ЕКСКЛЮЗИВ Займаються моделінгом та роблять наукові відкриття: як дніпряни 60+ живуть на повну

30 вересня 2026 р. 10:01

30 вересня 2026 р. 10:01

1 жовтня — Міжнародний день людей похилого віку. У Дніпрі люди старшого віку не сидять склавши руки — вони мандрують, танцюють, отримують освіту і встигають на прем’єри частіше, ніж власні онуки. Виявляється, вік — лише привід зайнятись тим, на що раніше не вистачало часу. Від історій активних та креативних дніпрян до порад дієтологині щодо здоров’я та довголіття — в матеріалі видання «Наше місто».

Бокаші замість лопати: як дніпрянка оздоровлює землю

Ларисі Кульковій 78 років. Понад 47 з них вона пропрацювала  інженером, хіміком-технологом нафтопереробки, а згодом очолювала лабораторію обласної нафтобази. Про свою професію вона розповідає з теплотою.

– Люблю свої вуглеводи, адже вони дуже різноманітні: з них можна отримати не лише бензин і дизпаливо, а й безліч ароматичних сполук, які використовують у медицині та харчовій промисловості, — пояснює вона. – На заводі ми проводили серйозні науково-дослідні роботи — від переробки сирої нафти до отримання мазутів і асфальтів.

Вийшовши на пенсію, жінка захопилася органічним землеробством і з 2003 року відвідує профільний клуб у Дніпрі.

– Я ніколи не копаю землю на своєму городі, восени висаджую сидерати — фацелію, гірчицю, овес, — розповідає Лариса Марківна. – Ґрунт оздоровлюю бокаші — мікроорганізмами, схожими на пивні дріжджі, які з’їдають бур’ян і залишають після себе пухку, чисту грядку, готову до посадки.

На її городі росте все — від динь до дайкона, хоча цього року, за її словами, підвів перець, зате вродили баклажани.

– Хімію в родині, крім мене, ніхто не любить, хоча онука має гарні оцінки з предмета, – додає Лариса Марківна. – За грядками наглядати допомагає моя крихітна собачка Молечка, яка залюбки нюхає фацелію та ласує огірками просто з куща.

Активність жінка підтримує у територіальному центрі : скандинавська ходьба, масаж, кімната психологічного розвантаження та творчі заняття.

– Тут чудовий колектив, до якого можна звернутися з будь-яким питанням. Це піднімає життєвий тонус, сюди просто йдеш із задоволенням, — підсумовує вона.

Танці, припинда і мрія про Париж

Тетяні Буклєєвій 68 років. Вона прийшла на зустріч з нами в модному вбранні. На поясі – припинда, яку сплела сама.

– Побачила в інтернеті, це зараз тренд, — каже вона. – І вирішила що і в моєму гардеробі має бути такий аксесуар. Основа – макраме, але спеціальний шнур дорогий, тож сплела з ниток.

За фахом жінка технік-електрик, 42 роки пропрацювала на заводах, вісім із них — на металургійному у Маріуполі, який став для неї другим рідним містом.

– Там на заводі кипіло творче життя, я ходила в театральний гурток, — згадує Тетяна Анатоліївна. – Після заміжжя переїхала до Дніпра, народила доньку, і про сцену довелося забути на довгі роки.

На пенсії вона повернулася до улюбленої справи. Тепер жінка відвідує колектив «Срібний водограй», що функціонує при терцентрі вже десять років.

– Репетиції тричі на тиждень, але у терцентр я ходжу майже щодня, – розповідає пані Тетяна. – Сусіди думають, що я десь працюю. Адже у нас тут ще й майстер-класи, оздоровчі зарядки, психологічні практики, лекції та рукоділля. Наш колектив плете маскувальні сітки й інші вироби для ЗСУ.

Є в неї й давня мрія — Париж, куди колись навіть була путівка, але поїздку зірвала пандемія.

– Вірю, що ця мрія здійсниться, так і як наша спільна мрія — щоб закінчилась війна, — підсумовує жінка.

Диплом психолога у 60: як дніпрянка почала нову кар’єру

Галині Живицькій — 79 років, але вона стверджує, що справжнє життя для неї почалося лише після шістдесяти. Мовляв, до цього були лише життєві уроки.

– Мій шлях був нелегким: двох дітей виховувала сама, тому багато працювала заради заробітку, – зізнається пані Галина.

Переломним став саме поріг шістдесятиріччя — тоді Галина Павлівна здобула першу освіту, вступивши до Києво-Могилянської академії , і стала психологом, допомагала людям, що боролися із залежностями.

Сьогодні жінка живе для себе. Велику увагу приділяє своєму зовнішньому вигляду.

– Я вже знайшла себе, — зізнається вона. – Не вийду на вулицю без макіяжу, прикрас – навіть сміття не винесу. Образ підбираю прискіпливо і без поспіху, речі можуть чекати своєї черги в шафі цілий рік, поки не знайдеться потрібне доповнення.

А ще вона танцює — професійно, натхненно. Її історія доводить, що покликання не має віку.

Пісня, що допомагає армії: історія дніпровської бардеси

Наталія Бобко живе у Дніпрі все життя. За фахом — програміст, працювала в обчислювальному центрі банку. Але справжньою відрадою для неї стала авторська пісня.

– Я долучилася до клубу самодіяльної пісні ще у 2002 році, — розповідає жінка. – Сьогодні я — одна з організаторів творчого об’єднання «Відлуння» , яке об’єднує бардів і поетів Дніпра та переселенців із Запоріжжя, Нікополя, Сіверськодонецька, Бахмута.

Об’єднання регулярно проводить благодійні концерти для військових.

– Ми збираємо кошти й передаємо їх волонтерам, які плетуть маскувальні сітки, роблять сухі душі, енергетичні батончики та термогрілки для хлопців на фронті, — пояснює Наталія. – Часто на такі вечори приходять глядачі, які згодом стають друзями об’єднання й самі долучаються до волонтерської справи.

Приблизно раз на місяць колектив влаштовує тематичні заходи в Центральній міській бібліотеці. Один із них, приурочений Дню міста, називався «Моє місто жити надихає» — за рядком із пісні дніпровського волонтера Сергія Бойка.

Життя Наталії насичене й поза сценою. Вона активно користується підтримкою Університету третього віку: відвідує театри й філармонію, вивчає українську мову, займається на курсі «Підзарядка душі» — синтезі карате, аеробіки та духовних практик.

Лікарка, акторка, модель: як у 70 жити на повну

Ірина Іванівна Непійпова — лікарка-ендокринологиня вищої категорії, все життя присвятила допомозі іншим, а у 70 років продовжує дивувати світ і саму себе. За плечима — робота в обласному наркодиспансері та друга освіта психолога, яку довелось здобути у 2007-му.

– У роботі з пацієнтами мені бракувало розуміння, з чого все починається, чому люди попадають під вплив наркотиків та алкоголю, – пояснює вона цей крок.

Доля випробовувала жінку не раз. У віці 20 років вона втратила чоловіка.

– Він був військовий, ми були молоді і дуже кохали одне одного, – розповідає пані Ірина. – Обручку одяг мені на палець у п’ятницю, а в понеділок його не стало. Тоді я з головою пішла в роботу.

1989 рік приніс нове випробування — Чорнобиль , де лікарка виконувала професійний обов’язок.

– Це вплинуло на щитовидку і репродуктивну функцію, — розповідає вона. – Але я не втрачаю оптимізму. Потрібно підтримувати себе й інших.

З початку війни Ірина Іванівна волонтерила, а коли відчула виснаження, поїхала відпочити до Болгарії — і залишилася там по реабілітаційній програмі на десять місяців. Новий етап життя почався несподівано. Повернувшись в Україну, Ірина Іванівна дізналася про модельні курси для жінок 50+.

– Я пройшла курс моделей, а згодом здобула корону на конкурсі краси у Києві, – розповідає вона.

Сьогодні акторська діяльність стала справжньою пристрастю лікарки. Вона знімається в рекламі та кіно, відвідує модельне агентство для жінок Profession, вивчає акторську майстерність.

– На мене чекає новий важливий проєкт, – додала вона. – Незабаром у Києві розпочнуться зйомки фільму за моєї участі. Деталі поки не розголошую, але кінопроби я вже пройшла.

Не менш активне і повсякденне життя: східні танці, черлідинг, навчання в Університеті третього віку.

– Стараюсь тримати організм в тонусі, ліки не приймаю, а з тиском справляюся своїми методами, — ділиться вона секретом бадьорості.

75-річна переселенка з Покровська підкорює театри Дніпра та мандрує Європою

Антоніна Ткаченко все життя пропрацювала залізничницею — майже 40 років стажу в ПМС. Сьогодні, втративши домівку в Покровську , вона живе у гуртожитку в Дніпрі. І тут сталася несподівана метаморфоза: жінка, що більшу частину життя провела серед колій та шпал, перетворилася на затяту театралку й мандрівницю.

– Пам’ятаю про дім, але намагаюся не нагнітати, — розповідає пані Антоніна. – За порадою сина я відпустила ситуацію. Моїм рятівним колом став Університет третього віку. Мій графік розписаний щільніше, ніж у студентки: східні танці, аеробіка, пілатес, ранкова зарядка в парках.

Театр став справжньою пристрастю. Щомісяця УТВ дарує безплатний квиток — і пані Антоніна не пропускає жодної афіші: драматичний, оперний, театр імені Шевченка, філармонія. А ще пані Антоніна — мандрівниця зі стажем.

– Я побувала на ретриті в Карпатах, засмагала на пляжах Греції та Туреччини, гуляла вуличками Італії та Іспанії, — ділиться жінка. – На березі моря медитую. Не сумую ніколи, бо я оптимістка. Стала краще виглядати, і холестерин у мене знизився, і тиск нормалізувався.

Різні професії, різні долі, різні мрії. Та є у цих історіях спільне: жодна з героїнь не чекає, що життя «налагодиться» саме. Кожна з них по-своєму відповідає на питання, що робити, коли діти виросли, кар’єра позаду, а життя ставить нові випробування: війна, втрати, вимушене переселення. Відповідь однакова: не зупинятися.

До того ж їхні історії нагадують: вік не визначає, скільки в людині сили, цікавості й бажання змінюватися. Париж, кіно, сцена, нові знання чекають тих, хто наважується. І, як показує досвід дніпрянок, саме це, разом з оптимізмом, підтримкою однодумців і турботою про себе, найкраще працює на довголіття.

Фото Валерія Кравченка.

Раніше ми писали: 11 спортивних номерів та 200 учасників: як в Університеті третього віку відзначили День міста.

Дніпровські