Крізь колючий дріт: Миколаївці у нацистському полоні

30 вересня 2026 р. 13:32

30 вересня 2026 р. 13:32

Продовжуємо знайомити вас з історією Присамарського краю. Своїми історичними дослідження ділиться з нами Олександр Сидоренко - журналіст і дослідник родом із села Миколаївка.

Історія села Миколаївка в роки Другої світової війни довгий час нагадувала мозаїку, в якій бракувало найважчих, найболючіших фрагментів. Ми звикли бачити імена на гранітних плитах меморіалів, але за кожним викарбуваним прізвищем стоїть доля, яка часто не вкладалася в офіційні радянські звіти. Найскладнішим і найменш дослідженим етапом залишалася доля тих, хто потрапив у ворожий полон.

Десятиліттями ця тема була оповита мовчанням. Наші дідусі й бабусі, які пережили окупацію або повернулися з таборів, воліли відповідати на розпитування коротким: «Ой, та малий ще ти…» або «А воно тобі треба?». Це мовчання не було забуттям — це був захисний заслін від болю та страху, який супроводжував «колишніх полонених» навіть після війни, а ще – боязнь покарання з боку тодішньої радянської влади...

Сьогодні, завдяки оцифруванню світових архівів, ми отримали можливість зазирнути за колючий дріт нацистських шталагів. Перед нами відкрилася приголомшлива картина: наші односельці не просто «зникли безвісти» — вони проходили через пекло норвезьких каменоломень, задихалися в шахтах Саксонії, будували бетонні бункери Атлантичного валу та працювали на електростанціях Судетів.

Полон жителів Миколаївки у роки Другої світової війни став частиною масштабної системи військового полону, яка охоплювала всю Європу і перетворювала людей, захоплених на фронті, на ресурс виснаження і поступового знищення. На основі наявних документальних даних можна встановити щонайменше понад сорок підтверджених випадків жителів села Миколаївка, які пройшли через німецькі табори, і саме їхні долі дозволяють відтворити як географію полону, так і його внутрішню логіку.

Найбільша група потрапила в полон у 1941 році під час катастрофи Південного та Південно-Західного фронтів, коли мобілізовані з Миколаївки опинилися в оточеннях у районах Каховки, Керчі, Кишинева, Григоріополя, Плоского, Болграда та інших вузлових точок відступу. Саме тут формувався перший і наймасовіший етап полону, коли цілі стрілецькі підрозділи втрачали управління і розпадалися на групи, що масово потрапляли до противника.

Далі починалася табірна система, яка мала чітку багатоступеневу структуру. Спочатку це були пересильні табори на окупованих територіях України, Румунії та Польщі — Болград, Калафат, Слобозія, Дорнешти, Хомород. У цих місцях полонені перебували в умовах крайнього дефіциту їжі, без медичної допомоги і з мінімальними шансами на виживання. Саме тут фіксується значна частина ранніх смертей — часто протягом перших тижнів або місяців.

Далі відбувалася депортація до основної табірної системи Третього Рейху. Найбільш масовим вузлом для жителів Миколаївки став комплекс Stalag VIII B / VIII C / VIII F (Ламсдорф, Сілезія). У цьому таборі перебувала щонайменше третина всіх задокументованих полонених із села. Ламсдорф був не просто табором утримання — це був великий розподільчий і трудовий центр, де полонені масово гинули від голоду, переохолодження та інфекцій. У документах фіксуються смерті вже в 1941–1942 роках, тобто в перші місяці перебування.

Другим великим вузлом був Stalag 359 (Польща), через який пройшла менша, але критично вразлива група полонених. Тут утримання мало характер поступового виснаження, а смертність була стабільно високою через відсутність медичного забезпечення та жорсткі умови праці.

Частина жителів Миколаївки була розподілена до таборів промислової Німеччини — Stalag VI K (Дортмунд, Рурський регіон), де полонені працювали на шахтах і заводах у режимі виснажливої примусової праці. Тут смерть часто наставала не в самих таборах, а на виробництві або в табірних лазаретах, куди людей доставляли вже у критичному стані.

Окрему групу становлять концтабори системи SS. У Бухенвальді та Маутхаузені опинилися кілька мешканців села. Це були не класичні табори для військовополонених, а інституції фізичного знищення через працю. У Маутхаузені, зокрема, смертність була однією з найвищих у всій нацистській системі — через каменоломні, де люди працювали до повного виснаження. У Бухенвальді фіксуються як смерті від голоду і хвороб, так і системні страти.

Окремо слід згадати Майданек (Люблін), де поєднувалися функції концтабору і центру масового знищення. Полонені, які сюди потрапляли, мали мінімальні шанси на виживання, оскільки табір працював як система швидкого фізичного знищення.

Загальна структура переміщення виглядала як багатоступенева траєкторія: фронт → первинний полон → пересильний табір → великий Stalag → або промислова зона, або концтабір. У багатьох випадках люди проходили 2–4 табори, поступово втрачаючи фізичні сили ще до прибуття на кінцеву точку.

Особливо важливою складовою були табірні лазарети. У Ламсдорфі, Дортмунді, Бухенвальді та інших комплексах це були фактично місця очікування смерті. Медична допомога була мінімальною або формальною: лікували лише тих, хто мав шанс повернутися до праці. Решта залишалася без догляду і гинула від ускладнень, інфекцій або загального виснаження. У багатьох випадках саме лазарети ставали місцем смерті, а не бойові дії чи транспортні етапи.

Аналіз усіх встановлених випадків дозволяє реконструювати загальну картину втрат. Із понад сорока задокументованих осіб, народжених у Миколаївці:

• приблизно 55–60% загинули в полоні, переважно у таборах Ламсдорфа, Майданека, Маутхаузена, Бухенвальда та Руру;
• близько 10–20% мають ознаки можливого виживання або повернення, хоча частина з них могла загинути пізніше без документального обліку;
• решта — 20–30% зникли безвісти, що в умовах табірної системи майже завжди означає смерть без офіційної реєстрації.

Найвищу смертність фіксують саме перші табірні етапи. У Ламсдорфі та подібних Stalag’ах люди часто не переживали навіть перших 3–6 місяців. У концтаборах Бухенвальд і Маутхаузен рівень виживання був ще нижчим через поєднання голоду, виснаження і примусової праці до фізичного знищення.

Причини смерті повторюються з разючою сталістю: повне виснаження, голод, епідемії тифу та дизентерії, холод, відсутність лікування і системна примусова праця. У цій системі смерть не була подією — вона була процесом, розтягнутим у часі.

Таким чином, долі жителів Миколаївки вписуються в широку європейську географію радянського військового полону, яка простягається від Каховки і Керчі через Ламсдорф і Дортмунд до Маутхаузена і Бухенвальда. Це була система, де людина майже завжди проходила один і той самий шлях: мобілізація, фронт, оточення, полон, кілька таборів і, в більшості випадків, смерть.

І якщо дивитися на ці дані не як на статистику, а як на людську історію, то стає очевидним: для мобілізованих з Миколаївки полон став не епізодом війни, а її продовженням у формі повільного і майже неминучого зникнення людей. Саме тому кожен встановлений випадок — це не просто запис у документах, а повернута з тиші війни людська доля, яка інакше залишилася б лише цифрою без імені.

Про долю кількох мешканців Миколаївки, які потрапили в полон у роки війни, розповімо сьогодні докладніше.

СЕМЕН ПАВЛОВИЧ КИСІЛЬ

Семен Павлович Кисіль народився 11 жовтня 1908 р. в селі Миколаївка у родині селян Павла Григоровича та Єфросинії Михайлівни. До війни працював у сільгоспартілі «Червоний Авангард» разом з дружиною Єфросинією Трохимівною, виховували двох синів - Віктора та Івана. Мирне родинне життя обірвалося з початком війни - 28 червня 1941 р. він був мобілізований Петропавлівським РВК.

Бойовий шлях рядового С. П. Кисіля тривав недовго — військова частина, в якій він служив, під час масштабних боїв перших місяців потрапила в оточення, а особовий склад - у полон. Це трапилось 8 вересня 1941 р. на Лівобережжі України в районі Каховки. Первинну реєстрацію як військовополоненого Семен пройшов у пересильному таборі Dulag 191, де йому присвоєно табірний номер 11960.

«Dulag» — німецька абревіатура від Durchgangslager — транзитний табір, призначений для первинної реєстрації, сортування та тимчасового утримання військовополонених, перш ніж вони направлялися до стаціонарних таборів (Stalag) чи на роботи. Це не стаціонарний велетенський табір, а перехідний центр, який змінював місце дислокації разом із фронтом.

За даними із німецьких військових джерел, приблизно до листопада 1941 р. Dulag 191 знаходився в районі міста Дніпропетровськ (нині Дніпро). У 1941 р. довкола Дніпропетровська були місця масових боїв і швидких змін фронту після початку німецького вторгнення 22 червня. Тому тут окупаційні війська організовували систему пересильних таборів (Dulag) для реєстрації захоплених радянських солдатів; короткочасного утримання; медичного огляду; розподілу за напрямками до Stalag / labor camps або на роботи. Цей табір не мав значних укріплень чи великого господарства — його роль саме «фільтраційного пункту» на шляху з фронту до системи стаціонарних таборів. Це були тимчасові зони, часто просто обнесені колючим дротом пустирі або колишні склади. Полонені спали на голій землі. Ослаблених, поранених або тих, хто не міг іти, часто залишали або розстрілювали. Формування ешелону на Захід зазвичай відбувалося, коли накопичувалося від 1000 до 2000 осіб. Цей період був найактивнішим для Dulag 191, і саме тоді через нього ймовірно проходили десятки тисяч радянських військових. Перевезення військовополонених восени 1941 року було одним із найжорстокіших етапів полону.

Транспортування із зони Dulag до Stalag XVIII D в Австрію тривало зазвичай від 7 до 14 діб. Використовувалися закриті товарні вагони («теплушки»), які німці називали Viehwaggons (вагони для худоби). У кожен вагон заштовхували по 60–80 осіб, що робило неможливим навіть одночасне сидіння всіх людей. Поїзд рухався за напрямком: Дніпропетровськ — Кременчук — Житомир — Бердичів — Проскурів (Хмельницький) — Львів — Перемишль — Краків — Відень — Вольфсберг/Марбург. Часто за весь час подорожі полоненим давали їжу лише 1–2 рази (сурогатний хліб або баланду). Найстрашнішим випробуванням була відсутність води. Люди злизували іній зі стінок вагонів або пили дощову воду, що просочувалася крізь щілини. Вагони не мали туалетів (використовувалося відро на всіх або просто куток вагона). Це призводило до миттєвого поширення інфекцій.

Прибуття в Marburg an der Drau (нині Марибор, Словенія), де розташовувався Stalag XVIII D (306), відбувалося за наступною схемою: після вивантаження з вагонів, де нерідко знаходили десятки померлих за час дороги, полонених гнали до «бані» та дезінфекції. Одяг обробляли парою, а людей стригли наголо. Тут проводили нову реєстрацію — саме тоді Семен Кисіль отримав свій новий табірний номер 2432. Номер вибивався також на цинковій пластині-жетоні, яку полонений мав носити на шиї. Перші 2–3 тижні після прибуття полонені перебували на карантині. Оскільки в документах зазначено, що вже 10 жовтня 1941 р. Семен потрапив до лазарету з бронхітом, це означає, що він прибув до табору вже критично хворим після перевезення у холодному, продувному вагоні. У табірному лазареті Stalag XVIII D (Вольфсберг) Семен перебував до 23 жовтня. Організм був критично ослаблений маршами смерті та жахливою антисанітарією.

Коли Семен Кисіль прибув до табору в жовтні 1941 р., він потрапив у справжню «фабрику смерті». Stalag XVIII D був переповнений понад будь-які норми. Радянські полонені утримувалися окремо від західних союзників у жахливих санітарних умовах.

Зима 1941–1942 років стала піком смертності. У таборі спалахнула епідемія плямистого тифу. Табір було закрито на суворий карантин. Німецька адміністрація практично припинила заходити до «російського сектору», залишаючи людей напризволяще. Щодня в таборі помирало від 100 до 150 осіб. Загалом за ту зиму в Stalag XVIII D загинуло понад 5 000 радянських військовополонених. Їх ховали у масових ровах поблизу табору.

Факт того, що Семен Кисіль у жовтні 1941 р. потрапив до лазарету з бронхітом і був виписаний, а не помер — це рідкісний випадок. Більшість тих, хто потрапляв до шпиталю в той період, звідти вже не виходили. Його організм зміг подолати інфекцію та холод першої, найстрашнішої воєнної зими в Європі. Stalag XVIII D увійшов в історію як один із найжахливіших символів винищення радянських полонених. Те, що Семен Кисіль зміг дожити в ньому до березня 1942 р., свідчить про його надзвичайну фізичну витривалість.

19 березня 1942 р. його перевели до підтабору Stalag XVIII B (Шпіталь-ан-дер-Драу, Австрія). І це не було випадковістю. Саме навесні 1942 р. нацистська Німеччина змінила стратегію: замість тотального винищення радянських полонених голодом, їх почали використовувати як рабську робочу силу для німецької промисловості. Семена, як одного з тих, хто зміг вижити взимку, визнали «придатним до праці» (arbeitsverwendungsfähig). Це врятувало його від негайної смерті в загальному таборі, але прирекло на виснажливу працю. 8 травня його направили до робочої команди (Arbeitskommando) на австрійську машинобудівну фірму «Vogel & Noot A.G.» у місті Вартберг (Wartberg/Mürztal). Це була важка праця на металообробному виробництві. Це був завод сільськогосподарського машинобудування, де військовополонені виконували найважчу фізичну роботу в цехах металообробки. Тут він працював до 21 червня 1942 р.

Виснажлива праця на військовий комплекс Третього Райху остаточно підірвала сили військовополоненого. Після повернення з робочої команди його здоров’я різко погіршилося. Семен Павлович Кисіль помер 25 грудня 1942 р. від туберкульозу (T.B.C.) у лазареті Вольфсберга (Stalag XVIII A). Він пішов з життя в Різдвяний вечір, далеко від рідної Миколаївки.

Похований наступного дня, 26 грудня 1942 року, на солдатському кладовищі Санкт-Йорґен ім Лавантталь (St. Georgen im Lavanttal), район Вольфсберг, земля Каринтія, Австрія. Сьогодні це місце є частиною меморіального комплексу Flüchtlings- und Soldatenfriedhof St. Johann, де встановлено пам’ятники похороненим воїнам.

Василь Мусійович Скрипник

Доля Василя Скрипника — це історія короткого, але надзвичайно яскравого життя людини, яка відмовилася бути просто «номером» у нацистській картотеці. Його шлях від токарного верстата до братської могили в саксонській землі — це хроніка мужності.

Василь народився 29 грудня 1920 року в родині Мойсея та Федори Скрипників у селі Миколаївка. До війни він встиг опанувати професію токаря (dreher, як занотовано у його табірній особистій картці) — дефіцитну та поважну спеціальність, що вимагала математичного складу розуму та твердої руки. Ці ж якості допомогли йому в армії: війну він зустрів не рядовим, а сержантом, молодшим командиром у 757-му стрілецькому полку 222-ї стрілецької дивізії.

Сформована влітку 1941 року, коли розпочалась війна, вона складалася переважно з призовників Брянщини та Подніпров’я. У вересні 1941 року полк був частиною 24-ї армії Резервного фронту. Це були підрозділи, які брали участь у кровопролитних боях під Смоленськом та Рославлем, намагаючись стримати наступ німецької групи армій «Центр» на Москву.

У документах Василя місцем полону вказано «Якимовичі» (Ekimowitschi / Jachimowitschi). Це село в Калинковицькому районі Гомельської області Білорусі. Ситуація біля Якимовичів 12 вересня 1941 року була досить складною. Німецькі війська (зокрема 2-га армія Вермахту) почали стрімкий наступ на південь, у бік Гомеля та Калинковичів. 222-га дивізія, де служив Василь, опинилася під ударом переважаючих сил противника. Район Якимовичів — це густі ліси та болота басейну річки Прип’ять. 12 вересня 1941 року німецькі моторизовані частини прорвали оборону радянських військ. Зв’язок між полками 222-ї дивізії було втрачено.

Сержант — це молодший командир. Найімовірніше, його підрозділ (відділення або розрахунок) залишився прикривати відступ основних сил або потрапив у засідку під час спроби вийти з оточення через болота. Саме в цей день, 12 вересня 1941 року, організований опір у цьому районі фактично припинився, і сотні бійців потрапили в полон.

Першим місцем його неволі став мінський Stalag 352 — сумнозвісна «Масюковщина». Тут, у «Лісовому таборі» («Waldlager»), де військовополонені гинули тисячами від голоду та дизентерії під відкритим небом, Василь пройшов перше коло пекла. Його професія токаря врятувала його від швидкої смерті в Мінська, але прирекла на рабську працю в Німеччині.

На момент прибуття Василя табір був переповнений. В’язні жили під відкритим небом або в нашвидкуруч збитих бараках без опалення. Годували «баландою» з гнилої картоплі та хлібом з тирсою. Смертність восени 1941 року там була катастрофічною — щодня помирали сотні людей від дизентерії та виснаження. Оскільки Василь був кваліфікованим токарем, нацисти бачили в ньому цінний трудовий ресурс. Наприкінці жовтня його завантажили у вагон для худоби й відправили вглиб Німеччини — до Саксонії.

23 жовтня 1941 року Василя доставили з Мінську до Stalag IV-B Mühlberg у Саксонії — одного з найбільших таборів у Німеччині, розташованого поблизу Лейпцига. Тут він отримав свій табірний номер — 122437. Цей день став офіційною датою його реєстрації та початку перебування в цьому німецькому таборі. Наступного дня, 24 жовтня 1941 року, йому вже зробили перші обов’язкові табірні щеплення проти віспи (Pocken) та тифу/холери (Sonstige Impfungen).

Як токар, він, ймовірно, був залучений до роботи в одній із «Arbeitskommando» (робочих команд) на місцевих підприємствах. Попри статус кваліфікованого робітника, умови були нестерпними: постійний контроль, виснажлива праця та мізерний пайок.

Поки тисячі в’язнів змирилися з долею, сержант із Миколаївки готував бунт. 5 червня 1942 року він наважився на те, що здавалося неможливим у глибокому німецькому тилу — він здійснив втечу (Flucht). У німецьких документах зберігся запис про «крадіжку» (Diebstahl) — очевидно, тікаючи, Василь намагався здобути цивільний одяг або їжу, щоб розчинитися серед місцевого населення та пробитися до своїх.

Втеча закінчилася невдачею. Спійманого сержанта повернули до табору і кинули до карцеру на 8 днів «посиленого арешту» (geschärften arrest). Це були дні в темряві, на мінімальному пайку, в холоді саксонських підвалів. Саме ці вісім днів стали фатальними.

Ослаблений організм 21-річного юнака не витримав. Одразу після виходу з карцеру в нього діагностували гострі сухоти — туберкульоз (T.B.C.). І Василя Скрипника перевели до Stalag 304 (IV H) Цайтхайн, що фактично означало «квиток в один бік». Цей табір у Саксонії мав похмуру славу «табору російських смертників». Тут нацисти випробовували тактику виснаження голодом і хворобами. Лазарет Якобсталь, де Василь провів свої останні дні, не був лікарнею — це було місце очікування смерті під наглядом вартових. Саме в цих бараках на залізничній станції Якобсталь сержант Скрипник догорів за лічені тижні, ставши одним із 30 тисяч радянських солдатів, що назавжди залишилися в саксонській землі.

16 вересня 1942 року о 12:00 Василь Скрипник помер. Його поховали наступного дня на «Російському кладовищі» (Russ.-Friedhof Jacobsthal) у братській могилі (ділянка 409, ряд 10).

ІВАН МИХАЙЛОВИЧ ЖУРАВЕЛЬ

У листопаді 1940 р. миколаївського юнака Івана Журавля було призвано до робітничо-селянської червоної армії на строкову службу. Вдома чекати його з армії лишались дружина Ольга, шлюб з якою взяв незадовго до призову, батько Михайло Пархомович, мати Лукія Олександрівна та сестра Ганна. Аж тут війна...

Йшли роки, а вісток від Івана вдома так і не отримували. Коли закінчилась війна, мати Лукія Олександрівна звернулась до Петропавлівського райвійськкома із запитом про його долю. 23 червня 1947 р. райвійськкомат надіслав «Іменний список безповоротних втрат особового складу за період з 1941 до 1945 роки по Петропавлівському райвійськкомату Дніпропетровської області» із грифом «Секретно» до управління з обліку загиблих та таких, які пропали безвісти, рядового і сержантського складу Міністерства оборони СРСР. Документів військових частин, що першими вступали в бій з ворогом і потрапляли в оточення, майже не було врятовано, то тому в картотеці загиблих і не знайшлося записів про смерть Івана Журавльова, відтак про нього вказали в списку: «зник без вісти» «ІІІ.44».

Ймовірно, що цей документ не так швидко опрацьовувався, оскільки дружина Ольга через три роки знову звернулась до військкомату, і її звернення було знову 11 червня 1950 р. направлено до Міністерства оборони. Напроти його прізвища знову поставили позначку із підтвердженням, що Іван зник безвісти, але цього разу стояла дата «лютий 1944 р.»

А як насправді склалась доля миколаївця Івана Журавля? Серед документів таборів військовополонених пощастило натрапити на дві облікові картки Журавля (Журавльова) Івана Михайловича. Його рік народження вказаний як 1908. У зверненнях рідних у пошукових запитах вказувався 1920 р. Ще в інших документах зазначався 1909 р. Але кожен з документів так чи інакше десь прив’язував його ім’я з місцем народження – с. Миколаївка Петропавлівського району Дніпропетровської області.

Пошуки запису у метричній книзі Миколаївської церкви не були успішними: до книги за 1919 р. було додано лише відомості за першу половину січня 1920 р., а далі записи мав вести відділ РАЦС у Миколаївській сільраді, але в архівах жодні документи за 1920 р. не збереглись. Проте, вдалось знайти актовий запис про одруження батьків Івана: 17-річний Михайло Журавльов побрався з 17-річною Лукією Смирновою 22 травня 1917 р. То народитися сину у 8–9 річних батьків фізіологічно не було можливим, а отже роком народження Івана є все ж таки 1920 р., він був призваний на строкову службу до Червоної армії у листопаді 1940 р. відповідно до чинного на той час законодавства СРСР. Осіб 1920 року народження в 1940 р. призивали на строкову службу в плановому порядку. Вони становили один із основних призовних контингентів того року.

Значна частина призваних 1920 р. н. уже зустріла війну в діючій армії в червні 1941 р. Вірогідніше за все, військова частина, де він проходив службу, вступила в бій на самому початку війни, і під рішучим натиском супротивника була оточена й особовий склад потрапив у німецький полон.

Обставини захоплення, як і дата потрапляння в полон, у виявлених документах не зафіксовані, що є типовим для масових полонів 1941–1942 рр. Його могли взяти в полон і утримувати деякий час у прифронтових таборах раніше, аніж 11 вересня 1942 р. – це дата реєстрації його в Stalag VIII В.

Отож, він опинився в Stalag VIII B — німецькому таборі для військовополонених, розташованому поблизу Ламсдорфа (сучасна Польща), відомий також як Stalag 344. Він функціонував з 1939 р. як великий табір для військовополонених антигітлерівської коаліції, з особливою жорстокістю до радянських солдатів, серед яких було багато українців. Українці, як і інші радянські полонені, зазнавали жахливих умов, виснаження, хвороб і смерті, багато з них були використані як примусова робоча сила.

За чотири роки свого існування табір зазнавав різних організаційних змін. До осені 1941 р. він функціонував за назвою Stalag 318, потім Stalag VIII F Lamsdorf. У середині 1943 р. він перестав існувати як самостійна одиниця і став частиною прилеглого табору Stalag VIII B Lamsdorf. Той своє чергу наприкінці 1943 р. був перейменований на Stalag 344 Lamsdorf. Оскільки тут була величезна кількість радянських військовополонених, табір в побуті називали радянським (Russenlager). У ньому містилися також полонені інших країн: італійської, югославської, грецької, а також у меншій кількості польської, французької та румунської армій. 1944 р. сюди привезли також учасників антинацистського Варшавського повстання (близько 6 тис. осіб) та Словацького народного повстання (1,5 тис. осіб).

У період полону Іван Журавльов залучався до примусової праці в складі робочих команд Вермахту. Того ж дня, як він прибув у табір, його було призначено для роботи в команді «Rdo. R183, Mechtal, Krs Beuthen», що розшифровується як: Rdo. — Reichsdienststelle або Reichsbetriebsorganisation (державна/районна виробнича установа), R183 — номер робочого підрозділу, Mechtal — населений пункт (Mechtal / Miechowice — район шахт), Krs Beuthen — округ Бойтен (Beuthen), Верхня Сілезія (сьогодні це м. Битом, Польща). Отже, з 11 вересня по 5 листопада 1942 р. полонений працював у робочій команді R183 у шахтарському районі Мехталь, округ Бойтен (Верхня Сілезія). Це класичний регіон вугільних шахт. З 15 листопада 1943 р. до 7 березня 1944 р. працював у шахтарській команді №106b у місті Делбрюк (Вестфалія).Ця робоча команда була направлена на роботу, пов’язану з шахтарськими роботами на об’єкті Delbrück Schachtel — тобто на видобуток чи обслуговування шахтного ствола/копальні у районі Делбрюка (Пн.-Рейн-Вестфалія). Така команда могла: видобувати вугілля чи інший ресурс; обслуговувати обладнання та стволи; виконувати підземні роботи.

У самому місті Delbrück (Північний Рейн-Вестфалія) традиційно не було великої промислової шахти вугілля, як у Рурському басейні поблизу Дортмунда чи Ессена — головних районів німецького вугільного видобутку. Однак існували окремі шахтні об’єкти або промислові шахти, які могли мати службові назви на кшталт Schacht Delbrück I / II, де Schacht означає шахтний ствол або копальню/видобувний стовбур. Саме така назва фігурує в німецьких довідниках як Schacht Delbrück I / Grube Luisenthal — шахта, споруджена у 1924 р., перебудована в 1937 і зруйнована близько 1992 р. Це був один із видобувних об’єктів у Північному Рейні — Вестфалії, де примусова праця військовополонених використовувалася для підземних робіт і технічного обслуговування виробництва. Важка фізична праця сприяла виснаженню організму та погіршенню стану здоров’я полоненого, що й відчув на собі Іван Журавльов.

Повернення його до табору у березні 1944 р., вірогідніше за все було пов’язане з різким погіршенням стану здоров’я після тривалої важкої праці в умовах хронічного недоїдання. На момент реєстрації у таборі у картці зазначено, що він здоровий, два дні провів у таборовому лазареті у 1942 р. Але захворювання, з якими його госпіталізували 7 березня 1944 р., виявились критичними для життя. Через місяць — 9 квітня 1944 р. – Іван Журавльов помер. Причиною смерті, ймовірно, стали ускладнення від туберкульозу на тлі загального виснаження організму. Подібні діагнози були типовими для військовополонених, які зазнавали тривалого голоду, важкої примусової праці та відсутності належної медичної допомоги… З 180-200 тис. в’язнів, які побували в таборі під час другої світової війни, у Ламсдорфі померло близько 40 тис. військовополонених…

Нині про табір часів другої світової війни нагадує огороджена територія з відновленою сторожовою вежею та залишками житлових бараків, що займає лише невелику частину табору, що існував тут колись.

МАКСИМ МАТВІЙОВИЧ ГАЛУШКО

Максим Галушко народився у Миколаївці, згідно з записом у метричній книзі Миколаївської церкви, 6 лютого 1912 р. У німецьких табірних документах, через специфіку обліку та мовні бар’єри, фігурують інші дати — переважно 11 березня 1912 р., а на звороті картки лазарету олівцем помилково зазначено навіть 1905 рік. Його батьками були місцеві селяни Матвій Харитонович Галушко та Єфимія Мартинівна, у дівоцтві — Хіміч (у німецькій картці записано як Chimica Michaj).

Напередодні війни Максим опинився у Калузькій області, звідки Сухиницький райвійськкомат і мобілізував його до лав Червоної армії. Його дружина, Євдокія Іванівна Предиус (у німецьких документах записана за дівочим прізвищем як Predeus / Pridius Ewdokija), у 1941–1943 рр. залишалася вдома й мешкала на хуторі Солнцево, що належав до Петропавлівського району Дніпропетровської області. Уже по війні вона переїхала до сусіднього села Петрівка. Саме звідти у 1947 р. Євдокія робила офіційний запит про долю чоловіка, з яким не мала зв’язку з моменту мобілізації. Радянськими органами Максима Галушка було визнано зниклим безвісти у грудні 1943 р.

Насправді ж доля нашого земляка склалася трагічно. Беручи участь в оборонних боях у складі 1-го стрілецького полку, він потрапив у німецький полон 18 вересня 1941 р. в районі Полтави під час масштабного оточення радянських військ. На момент взяття в полон Максим був здоровим (gesund), мав зріст 161 см та темне волосся (dunkel). З цього дня розпочався його шлях мучеництва в системі німецьких концентраційних таборів.

Першим місцем реєстрації полоненого став стаціонарний табір Stalag 358 у м. Житомир. Тут йому присвоїли індивідуальний табірний номер 28886 та зробили фотокартку з номерною табличкою на грудях, яка зберегла для нас образ знесиленого, але зосередженого земляка. Житомирський табір відзначався жахливою антисанітарією та високою смертністю. Тут полоненому зробили обов’язкове щеплення проти віспи (Pocken) 27 серпня 1942 р.

Невдовзі Максима Галушка відправили вглиб Третього Рейху. Згідно з реєстраційними відмітками, етапи його переміщень виглядали так:

8 серпня 1942 р. його перевели до Stalag 321 (Oerbke / Fallingbostel) у Нижній Саксонії. Цей табір являв собою фактично голе поле, де радянські полонені гинули тисячами у виритих власними руками земляних норах.

4 жовтня 1942 р. його переміщують до Stalag VIII C (місто Загань, нині Польща).

Уже за кілька днів, 9 жовтня 1942 р., Максима у складі робочої команди Kdo Neugebauer Brieg (№ 21 H/2) направляють на важкі примусові роботи до міста Бріг (нині Бжег, Польща).

Виснажлива праця на німецьку індустрію в умовах хронічного голоду підірвала організм чоловіка. Вже 6 листопада 1942 р. він уперше потрапляє до табірного рев’єру (амбулаторії) з першими ознаками хвороби. Проте його знову повертають до праці.

Взимку 1943 року стан Максима Матвійовича стає критичним. 18 березня 1943 р. його етапують до Stalag IV B (Mühlberg), при якому функціонував великий спеціалізований лазарет для радянських військовополонених Цайтгайн (Zeithain) у Саксонії.

Наступного дня, 19 березня 1943 р., Максима офіційно приймає Резервний лазарет II Цайтгайн (Res. Laz. Neuhammer / Res.-Lazarett II Zeithain), про що свідчить штамп на унікальній рожевій медичній картці лазарету (Formblatt 5a). Такий яскравий колір документа використовувався німецькою бюрократією для миттєвого візуального виділення померлих або смертельно хворих у загальних картотеках.

Лікарі зафіксували діагноз: Lymphadenit. colli (Лімфаденіт шиї) — гнійне запалення лімфатичних вузлів, що розвинулося через тотальне виснаження та інфекції. У лазаретній книзі його справу зареєстрували під номером 12273 (пізніше виправлено на загальнотабірний 17288). На звороті цієї картки німці ретельно занотували адресу його дружини Євдокії у Солнцево для майбутнього сповіщення, яке вона так ніколи й не отримала.

Понад два місяці Максим Галушко боровся за життя в бараках лазарету. 22 травня 1943 р. о 17:30 серце нашого земляка зупинилося. На лицьовій стороні обох табірних карток з’явився короткий, зроблений уже радянськими архіваріусами після війни напис олівцем: «умер 22.5.43».

Максима Матвійовича Галушка поховали 23 травня 1943 р. на табірному «Російському кладовищі» (Russ.-Friedhof) у Цайтгайні (Німеччина). Німецька педантичність зберегла точні координати його останнього спочинку: дільниця (Flur) 58, блок I, ряд 7, могила № 7.

Сьогодні його ім’я навічно внесено до реєстру пам’яті меморіального комплексу «Еренгайн Цайтгайн». На цьому ж цвинтарі, у паралельних рядах німецької табірної землі, покоїться і його земляк-миколаївець — Клим Ксенофонтович Хорошилов, який згас у тому самому лазареті кількома місяцями пізніше, 4 січня 1944 року…

СЕМЕН САМСОНОВИЧ ВОВК

Семен Вовк (у деяких документах його прізвище зустрічається у написанні як Волков) народився 10 квітня 1903 р. у родині миколаївських селян Самсона Опанасовича та Марії Стефанівни (у дівоцтві Мойсеєнко). Родина їхня була великою — ще були сини Василь, Андрій, Харитон, Костянтин, донька Параска. Про таку велику родину мріяв напевне і сам Семен. З дружиною Анастасією Марківною до війни виховували сина Володимира та доньок Ганну і Раїсу.

Війна покликала Семена 19 серпня 1941-го. Він долучився у званні рядового до 53-го піхотного полку 81-ї дивізії. Шлях 53-го стрілецького полку 81-ї дивізії у цей період — це історія фактичного знищення першого складу дивізії на Західній Україні та її повного відродження для зимового контрнаступу під Москвою та Курськом. Між серпнем 1941 та лютим 1942 року відбулася зміна: 81-ша моторизована дивізія (яка була розбита влітку) була переформована у 81-шу стрілецьку дивізію. Після червневих боїв під Яворовом (де був також мобілізований з с. Миколаївка Павло Сидоренко), залишки 53-го полку (тоді ще моторизованого) з боями відступали через усю Україну. Наприкінці серпня 1941 року дивізія опинилася в районі Прилук та Пирятина. Це був початок катастрофи Південно-Західного фронту (Київський котел). 19 серпня дивізія ще намагалася тримати оборону на лівому березі Дніпра, але вже на початку вересня вона фактично перестала існувати як єдина бойова одиниця. Більшість бійців потрапили в оточення або загинули.

Офіційно 81-ша дивізія була розформована через втрати, але вже у вересні 1941 року в Середньоазіатському військовому окрузі було розпочато формування 81-ї стрілецької дивізії (2-го формування). 53-й стрілецький полк був сформований заново. Саме до цього нового складу й потрапив Семен Волков.

Дивізію терміново готували до відправки на фронт, де ситуація під Москвою була критичною. У грудні 1941 року полк прибув на фронт і був включений до складу 3-ї армії. Одним із перших серйозних успіхів нового складу полку було визволення міста Єфремов (Тульська область) у середині грудня. Протягом січня 1942 року полк у складі дивізії з боями просувався на захід через Орловську та Курську області, звільняючи десятки сіл. Це був виснажливий наступ у глибокому снігу, коли тили не встигали за піхотою, а німці перейшли до тактики «спаленої землі», створюючи опорні пункти у вцілілих селах.

Наприкінці січня полк вийшов на підступи до залізничного вузла Глазунівка. Німці підтягнули резерви (частини 18-ї танкової дивізії) і створили жорстку оборону вздовж залізничного насипу. Початок лютого 1942 року під Глазунівкою став для бійців 81-ї дивізії справжнім крижаним пеклом. 8 лютого, коли термометр показував тридцять градусів морозу, 53-й та 11-й полки пішли в останню атаку на залізничний вузол. Глибокий сніг сковував рухи, перетворюючи кожну спробу перебіжки на смертельний ризик. Німецькі кулеметники, сховавшись за насипом залізниці, розстрілювали ланцюги радянської піхоти майже впритул. У цьому бою під Глазунівкою полки стікали кров’ю, але не відступали, намагаючись виконати наказ, який у тих умовах здавався неможливим. Це була битва не лише з ворогом, а й з лютою зимою, де кожен метр засніженої землі коштував десятків життів

Семен Волков брав участь 8 лютого 1942 р. у лобовій атаці на село Панське, яке було ключовим вузлом оборони німців на підступах до станції Глазунівка. Того дня полк наступав по абсолютно відкритій засніженій місцевості. Німці заздалегідь облаштували вогневі точки в кам’яних будівлях села та за залізничним насипом. Згідно з журналом бойових дій, 53-й полк о 10:00 ранку піднявся в атаку. Через глибокий сніг (місцями до 1 метра) темп наступу був надзвичайно низьким. Солдати ставали живими мішенями. Тільки за один цей день 53-й полк втратив убитими та пораненими понад 200 осіб — його чисельність скоротилася до такого мінімуму, що 81-ша дивізія після цих боїв була відведена на переформування.

Більшість загиблих залишилися на полі бою під вогнем противника. Вважалось, що Семен Волков загинув саме під час цієї відчайдушної спроби прорватися до східної околиці Панського. Його ім’я значиться у списках безповоротних втрат 53-го стрілецького полку 81-ї стрілецької дивізії як такого, що убитий у бою 8 лютого 1942 р. в районі села Панське. У документах 1942 р. місцем поховання вказано: «Курська обл., Глазунівський р-н, с. Панське, східна околиця».

Після війни відбувалися перепоховання з поодиноких могил до великих братських меморіалів. Зараз ім’я Семена Самсоновича Волкова зазначено на Братській могилі в селищі Глазунівка (Орловська область, меморіал у центрі селища). У 2-му томі Книги пам’яті Орловської області (видання «Орелиздат», 1995 р., розділ по Глазунівському району) є запис: «ВОЛКОВ Семен Самсонович, 1911 г. р., урож. с. Николаевка, рядовой, 53 сп, 81 сд. Погиб в бою 8 февраля 1942 г. Похоронен: с. Панское Глазуновского р-на».

Насправді ж з поля бою Семен Волков потрапив у німецький полон… Його було етаповано до Німеччини (Саксонія), де йому присвоїли особистий номер 157929. Його шлях пролягав через великі розподільчі табори: Stalag 304 (IV H), Stalag IV B (Mühlberg) та Stalag IV G (Oschatz).

Шлях Семена Волкова через німецьку табірну систему в Саксонії був типовим для полоненого, якого використовували як робочу силу. Кожен табір у його списку мав своє специфічне призначення.

Stalag IV B (Mühlberg) став табором реєстрації його як військополоненого. Потрапив він сюди на весні 1942 р. Це був один із найбільших таборів на території Рейху. Він виконував роль величезного розподільчого пункту. Тут полонених «сортували»: фотографували, проводили санітарну обробку, знімали відбитки пальців і визначали придатність до праці. Саме тут було зроблено те саме фото Семена з номером, яке збереглося в архіві. Звідси його, як «здорового», направили далі на роботу.

Спершу, у травні 1942 р., робоча команда Тауха (Taucha), до якої його відправили, працювала на заводі «Erla», що займався виробництвом авіадвигунів та літаків Messerschmitt. Але 16 червня 1942 р. його перевели до Stalag IV G (Oschatz) — адміністративного центру робочих команд Цей табір майже не мав власних бараків для утримання військовополонених — він керував сотнями робочих команд (Arbeitskommandos), розкиданих по всій Саксонії. Полонені, які значилися за цим табором, жили безпосередньо при заводах або шахтах. Отож, для Семена Stalag IV G став його «офіційним» місцем обліку, поки він фізично працював на шахтах Лейпцига. Адміністрація цього табору нараховувала йому мізерну зарплатню (яка йшла на утримання табору) та вела облік його переміщень між об’єктами.

Йому випало працювати у складі робочих команд у Лейпцигу (Dölitzer Braunkohlenwerke) до лютого 1943 р. у Дьоліцьких буровугільних копальнях. Це була найважча частина його неволі. Видобуток бурого вугілля в шахтах під Лейпцигом вимагав величезних фізичних зусиль при критичному недоїданні. Полонені працювали в пилу, сирості та при поганому освітленні. Саме тут Семен підірвав здоров’я, що підтверджує відмітка про проведення рентгена легень 6 липня 1942 р.

Життя Семена Волкова на шахтах Лейпцига — це одна з найдраматичніших сторінок його біографії. Робота в робочій команді Dölitzer Braunkohlenwerke (Дьоліцькі буровугільні копальні) була офіційно визнана однією з найважчих категорій праці для полонених. Робота велася у дві або три зміни по 10–12 годин. Буре вугілля в районі Лейпцига видобували як відкритим способом, так і в глибоких шахтах. Потрібно було вручну відкидати вугілля на конвеєр або завантажувати вагонетки. Шахти були перенасичені вугільним пилом. Полоненим не видавали жодних засобів захисту дихання. Саме тому вже через два місяці роботи, у липні 1942 року, Семену знадобився рентген легень — пил буквально «цементував» легені, провокуючи швидкий розвиток сухот (туберкульозу).

Полонені робочої команди жили в окремому бараці (Arbeitskommando), обнесеному колючим дротом, безпосередньо біля шахти в районі Лейпциг-Дьоліц. Основу харчування складала так звана «баланда» — рідкий суп із брукви або залишків овочів та ерзац-хліб (з домішками тирси). Калорійність раціону була втричі нижчою за необхідну для шахтаря, що призводило до стану, який німці називали «Muselmann» (цілковите виснаження).

Запис у картці про рентгенівське обстеження (Rö.-Untersuchung) 6 липня 1942 р. свідчить про те, що Семен почав сильно кашляти або втрачати свідомість на зміні. У той час німці робили рентген не для лікування, а щоб відсіяти «нерентабельних». Якщо легені були серйозно уражені, людину не лікували, а просто повертали в загальний табір (Stalag) або відправляли в лазарет помирати. Отож, коли в липні німецький лікар робив йому рентген, діагноз був очевидним: виснажений організм не витримував саксонських шахт. Але навіть після цього його ще пів року змушували працювати, поки в лютому 1943-го він остаточно не зліг.

22 лютого 1943 року Семен був визнаний непрацездатним і відправлений до резервного лазарету для військовополонених Цайтхайн (Zeithain). Це місце офіційно вважалося шпиталем, але фактично було «передпокоєм смерті». Сюди німці звозили «нерентабельних» полонених — тих, хто через хвороби (найчастіше туберкульоз або дистрофію) більше не міг працювати. Для Семена переведення в Цайтхайн було фактично смертним вироком. Рівень медичної допомоги там був мінімальним, а смертність сягала жахливих масштабів. Семен боровся за життя в бараках лазарету ще п’ять місяців, до липня 1943-го.

Семен Самсонович Волков помер 27 липня 1943 р. Його поховали за суворим військовим регламентом на «Російському кладовищі» в Цайтхайні. Місце вічного спочинку: Парцел 58, Блок I, Ряд 9.

Для нащадків Семена Самсоновича Волкова можливість відвідати місце його спочинку є реальною, оскільки меморіал у Цайтхайні (Німеччина) є одним із найбільш доглянутих військових поховань. Це поховання на так званому «Полі III» (Friedhof III). У Цайтхайні є кілька кладовищ, і саме третє було призначене для полонених, які померли в період з кінця 1942 по 1944 рік.

Сьогодні це — Еренхайн Цайтхайн (Ehrenhain Zeithain), що в перекладі означає «Гай Честі». На відміну від багатьох інших таборів, у Цайтхайні велася чітка документація. Хоча на самому полі ви не побачите окремого пам’ятника з іменем «Семен Волков», у меморіальному комплексі встановлені гранітні стели або цифрові термінали, де занесені імена всіх ідентифікованих в’язнів. При меморіалі діє постійна експозиція. Там можна отримати довідку про перебування Семена Самсоновича в таборі, а співробітники можуть точно вказати на місцевості, де саме розташовувався його барак та де знаходиться його ряд на цвинтарі.

КЛИМ КСЕНОФОНТОВИЧ ХОРОШИЛОВ

Дружина нашого земляка – миколаївця Клима Ксенофонтовича Хорошилова Марія Лук’янівна у 1946 р. зробила запит до райвійськкомату про долю чоловіка. У графі «Висновок райвійськкома, коли припинився письмовий зв’язок і з якою частиною» значиться «з моменту призову листів не було. Можна вважати зниклим без вісти». Ну і долю Клима Ксенофонтовича Хорошилова, як і більшості з 43 інших осіб, перелічених у цьому черговому списку, у Москві визначили так: «XII 1943», «проп. б/в», що значило пропав без вісти у грудні 1943 р.

Клим народився 23 січня 1914 р. у родині миколаївських хліборобів Ксенофонта Костянтиновича Хорошилова та Феодосії Омелянівни (з роду Селіванових). Одружився із миколаївською дівчиною Марією Лук’янівною і у них у 1936 р. народився первісток Михайло, а через два роки другий син Володимир. Клим з дружиною працювали у колгоспі імені 17 партз’їзду, мешкали в Миколаївці на вулиці Широкій, 65.

Хоча в погосподарській книзі сільради значиться, що Клим був мобілізований ще 24 травня 1940 р., проте у військово-облікових документах зазначено, що він мобілізований 27 липня 1941 р. Вочевидь, перші місяці війни добре «потріпали» військову частину, в складі якої він воював, і документи якої було втрачено, бо вперше його знаходимо у «Списку особового молодшого командного і рядового складу маршової стрілецької роти (2156)», яка 3 березня 1942 р. вибула із 72-го запасного стрілецького полку 9 запасної стрілецької дивізії для направлення до діючої армії. Команда №2156 прямувала у розпорядження 30-ої армії, що входила до складу Калінінського фронту Червоної армії СРСР, відіграючи ключову роль в обороні та контрнаступі під час битви за Москву та в наступних операціях на Ржевсько-Вяземському напрямку.

І ось знайшовся ще один документ – особиста картка німецького табору для військовополонених «Шталаг IV-B» військовополоненого Хорошилова Клима з села Миколаївка Петропавлівського району Дніпропетровської області. З неї дізнаємось, що він, солдат 436 стрілецького полку, був полонений 30 грудня 1942 р. біля Оленіно.

436-й стрілецький полк входив до складу 155-ї стрілецької дивізії, яка була переформована з 4-ї Московської стрілецької дивізії в 1942 р., і особовий склад якої й поповнили бійці маршової стрілецької роти команди № 2156, і яка брала участь у боях під Москвою у складі Московської зони оборони. 30 грудня 1942 р. став піком радянської операції «Марс», в результаті якої радянські частини зазнали значних втрат, а німецькі війська групи армій «Центр» утримували оборону, проводили контратаки та «зачистки» оточених підрозділів. У ті дні відбувались масові оточення й полон радянських солдат. От тут Клим Хорошилов і потрапив у німецький полон. І це не було одиничним захопленням, а масовим полоном після прориву або розгрому підрозділу, що характерне для Ржевської кампанії, в якій воювали виснажені, дезорганізовані радянські частини. Таким чином, Клим Хорошилов став жертвою однієї з найкривавіших операцій війни, яка довго замовчувалась у радянській історіографії.

Етапування до табору військовополонених Stalag IV B, що знаходився поблизу міста Мюльберга в Саксонії (Німеччина), зайняло кілька місяців. Він був одним із найбільших таборів для військовополонених під час другої світової війни, у ньому утримувалися десятки тисяч осіб. Дуже висока смертність була у таборі саме у 1942–1943 рр.

Як свідчить особова картка військовополоненого Клима Хорошилова, він прибув у стані, який дозволяв вакцинацію, отож пройшов медичну реєстрацію та вакцинацію. Таборові лікарі вважали його «робочо придатним» (тих, хто мав серйозні захворювання, як правило, тоді навіть і не вакцинували). Вакцинація була типова для Stalag IV B у 1943 р., зокрема, і від тифу, що був тоді масовою загрозою.

Проте вона не вберегла його від захворювання і з 21 вересня 1943 р. перебував у лазареті, а згодом переведений до Reserve-Lazarett Zeithain для важкохворих військовополонених. Цей табір у Цайтхайні (Шталаг IV B/Z) був філією та госпіталем для хворих на туберкульоз. Цайтхайн був місцем масової смертності у 1943–1944 рр., туди направляли тих, хто вже не міг працювати.

Клим Хорошилов помер 4 січня 1944 р. у табірному лазареті. Похований на кладовищі радянських військовополонених (Russischer Friedhof), відомо точне місце могили - Block: 1, Reihe (ряд): 13, Grab / Parzelle: 58. Це точні координати могили в табірному кладовищі.

Назва хвороби не вписана в картку, і це типово, коли хвороба була загальною (виснаження, дистрофія, туберкульоз, тиф), або коли запис робився поспіхом.

Ось так і повернулось із тих, хто «пропав без вісти», ім’я ще одного нашого земляка.

ТІ, ПАМ’ЯТЬ ПРО КОГО ПОВЕРНУЛИ АРХІВИ

Історико-біографічні нариси про долі 27-ми мешканців села Миколаївка у нацистському полоні увійшли до книги «Воскреслі в памяті: Повернення із забуття», що виходить друком цього місяця.

Книга - не про смерть. Вона про повернення. Повернення тих, кого війна відірвала від рідного дому і кинула у страшну географію чужих назв — Ламсдорф, Майданек, Маутхаузен, Цайтхайн, Дортмунд, Бухенвальд… Для історії вони залишилися номерами таборів, а для наших земляків стали останніми адресами життя.

Колись вони виходили з Миколаївки молодими чоловіками — хліборобами, трактористами, вчителями, батьками, братами. Вони йшли не в історію — вони йшли жити. Планували повернутися до своїх хат, своїх садків, своїх дітей. Вони ще не знали, що замість імен їм дадуть табірні номери, що замість людської гідності намагатимуться залишити лише голод, холод і виснаження. Багато хто не повернувся.

Але страшна правда війни полягає не лише у смерті. Вона ще й у тому, що після смерті може настати друге зникнення — забуття. Десятиліттями вони залишалися лише короткими рядками у документах: «зник безвісти», «пропав», «даних немає». Іноді — навіть без цього. Війна забрала їх у родин, а мовчання забирало вдруге — уже з людської пам’яті.

Та пам’ять має дивовижну силу. Вона вміє долати час. Вона проходить крізь архівний пил, крізь стерті чорнила, крізь помилки у прізвищах і пожовклі картки військовополонених. Вона знаходить людину там, де залишився лише номер на шматку паперу.

І тепер вони знову повертаються додому. Не солдатами, які стукають у двері батьківської хати. Не людьми, які йдуть сільською дорогою. Вони повертаються інакше. Через ці сторінки. Через власні імена. Через пам’ять своїх дітей, онуків, правнуків. Поки ми називаємо їх поіменно — вони не зникли.

Поки ми пам’ятаємо — вони живуть.

І, можливо, саме в цьому полягає наша найбільша людська перемога над війною.

Дніпровські