ЕКСКЛЮЗИВ За кожним днем свободи — їхня мужність: як захисники та захисниці з Дніпра відстоюють Незалежність

01 жовтня 2026 р. 10:17

01 жовтня 2026 р. 10:17

Сьогодні наша країна вшановує героїзм українських воїнів. Під час повномасштабної війни з рф День захисників і захисниць України є, мабуть, найважливішим державним святом у році. Про героїв-дніпрян та про те, як про них дбають, розповість «Наше місто».

Тарас Тимчий провів у полоні понад три роки

У 19 років Тарас підписав контракт із Державною прикордонною службою . Тоді дніпровському хлопцю здавалося, що служба — це передусім життєвий досвід, можливість бути корисним своїй країні й захищати її кордони. Він не думав про велику військову кар’єру. Не знав, що зовсім скоро йому доведеться пройти через оточення, бої та понад три роки російського полону.

– Тоді військова служба здавалася  певною мірою романтичною, – розповідає захисник. –  Планував отримати досвід, а після навчання працювати на державній службі. Та життя внесло свої корективи.

Дніпрянин служив у Луганській області. Добре знав цей край, його людей і природу. Напередодні повномасштабного вторгнення його підрозділ швидкого реагування передислокували до пункту пропуску «Мілове» на кордоні з росією. Ну а 24 лютого 2022 року звичайна служба змінилася на бойову.

– Ніхто до останнього не вірив, що повномасштабна війна справді розпочнеться, – зазначає ветеран. – Такого, щоб саме до таких подій готувалися, не було. Але довелося воювати. Початок   був стрімким. Наш підрозділ опинився в оточенні. Кілька днів ми чинили спротив, передавали інформацію, намагалися виконувати поставлені завдання. Потім надійшов наказ відходити. Але лінія фронту змінювалася швидше, ніж ми встигали до неї дістатися. Спочатку наказували рухатися до Біловодська, потім — до Старобільська. Зрештою потрібно було дістатися Сіверськодонецька. Але це нам не вдалося. Потрапили в засідку.

Так молодий прикордонник із Дніпра опинився в полоні, де провів понад три роки.  Без зв’язку з рідними, без можливості просто почути голос матері чи батька, сказати, що живий.

– Умови утримання були надзвичайно важкими, – продовжує ветеран. – Мова не лише  про допити та фізичний і психологічний тиск.  Елементарні побутові речі ставали недоступною розкішшю — нормальна їжа, гігієна, найпростіші засоби побуту. Навіть туалетного паперу тривалий час не було. Полоненим видавали клаптики місцевої газети. Один випадок запам’ятав особливо. Під час обшуку в  когось знайшли кишенькову іконку Божої Матері.  Розміром з календарик. Охоронець показав знахідку начальнику колонії. Той підійшов до військового й ударив його ногою в обличчя. Потім почав бити ногами. Мовляв, ми не люди і не маємо права навіть на віросповідання.

Після більш ніж трьох років полону Тарас повернувся додому під час обміну. 6 травня 2025 року став днем, на який його батьки і він сам  чекали роками.

– Звісно, полон здоров’я не додав, – каже захисник. – До цього важив 85 кілограмів. Додому повернувся з вагою 60 кг. Ну то таке. Найголовніше, що зустрівся з батьками. Вони ж про мене нічого не знали. Майже кожного дня мою тарілку на стіл ставили: ніби то я поруч.

Після повернення 26-річний Тарас Тимчий долучився до громадської організації «Захист 2023». Тепер він  співпрацює з ветеранськими спілками, допомагає родинам військових, які зараз служать.

На думку ветерана, День захисників і захисниць України дуже важливий. Він має нагадувати цивільним про тих, хто захищає країну, і водночас ставати точкою єднання військових та  працівників тилу.

Руслан Лебедєв отримав за чотири роки два поранення

У дитинстві Руслан мріяв про великі дороги. Його захоплювали величезні вантажівки, фури, далекі поїздки. Здавалося, що  майбутнє хлопця буде пов’язане з кермом і сотнями кілометрами трас. Романтика!

Але ж дитячі мрії так і залишилися мріями. Доросле життя то є доросле життя. Дніпрянин закінчив Український державний хіміко-технологічний університет , працював інженером, а згодом пішов у бізнес. Побудував успішну кар’єру, керував компанією, розвивав продажі, збирав команду.

Але 24 лютого 2022 року все змінилося.

– Як і всі, ми прокинулися рано-вранці від обстрілів, — згадує ветеран. – Я тоді серцем зрозумів, що треба йти захищати свою країну, свою націю і в першу чергу свою сім’ю, своїх дітей.

Всього за кілька днів Руслан перевів бізнес максимально на дистанційну роботу. А 27 лютого разом із земляками прийшов до військкомату. Так колишній інженер і бізнесмен відкрив нову сторінку свого життя — вже як військовослужбовець. 7 квітня його підрозділ виїхав із Дніпра. А з 5 червня 2022 року Руслан уже безпосередньо брав участь у бойових діях на Донеччині. Починав солдатом, був командиром відділення, згодом став молодшим сержантом. Першого поранення зазнав 5 липня — підірвався на розтяжці

.

–  Спочатку я був у непритомному стані, нічого не пам’ятав, — продовжує Руслан Лебедєв. — Прийшов до тями, начебто все нормально. Але тут нога почала намокати. Дивлюся — кров!   Осколок пробив м’яз литки. Лікування, коротка реабілітація — і вже в середині серпня  знову був у строю. Ми стояли в обороні, і потрапили під танковий обстріл. Отримав друге важке поранення.   Розтрощило плече, пошкодило руку.  Попереду були операції, реабілітація і місяці відновлення. Але думка залишалася одна: повернутися до своїх.

Захисник навіть приховував, наскільки серйозно ще не відновилася рука, аби знову потрапити на бойові завдання.

– Ще переживав, що мене не будуть допускати до бойових завдань, — розповідає він.  – Але я наполіг і знову опинився разом із побратимами. Виносив поранених, допомагав організовувати евакуацію, тримав позиції. Взагалі за чотири роки війни отримав два поранення і п’ять контузій.

Отримані на фронті поранення давали про себе знати, і захисник був змушений демобілізуватися. Але війна все одно не відпускала його.

– Є моменти, які неможливо просто залишити на фронті, – пояснює ветеран. – От було таке. Під час танкового обстрілу тяжко поранило побратима. Разом із хлопцями намагаємось винести пораненого з-під вогню. Поруч вибухають міни. Жах! Коли відходиш на якийсь час видихаєш. Все позаду.  Але ж ні! Жахлива картинка тебе не відпускає. Я б не сказав, що  вже адаптувався. Війна всередині мене продовжується.

Саме так! Повернутися додому після років війни виявилося не так просто, як переступити поріг власної квартири. Тут дуже важливу роль відіграє сім’я.

– Сім’я для мене — це невидимий бронежилет, завдяки якому я завжди виживав і виконував бойові завдання, – підсумовує Руслан Лебедєв. – Кохана дружина Наталія і дві чарівні доньки – Вікторія і Злата. Саме заради них. Йшов у бій, заради них повернувся додому. Коли бачу їх серце  б’ється частіше, а душу переповнює радість.

І попри бойові рани та травми, захисник Дніпра, безперечно, щаслива людина. Не може бути людина нещасливою, коли кохає.

Сергій Яцюк витягував побратимів з обіймів смерті

Сергій народився і виріс у Дніпрі. Навчався у медичному училищі, а згодом — в університеті імені Альфреда Нобеля . Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, прийняв рішення не залишатися осторонь.

– На початку великої війни я вирішив вступити до лав Збройних сил України, — згадує захисник. – Це рішення підтримала тільки моя дружина. Вона сказала: «Я не підтримую чоловіків у їхній слабкості, а от в їх силі підтримую». Свій військовий шлях  розпочав у 128 бригаді територіальної оборони. Оскільки  в мене є медична освіта, тому і вирішив у війську  бути саме медиком. Побував на різних напрямках — Вугледарському, Бахмутському, у Запорізькій та Харківській областях. Останнім  став Куп’янський напрямок.

Спочатку військовий медик працював у складі евакуаційної групи. Разом із побратимами вивозив поранених із найгарячіших місць. Згодом працював на стабілізаційних пунктах — фактично польових медичних точках, куди привозили військових після тяжких поранень. Саме ці моменти залишили в душі найглибший слід.

– Я ніколи не забуду хлопців, яких ми на тих стабах витягували, – каже Сергій Яцюк. – Ми їх латали,  приводили до такого стану, щоб можна було  передати на наступний етап евакуації. На жаль, не завжди наші зусилля допомагали. Пам’ятаю непритомного військового, в якого було безліч тяжких поранень — у груди, ноги, шию. Не знали, за що хапатися,  не розуміли, що з ним. Робили все можливе: забезпечували прохідність дихальних шляхів, намагалися зупинити кровотечу, проводили реанімаційні заходи. Але врятувати його не вдалося. Такі моменти не забуваються. Навіть коли минають роки.

Звісно, було чимало щасливих випадків, коли медикам, попри важкі поранення,  все ж таки вдавалося витягти побратимів з обіймів смерті. Один з військових отримав масштабну травму тазової частини тіла. Його крик Сергій пам’ятає й досі. Медики мали діяти швидко: зупинити кровотечу, стабілізувати стан, підготувати військового до евакуації. Врятувати пораненого вдалося!

Ветеран вважає,  що для медика війна — це не лише кров і поранення. Це ще й необхідність навчитися діяти тоді, коли людський біль буквально поруч.

– Дуже важко було, особливо на початку, з холодним розумом сприймати те, що бачиш, – розповідає співрозмовник. – Тому що емпатія і біль за людину так чи інакше присутні. Але на стабілізаційному пункті медик не може дозволити собі завмерти від жаху.

На війні Сергій втратив старшого брата Дениса, який усе життя був для нього прикладом.

– Денис служив в аеророзвідці, – додає молодший брат. –   Колись він  довго шукав, куди саме піти служити разом зі своїми товаришами. Хотів знайти підрозділ, де буде безпечніше.  А загинув під Авдіївкою внаслідок вибуху. Тобто цей випадок мене остаточно переконав, що сподівання на те, щоб потрапити в якийсь підрозділ, де буде все добре, — це химера. Загалом для себе я зробив висновок: «Тікаючи від своєї долі кудись подалі, саме там ти її і знайдеш».

Звичайно, доля то є доля. Але ж багато що залежить і від людей, які знаходяться поруч. Тому після демобілізації Сергій Яцюк не віддалився від військових. Навпаки — продовжує допомагати тим, хто повертається з війни. Сьогодні він займається реабілітацією та реінтеграцією ветеранів, працює з громадськими та благодійними організаціями, співпрацює з ветеранськими структурами Дніпра.

– Роблю це для того, щоб скоріше адаптувати і соціалізувати ветерана до цивільного життя, щоб він прийшов у цивільне життя і знайшов свої орієнтири і не ніс війну в цивільне життя, а був щасливим і створював навколо себе простір щастя, – зізнається дніпровський ветеран.

Було б добре, якби такий простір охоплював якомога більше дніпрян.

Від початку великої війни внесок Дніпра на потреби сил оборони перевищив 10 мільярдів гривень

Війна змінила не лише кордони, міста й долі людей. Вона змінила саме розуміння слова «захисник». Сьогодні це вже не абстрактне поняття і не статус лише військового. Це мільйони українців — воїни, ветерани, волонтери, медики, рятувальники та всі, хто щодня робить свою справу заради країни.

– Повномасштабна війна мов орним плугом перевернула багато речей, повернувши із глибини віків багато забутих понять, – вважає Андрій Денисенко, заступник міського голови Дніпра . – День захисника, захист Батьківщини, сам статус захисника — це прочитується в сучасній воюючій  країні наново. Сьогодні захисниками України є волонтери, які, попри всю втому і виснаження, продовжують підтримувати нашу армію. Захисниками України є і рятувальники, які, ризикуючи своїм життям, виймають людей з-під завалів, ліквідовують наслідки рашистських ударів. Загалом захист України перестав бути абстракцією. Це цілком  конкретна робота мільйонів людей.

Власний бойовий шлях заступника мера розпочався ще навесні-влітку 2014 року. Він брав участь у бойових операціях у складі добровольчих формувань, зокрема батальйону «Дніпро-1» та Правого сектору. А після початку повномасштабного вторгнення знову пішов добровольцем до Збройних сил України.

Особисто для Андрія Сергійовича очікування великої війни з росією з’явилося задовго до 24 лютого 2022 року.

– Влітку 2018-го під час відпочинку на Бірючому острові дивився на Азовське море й усвідомлював наскільки близько знаходиться окупований росією Крим, – згадує співрозмовник. – Раптом  зрозумів, що  буде війна за вихід до моря, що росія спробує пробити сухопутний коридор до Криму, що вона спробує відрізати нас від моря. Того літа  я це відчув майже фізично. У мене мурашки по шкірі пішли від цих думок. Я буквально чув, як декілька разів прокидаюсь в холодному поту від того, як вертольоти з десантом йдуть у мене над головою. Прокидаюсь — їх немає. Тільки шум моря.

На жаль, ці передчуття справдилися. Почалася велика війна і Дніпро став містом-форпостом.

– Війна торкнулася кожної дніпровської родини, – констатує заступник міського голови. – Так чи інакше, у кожного із нас є родичі на фронті, друзі на фронті, або такі, які пройшли фронт, хто загинув, хто воює. Звісно, що у нас  дуже багато робиться для того, щоби Дніпро  і надалі залишався надійним тилом наших збройних сил. Лише цього року йдеться про близько 200 мільйонів гривень субвенційної підтримки сил оборони України. А загалом від початку великої війни внесок Дніпра на потреби сил оборони перевищив 10 мільярдів гривень.

Соціальне таксі для ветеранів з інвалідністю, безплатне паркування і мистецькі проєкти

У Дніпрі продовжують розвивати систему підтримки ветеранів війни. Йдеться не лише про психологічну чи юридичну допомогу, а й про цілком практичні речі — зокрема можливість безоплатно дістатися до лікарні, аптеки чи магазину.

– У Дніпрі з’явився дуже важливий сервіс — соціальне таксі для ветеранів з інвалідністю внаслідок війни, – розповідає Антон Малий, директор департаменту ветеранської політики Дніпровської міської ради . – Вони обладнані спеціальними пристроями, щоб можна було перевозити хлопців у візках. Послуга безкоштовна та доступна для ветеранів Дніпровської громади. Насамперед автомобілі орієнтовані на людей з інвалідністю І та ІІ груп, які мають обмеження мобільності. Потреби у таких поїздках можуть бути найрізноманітнішими: візит до лікаря, придбання ліків в аптеці, продуктів чи інші необхідні справи. Мова йде про сотні захисників та захисниць. Адже у Дніпрі офіційно зареєстровано близько 500 ветеранів з такими потребами, хоча насправді їх може бути більше.

Очільник департаменту нагадав також, що у Дніпрі учасники бойових дій та люди з інвалідністю внаслідок війни зможуть безкоштовно користуватися всіма вуличними платними парковками міста. Для цього у застосунку «єДніпро» запровадять електронну паркувальну картку «УБД Дніпро».

Окремий напрям роботи міста — психологічна та соціальна реінтеграція ветеранів. Важливо не лише допомогти людині після поранення чи повернення зі служби, а й створити умови для її повернення до повноцінного цивільного життя.

– Саме цій темі присвячений фільм Катерини Стрельченко «Татові кольори», партнером якого виступив департамент ветеранської політики Дніпра, – каже Антон Малий. –  Це фільм про відновлення ветерана після важких поранень, реінтеграцію і повернення в цивільне життя. Дуже гарний фільм, який зібрав аншлаг на прем’єрі. Безумовно, подібні культурні проєкти потрібні не лише ветеранам. Вони допомагають цивільним і військовим зустрічатися в одному просторі, говорити про пережитий досвід та краще розуміти одне одного.

Ще один культурний проєкт у Дніпрі запланований на початок жовтня – вистава «Стійкі. Нескорені Дніпро», яку створює героїко-патріотичний театр «Арт-фронт».

Вистава поєднає документальну основу з художньою формою.

– Там п’ять наших дніпрян, які служили в різних підрозділах, отримували різні поранення, на різних напрямках воювали. Це напівдокументальна, напівхудожня вистава, — підсумовує Антон Малий.

Тобто підтримка ветеранів у Дніпрі охоплює найрізноманітніші  потреби — від можливості безкоштовно дістатися лікарні до психологічної, юридичної та соціальної допомоги.  Особливе місце посідають проєкти, які допомагають ветеранам не залишатися осторонь життя громади, а знову бути в його центрі — говорити про свій досвід, виходити на сцену, зустрічатися з людьми та крок за кроком будувати містки порозуміння між військовими та цивільними.

Фото Валерія Кравченка, спікерів

Дніпровські