно там лежали. Вирішив узяти із собою — раптом дорогою зустрінуться діти. Так він і зустрів п’ятирічну дівчинку на Ізюмщині.

— Коли я показав дівчинці, як надуваються мильні бульбашки, її очі були неймовірно здивовані — було видно, що вона намагається зрозуміти, як це взагалі працює.

А ще Кріса вразила історія його друга — українського військового Артема.

— Це досить незвичайна історія. Одного разу Артем угнав у росіян танк. Це не моя історія, але вона залишається однією з моїх улюблених, — говорить Кріс.

Для Даррена одна з найяскравіших історій пов’язана з Херсоном.

— У Херсоні проходив великий фестиваль — здається, танцювальний. Були різні заходи для дітей. Ми встановили великий стіл і розклали різноманітну їжу, солодощі та інші смаколики. Діти підходили й просто брали жменями цукерки. Вони бігали навколо, сміялися, раділи. Було видно, наскільки сильно вони цьому раділи. Здавалося, що солодощі вони бачили не часто, тому можливість просто взяти їх скільки хочеш була для дітей справжнім святом.

Та найбільше Даррену запам’яталася інша історія — зустріч із матір’ю та її донькою-підлітком, які через російських військових фактично втратили все майно.

— Разом зі своєю мамою придбав багато жіночого одягу, нове взуття та спортивні речі та привіз це в Україну. А потім побачив цю жінку та її доньку-підлітка. Російські військові забрали з їхнього будинку майже все — килими, штори, речі. У помешканні майже нічого не залишилося, навіть штор на вікнах не було.

Даррен запропонував їм самостійно вибрати те, що їм потрібно.

— Я сказав їм: «Вибирайте все, що вам потрібно». Вони обрали одяг, спортивні штани, куртки, нові кросівки та інші речі. Я навіть сфотографував їх і надіслав фото своїй мамі, аби показати, що наша допомога справді потрібна і працює, — говорить Даррен.

Для Коди найбільш пам’ятною стала вже зовсім інша ситуація — та, в якій йому та його побратимам довелося буквально боротися за можливість повернутися живими.

— Одного разу ми їхали на позицію, виконували завдання, і нашу автівку вразила ворожа «Молнія». Після цього нам довелося повертатися пішки до Донецького пункту, аби евакуюватися. Поки ми йшли, нас фактично оточили чотири чи п’ять FPV-дронів. Це було посеред ночі. Ми майже нічого не бачили й чудово розуміли, що вони могли легко нас убити. Але сталося щось неймовірне — з якихось причин вони не атакували нас. FPV-дрони вирішили вдарити по нашій автівці, а не по нас. Ми були з усіх боків оточені дронами, але вони нас не зачепили. Завдяки цьому нам вдалося вибратися і дістатися до безпечного місця, — пригадує Кода.

Три історії — зовсім різні за обставинами. Одна почалася з мильних бульбашок, інша — з дитячої жмені цукерок, ще одна — з небезпечної дороги вночі. Але всі вони для волонтерів і військового стали частиною особистої історії України, яку вони вже не зможуть забути, бо пережили ці історії особисто з українцями.

Україна для них особлива

Для кожного з трьох іноземців допомога Україні має своє особисте значення. Кріс втратив друга-українця, Даррен роками знає Україну як турист і любить її, а Кода служить у Збройних силах України.

Кріс говорить про свою мотивацію як про можливість протистояти російській агресії у той спосіб, який йому доступний.

— путін намагається вчинити геноцид українського народу. Оскільки я не можу воювати, допомога Україні — це найкраще, що я можу зробити. Я хочу хоча б у такий спосіб протистояти російській агресії та показати Путіну, що він не зможе безкарно продовжувати свій геноцид.

Для Даррена ця війна особливо болісна через багаторічний зв’язок з Україною.

— Я побував у багатьох містах, подорожував країною, завів тут дуже багато друзів. Тому мені надзвичайно боляче бачити, як Путін намагається знищити таку прекрасну країну та її культуру. Це мене дуже обурює.

Саме бажання залишатися корисним спонукає Даррена знову вирушати в Україну.

— Я просто хочу бути корисним і допомагати. Сподіваюся, що ця війна закінчиться і Україна переможе.

Для Коди допомога Україні вже стала безпосереднім військовим обов’язком.

— Ми приїхали сюди, аби перемогти у війні. І будемо продовжувати, доки кожна людина, яка підписала контракт із російською армією для вбивства українців та захоплення української землі, не припинить це робити. Поки війна триває, я буду продовжувати свою боротьбу. Я залишатимуся тут і виконуватиму свій обов’язок.

Свою мотивацію Кода формулює максимально прямо — захищати людей і землю, на яку прийшла війна.

— Для мене все просто: наше завдання — знищувати російських військових, які прийшли на українську землю вбивати українців. Ми повинні захищати українців. Я пишаюся тим, що можу виконувати свій обов’язок і залишатися тут стільки, скільки буде потрібно, — каже Кода.

Побажання Україні

Наприкінці розмови Кріс, Даррен та Кода сказали кілька слів українцям. У кожного — своє бачення майбутнього, але всі троє говорять про одне: мир, повернення додому та перемогу України.

Кріс бажає Україні завершення війни та можливості знову жити звичайним життям.

— Я бажаю Україні та всім українцям миру. Справедливого миру, перемоги та можливості знову жити нормальним життям. Хочу, аби Україна перемогла росію і аби ця війна нарешті закінчилася.

Для Даррена особливо важливо, аби люди, які були змушені залишити свої домівки, змогли повернутися.

— Хочу аби українці могли жити щасливо, повертатися до своїх домівок і будувати своє майбутнє. У моєму рідному місті в Уельсі зараз живе багато українських жінок і дітей, які були змушені виїхати через війну. Їхні діти ходять до місцевих шкіл, люди працюють, а діти та дорослі вивчають валлійську мову — мою рідну мову. Вони намагаються адаптуватися, живуть, навчаються, працюють і, наскільки це можливо, почуваються щасливими. Але я знаю, що вони хочуть повернутися додому. Тому найбільше бажаю їм того дня, коли вони зможуть повернутися в Україну, до своїх рідних домівок.

Кода говорить про повернення всіх окупованих територій і мрію, яка сьогодні для мільйонів українців залишається символом мирного майбутнього.

— Я хочу, аби українці змогли повернути всі окуповані території, повернутися у свої домівки. І аби одного дня можна було знову поїхати у відпустку до Криму.

Їхні слова — прості, але дуже особисті. Попри різні життєві шляхи, Кріс, Даррен та Кода сьогодні залишаються поруч з Україною — допомагають, підтримують і вірять у її перемогу.

Після нашої розмови Кріс, Даррен і Кода сідають у свої броньовані автомобілі. Попереду — ще одна дорога і люди, які на них чекають. Цього разу вони везуть пакунки із засобами гігієни для багатодітних родин із Петропавлівки та Самарського. І знову українськими дорогами рушають волонтери, яких колись привела сюди зовсім інша життєва дорога, а тепер повертає одне бажання — бути корисними Україні.

Дніпровські