ЕКСКЛЮЗИВ Земля повертає сили: як ветерану Юрію Карпенку допомагає робота на городі

22 вересня 2026 р. 18:06

22 вересня 2026 р. 18:06

Після тяжкого поранення на фронті звичайна робота на городі для дніпрянина Юрія Карпенка стала частиною відновлення. Робота із землею допомагає чоловікові повертати силу рукам і ногам, а щоденні турботи про город — не залишатися наодинці з важкими спогадами. Про це повідомляє «Наше місто».

Юрій не міг тримати навіть лопату

Вперше захищати Україну Юрій Михайлович пішов ще у 2015 році. Він служив у 93-й бригаді, був механіком-водієм. Після звільнення зі Збройних сил через вік у 2018 році повернувся до цивільного життя. А з початком повномасштабного вторгнення знову пішов на війну — цього разу до 128-ї бригади територіальної оборони . Навесні 2022-го під час боїв у Донецькій області мужній дніпрянин отримав тяжке поранення. Осколки пошкодили руки та ноги. Юрія евакуювали з позицій, після чого він переніс кілька операцій і тривале лікування. Деякий час чоловік практично не міг користуватися руками — навіть самостійно їсти було складно.

– Спочатку я взагалі прощався з усіма, а потім ожив, – згадує ветеран. – Думав, ще повернуся. Рани та вік не дозволили. Але після повернення додому  довелося багато працювати, щоб повернутися до звичайного життя. У нас з дружиною невеликий город площею близько трьох з половиною соток та сад. Тут вирощуємо картоплю, помідори, капусту, моркву, цибулю, огірки та перець. Так от спочатку робота на городі була справжньою каторгою. Я міг рухати тільки однією рукою. Я лише виколупував із земля картоплю, а моя жінка копала. Було дуже  важко!

Навіть звичайну лопату Юрій не міг нормально тримати. Але поступово пристосувався до того, як працювати з обмеженими можливостями. Велику допомогу чоловіку надала любляча жінка Людмила.

– Він лопату не в долоні тримав, а на руку клав, – каже Людмила Олександровна. – Однією рукою підтримує, а другою вже на руку дає — і таким чином піднімає. Так і копає, копає. Отак він привчився копати.

Завдяки дружині та величезної силі волі відновлювання відбулося швидше

Перший час навіть самі прості справи хоробрий захисник не міг зробити  самостійно. Дружина доглядала за чоловіком, годувала його, робила масажі та допомагала виконувати вправи, щоб м’язи не атрофувалися.

– Мабуть, місяць я його годувала з ложечки, – пригадує дружина. – На другий він уже намагався сам їсти, тому що він ложку не тримав ні тією, ні іншою рукою. З часом почав це робити самостійно. У чоловіка велика сила волі і завдяки їй відновлювання відбулося швидче.

Водночас робота на городі стала для Юрія Михайловича своєрідним продовженням реабілітації. Кожна посаджена картоплина, кожна грядка, яку він зміг обробити самостійно, означала повернення ще однієї можливості.

– Робота на землі, звичайно, дуже допомагає, – вважає захисник. – Насамперед, допомагає розробляти руку та ноги. Звісно, спочатку дуже хотілося все робити самому, але фізично це не виходило. Дякую, що поруч постійно була Людмила — допомагала не тільки фізично, а й морально.

Поступово можливостей ставало більше. Якщо перший рік город був для Юрія важким випробуванням, то вже у 2023-му він зміг самостійно садити та викопувати картоплю.

Город не закінчується разом із останнім зібраним овочем

Наслідки поранення захисник відчуває й зараз. Особливо восени, коли змінюється погода, іноді ниють пошкоджені суглоби та кістки.

– Мої кістки краще за синоптиків передбачають негоду, – посміхається Юрій Михайлович. – Ще навіть гарно, бо можу вчасно вносити добрива, поливати, сіяти сидерати. Ну і майже щоденна робота допоможуть виростити добрий урожай.

Для сторонньої людини це може здаватися звичайною сезонною роботою. Для ветерана — доказом того, що після тяжкого поранення життя продовжується, а тіло поступово повертає втрачені навички.

Сам він говорить про це просто: «Потихеньку я вже вибрався».

Сьогодні Юрій і Людмила працюють на городі разом. У них невелика теплиця, сітки для рослин, полив. Подружжя використовує сучасні способи вирощування овочів, висіває сидерати та щороку пробує нові культури. Цьогоріч урожай, за словами подружжя, вийшов особливо добрим. Із семи-восьми посаджених ящиків картоплі вони зібрали приблизно 25–27 ящиків. Частину залишають для себе на зиму, а частину можуть віддати родичам або людям, яким бракує картоплі.

Але головний результат цього городу вимірюється не ящиками з овочами.

– Для чоловіка важливо, що він знову може працювати руками, рухатися, щось садити, вирощувати та бачити результат власної праці, – зазначає Людмила Олександровна. – Я не можу сказати,  як багато в нього мужності та терпіння. Він, звичайно, великий молодець. Я їм пишаюсь!

Восени подружжя також працюють на землі: збирають пізні овочі, викопують моркву та буряк, стежать за капустою, а після завершення сезону будуть готувати ґрунт до нового врожаю.

Бо для них город не закінчується разом із останнім зібраним овочем. Наступної весни все почнеться знову. І в цьому повторенні — своя особлива сила: садити, чекати, працювати й бачити, як із землі знову виростає життя.

Раніше ми писали , де ветерани війни реалізують себе у Дніпрі.

Фото з архіву Юрія Карпенка

Дніпровські