Війна технологій: чому освіта стала питанням національної безпеки і як перемога на фронті починається в університетських аудиторіях

03 жовтня 2026 р. 16:21

03 жовтня 2026 р. 16:21

Ми звикли думати, що під час війни спочатку треба перемогти, а вже потім займатися інвестиціями в освіту та розвиток молоді і науки. Але у сучасній війні ця логіка більше не працює, тому що сьогодні перемагає не той, у кого більше людей чи зброї, а той, хто швидше думає та створює нові технології, той, хто здатний за кілька місяців пройти шлях від ідеї до рішення, якого вчора ще не існувало, хто створює нові системи зв’язку, безпілотники, інноваційне програмне забезпечення, інтегрує штучний інтелект у системи аналізу та способи управління.

І важливо розуміти, що технології не виникають самі по собі. За кожною інновацією стоїть людина, яка одного дня поставила запитання: а що, якщо зробити інакше?

І саме тому, фінансуючи освіту під час активної фази війни, ми інвестуємо у нашу обороноздатність, бо освіта — це не витрата, яку можна відкласти до мирного часу. У сьогоднішніх реаліях освіта молоді — це частина самої війни.

Важливо розуміти, що якщо сьогодні ми перестанемо вкладати в молодь, то через 10 років нам просто не буде кому створювати наступне покоління технологій. Не буде кадрів робити відкриття та знаходити нестандартні рішення.

Головна проблема в тому, що спеціаліста неможливо створити в той момент, коли він раптом знадобився. Якщо Україні завтра терміново будуть потрібні 10 тисяч інженерів, то підготувати їх до наступного року неможливо. Як і неможливо за кілька місяців виростити креативного науковця-відкривача або створити наказом уряду покоління винахідників.

Для цього потрібен час.

І саме тому боротьба за майбутню технологічну перевагу на фронті починається не на заводі. Вона починається в університетських аудиторіях.

Освіта у сучасному світі має одну особливість, якої немає майже жодної іншої державної інвестиції: її неможливо швидко надолужити.

Наприклад, зруйнований міст можна відбудувати, електростанцію — реанімувати. Але втрачене покоління спеціалістів неможливо створити заднім числом.

І саме тут змінюється сама формула державних інвестицій. Коли ми вкладаємо гроші сьогодні не просто в те, щоб молода людина отримала диплом, ми купуємо для країни майбутню здатність до існування, обороноздатності та відновлення.

Бо освіта сьогодні — це знання, компетентності і технологічні переваги на фронті завтра.

Дуже важливо перестати протиставляти фінансування освіти під час війни бюджету обороноздатності. Бо освіта є частиною довгострокової оборони країни. Просто довгострокової оборони країни.

Звичайно, можна купити технологію десь за кордоном, але це означає, що ти завжди залежиш від рішення, яке приймає власник технології. Завтра він просто може відмовитися надавати тобі складові частини.

А от коли держава сама створює технології, тоді починається справжня незалежність і можливість створювати власні рішення.

Але для цього нам потрібні фахівці.

І готувати їх ми повинні були почати ще вчора.

Мовою цифр

А тепер подивімося на це питання не з точки зору красивих гасел, а мовою цифр.

Сьогодні в українських закладах вищої освіти навчається понад мільйон студентів. Це понад мільйон людей, частина з яких уже через декілька років стане інженерами, програмістами, науковцями, конструкторами, економістами та підприємцями.

У 2026 році на підготовку фахівців та забезпечення діяльності закладів вищої освіти за загальним фондом державного бюджету передбачено близько 20,2 млрд грн. У проєкті бюджету на 2027 рік ця сума зростає до 28,4 млрд грн.

На перший погляд зростання суттєве — приблизно на 40%.

Але є й інший спосіб подивитися на ці цифри.

Після змін загальні видатки державного бюджету України у 2026 році становлять понад 6,4 трлн грн. Отже, пряме фінансування цієї бюджетної програми вищої освіти із загального фонду — це близько 0,32% усіх видатків державного бюджету .

У проєкті 2027 року загальні державні видатки плануються вже на рівні 7,27 трлн грн, а на підготовку фахівців і роботу ЗВО — 28,4 млрд грн. Це приблизно 0,39% державних видатків .

Тобто йдеться навіть не про один відсоток державного бюджету.

І саме тут виникає питання, яке значно ширше за дискусію про те, багато це чи мало.

Що саме держава купує за ці гроші?

Ми фінансуємо не просто лекції, аудиторії чи дипломи. Ми фінансуємо потенційну здатність країни через п’ять, десять або п’ятнадцять років створювати власні технології.

Бо інженер, якого ми підготуємо сьогодні, завтра може створити систему, яка заощадить державі мільярди.

Науковець може зробити відкриття, яке стане основою нового виробництва.

Програміст може створити технологію, яка дасть Україні перевагу на полі бою.

Один сильний університетський колектив може створити рішення, економічний або оборонний ефект від якого буде у десятки чи сотні разів більшим за витрати на його підготовку.

Саме тому оцінювати фінансування освіти лише як поточні бюджетні видатки — занадто вузький підхід.

У дороги можна порахувати кілометри.

У мосту — пропускну здатність.

У будівлі — квадратні метри.

А кінцеву вартість добре підготовленої людини для держави наперед порахувати практично неможливо.

Бо головний продукт освіти — це не диплом.

Це здатність створювати те, чого сьогодні ще не існує.

Ізраїль: від університетської лабораторії до поля бою

І тут показовим є досвід Ізраїлю.

Ізраїль десятиліттями живе в умовах постійних безпекових загроз, але при цьому не розділяє освіту, науку, технологічний бізнес і обороноздатність на абсолютно різні сфери. Навпаки, вони працюють як одна система.

Спочатку університети та наукові центри створюють знання.

Потім ці знання переходять у прикладні дослідження.

Навколо них виникають стартапи.

Держава допомагає довести перспективні розробки до прототипу і випробування.

А частина цих технологій у результаті переходить у реальний сектор економіки або безпосередньо використовується в обороні.

Це не просто красива модель. Сьогодні Ізраїль витрачає на дослідження і розробки близько 6,8% ВВП — це найвищий показник серед країн OECD .

Особливо цікаво, що зв’язок між університетською наукою та реальною економікою там фактично побудований інституційно.

У 2025 році Israel Innovation Authority окремо запустила програму, завдання якої — знаходити перспективні академічні дослідження і переводити їх у технології, ліцензії та нові стартапи.

Тобто держава свідомо будує міст між науковою роботою в університеті та продуктом, який потім може працювати на економіку країни.

А далі починається найцікавіше.

Міністерство оборони Ізраїлю сьогодні співпрацює більш ніж із 300 технологічними стартапами . Із них 137 компаній уже були залучені безпосередньо до потреб війни .

Тобто ланцюг виглядає дуже конкретно:

університет → дослідження → технологія → стартап → оборонне замовлення → застосування на полі бою.

І це, мабуть, найкраще пояснює, чому фінансування освіти і науки не можна протиставляти фінансуванню оборони.

У 2025 році Міністерство оборони Ізраїлю навіть створило окрему структуру для розвитку штучного інтелекту та автономних систем, яка об’єднує фахівців армії, оборонної промисловості, стартапів та академічного середовища.

Її завдання — перетворювати дослідження на конкретні технологічні рішення для війська.

І це принципово важливий момент.

Можна побудувати завод.

Можна купити обладнання.

Можна навіть закупити готову технологію в іншої держави.

Але якщо у країни немає власних інженерів, математиків, фізиків, програмістів, дослідників і людей, здатних створювати нові рішення, вона завжди буде наздоганяти того, хто ці технології придумує.

Ізраїльська модель демонструє саме цей підхід: технологічна перевага починається задовго до моменту, коли технологія потрапляє в армію. Вона починається тоді, коли держава створює середовище, у якому здатні з’явитися люди, що її винайдуть.

США: університет як частина оборонної системи

Ще один показовий приклад — Сполучені Штати.

Американська технологічна перевага виникла не тому, що держава просто купувала найкращі технології у світі. Вона десятиліттями вкладала кошти в систему, яка ці технології створює: університети, фундаментальну науку, дослідницькі лабораторії, інженерні школи та державні програми підтримки розробок.

За останніми даними OECD, США витрачають на освіту від початкової до вищої близько 5,8% ВВП , що вище середнього показника OECD у 4,7%.

Водночас американська модель вищої освіти значною мірою змішана: державні джерела забезпечують близько 38,7% фінансування вищої освіти, а решта надходить із приватних джерел, плати за навчання, грантів, фондів та інших механізмів.

Але для нашої дискусії набагато важливіше інше.

Американські університети — це не лише місце, де навчають студентів. Це величезна дослідницька система.

У 2024 фінансовому році американські університети витратили на дослідження і розробки 117,7 млрд доларів . І більше половини цих коштів — 64,6 млрд доларів — надійшли безпосередньо з федерального бюджету.

Тобто держава фактично фінансує університет не тільки для того, щоб він видав студенту диплом.

Вона купує дослідження.

Купує нові знання.

Купує можливість створення технологій, яких сьогодні ще немає.

Особливо показовим є зв’язок університетської науки з обороною.

Лише Міністерство оборони США у 2024 році профінансувало дослідження в американських університетах приблизно на 10,2 млрд доларів .

Більше половини цих коштів — близько 5,5 млрд доларів — пішли на інженерні дослідження.

Ще близько 1,2 млрд доларів — на комп’ютерні та інформаційні науки.

І це дуже добре демонструє американську логіку оборонного фінансування.

Частина оборонного бюджету витрачається не на зброю, яка потрібна сьогодні.

Вона витрачається на технології, які можуть стати зброєю через п’ять, десять або двадцять років.

Саме для цього ще у 1958 році після запуску Радянським Союзом «Супутника» було створено DARPA — Агентство перспективних оборонних дослідницьких проєктів.

Його головна ідея надзвичайно проста: держава повинна інвестувати у високоризикові дослідження ще до того, як стає зрозуміло, чи перетворяться вони на конкретний продукт.

DARPA прямо визначає своїм завданням створення технологічної переваги США та залучає до своїх програм науковців, інженерів, університети й приватний сектор.

І результати цієї моделі добре відомі.

Інтернет.

Стелс-технології.

Системи автоматичного розпізнавання мови.

Технології автономного транспорту.

Мініатюризація GPS-приймачів.

Ранні дослідження технологій, які згодом були використані у мРНК-вакцинах.

У багатьох із цих напрямів саме державне оборонне фінансування дало можливість дослідникам роками працювати над ідеями, комерційна цінність яких на початку була зовсім не очевидною.

І сьогодні ця система продовжує працювати.

DARPA спільно з приватними компаніями фінансує мережі університетських дослідницьких центрів, які займаються штучним інтелектом, новими напівпровідниками, сенсорними системами, комунікаціями та іншими технологіями, критично важливими для майбутньої оборони.

У 2024 році федеральний уряд США загалом виділив на дослідження і розробки близько 194 млрд доларів , і приблизно половину всього федерального R&D фінансувало Міністерство оборони. Найбільшим напрямом цих інвестицій була інженерія — близько 71 млрд доларів .

І тут дуже добре видно принципову різницю у підході.

США не чекають, поки на полі бою виникне проблема, а потім починають шукати, хто може її вирішити.

Вони десятиліттями фінансують середовище, здатне постійно генерувати нові рішення.

Університет → фундаментальне дослідження → державний грант → технологія → прототип → оборонне або цивільне застосування.

Саме тому американські університети фактично є частиною технологічної інфраструктури національної безпеки.

Коли держава фінансує сильний технічний університет, лабораторію або молодого дослідника, вона не може точно знати, який саме результат отримає через десять років.

Але саме в цьому і полягає сенс такої інвестиції.

Бо великі технологічні прориви дуже часто неможливо замовити за технічним завданням.

Спочатку потрібно створити людей, які здатні їх зробити.

І вже потім одна з тисяч ідей може стати технологією, яка змінить не лише економіку, а й баланс сил у війні.

Тому нам варто дивитися на витрати на університети і науку не лише через питання, скільки коштує навчання одного студента.

Потрібно ставити інше питання:

скільки для держави може коштувати технологія, яку цей студент створить через десять років?

Особливо якщо ця технологія одного дня дасть країні перевагу на полі бою.

Найдорожча економія

Економія на освіті під час війни може здаватися раціональною лише в короткій перспективі.

Але стратегічно це одна з найдорожчих помилок, яку може зробити держава.

Бо, скорочуючи фінансування освіти сьогодні, ми економимо не просто на університетах, викладачах чи лабораторіях.

Ми економимо на людях, які через п’ять, десять або п’ятнадцять років повинні будуть створювати технології, від яких залежатимуть наша обороноздатність, економічна незалежність і здатність країни відновлюватися.

У сучасній війні технологічна перевага не виникає на фронті в момент потреби.

Вона народжується значно раніше — у школі, в університетській аудиторії, у лабораторії, у першому дослідженні молодого науковця, у першій інженерній помилці, після якої з’являється нове рішення.

Саме тому фінансування освіти під час війни — це не розкіш мирного часу.

Це довгострокова оборонна стратегія.

Можна відкласти будівництво певного об’єкта.

Можна перенести частину інфраструктурних проєктів.

Можна пізніше відновити міст, модернізувати дорогу чи добудувати будівлю.

Але неможливо через десять років повернути покоління людей, яких сьогодні не навчили.

Неможливо заднім числом створити інженерів, програмістів, фізиків, науковців і винахідників.

І саме тому найбільша стратегічна помилка країни, яка воює за своє майбутнє, — вирішити, що на цьому майбутньому можна тимчасово зекономити.

Бо війна закінчиться.

А конкуренція технологій, економік, знань і людського капіталу — ні.

І країни, які переможуть у цій конкуренції, визначаються вже сьогодні.

Тому кожна гривня, яку держава сьогодні не вкладає в освіту, — це потенційна технологія, якої завтра може не бути.

А в умовах сучасної війни ціна відсутньої технології може вимірюватися вже не грошима.

Вона може вимірюватися здатністю держави вистояти, перемогти і залишитися незалежною.

Дніпровські