ЕКСКЛЮЗИВ Дніпро – це люди, які щодня тримають його: наше місто очима його мешканців

12 вересня 2026 р. 10:06

12 вересня 2026 р. 10:06

Дніпро очима його мешканців — різний. Для когось це місто, де минули студентські роки, народилися діти та почалася професійна кар’єра. Для когось — новий дім після вимушеного переїзду, місце, де родина змогла знову бути разом. Для інших — щоденна робота, допомога людям, служба та можливість бути корисним своєму місту.

Цьогоріч Дніпро відзначає 500-річчя. За ці століття місто змінювалося, переживало різні епохи, розросталося, оновлювалося та формувало власний характер. Сьогодні його історію продовжують писати люди — ті, хто тут народився, хто приїхав сюди навчатися чи працювати, а також ті, для кого Дніпро став другим домом.

До Дня міста, ми зібрали особисті історії дніпрян та людей, чиє життя тісно пов’язане з Дніпром. Кожен із них бачить місто по-своєму — через професію, родину, улюблені місця, спогади та власний досвід. Але в їхніх історіях є спільне: Дніпро — це люди, які щодня тримають його, розвивають, захищають, допомагають іншим і мріють про його майбутнє. Про це розповідає “Наше місто”.

Історія дніпрянина, який пройшов фронт і повернувся до студентів

Дніпро очима викладача-військового — це місто, яке стало домом, місцем роботи та родини, а після фронту — точкою повернення до мирного життя. Саме такою є історія ветерана війни Дмитра Батечка, позивний «Батя» — старшого викладача кафедри фізичного виховання та спорту Національного технічного університету «Дніпровська політехніка». У Дніпрі він живе понад 20 років. Тут навчався, почав викладати, зустрів дружину, створив родину. Звідси у 2022 році пішов на фронт, а після демобілізації повернувся до своїх студентів.

Його історія — не лише про війну. Це історія про місто, яке поступово стало рідним, про місця, що зберігають студентські спогади, і про Дніпро.

Дмитро народився у Павлограді. Після закінчення школи у 1998 році вступив до тоді ще Дніпровського державного інституту фізичної культури і спорту. Саме з цього моменту розпочалося його життя у Дніпрі.

Перші роки він жив у гуртожитку на проспекті Дмитра Яворницького. Після завершення навчання йому запропонували залишитися працювати викладачем.

За роки життя у Дніпрі Дмитро змінив кілька районів та адрес. Але кожне нове місце ставало частиною його особистої історії. Тут він зустрів майбутню дружину, тут народилися його діти, а професія викладача стала справою життя.

До переїзду чоловік працював на шахті у Павлограді — спочатку гірничим робітником, потім електрослюсарем. Рішення залишити стабільну роботу та почати все спочатку у великому місті було непростим.

«І саме цей переїзд до Дніпра змінив все моє життя. Тут я і навчався, і отримав гарну роботу, і зустрів свою дружину, народилися діточки, тобто все це вже повпливало. Якби я цього не зробив, мабуть, я б так і жив у Павлограді і працював би на шахті», — додає Дмитро.

Сьогодні Дмитро говорить про Дніпро вже не як про місто, куди колись приїхав навчатися. За понад 20 років воно стало для нього домом.

«Я вважаю, що Дніпро — це моє місто. Батьківщина там, де народився, але ж коли ти вже постійно живеш в іншому місті, то і ставишся до цього взагалі по-іншому», — стверджує чоловік.

Є у Дмитра й свої особливі місця у Дніпрі. Одне з них — район біля ТРЦ «Дафі», де свого часу студенти зустрічалися після тренувань, спілкувалися та просто проводили разом вечори.

«Там раніше був майданчик з круглою та квадратною кам’яною плиткою  — ось саме це місце, яке для сучасного покоління уже може виглядати зовсім інакше. А ще ходили на дискотеки до клубів «Магніт» та «Пластилін» у парку Шевченка. Для мене ці місця назавжди залишаться частиною молодості», — з посмішкою пригадує Дмитро.

До війни Дніпро був для нього активним, людним, насиченим містом. Повномасштабне вторгнення змінило звичний ритм життя. Але водночас, говорить Дмитро, місто намагається не дозволити людям залишитися сам на сам із постійною тривогою. Концерти, спортивні події, зустрічі та інші заходи стали способом хоча б ненадовго переключитися.

Для нього особливо важливою залишається молодь. Як викладач він щодня спілкується зі студентами та бачить, як змінюється нове покоління. Каже, сьогодні молоді люди прагнуть навчатися та розвиватися у Європі, однак Україні важливо створити умови, за яких вони захочуть будувати своє майбутнє саме тут.

Тому Дмитро говорить не лише про фізичну підготовку. Після повернення з війни він викладає домедичну допомогу та базову загальну військову підготовку. А з другого семестру студентам планують викладати й патріотичне виховання.

До повномасштабного вторгнення Дмитро працював у Дніпровській політехніці, займався спортом та виховував двох доньок. Після початку великої війни він вирішив стати на захист країни.

8 березня 2022 року чоловік уже був у військовій частині. Після підготовки його підрозділ направили на Авдіївський напрямок. Потім були Харківщина, Ізюм та Вернопілля, де Дмитро отримав важке поранення.

Після лікування він повернувся до служби — цього разу у логістичному підрозділі десантно-штурмових військ. У 2024 році брав участь у Курській операції у складі 170 окремого полку логістики ДШВ.

Війна позначилася і на його здоров’ї. Після кількох серцевих нападів у 2024 році Дмитру зробили операцію на серці та надали інвалідність. Повернутися до військової служби він уже не міг.

«Після демобілізації повернувся до університету вже старшим викладачем на кафедру і почав працювати. Працював, викладав фізичну культуру і спорт, потім прийшов наказ навчати студентів домедичній допомозі і хлопців базовій загальній військовій підготовці», — розповідає Дмитро.

Повернення до звичного життя після фронту не було простим. Але саме робота зі студентами, за словами Дмитра, допомогла йому знову адаптуватися до цивільного життя.

В університеті він може перемикатися на іншу реальність: тренування, заняття, розмови зі студентами, навчання. Водночас війна нікуди не зникає — вона залишається у спогадах, пережитому досвіді та у щоденних новинах.

Дмитро говорить про фронт без романтизації. Там кожна хвилина може здаватися вічністю, а життя людини залежить від обставин, які неможливо передбачити. Тому сьогодні, працюючи зі студентами, він намагається передати їм насамперед практичні знання та розуміння цінності життя.

«Для мене важливо, щоб молодь знала, як діяти у критичній ситуації. На заняттях я розповідаю про домедичну допомогу, показую, що робити у разі надзвичайної ситуації, і відповідаю на запитання студентів. Я не нав’язую їм власного воєнного досвіду, якщо вони не готові його слухати. Але якщо студентам цікаво, то розповідаю. Бо я переконаний, що знання, отримані сьогодні, можуть колись стати вирішальними», — стверджує викладач.

Попри війну, ветеран дивиться на майбутнє з оптимізмом. Він хоче бачити Дніпро європейським містом — сучасним, доглянутим та відкритим для туристів.

«Я хотів би, щоб Україна і саме наше місто Дніпро були частиною Європи. Я вірю, що коли закінчиться війна, то наше місто буде розквітати та ставати ще кращим. І я вважаю його європейським», — ділиться ветеран.

Саме тому він продовжує працювати зі студентами. Бо ті, кого він сьогодні навчає у спортивній залі чи на заняттях, завтра стануть лікарями, інженерами, підприємцями, військовими, науковцями та викладачами. І, можливо, саме вони через десять років визначатимуть, яким буде Дніпро.

Дніпро допоміг нам знову жити: історія рятувальника

Дніпро очима рятувальника — це місто, яке стало новим домом для родини після втрати рідного Маріуполя. Олександр Агудов — рятувальник, який пережив блокаду Маріуполя та продовжив службу вже під час повномасштабної війни. У 2022 році його родина була змушена залишити рідне місто, а згодом Дніпро став місцем, де сім’я змогла знову бути разом і почати нове життя.

Наразі Олександр — начальник відділення рятувальних робіт аварійно-рятувальної частини з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій Головного управління ДСНС України у Донецькій області, капітан служби цивільного захисту.

У Маріуполі він разом із колегами працював під час блокади міста, виїжджав на надзвичайні ситуації та рятував людей фактично цілодобово. За цей період підрозділ здійснив близько 170 виїздів. Олександр отримав державні нагороди за відвагу та оборону України, а його історія стала частиною збірки «Другий рік війни: історії героїзму та самопожертви» — книги про українських рятувальників і захисників. Сьогодні його робота продовжується. Його підрозділ виконує завдання на Донеччині, а також у Дніпрі та області.

Після початку повномасштабного вторгнення родина Олександра спочатку виїхала з Маріуполя до Одеси. Дружину з дітьми вдалося відправити далі — до Угорщини волонтерським потягом. Сам Олександр залишився в Україні та разом із батьком поїхав допомагати рятувати людей в Одесі.

Згодом родину знову довелося розділити через службу. Коли його підрозділ викликали виконувати завдання на Донеччині, Дніпро став найближчим містом, де сім’я могла оселитися разом.

Незабаром Олександровій родині надали місце у гуртожитку. Діти пішли до місцевих закладів освіти, а сам чоловік продовжив виконувати службові обов’язки на Донеччині та Дніпропетровщині.

Так Дніпро поступово став для родини не просто тимчасовим прихистком. Тут почалося нове життя — з новою школою, друзями, гуртками та маленькими радощами, які допомагають дітям відчувати себе дітьми навіть під час війни.

«Ми вдячні цьому місту, що нас прийняли школи і багато людей, котрі дають майбутнє моїм дітям. Тому ми тут живемо, розвиваємось і для міста стараємося бути вдячними, брати участь у місцевих заходах», — ділиться Олександр.

Для Олександра важливо, що попри війну, діти мають можливість навчатися та розвиватися.

Старший син Сергій, якому дев’ять років, навчається у гімназії та Дніпровській музичній школі №12. Він грає на фортепіано та барабанах, співає, відвідує гуртки й бере участь у виступах. Цьогоріч його навіть запросили виступити на заході до Дня міста.

Для батька це особливо важливо. Після пережитого у Маріуполі він цінує моменти, коли його діти просто можуть займатися своїми справами, сміятися, навчатися та будувати плани.

«У Дніпрі дуже багато зелених парків, де можна з дитиною прогулятись, щоб провести вільний час. Одного разу ми йшли, бачили, як просто діти співають на вулиці, і після цього моя дитина захотіла піти на гурток з вокалу», — з посмішкою пригадує рятувальник.

За роки життя у Дніпрі у родини з’явилося і своє улюблене місце. Це набережна, зокрема простір із дитячими фонтанами.

Саме там, за словами Олександра, діти можуть бігати, гратися, бризкатися водою та просто радіти. Для людини, яка бачила війну та її наслідки на власні очі, такі звичайні моменти набувають зовсім іншого значення.

«У вихідні наша родина намагається виїжджати до лісу за грибами. Щоправда, через мою службу й постійні обов’язки можливостей для спільного відпочинку дуже мало. Найулюбленіше місце у нас — Прибережний сквер, там, де дитячі фонтани. Там дуже гарно. За будь якої зручної нагоди намагаємося відвідувати це місце», — додає Олександр.

Та найбільш цінними для Олександра залишаються не конкретні локації. Йому важливіше бачити дітей щасливими — на траві, біля фонтанів, у парку, на прогулянці.

Після всього, що довелося пережити родині, звичайний вихідний день разом став для нього особливою розкішшю. Адже служба постійно залишається поруч, а війна не дозволяє повністю розслабитися навіть далеко від лінії фронту.

Олександр розповідає, що під час повітряних тривог сім’я часто спить на підлозі подалі від вікон. Це стало частиною реальності родини, яка вже одного разу пережила війну у Маріуполі.

Водночас він намагається зробити все, щоб діти не жили лише страхом.

«Я часто люблю просто спостерігати за дітьми, як вони бігають, від радості насолоджуються життям. Вони живі. І це найкраще, що в мене є», — стверджує Олександр.

У цих словах, мабуть, і є головна історія Олександра про Дніпро. Для нього місто стало місцем, де після втрати дому родина змогла знову зібратися разом.

Дніпро не зміг стерти пережите у Маріуполі й не може повернути родині дім. Але місто стало простором, де можна почати наступну сторінку життя.

Війна привела до Дніпра, а допомога людям стала справою життя

Дніпро очима благодійника — це місто, яке у найскрутніші часи не залишає людей сам на сам із бідою. Сергій Петровський сам став переселенцем: у 2022 році він залишив Луганщину та переїхав до Дніпра. Тут продовжив допомагати людям уже як начальник гуманітарного центру «Проліска» у Дніпропетровській області.

Від початку повномасштабної війни команда гуманітарної місії працює поруч із дніпрянами та переселенцями. Після російських атак фахівці допомагають із екстреним ремонтом пошкоджених осель, підтримують родини психологічно та координують допомогу постраждалим. Для Сергія ця робота стала способом не лише допомагати Дніпру переживати найважчі часи, а й самому ставати частиною міста, яке називає своїм другим домом.

«Для мене Дніпро стало другим домом. Я переселенець з Луганської області, міста Сіверськодонецьк. У 2022 році переїхав до Дніпра і зараз продовжую тут жити», — ділиться Сергій.

За чотири роки життя у Дніпрі Сергій побачив місто у різних його станах. Він знає його як великий промисловий центр із потужним характером, гарними місцями для відпочинку та можливостями для молоді. Але найбільше, каже, його вражають люди.

Сьогодні Дніпро живе в умовах постійної небезпеки. Повітряні тривоги, нічні атаки, руйнування житлових будинків і біль від втрат стали частиною життя міста. Водночас після кожного удару місто знову починає відновлюватися.

Саме ця здатність триматися й продовжувати рухатися вперед стала для Сергія однією з головних рис Дніпра.

«Для мене Дніпро — це велике індустріальне місто, яке може дивувати. В ньому багато гарних місць відпочинку, можливість розвитку для молоді, а головне — люди: цікаві, різні, сильні. Попри обстріли, руйнування, місто тримається і не зупиняє свій розвиток», — зізнається він.

Окремо Сергій відзначає співпрацю гуманітарної місії з міськими службами та владою Дніпра. Під час надзвичайних ситуацій швидкість реагування має особливе значення, адже допомогу необхідно організувати оперативно — саме тоді, коли вона найбільш потрібна людям.

«Я та команда «Проліски» дякуємо міській владі за сильну налагоджену систему координації, відповідальних та освічених керівників. Допомога постраждалим через це є ефективною, своєчасною та швидкою», — додає Сергій.

Для Дніпра, який живе в умовах повномасштабної війни, така взаємодія стала однією з важливих складових реагування на наслідки атак. Рятувальники, комунальні служби, волонтери, благодійні та гуманітарні організації працюють поруч, аби люди якомога швидше могли отримати необхідну підтримку.

Сергій сам добре розуміє, що означає втратити дім. Як переселенець із Сіверськодонецька, він пережив вимушений переїзд і початок нового життя в іншому місті. Можливо, саме тому допомога людям, які опинилися у складних обставинах, для нього має особливий сенс.

«Через 10 років хотів би бачити Дніпро вже вільним від наслідків війни, з амбітними планами на майбутнє, активним будівництвом та модернізацією житла для ВПО, новітніми технологіями, доступними звичайному жителю міста в транспортній, медичній, освітній сферах», — розповідає він.

Також Сергій вірить, що Дніпро має великий потенціал для розвитку туризму. Велике індустріальне місто з історією, парками, набережною та власним характером після війни може відкритися для гостей по-новому.

«Попри нестабільну безпекову ситуацію, буремні дні і ночі, бажаю Дніпру та дніпрянам бути й надалі сильними. Ви — приклад для всієї України! Нехай війна закінчиться і настане довгий щасливий мир!» — вітає Сергій Петровський.

Якщо працює транспорт — місто живе

Дніпро очима водійки трамвая — це місто, яке щодня змінюється за її вікном. Оксана Баскова народилася у Дніпрі й усе життя прожила у рідному місті. За кермом громадського транспорту вона працює з 2001 року.

Її професійний шлях розпочався ще з родини. І мама, і тато Оксани працювали у транспортній сфері, тож жінка фактично продовжила сімейну традицію. Вона вивчилася на водійку та залишилася працювати у місті, яке добре знає не лише як пасажирка, а й з кабіни трамвая.

«Я пішла, так сказати, стопами батьків. Вивчилась на водія. Мені дуже подобається моя робота. Довгий час працювала водійкою на трамвайному маршруті №1. Зараз уже другий рік працюю на новій посаді — водійки-наставниці», — розповідає Оксана.

За понад два десятиліття за кермом Оксана бачила Дніпро у різні періоди — зміну районів та будівель, оновлення транспорту, зміну звичок містян. Її робочий маршрут став своєрідним щоденним спостережним майданчиком: місто перед нею постійно рухається, змінюється і пристосовується до нових умов.

Особливо помітними ці зміни стали у громадському транспорті. На маршруті з’являються сучасні вагони, які відрізняються від тих, за кермом яких Оксана працювала на початку своєї кар’єри. Для водійки це не просто оновлення техніки, а зміна щоденних умов роботи.

«Мені дуже приємно спостерігати, як змінюється наше місто, як змінюються будівлі, змінюються люди. Вагони змінюються. Зараз у нас з’являються нові низькопідлогові трамваї, що дуже радує. Більш комфортні для водія і для пасажирів. Там є кондиціонери, автоматизовано все, комп’ютеризовано. Тому працюємо на маршруті з дуже великим задоволенням», — діляться водійка.

З початком повномасштабної війни звичний ритм роботи громадського транспорту змінився. До тривог, загроз обстрілів та необхідності реагувати на небезпеку довелося звикати не лише пасажирам, а й водіям.

Оксана говорить: працювати було непросто, але залишати місто і свою роботу вона не збиралася. Поки дніпряни продовжували користуватися громадським транспортом, водії залишалися на своїх маршрутах. Адже для багатьох пасажирів трамвай — це можливість дістатися роботи, лікарні, навчання чи додому.

За словами Оксани, попри війну, транспорт у Дніпрі продовжував працювати майже безперервно. Вона пригадує лише окремі періоди, коли рух доводилося зупиняти. Саме тому для неї трамвай сьогодні набагато більше, ніж просто засіб пересування.

«Є така фраза: поки працює громадський транспорт – місто живе.  Мені вона дуже імпонує, адже повністю розкриває сенс моєї роботи, особливо в такі важкі часи для країни та нашого міста зокрема. І за ці роки можна на пальцях перерахувати, коли транспорт зупинявся. І це було тільки на початку війни», — зізнається жінка.

Попри те, що більшість часу Оксана бачить Дніпро з кабіни трамвая, її місто — не лише маршрути, рейки та зупинки. Є місця, які для неї пов’язані з відпочинком і особистими спогадами.

Одне з них — парк Шевченка. Сьогодні він став комфортнішим для прогулянок, відпочинку та фотосесій.

«Для мене це особливе місце ще й тому, що я пам’ятаю його зовсім іншим — із молодості, коли там працювали популярні заклади міста. Це і клуб «Магніт», «Клітка». Там вирувало вечірнє життя», — з посмішкою пригадує Оксана.

Її спогади про парк пов’язані не лише з прогулянками. Оксана пам’ятає і незвичний для сучасного міста атракціон — канатну дорогу, яка колись була частиною паркового простору.

Для неї це один із прикладів того, як змінюються міські локації. Те, що сьогодні може здаватися незвичним або давно забутим, колись було частиною повсякденного життя дніпрян.

Мріючи про майбутнє міста, Оксана насамперед говорить про те, що сьогодні є найбільшою потребою для всіх дніпрян, — мир. А вже після цього у її баченні з’являється сучасний, екологічний та більш енергонезалежний транспорт.

Вона звертає увагу на те, що міський транспорт поступово переходить на нові технології. І хотіла б, щоб через десять років у Дніпрі було ще більше сучасних та екологічно чистих транспортних засобів.

Оксана дивиться на майбутнє міста не лише як мешканка, а й як людина, яка щодня відповідає за те, щоб Дніпро продовжував рухатися.

Та для водійки майбутнє Дніпра — не лише про нові трамваї чи технології. Найважливішим вона називає людей та їхню здатність залишатися разом навіть у найскладніші часи.

«Саме єдність допомогла місту вистояти після початку повномасштабної війни. І саме її я хотіла б зберегти у майбутньому — разом із працьовитістю дніпрян та вірою у перемогу», — стверджує водійка.

Як 9-річна дніпрянка бачить своє місто сьогодні та яким мріє його побачити через 10 років

Дніпро очима дітей — це не лише вулиці, будинки та знайомі з дитинства місця. Це простір, де можна навчатися, займатися улюбленою справою, знаходити друзів, мріяти та відкривати власні таланти. Саме таким своє місто бачить 9-річна Вероніка Латишева — учениця Дніпровської дитячої музичної школи №18, учасниця вокального ансамблю «FAINI» та юна спортсменка.

Вероніка народилася у Дніпрі й усе своє життя живе тут. Для неї місто нерозривно пов’язане з родиною, навчанням, творчістю та дитячими спогадами. Дівчинка займається вокалом і грає на флейті, співає в ансамблі, бере участь у міських та обласних мистецьких конкурсах, а ще займається легкою атлетикою, танцює та малює.

Три роки тому Вероніка прийшла до музичної школи. Відтоді музика стала важливою частиною її щодення. Разом з ансамблем юна дніпрянка бере участь у різних міських заходах та конкурсах. Зокрема, юна дніпрянка вже навіть встигла гідно представити наше місто на змаганнях за кордоном.

«Я ніколи не думала займатись музикою, але, потрапивши на День відкритих дверей у музичну школу та познайомившись із викладачами, я вже не уявляю своє життя без неї», — розповідає дівчинка.

Для Вероніки творчість не обмежується лише музичною школою. Вона також займається легкою атлетикою та неодноразово брала участь у благодійних забігах на 400 і 1000 метрів. Танці та малювання стали ще двома способами проводити вільний час і розвивати свої здібності.

Її історія — приклад того, як дитяче захоплення може з’явитися зовсім несподівано. А можливість спробувати себе у різних сферах допомагає юному поколінню зрозуміти, що саме їм подобається і в чому вони хочуть розвиватися.

Серед улюблених місць Вероніки у Дніпрі — сквер Прибережний. Щовихідних вона разом із родиною намагається проводити там час активно. Для дівчинки це місце, де можна не просто прогулятися, а зайнятися спортом та відпочити.

«Кожні вихідні я люблю з родиною їздити до скверу Прибережний. Там можна покататись на скейті, самокаті, роликах, а також повисіти на турніках або взяти напрокат велосипеди та активно провести день», — додає вона.

Втім, найяскравішим спогадом для Вероніки залишається не окрема локація, а сімейна прогулянка Дніпром разом із татом.

«Найяскравішим спогадом для мене є прогулянка з татом по найдовшій набережній у Європі. У нас був спір, хто зможе подолати шлях від «Яхтклубу Січ» до річпорту. І ми змогли! Тільки був один нюанс: я була на самокаті, а тато йшов пішки», — з посмішкою пригадує Вероніка.

Для дівчинки це перетворилося на маленьку особисту пригоду. Вона їхала на самокаті, а тато йшов пішки, але обоє зрештою подолали весь задуманий маршрут.

Якби Вероніці довелося стати екскурсоводом для гостя, який вперше приїхав до Дніпра, вона вже знає, куди його поведе. У її списку — місця, цікаві не лише дорослим, а й дітям.

«Якби я зустріла туриста, який не знає це місто, ми б обов’язково відвідали Музей історії Дніпра, де цікаво не тільки дорослим, а й малим, планетарій, де можна потрапити на іншу планету, та мій улюблений ляльковий театр на Перемозі, в якому оживають казкові герої», — розповідає дівчинка.

Для Вероніки особливо важливо, що навіть під час повномасштабної війни вона має можливість продовжувати дитинство — ходити до школи, бачитися з однолітками, займатися музикою та спортом.

Повітряні тривоги й небезпека стали частиною реальності, однак місто продовжує створювати для дітей можливості навчатися та розвиватися. Саме це юна дніпрянка називає однією з причин, чому любить своє місто.

Сьогодні Вероніці лише дев’ять. Через десять років їй буде 19 — і вона вже дивитиметься на Дніпро очима дорослої людини. Місто тоді вона уявляє сучасним, технологічним та доглянутим.

Та разом із великими змінами дівчинка думає і про прості речі, які роблять місто комфортним для дітей. Їй хочеться, щоб у Дніпрі ставало більше сучасних парків та просторів, де можна грати, займатися спортом і проводити час із друзями.

«Через 10 років я уявляю Дніпро сучасним, новітнім, із чистими та доглянутими вулицями та скверами. А також хочеться побільше фонтанів!» — стверджує дніпрянка.

Вероніка ще лише починає писати свою історію у Дніпрі. Але вже зараз вона точно знає, з яким містом хоче пов’язувати своє майбутнє.

І саме очима таких дітей можна побачити, яким Дніпро є зараз — живим, творчим, сильним — і яким воно може стати у майбутньому.

«Будь таким же гарним, привітнім та яскравим, моє улюблене місто Дніпро! З днем народження!» — вітає 9-річна Вероніка.

Фото: особисті фото героїв матеріалу

Дніпровські