Олександр «Масяня»: будував життя в Польщі, а став оператором дронів

01 жовтня 2026 р. 09:17

01 жовтня 2026 р. 09:17

Він їхав із України назавжди. А повернувся — аби воювати. У Польщі на Олександра чекали робота, житло й перспективи. В Україні — велика війна. За кілька років він пройшов шлях від гранатометника до оператора дронів, виходив із небезпечних районів, долаючи десятки кілометрів під наглядом ворожих дронів. Він мав поранення, але повернувся до служби. А вдома на воїна чекають дружина і маленький син. Та коли в нього питають про мрії, він не говорить ні про себе, ні про майбутнє після служби. Його головна думка — закінчити війну і не пустити її до свого дому. Олександр із позивним «Масяня» став на захист України.

Автор: Ірина СИТНІК

Родом з Павлоградщини

Олександр народився у 1997 році в селі Поперечне, що на Павлоградщині. Там минули його дитинство та шкільні роки — до закінчення дев’яти класів. Після школи переїхав до Юрівки, де майже чотири роки навчався за спеціальністю, пов’язаною з фермерським господарством.

У родині Олександр не один. Має молодшу на рік сестру. Батько працює робітником на фермерському підприємстві. Мати нині живе в Угорщині.

Після завершення навчання, 2016 року, друзі запропонували йому поїхати до Польщі на заробітки. Поїздка, яка спочатку здавалася просто можливістю заробити грошей, зрештою перетворилася на майже сім років життя в іншій країні.

Польща: робота та перспективи на майбутнє

Перші два роки в Польщі Олександр працював у будівельній сфері.

— Різні напрямки будівництва були. В основному монолітні роботи — бетон, арматура. Потім один із друзів запропонував спробувати себе на заводі. Кажу: «Та без питань, давай спробуємо». Так і пішов із ним, — усміхається Олександр.

На машинобудівному підприємстві працював із пластиком — виготовляли деталі для внутрішнього оздоблення автомобілів. Минуло дев’ять місяців і знову нова пропозиція — робота на фермі, де ще майже рік пропрацював.

Перед поверненням до України у Гданську Олександр уклав контракт з машинобудівним підприємством.

— Робота була незвичайною. Підприємство виготовляло спеціальні трали для перевезення важкої та негабаритної техніки. Ними перевозили танки, військову та іншу велику техніку. Довжина таких конструкцій могла сягати близько 22 метрів. На цьому підприємстві мене призначили заступником бригадира, бо добре знав польську мову і відповідально ставився до роботи.

Загалом у Польщі Олександр працював близько шести років. Його життя тоді складалося з постійних поїздок: Польща — Україна — знову Польща.

— Поїхав, попрацював, повернувся додому, трохи побув два-три-чотири місяці — і знову поїхав. Приїхав, побув удома — знову поїхав, — згадує Олександр.

У жовтні 2021 року Олександр знову виїхав до Польщі. Цього разу — із зовсім іншими планами.

— Крайній раз, коли вже їхав з України, була думка, що поїду назавжди. Планував жити в Польщі. Мову знаю, роботу знайшов добру, перспективну, житло є, заробітна плата дуже добра. Не бачив сенсу повертатися в Україну.

Олександр підписав контракт з роботодавцем, робота, яка мала бути вже не тимчасовим заробітком, а постійним. Почав облаштовувати життя в Польщі. Та минуло лише кілька місяців, як в Україні почалася повномасштабна війна.

Початок великої війни

Про повномасштабне вторгнення російських військ в Україну Олександр дізнався о 4-й ранку.

— Я відкрив новини і читаю: «Війна в Україні. Російські війська зайшли з боку Білорусі. Почали заходити в Чернігівську та Харківську область.

Першою реакцією було телефонувати рідним в Україну.

— Я зателефонував дівчині, кажу: «У вас там війна почалася». Вона каже: «Та ні, ну що ти? Такого не може бути». А потім виглянула у вікно: там було видно автозаправку. Того ранку вже утворилася величезна черга з автомобілів — люди заправляли машини та намагалися виїхати з країни. Це й було підтвердженням страшної новини.

Залишитися чи повернутися?

Перші дні війни були часом повної невизначеності. Олександр жив у Польщі, але думками — в Україні. Особливо переживав за рідних, які залишилися вдома. Думка про повернення в Україну не давала спокою.

— Почалася війна. Почався цей кіпіш, і мені захотілося повернутися додому. Думка: ну як це так бути в іншій країні? Треба захищати свою.

Друзі радили не поспішати з поверненням. Та внутрішнє рішення Олександр для себе фактично прийняв одразу.

— У мене на душі був камінь від того, що, це не правильно. Усі мої друзі, які мене втягнули в цю польську движуху (з якими їхав на заробітки) вже були в Україні. Один друг повернувся з Польщі. Інший уже був в Україні — я до нього телефоную, а він радить: «Побудь поки там, немає сенсу зараз їхати, поки люди є».

Та Олександр уже вирішив повертатися.

Іди додому — тобі немає 27 років

Олександр приїхав у Павлоград. Шукав шляхи вступити на службу. Виявилося, що одного бажання недостатньо. Потрібно було зібрати цілу папку довідок і характеристик, медичні довідки та оформити необхідні сертифікати. Та й це було не головною перепоною.

— Я прийшов до ТЦК. Мене питають: «Тобі 27 років є?» Кажу: «Немає, мені 26». Відповідають: «Ну все, іди додому, рік побудеш, ми тебе мобілізуємо». Я одразу заявив: «Та ні, я контракт підписую».

Почалося оформлення документів. Олександр згадує цей процес без особливого захоплення.

— А це взагалі дуже невесела процедура. Спочатку поїхати в поліклініку, здати аналізи, потім поїхати в районну лікарню, теж здати аналізи, а потім тиждень чекати, поки сертифікат зроблять. Окремі документи коштували грошей. Іноді доводилося проходити одну й ту саму процедуру повторно. З однієї установи відправляли до іншої.

Проте документи зрештою були зібрані, і Олександр отримав можливість піти служити за контрактом.

Хотів бути водієм, став гранатометником «Масянею»

Яким буде рід військ Олександр не знав. У ТЦК він зустрів рекрута 25-ї окремої повітряно-десантної Січеславської бригади, який запропонував служити з ними.

— Рекрутер, каже: «Давай у 25-ку». Кажу: «А там, водії потрібні?» Бо я хотів бути водієм. Посвідчення водія мав, категорії були відкриті. Посада була обіцяна.

Олександр пройшов навчання у 190-му навчальному центрі імені генерал-хорунжого Василя Кука — навчальний центр у структурі Сил безпілотних систем Збройних сил України. І саме там стало зрозуміло, що служити він буде зовсім не за тією спеціальністю, яку планував.

— Після навчання я вже був стрільцем-гранатометником. Водієм, як хотів так і не став. Але потрапив до 25-ї бригади. І невдовзі ми поїхали в Лиман, — пригадує військовий.

Так розпочався вже безпосередній військовий шлях Олександра «Масяні».

До слова про позивний «Масяня». Олександр не має нічого схожого з персонажем мультфільму.

— У нас був веселий екіпаж, ми з хлопцями вирішили не вигадувати надто серйозних позивних. Усі намагалися давати собі жартівливі позивні. Так я став «Масянею».

Рідним правди не сказав

Про рішення служби одразу сказати рідним Олександр не наважився. Тому придумав іншу версію свого майбутнього.

— Рідня знала, що я працював на машинобудівному підприємстві, тож я сказав, що їду ремонтувати техніку, яку Польща та Євросоюз надали Україні. Потрібні спеціалісти для її ремонту, і я буду десь у Дніпропетровській області її ремонтувати, відновлювати. Вони повірили в цю казку. Дізналися що я служу згодом, коли звикли до думки, що я на війні.

Від стрільця-гранатометника — до оператора

Лиман. У цьому місті Олександр здобув свій перший військовий досвід у бойових діях.

— У Лимані в нас була адаптація. Я перевозив на автівці людей у штаб, був як водій. Потім став водієм в екіпажі. І тут я побачив у роботі квадрокоптери-бомбери. Вони вже на той час активно застосовувалися у війську. І я вивчився на оператора дрона-бомбардувальника «Кажана».

Пів року основною роботою «Масяні» став екіпаж, у якому він поєднував обов’язки водія та допомагав працювати з бомбером. Змінилася його військово-облікова спеціальність — на оператора.

Це був 2023 рік. Основним напрямком служби залишався Лиманський напрямок на Донеччині, а згодом підрозділ перевели на напрямок Борової (Харківщина).

До роботи з безпілотниками Олександр мав особливий інтерес саме через технічну складову.

— У мене був хист до «бомбочок». Мені подобалося працювати зі скидами. Придумувати своє, щось полегшене й потужне водночас. Модернізація дронів була своя. Захоплювала робота з безпілотниками, — розповідає військовий.

На той час безпілотники вже активно використовувалися у війську. Під час роботи були й перші влучання по ворожих позиціях та техніці.

— Були цілі: попадаєш по бліндажику, а звідти як таргани вибігають 12–15 солдат. Танки били. Але тоді не було таких масштабів роботи дронів, які я бачу зараз на війні, — говорить військовий.

У 2023 році ситуація на напрямку ще дозволяла військовим пересуватися значно вільніше, аніж згодом.

— Ми тоді їздили на позиції на «Хаммерах», які були обтягнуті брезентом. Їхали на першій-пониженій, там, де танки їздять. Як на човнику, пливеш собі потихеньку. І не думаєш, що там у небі. Єдине, аби не було в небі «Орлана», бо мінометкою почнуть «накривати». Мінометка, то єдине, чого боялися. Тоді був час лайтовий. Можна було спокійно вийти й рухатися. Щоправда міни ще пильнувати треба було.

Мінна небезпека нікуди не зникла й наразі. Мінометний обстріл залишався реальною загрозою. Проте у небі ще не було тієї кількості FPV-дронів, яка згодом кардинально змінила роботу військових.

FPV-дрон побачили в останню мить

Одного разу під час рекогностування Олександр їхав на «Хамері» разом із товаришем Іваном. Раптом той помітив FPV-дрон. Олександр теж побачив його — вже в останню мить.

— Дрон летів над лісосмугою в наш бік. Краєм ока водій помітив прогалину між деревами, різко звернув туди — машина навіть стала на два колеса. За кілька секунд позаду пролунав вибух. Дрон зачепився за гілки. Усі залишилися живі. Але побачити майбутню смерть в очі — це не дуже добре, — згадує Олександр.

Після цього вони звісно сміялися від пережитого. Але в момент атаки дрона було не до сміху.

Новий напрямок — новий екіпаж

Новий напрямок — Покровський. Цей напрямок залишається однією з найгарячіших і найінтенсивніших ділянок фронту в Донецькій області, де щодня стримують десятки ворожих штурмів.

Разом із новим напрямком змінилася й робота. Олександр перейшов до екіпажу FPV-дронів. Саме цей екіпаж він згадує особливо тепло.

— Колектив просто кращий, хлопці кращі, ставлення до військової служби краще. Усі на ентузіазмі.

Для Олександра важливою була саме атмосфера в екіпажі. Навіть перебуваючи у складних умовах, хлопці намагалися не піддаватися паніці.

— Коли ти йдеш на завдання із людиною, яка на позитиві, то не задумуєшся про те, що щось може піти не так. Навіть коли поруч щось вибухало, ми жартували: «Косоокі промахнулися».

Для військового екіпажу такий настрій — не просто спосіб пожартувати. Він допомагав не передавати страх від одного до іншого.

Ворожий FPV «постукався» в двері

Олександр пригадує період інтенсивного використання FPV-дронів українськими підрозділами. Але й ворог тоді прицільно стежив за екіпажами безпілотних систем.

Один день зі спогадів Олександр пригадує з особливим хвилюванням.

— Ворожий FPV-дрон залетів просто до нас у приміщення. Усередині було багато дронів, які вже були оснащені БК, акумуляторами, аби тільки вперед-вперед, бо інтенсивність роботи велика, тривали штурми. Дрон якось сів на пластикову півторалітрову пляшку й на ній скотився аж до дверей. Але не вибухнув. Не розірвався. Бо якби було інакше, ми вже не говорили, — згадує військовий.

Небезпека була велика, адже втратити разом із позицією десятки готових дронів означало б серйозну проблему. А головне люди, які цього разу дивом залишилися живі.

Поступово Олександр вирішив відійти від роботи з боєприпасами.

Командир запропонував змінити завдання. Поступово змінювалася його роль у підрозділі. Від водія екіпажу бомбера Олександр перейшов до коригування польотами, а згодом почав опановувати професію FPV-пілота.

Змінювалися і місця роботи: Карлівські дачі, Озера, Селидове — далі Покровський напрямок, Мирноград і села навколо нього.

Розвиток дронів змінив і саме пересування на передовій. Якщо раніше до позицій можна було доїхати автомобілем, то тепер техніка стала надто вразливою.

— Зараз ми не можемо заїхати на позицію на автомобілі, бо стаємо вразливою мішенню, тож пішки заходимо, бо до лінії розмежування 25-30 кілометрів, — каже військовий.

Тепер чим ближче до позицій, тим більше шляху військові долають пішки. Навіть оператори безпілотників працюють майже біля самого переднього краю.

«Якщо б не змінили маршрут — ми б не повернулися із завдання»

Восени 2025 року Олександр «Масяня» разом із побратимом «Француз» мав завдання в районі Мирнограда. Треба було доправити військовим те, без чого на позиціях не обійтися: дрони, обладнання, засоби ураження, воду, провізію.

Їхали броньованим «Хамером». За кермом був «Француз» — побратим-водій, який разом із ним виконував цей виїзд.

— Французу 58 років — одноліток мого батька. Він направду не француз за національністю — у нього позивний «Француз», а сам він із Шахтарського, - пояснює Олександр.

На той час район Покровська і Мирнограда вже був надзвичайно небезпечним. Дороги прострілювалися й постійно перебували під наглядом російських FPV-дронів. Але завдання залишалося завданням.

— Спитали «Француза» й мене, чи поїдемо на завдання. Ми як дорослі дядьки на досвіді: вперед-вперед, поїдемо, — згадує Олександр.

До місця вони доїхали. Дорогою бачили, як російські FPV працювали зовсім поруч — кілька дронів вибухнули перед ними та біля машини. Та головне було зроблено: вантаж доставили.

Найнебезпечніша частина поїздки чекала попереду — на дорозі назад.

Олександр помітив російський боєприпас, який лежав на ґрунтовій дорозі. Саме туди «Хамер» мав прямувати.

— Я побачив «ждуна», який стояв на ґрунтовці, а ми мали б якраз на цю ґрунтовку виїхати. Одразу попередив водія: «На ґрунтовці “ждун”. Їдемо по трасі, по дорозі». Якби не звернули з маршруту, ми, там і залишилися б. Тому що боєприпас у «ждуна» був потужний, — розповідає Олександр.

Вони змінили маршрут. Але російські дрони вже працювали на трасі, якою вони рушили. Невдовзі один із ударів FPV-дронам припав по їхньому «Хамеру». Від вибуху з машини зірвало систему РЕБ, відірвало броньований багажник. Але автомобіль ще міг їхати.

Потім були ще удари — FPV вибухали поруч, не влучаючи безпосередньо в бронетехніку. Аж поки один із них не пошкодив автомобіль так, що керувати ним стало неможливо. Тоді стало зрозуміло: далі на «Хамері» не поїдеш.

Олександр з побратимом залишили машину й відійшли в лісосмугу.

— Ми вискочили з автівки й полягали під деревом, у трьох-чотирьох метрах від «Хамера». Лежали нерухомі годину. Російський FPV таки прилетів у залишений автомобіль. Удар припав у багажник. Уламками пошкодило навіть сидіння, на яких щойно ми сиділи. Ми були близькі до найгіршого сценарію.

Один із дронів промахнувся і вибухнув буквально за кілька метрів від них. Олександра лише вдарило щебенем по носі. Але повертатися додому того дня вже не було можливості.

Хлопці залишилися в лісосмузі до темряви. Для Олександра, який працював із FPV-дронами, було зрозуміло: головне — не опинитися на відкритому місці й не дати себе побачити. Тому на ніч шукали найгустіше дерево.

— Я, як FPVішник, знаю, як там працює теплова камера, нічна камера. Ми пішли, найгустіше дерево знайшли, дубове, під гілками там трошки замаскувалися і полягали собі.

Жодних укриттів, бліндажів чи обладнаного місця для ночівлі не було. Просто земля, дерево і його гілки, які мали хоча б трохи приховати людей від ворожого спостереження. Так і провели ніч.

Близько четвертої ранку вирішили рушати. Далі — пішки. Попереду був поворот і ділянка дороги, яку потрібно було пройти. І саме там знову почули звук FPV-дрона.

— Першою думкою було: нас «спалили» і шукають. Але дрон кружляв над деревами. Це була FPV-розвідка. Обстежував місцевість, шукаючи людей, техніку чи інші цілі. Дрон покрутився над тим деревом, де ми ночували. Нікого не побачив, — згадує військовий.

Дрон полетів далі. Військові продовжили свій шлях.

— Ми зловили момент, перебігли ці 50 метрів, пробігли до лісосмуги по інший бік і рушили додому.

Після всього, що сталося напередодні, дорога додому вже здавалася майже нереальною: без бронетехніки, після кількох ударів, після ночі просто неба і постійного страху, що наступний дрон побачить їх. Але вони вийшли.

Дорогою додому Олександр та «Француз» зустріли двох військових із екіпажу бронемашини. Вони також потрапили під обстріл.

— Водій був цілий, а командира екіпажу поранило. Ми надали йому медичну допомогу. Нас вже було четверо. Разом рушили далі.

За цей спекотний день їм довелося пройти величезну відстань 17-20 кілометрів.

Поранення й повернення

А потім було наступне завдання, він як досвідчений воїн мав завести групу новобранців на позицію.

— Заводив групу на позицію. FPV-дрон нас побачив, одразу вимкнув мотори й просто впав у землю. Я був за 15 метрів, встиг впасти, за деревом лежав, уперся в землю — це мало мене захистити. Дрон вибухнув. Уламки потрапили мені в голову й таз. Один з уламків пробив дві кістки... І все, мене везуть пораненого.

Два тижні Олександр пробув у медчастині. Уламки не діставали. Так усі й залишилося в голові. Місяць був удома, а потім знову повернувся на фронт.

Повернення до служби після пережитого було непростим. Він не приховує, що розумів власний стан, що попри реабілітацію ще не може брати відповідальність на себе, вести групи на позиції.

— Мені дозволили обрати новий напрямок служби, аби трохи змінити обстановку. І я став зв’язківцем працювати. Майже два з половиною місяці відпрацював у зв’язку і звільнився — по закінченню контракту. Якраз у мене три роки контрактної служби завершилися, — розповідає Олександр.

Після звільнення Олександр поїхав додому, відпочив — і повернувся до служби. Цього разу підписав контракт на рік і повернувся до війська вже на роботу з безпілотними системами.

«Я дивлюся наперед»

Дрони ставали складнішими — з’являлися нові типи FPV, крила, системи зі штучним інтелектом. І противник так само швидко вчився.

Тепер Олександр дивиться на війну не лише з точки зору сьогоднішнього завдання. Його цікавить, що буде далі: як змінюються дрони, як збільшується дальність їхньої роботи, чому розвідувальні та ударні системи мають взаємодіяти і які технології можуть змінити ситуацію на фронті.

— Я дивлюся наперед, думаю, що поступово звичайні FPV-дрони вже не зможуть закривати всі потреби фронту. Перспективними бачу саме FPV-крила — ударні безпілотники, які можуть летіти значно далі й нести більше навантаження. А можливість планування польоту та подальше використання штучного інтелекту можуть зробити їх ще ефективнішими. Якщо в українській армії піде розвиток саме на FPV-крила і ударні крила, які у нас уже є, які вже з більшою дальністю летять, то, я думаю, ми ще далі відтягнемо ворожу техніку від наших кордонів.

Олександр нині працює з розвідувальним крилом «Лелека». І саме в поєднанні розвідки та ураження він бачить подальший розвиток безпілотних систем.

— «Лелека», «Вектор», «Шарк» — так само можуть нести ретранслятор і робити свою роботу. Розвідувальні та ударні крила мають бути не окремими елементами, а частинами однієї системи.

На його думку, важлива не лише сама техніка, а й злагодженість людей, які нею керують. Коли пілоти розвідувальних та ударних крил працюють поруч, розуміють можливості одне одного і діють як одна команда, система стає значно ефективнішою.

«Вірю в перемогу України»

Олександр вірить в перемогу і сам її наближає.

— Вірю в нашу перемогу. Українські військові продовжують тримати оборону, попри те, що противник має чисельну перевагу, тримаємо. Попри те, що це непросто. Тримаємо.

• Медаль «За зразкову службу» — у 2024 році,
• Нагрудним знаком «Завжди перші» — у 2025 році,
• Медаллю «За стійкість та відвагу» — теж у 2025 році,
• Медаль «За поранення» — у 2026 році.

Проте нагороди для нього не є головним результатом пройденого шляху. Бо війна ще не завершена, а мотивація закінчити війну стала лише сильнішою.

«Серед війни знайшов своє щастя»

У війни є дивна властивість: вона забирає звичне життя, перекреслює плани, змушує дорослішати швидше. Але навіть посеред неї люди знаходять своє — любов, дім, родину.

Так сталося й з Олександром.

Зі Сніжаною він познайомився через соцмережі. Потім була перша зустріч, прогулянка, розмови — і якось непомітно ці двоє зрозуміли, що хочуть бути разом. Сніжана родом із Богданівки Павлоградського району, тож їх поєднував ще й спільний край.

А згодом у їхньому житті з’явився синок Давид.

Новина про майбутнє батьківство застала Олександра серед війни. Каже, радості було стільки, що й словами її важко описати.

— Емоції були через край. Я не знаю, як описати першу зустріч з синочком. Напевно, це була безмежна радість, це було щастя.

Коли народився син, Олександр був поруч. Не в пологовій залі, але залишався з дружиною в пологовому, ночував поруч, просто дивився на свою сім’ю і, мабуть, уперше за довгий час міг дозволити собі не думати про фронт.

Ім’я синові обрав сам. Давид — його омріяний хлопчик, якому зараз рік і два місяці.

Можливо, саме тому тепер слово «дім» для Олександра має зовсім інше значення. Це вже не просто місце, куди повертаються після служби. Це Сніжана. Це маленький Давид, якого можна взяти на руки. Це його життя, яке триває попри війну.

І саме вони — його головна мотивація залишатися, берегти себе і повертатися додому. Бо тепер йому є заради кого повертатися.

«Я хочу зупинити війну»

Тепер, коли в Олександра є власна родина, слово «дім» для нього звучить ще сильніше. І саме тому він не хоче чекати, поки війна сама зупиниться десь далеко від нього.

— Я хочу зупинити війну. Якщо не вдається її виграти, хоча б зупинити там, де вона зараз іде. Хоча б щоб вона не доходила до мого дому, до мого краю.

За роки служби Олександр побачив, що відстань не завжди означає безпеку. Особливо коли фронт поступово наближається до твого дому.

— Коли війна вже підходить до тебе, до твого дому, уже стукає тобі у двері. Куди тікати? Ну, ти ж нікуди не втечеш. Чогось я приїхав із другого кінця світу. Міг би в Польщі залишитися і далі працювати. Але якщо людина любить свою країну, любить свій край, то вона повернеться і буде захищати свою країну.

Олександр бачив, що війна робить із селами та містами. Тому не вірить у простий сценарій: виїхати, перечекати, а потім повернутися до свого дому.

— Я гарно знаю, як проходить війна через села. Після бойових дій зазвичай від будинків залишається пустка. Не лишається ні стін, ні цегли, з якої можна було б побудувати інший будинок. Повертатися нікуди буде.

Саме тому він говорить і про людей, яких сьогодні потребує військо. Не обов’язково кожному йти туди, де він був сам. Є різні спеціальності, зокрема в безпілотних системах, де потрібні пілоти та екіпажі.

— Є багато рекрутингових центрів, де ти йдеш за своєю спеціальністю. Зараз напрям безпілотних систем — один із тих, де потрібні люди. Не вистачає пілотів, не вистачає екіпажів.

Для Олександра це не заклик до героїзму заради самого героїзму. Це про просту річ — зробити так, щоб війна не прийшла до твого дому.

Дніпровські