ЕКСКЛЮЗИВ Герої без зброї: як дніпровські надзвичайники щодня рятують людей

17 вересня 2026 р. 10:19

17 вересня 2026 р. 10:19

Сьогодні українські рятувальники відзначають професійне свято . Працюють надзвичайники вдень і вночі. Без вихідних. 24/7. Вони ліквідовують наслідки ворожих атак, рятують постраждалих у ДТП, гасять пожежі в екосистемах. Від їхнього професіоналізму та мужності значною мірою залежать життя і безпека дніпрян. Про героїчні будні рятувальників Дніпропетровщини розповість «Наше місто».

Дмитро Чепурін: дай Боже, щоб дата народження не стала датою смерті

У Дмитра Чепуріна день народження міг стати найстрашнішим днем у його житті. 9 липня він мав відзначати 34-річчя з родиною — вдома вже був накритий стіл, близькі чекали на іменинника. Але замість святкового сніданку Дмитру довелося виїжджати на чергову надзвичайну подію, де разом із побратимами він ліквідовував пожежу після ворожого прильоту.

— О восьмій ранку я мав змінитися і поїхати додому, — розповідає Дмитро. — Рідні вже чекали на мене. Але раптом надійшов виклик. Після ворожого прильоту виникла пожежа. Ми виїхали. Невдовзі з’явилася загроза повторного удару FPV-дронами . Я разом з іншими рятувальниками перемістився в укриття, але водій не знав про небезпеку і не виходив на радіозв’язок. Вирішив сам його попередити. Побіг до пожежної машини. І тут бачу: над машиною вже завис FPV-дрон. Він обирав, куди завдати удару. У голові крутилася лише одна думка: «Дай Боже, щоб дата народження не збіглася з датою смерті».

Ці слова, мабуть, найточніше передають ціну роботи рятувальника під час війни. Ще вчора ти плануєш святковий стіл, обійми рідних і звичайний день народження. А сьогодні лежиш у посадці, слухаєш звук ворожого дрона і не знаєш, чи побачиш знову свою родину.

Ще один випадок, який Дмитро пам’ятає особливо добре, стався ще в його рідному Апостоловому.

— Того дня в мене був вихідний, і я прийшов у гості до батьків, — згадує рятувальник. — Раптом почув характерне потріскування шиферу. Для пожежного такий звук — тривожний сигнал: якщо шифер уже починає стріляти, вогонь, найімовірніше, набрав сили. Побіг на сусідню вулицю і побачив, що горить гараж. Полум’я могло перекинутися на житловий будинок. Люди вибігли на вулицю і намагалися самостійно загасити пожежу, поки чекали на допомогу. Але в метушні вони не помітили найстрашнішого: у будинку залишилася дитина. Я побачив хлопчика приблизно шести років, який стояв біля вікна. Дитина, очевидно, не розуміла небезпеки і просто спостерігала за тим, що відбувається. Чекати було ніколи. Взяв у сусіда куртку, змочив, накинув на себе і кинувся в будинок. Вибив скло, дістався до дитини і виніс хлопчика на вулицю.

При цьому 34-річний рятувальник не вважає себе героєм. Він просто робить те, що має робити.

Денис Дударев: величезний чоловік злякався маленького кажана

У школі Денис не мріяв стати рятувальником. У 2010 році, коли настав час обирати майбутню професію, серед можливих варіантів несподівано опинився Черкаський інститут пожежної безпеки . Його запропонував батько — колишній військовий льотчик, який свого часу дослужився до капітана.

— Вирішив спробувати, — згадує рятувальник. — Вступив, почав глибше знайомитися з професією і поступово зрозумів, що зробив правильний вибір.

Відтоді минуло понад десять років. Сьогодні 33-річний капітан ДСНС Денис Дударев продовжує службу, і його робота залишається незмінною — ліквідовувати надзвичайні ситуації, прямувати туди, звідки інші намагаються якнайшвидше втекти.

Один із перших по-справжньому серйозних випадків Денис пам’ятає досі. Горіла квартира на першому поверсі багатоповерхівки. Рятувальники приїхали на місце, оцінили ситуацію і взялися до роботи.

— Одне відділення займалося гасінням пожежі. Інше — евакуацією мешканців із під’їзду, — розповідає Денис Дударев. — Разом із колегами я зайшов у задимлену квартиру. Під час розвідки виявили людину, яка ще була при свідомості, але вже надихалася диму. Її винесли на свіже повітря і передали медикам. Квартира згоріла. Але найголовніше — людина залишилася живою.

Для рятувальника саме це і є головним результатом роботи: рятувати людей, давати їм шанс вижити.

Звісно, за роки служби траплялися й досить курйозні виклики.

— Якось на номер 101 надійшло повідомлення про цілу зграю кажанів у квартирі, — розповідає Денис. — Приїхали. Назустріч вийшов чоловік — великий, міцний, спортивний. Але проблема виявилася зовсім не такою масштабною, як можна було подумати. У туалеті сидів маленький кажан. Один-єдиний! Але господар квартири настільки його боявся, що просто зачинив двері й попросив прибрати непроханого гостя.

Особливо сильне враження на рятувальника справив цинічний удар по торговельному центру «Сонячна Галерея» , коли загинули 16 людей, а ще 140 дістали поранення.

— Найбільше мене вразив час удару — п’ятничний вечір, коли в торговельному центрі було багато людей, — зазначає співрозмовник. — На місці люди просили про допомогу. А рятувальники продовжували робити свою справу: шукати, розбирати завали, рятувати тих, кого ще можна було врятувати.

Сьогодні мрія Дениса Дударева проста. Не кар’єрне зростання. Не нагороди. Не щось матеріальне. Просто нормальне, спокійне життя. Можливо, саме тому ця мрія звучить особливо переконливо з уст людини, яка щодня працює там, де спокою не буває.

Павло Гайдуков: дружина і син пишаються моєю роботою

Колись дніпровський рятувальник Павло Гайдуков, як і багато хлопчиків, мріяв стати футболістом. Віддавати й отримувати точні передачі, фінтити, забивати голи під оглушливий рев трибун. Як Пеле та Марадона. Як Протасов і Литовченко.

— Великого футболіста з мене не вийшло, — усміхається Павло. — Зате моя професія сьогодні — одна з найважливіших і найпотрібніших. Пишаюся цим! Після школи вирішив стати рятувальником — і став ним. Спочатку навчався у Вищому пожежному училищі у Вінниці , а потім розпочав службу звичайним пожежником.

Сьогодні 30-річний Павло Гайдуков — старший лейтенант, заступник начальника першої державної пожежно-рятувальної частини Дніпра. За його плечима вже 12 років служби та десятки надзвичайних ситуацій, у яких рахунок іноді йде на секунди.

— В екстрених ситуаціях справді важлива кожна хвилина, — зазначає рятувальник. — Буває, що через багато годин після прильоту вдається діставати з-під завалів дивом уцілілих постраждалих. Так було у січні 2023 року на Перемозі, коли ворожа ракета зруйнувала частину будинку на Набережній Перемоги, 118. Вражають масштаби руйнувань. 46 загиблих, 46 чорних мішків. Таке забути неможливо. Під завалами перебували загиблі та постраждалі люди. На другий день після атаки дивом вдалося врятувати дівчину, яка перебувала під зруйнованими конструкціями будівлі.

Ще один щасливий випадок стався під час ліквідації наслідків нещодавнього російського удару по Дніпру.

— Коли ми працювали на місці прильоту, сталася повторна шахедна атака сусідньої будівлі, — продовжує Павло. — Там опинилася жінка. Вибухова хвиля накрила її уламками зруйнованих стін. Постраждала була непритомна. Ми винесли її з небезпечної зони до службового автомобіля. Дорогою до лікарні намагалися привести її до тями й дуже переживали, чи виживе вона. У нашій роботі найголовніше — врятувати людину. Ми ж рятувальники!

Безумовно, у кожного рятувальника є рідні люди, які чекають на його повернення. Павла від самого початку професійного шляху підтримує дружина Наталія. Вона разом із ним із 2014 року — від перших днів служби у цій структурі. Дружина займається фотографією та SMM.

Найбільша радість родини — шестирічний син Іван, який робить перші успіхи в дзюдо.

— Попри юний вік, Ваня знає, чим я займаюся, — підсумовує рятувальник. — Коли син бачить пожежну машину, уявляє, що саме в ній я їду на черговий виклик. Пишається батьком. Хоче стати пожежником, хоча, коли підросте, напевно, передумає.

Олексій Зуй: після страшного удару 11-річна дівчинка навіть не злякалася

У дитинстві Олексій мріяв стати космонавтом. А кому в юні роки не хотілося подолати земне тяжіння й полетіти до далеки х світів? І не просто полетіти, а й здійснити там якийсь неймовірний подвиг. Але подвиги можна здійснювати й на Землі.

Про це дніпровський хлопчина знав не з чуток.

— Мама понад 25 років була лікаркою швидкої медичної допомоги, а старший брат Іван обрав професію рятувальника раніше за мене, — розповідає Олексій Зуй. — Я дивився на мамину форму, на автомобілі швидкої допомоги, проблискові маячки, захоплювався пожежними машинами, ну і підсвідомо примірявся до наймужніших професій. Після школи був вибір: поліція, прикордонна служба або тоді ще МНС. Я обрав рятувальну службу. П’ять років навчався в Національному університеті цивільного захисту України в Харкові, а після випуску отримав перше призначення в Зеленодольськ.

У Дніпро Олексій повернувся у 2022 році, хоча працювати саме тут мріяв давно. Відважному рятувальнику не раз доводилося ризикувати життям і рятувати людей.

— Запам’ятався випадок, коли ворожий «шахед» влучив у багатоповерховий будинок на проспекті Героїв, — згадує співрозмовник. — Я працював на автодрабині. Її доводилося заводити просто в зруйновану будівлю. Над рятувальниками нависали важкі плити перекриттів. І раптом серед руїн я побачив абсолютно неймовірну картину. Там, де раніше була квартира, залишилося лише кілька плит. На них — диван. На дивані сиділа дівчинка років 10–11 у халаті. Навколо практично нічого не залишилося: ні підлоги, ні стін, ні звичної кімнати. Лише шматок зруйнованої квартири, диван і дитина, яка якимось дивом пережила удар. За допомогою автодрабини дівчинку спустили вниз. І що найдивовижніше — після такого страшного удару на дитині не було ні синців, ні подряпин. Дівчинка після такого стресу навіть не виглядала переляканою. Таке не забувається!

Олексій Сергійович також пригадав курйозний випадок, коли дві дуже літні жінки не наважувалися самостійно перебратися до рятувальної люльки автодрабини.

— Я з колегою Юрієм Поляковим рятували двох жінок дуже поважного віку з квартири на верхньому поверсі палаючого будинку, — розповідає рятувальник. — Обстановка важка: дим, шум, паніка. А ці пані все ніяк не наважувалися залізти в люльку. І тут Юра крикнув їм: «Ну-ка, дівчата, беремо сумки й швиденько залазимо в рятувальну люльку!». Звертання до дівчат подіяло краще за будь-які інструкції! Бабусі поспішили забратися в люльку одна попереду одної. Така в нас різна робота.

Сьогодні 32-річний Олексій Зуй очолює 19 державну пожежно-рятувальну частину 8 загону Дніпра, але йому більше подобається не розпоряджатися і командувати, а приборкувати вогняну стихію. Рятувати людей, здійснюючи щоденні земні подвиги.

Фото спікерів

Дніпровські