“Не стріляй, нехай вона дійде”: Людмила Куркуріна пережила обшуки, катівню та депортацію

04 жовтня 2026 р. 10:31

04 жовтня 2026 р. 10:31

"Ми не живемо, а рахуємо дні. Бо життя — це свобода"

Це слова Людмили Куркуріної, директорки школи в селі Чорноземне Запорізької області, яка навіть в окупації продовжувала очолювати школу та організовувати навчання дітей за українськими програмами.

Село Чорноземне перебуває під гнітом російських загарбників із 24-го лютого 2022-го року. Однак директорці вдалося перетворити школу не просто на осередок патріотизму, але й на соціальний хаб, куди люди зверталися по допомогу – моральну, психологічну чи матеріальну. Команда освітян під її керівництвом організовувала збір пакунків гуманітарної допомоги, допомагала в отриманні документів, ліків тощо.

Та найбільший внесок вона зробила в освіту дітей – коли навколо ходили озброєні "до зубів" росіяни та їздила військова техніка, пані Людмила разом із колегами продовжувала навчати школярів онлайн. За її словами, жоден вчитель не погодився на співпрацю з окупантами, хоча "тиск був страшенний".

Нині жінка продовжує боротьбу за українську освіту, але вже з підконтрольної Україні території.

У цій історії спогади Людмили Куркуріної про власний маршрут війни, як довелося вчити дітей у присутності російських озброєних солдатів, пережити звинувачення, що героїня заважає поширенню “русского мира”, витримати обшуки, погрози, катівню та депортацію. І, головне, вкладати душу в українську освіту після окупації. Спогади пані Людмили є частиною нашої спільної історії про російсько-українську війну.

Школа повинна бути родиною з душею, з баченням, цінностями

Пані Людмила родом з незламного Криму міста Бахчисарай, де й досі проживає її мама. Вони не бачилися вже чотири роки, єдина розрада – можливість спілкуватися. З початком повномасштабного вторгнення окупантів в Україну пані Людмила втратила можливість бачитися зі своїми найріднішими: чоловіком, доньками, онуками.

- Про те, що відбувалося в перші дні окупації й далі не можна мовчати й забувати, – вважає жінка.

Чуємо вибухи, а ворожа техніка йде трасою

24 лютого 2022 року застало Людмилу в дорозі на освітній тренінг. Почувши про початок повномасштабного вторгнення, вона миттєво зреагувала: "Без паніки, переходимо на дистанційне навчання. Я повертаюся", - такими були її перші вказівки колегам.

- 24 лютого ми з колегою були в дорозі. Їхали в мальовниче містечко Святогірськ на Донеччині, де планувався крутий тренінг. Поїздка була наповнена натхненням, бажанням до навчання та розвитку, мріями про щасливе завтра, — пригадує пані Людмила.

А завтра… була війна.

О 6 ранку задзвенів мобільний телефон, у слухавці Людмила почула збентежений голос колеги: «Війна. Чуємо вибухи, ворожа техніка пересувається трасою, є перебої зі світлом. А ми в підвалі!».

- Вчителі, батьки телефонують, питають що робити. Дала вказівки: «Без паніки, переходимо на дистанційне навчання. Я повертаюся».

З вікна вагона потяга, на фоні білих засніжених полів Донеччини, побачила військові гвинтокрили із символікою «Z». Автобусне й залізничне сполучення зупинилося, а їхати автівками було майже неможливо через завантаженість трас.

- Ми доїхали до міста Дніпро, на щастя, для нас знайшли перевізника. Молодий хлопчина на «дев’ятці» погодився відвезти нас до місця, де рідні чекали вже на власному автомобілі, бо вже автобуси і потяги не ходили.

Дорога була довгою і тихою, їхали Запорізькою трасою. Машину наповнило мовчання. Людмила подумки читала якісь слова молитов (усіх, які знала), й уважно стежила за дорогою.

- На узбіччях дороги бачили спалені автівки, іноді пролітали літаки, асфальт був побитий вирвами, чувся постійний гул у небі, можливо, від ракет. Попереду виднілося червоне сяйво, в напрямку якого ми рухалися. Ми їхали додому рятувати ситуацію, рятувати школу, а не в окупацію. Такої думки не було, - пригадує пані Людмила.

Зрештою, доїхали до місця призначення, швиденько відправили водія додому, розуміючи, що йому ще раз долати цю небезпечну дорогу. Після кількох годин очікування жінок забрали рідні.

Навчання дітей не припиняли

Найважливішим завданням Людмила вважала збереження української освіти. Повернувшись до рідного села, Людмила разом з колективом перетворили школу на справжній острівець українського духу посеред окупації.

- Ми не просто навчали дітей, ми стали центром підтримки для всієї громади. Робили все можливе, щоб діти продовжували навчатися за українською програмою", — згадує директорка.

Удома було всюди темно, бо відключали електрику, а ще – холодно, не було мобільного зв’язку та інтернету.

Школа була мовчазна й холодна. Холодна не лише тому, що не опалювалася з міркувань безпеки (дим із труби котельні міг нас видати ворогам), а й тому, що замерзла її душа.

- Найперше рішення – продовжувати навчання дітей. Уроки перевели в онлайн, намагаючись максимально інтенсифікувати програму, щоб не перевантажувати дітей і встигати проводити заняття, бо були часті та тривалі перебої з електрикою.

Навчати дітей у звичному форматі було неможливо, тому довелося знаходити нові варіанти. Вчителі створювали чеклисти із предметів, де на аркуші формату А4 розміщували основний матеріал із теми та цікаві завдання до неї. Такі листи друкували й розвозили учням, за можливості надсилали в месенджери та публікували на закритих освітніх майданчиках, які педагогами школи створили для дистанційного навчання в період карантину.

- Тоді ми доклали максимум зусиль, щоб закінчити навчальний рік. А ще були чергування. Ми створили графік, за яким щоденно були в школі по декілька годин. Готували ці чеклисти, заповнювали електронні журнали, навіть знаходили час на чаювання та роздуми про майбутнє. Здебільшого перебували в одному невеличкому кабінеті, який могли нагріти портативними опалювачами й із вікна якого було добре видно двір та вхід до школи.

Вчителі пекли хліб та смаколики для учнів та жителів сіл

У селі була продовольча криза. У магазинах не було хліба, дріжджів, цукру, побутової хімії та засобів особистої гігієни. Рятувало, що жили в селі, де для більшості доступні яйця, м’ясо, молоко та овочі з власних городів. Але так, очевидно, не у всіх. Тому гостро постало питання допомоги багатодітним родинам, сім’ям з дітьми під опікою та тим, хто опинився в складних життєвих ситуаціях.

Почали з роздачі запасів зі шкільної їдальні. Склали список і розділили наявні продукти порівну між усіма. Це був чималий пакет для кожної родини, до якого входили м’ясо або риба, крупи або макарони, овочі, фрукти, сухофрукти, соки та чай. Пакунки розвозили в ближні села під вечір, щоб не привертати зайвої уваги.

- Коли почалася війна, у нас не стало електрики, води, зупинився хлібозавод, бо не було дріжджів і води, а магазини не працювали. Почалося мародерство. У людей не було продуктів. Але ж у мене була їдальня, і ми запаслися багатьма продуктами. Ми почали пекти хліб, розвозити його людям та підтримувати їх. Наші вчителі пекли смаколики і передавали дітям, щоб хоч трішки підсолодити їм непрості дні. Весь колектив брав участь у гуманітарній допомозі. Так було до кінця 2022 року.

Вчителі організували видачу гуманітарної допомоги.

- Було вже страшно, бо ж не обійшлося і без «доброзичливих» проросійськи налаштованих односельців, які говорили: «чого це вони роздають українську гуманітарку на нашій російській території». Але я пам’ятаю глибину вдячності та віри, яка читалася в очах людей. Вони потребували підтримки і ми її надавали.

Усе почалося в кінці березня. У село заїхали окупанти.

Зброя. Скрізь неймовірно страшна кількість зброї. Вона була всюди. У небі літали бойові літаки, гвинтокрили, ракети та дрони. Трасою рухалися колони військових авто, БТР, БМП, танки та навіть гармати. Солдати на тих машинах були озброєні автоматами та направляли їх на село й на людей – безпорадних, розгублених і наляканих. Людей, які чекали відповіді на питання – що далі?

Сучасне європейське квітуче містечко «визволителі» щоденно перетворювали на місто-привид: порожні безлюдні вулиці, крамниці з розбитими або забитими вікнами, бігборди, з синьо-біло-червона пропагандою. І скрізь – гори сміття. Але місто відважно і вперто чинило спротив окупації. Відбувалися щоденні мітинги та акції, про які йшов розголос у соціальних мережах. Люди голіруч йшли на танки, вступали в перепалки з озброєними солдатами.

Наша школа не буде працювати з окупантами

Коли окупанти почали вимагати переходу на російську програму навчання, Людмила категорично відмовилась.

На літо вчителі чекали з надією. Навчальний рік, найскладніший для них, завершився з особистою маленькою перемогою – золотою медаллю одного з учнів. Хоча ні – перемога не маленька й медаль найцінніша, адже здобута в окупації, під наглядом озброєного ворога та в надскладних умовах.

Як не дивно, пані Людмила та увесь колектив були впевнені, що школа працюватиме, готуватися до нового навчального року. Потім був дзвінок із якоїсь незрозумілої керівної адміністрації із запрошенням на нараду.

- Я тоді точно знала, що керівництво нашої громади виїхало на підконтрольну Україні територію, тому хто запрошує та навіщо? Однозначно вирішила для себе, що туди не поїду і, як з’ясувалося пізніше, лише мене однієї з усіх директорів громади не було. Що колеги хотіли там побачити чи почути? Пізніше дізналася про зміст тієї наради й зрозуміла, що почалося «промивання мізків» щодо початку нового навчального року. З’явилися якісь нові вимоги, приховані погрози та ультиматуми. Підсвідомо я на щось подібне очікувала, та не так швидко й масштабно.

Та невдовзі до школи завітало те саме нове «керівництво». Мета візиту одна – відкривати школу й навчати дітей під російським прапором. Директорка довго слухала розповіді, що освіта має жити під час війни, якісь недолугі порівняння з Другою світовою. Але найстрашніше, що все це звучало з вуст колег відділу освіти, з якими працювали, робили спільні справи і яким довіряла.

- Єдиний висновок після всіх пропозицій – я точно не хочу й не буду брати в цьому участі, а наша школа не буде працювати з окупантами! Зібрала колег, моїх найкращих і найрідніших, усе розповіла й пояснила. Не було ні слова примусу, бо розуміли, що мова йде про життя і безпеку. Натомість почула чітку колективну відповідь: “Ми з вами!”

Найбільше педагоги боялися, що будівлю школи можуть обрати для солдатської казарми, тому переслідувала постійна тривога і вони прагнули зберегти кожен сантиметр власноруч створеного освітнього простору. Директорка домовилися з колегами забрати чи вивезти з будівлі школи хоча б щось, що можна. Вивозили те, що купували за власні кошти або за грантові проєкти. Йшлося не про вартісне обладнання чи меблі – брали те, за що боліла душа. Ховали все в домівках навіть не розуміючи, наскільки це небезпечно.

- Найпершими забирали власноруч створені навчальні посібники, творчі поробки, якісь картини та ляльки. Далі — шкільний архів, особові справи учнів та вчителів, матеріали для військкомату та інформацію про випускників-учасників АТО, дані соціального паспорта школи тощо. Найскладніше було з книгами. Вирішили зберегти книги, які накопичили за участь в акціях, конкурсах та грантах. Усі, звісно, забрати не вдалося, але один-два примірники маємо в схронах. На жаль, підручники зберегти не змогли. росіяни є росіяни: спалили або спаскудили майже всі.

«Рятувальна операція» майже дійшла до фіналу, коли дії вчителів помітили прибічники режиму. Місцевий молодик викликав військових, мовляв, обкрадають та виносять цінності.

- До школи заїхали ДНРівці. Людина зі зброєю вже не була дивиною. Та коли на тебе націлюють автомат і клацають курком, це наводить жах. На нас навели автомати і почали говорити, що ми мародери. Мені, директорці школи, доводилося виправдовуватися за те, що забирали своє, що це особисте надбання. Та нас не слухали. Ненависть окупантів мене вразила. Ми стояли в оточенні озброєних військових, вдягнені по-літньому в самі майки та шорти, і мали щось пояснювати.

Вчителів та директорку відпустили, а наступного дня пані Людмилі призначили зустріч із «вищим керівництвом району» під наглядом військових.

- Мене запросили на зустріч з паном Зубаревим - новопризначеним головою. Все почалося з «пряників»: мені пропонували багато грошей, але ж за зраду. Я повинна була очолити школу, виступити в російських ЗМІ й розповісти, що наша школа найкраща, але уряд України не підтримував нас і не робить нічого для освіти. Їм було потрібне моє ім’я. Коли я не погодилася, почався «кнут»: сказали, що я дестабілізую ситуацію і «вас будуть судити за законами російської федерації. Я відповіла, що я не маю ніякого відношення до російської держави і мене не мають права судити.

То була довга розмова із залякуваннями й недолугими звинуваченнями й, як наслідок Людмилі Куркуріній заявили: «Віддайте ключі, ви не маєте права навіть на 10 метрів підходити до школи».

- Сльози душили, у грудях клубок… 29 червня 2022 року я була в рідній школі востаннє.

Та школа — це не лише стіни. Директорка легко не здалася і все одно продовжила збирати «таємні педради», зустрічатися з учнями й батьками та працювати онлайн із вірою, що все скоро закінчиться.

- Ми готувалися до дистанційного навчання. Створили свої чати в телеграм, спілкувалися тільки вчителі. Кожен вчитель вів свій блог. Ми вчили дітей та допомагали ЗСУ: я оголосила збір коштів на автівку для нашого захисника. Цей пост був одну годину, а потім я його видаляла задля безпеки. Ми так працювали до жовтня. А потім до мене прийшли зі скриншотом збору…

Пережила три обшуки та допити

Така стійкість директорки школи не могла залишитися непоміченою окупантами. Почалися обшуки, допити, погрози. Навіть під час допитів вона знаходила в собі сили відстоювати свою позицію.

Пізно ввечері у двері гучно постукали. Зграя озброєних вояк у масках увірвалася в будинок Людмили. Прийшло усвідомлення початку неминучого.

«Всі гаджети, які є в будинку, несіть сюди», – голосив окупант.

- Я зрозуміла, що до мого телефону їх ніяк не можна підпускати, там усе життя — там чат з учителями в телеграмі, де обговорюється робота школи, організовуються збори коштів для наших випускників, які захищають країну в лавах ЗСУ або волонтерять. Усе це за секунду промайнуло в голові, але очевидним було те, що мушу його сховати. Робити щось кардинальне не мала часу, тому сховала телефон на собі, а винесла старий мобільний. Військові зібрали всі телефони, гаджети чоловіка, онука, зятя, доньки.

Перевірка була повільна й довга, бо те, що потрібно, не могли знайти. Родина сиділа на кухні в панічному стані, відповідала на питання та виправдовувалася за те чи інше “звинувачення”.

- Як я почувалася тоді? Складно описати. Розпач, що не можу знайти вихід. Провина перед родиною, що наражаю їх на небезпеку. Жах, що можуть почати обшук і знайдуть мій телефон, а там загроза для вчителів, учнів і їхніх батьків, котрі мені довіряли.

Втратила свідомість, серце дало збій.

- Мені стало погано і моя донька вивела мене на вулицю, а інша викликала медсестру. У цій метушні мали шанс виправити ситуацію з телефоном. Рідні за лічені хвилини ввімкнули мій телефон та встигли вийти з акаунтів і видалити все, що здавалося небезпечним. Потім сказали, що «мама забула, поділа телефон, тепер він знайшовся». «Гості» отримали жаданий телефон, тільки тоді згодилися, розуміючи, що найцікавіше попереду. Забрали телефон, призначили зустріч, «коли стан здоров’я нормалізується».

Це була перша зустріч з ФСБ. Усе тільки починалося…

Чутки про обшук очільниці школи пішли селом. А вчителям почали пропонувати виходити працювати в школу під російським прапором.

- Я тоді зібрала вчителів у себе в альтанці і сказала їм, що якщо хтось боїться, не витримає, то ідіть працюйте не дивіться на мене, в кожного свій шлях. Але ніхто не пішов на співпрацю з окупантами.

У листопаді відбувся другий допит. Знову «гості», а з ними маски, зброя, зневага, моральні тортури. Четверо оточили будинок з усіх боків, ще четверо – у будинку.

Обшук був ретельний – заглядали в кожну шухляду, шафу та комору, перевертали ліжка та меблі, навіть рилися в білизні. Почався допит, який тривав понад 5 годин.

- Слідчий ФСБ запитав, чи є в нас зброя, націоналістична література чи символіка. А я сиділа на ляді внутрішньобудинкового підвалу, де якраз усе це й було, та всіляко імітувала, що не розумію, про що мова. А потім принесли мені папірець на якому було написано, що мене буде засуджено або депортація.

“Розмова не закінчена. Чекайте, ми ще прийдемо”, – на цій фразі ФСБшник пішов.

- Тоді я чітко зрозуміла, що лише обшуками й допитами це не закінчиться. Душа плакала довго й гірко. Але зовні намагалася цього не показувати, щоби бути сильною для найрідніших.

На директорку чекало видворення або ув’язнення

Згодом знову допит, перевірка, обшук. Цього разу обшукували подвір’я, гараж та господарські будівлі. Слідчий ФСБ після кількагодинної розмови запропонував два шляхи – або видворення на територію України, або суд за законами Росії та ув’язнення в Лефортово на 10-15 років, як диверсантки, яка дестабілізує ситуацію в «новому регіоні».

- Ось воно! У голові стукало “диверсія”, “дестабілізація”, “ув’язнення”, “депортація”. Тобто я для них небезпечна, бо маю свою думку, бо вільна й не можу по-іншому, бо віддана Україні, бо хочу жити з усмішкою на обличчі, бо не розумію і не приймаю зради. Звісно, що обрала видворення.

Місяць пані Людмила жахалася кожного стуку у двері, кожної машини, що проїжджає, місяць стояла сумка з речами, яку зібрала «для подорожі». І ось знову на порозі слідчий ФСБ із розпорядженням про видворення.

- Читаю: «За деятельность, направленную на дискредитацию власти Российской Федерации и военно-гражданской администрации, препятствование работе органов социального обеспечения, дестабилизацию социально-политической обстановки в регионе… выдворить за пределы области».

Таким формулюванням описувалася передусім організація роботи української школи на окупованій території.

- Для нової влади це найстрашніше, цього вони дико бояться. Тоді з’явилася легка усмішка на обличчі. Тут хочу звернутися до всіх вчителів-колаборантів. Бачите – є різниця, якою мовою викладати математику чи хімію. Бо українська для окупантів небезпечна.

«Мене везли як злочинницю, подумки прощалася з усіма»

12 грудня 2022 року, приблизно восьма ранку. У двір заїхав військовий УАЗ. Рідним Людмила заборонила виходити з будинку, щоб не бачити їхні сльози. Було якесь страшне відчуття, що вони бачаться востаннє.

- Я була готова: зібрала невеличку сумку (ручної поклажі), в яку помістилися спідня білизна, спортивний костюм і документи. УАЗ повний військових, я ледве втиснулася. Їхали мовчки — така собі мертва тиша — чулося тільки брязкання залізної зброї та до нудоти гидкий запах військових. Потім мене привели в кімнату-катівню…

У Мелітополі окупанти облаштували катівню, яка розміщувалася під будівлею мерії.

- Це кімната з запахом крові та липкою підлогою. Не готова розповісти більше. Потрібен час. Знаю, що й досі пропадають люди на окупованих територіях, їх викрадають. Моя ситуація не найгірша, але вона є… — зауважує співрозмовниця.

Дві години питань-відповідей, потім прийшов поважний ФСБ-шник для виконання покарання. Уже на сучасному джипі в оточенні слідчих ФСБ рушили до місця видворення.

- Востаннє цією трасою я їхала 25 лютого додому й раділа, що будемо всі разом. А тепер мене везли як злочинницю і я подумки прощалася з усіма.

Дорогою моторошне мовчання перервав той самий ФСБ-шник. Почав розмову зневажливо, різко: «Ну й чого ти добилася? Чого хотіла? Працювала б, як усі. Ми ж нічого поганого не хочемо. Ти ж знаєш, як націоналісти знущаються з дітей».

На чергове питання ФСБ-шника не витримала:

- Хлопці, ну ви ж молоді, наче розумні. Ще розкажіть мені, що ми – українці – з’їдаємо немовлят. Напевне, ви сприймаєте мене не за ту. І трохи описала свою думку й бачення ситуації, яка склалася. ФСБ-шник якось змінив риторику, принаймні перейшов на «Ви». Почали розмову про історію, політику. Якось за розмовами дійшли до того, що ФСБ-шник запропонував мені повернутися, вивісити російський прапор, вийти на роботу й тоді начебто він може закрити мою справу.

Дивлячись йому в очі, Людмила відповіла: “Ні. Я не можу піти проти своєї волі й погодитися на такі умови. Навіть якщо підніму той прапор над будинком, плюватиму на нього за кожної можливості. І найголовніше – я не уявляю, як можна зайти в клас до учнів і навчати того, що не вкладається в моїй голові”.

Далі їхали мовчки, кожен думав про своє. Освітянка тоді навіть не уявляла, як ті розмови й висловлювання допоможуть пізніше уникнути найжахливішого.

- Ми зупинилися у Василівці, де мене сфотографували, зняли відбитки пальців. Змусили написати заяву, що відмовляюся від громадянства росії (хоча не розумію нащо, бо ж ніколи не була пов’язана із цією країною). Десь на узбіччі траси, на фоні прапора держави-терориста, мені зачитали звинувачення і вирок (все знімалося на камеру) і повезли на останній блокпост перед сірою зоною.

Досі Людмила чує слова ФСБ-шника, які він промовив якомусь своєму колезі: “Не стріляй. Нехай вона дійде”.

- Мені здавалося, що я бігла тією дорогою, а насправді ледь йшла. Ноги були ватяні, весь час чекала пострілу в спину.

«Побачила сонячно-блакитний прапор і розридалася»

- Я йшла знайомою до болю дорогою Василівка-Запоріжжя. Йшла й розглядала асфальт, побитий снарядами, понівечений танками та ворожою технікою, як душі тисяч українців та українок. Як і моя душа! На узбіччі дороги немислима кількість мін, які в чотири ряди лежали й загрозливо дивилися на мене. Скільки болю і жаху вони ще принесуть. Сьогодні вже можу ідентифікувати їх, бо пройшла курси з мінної безпеки. То були протитанкові.

Позаду загуркотіла машина – старенькі «Жигулі». Літній чоловік за кермом відчинив вікно і крикнув: «Плигай на ходу, бо зупинятися не можна». Застрибнула й поїхали. Мовчки. Смерть дивиться на тебе з-за кожного дерева, куща, будівлі. З’їхали на ґрунтову дорогу та застрягли в багнюці.

- Вийшла, подякувала та знову пішла, бо не полишала думка про свою родину, яка, очевидно, з розуму сходить від хвилювання за мене. Треба йти якомога швидше, аби мати змогу вийти на зв’язок з рідними і заспокоїти. Пройшла до початку черги автівок, які також застрягли в калюжах тієї ґрунтової дороги. Підійшла до хлопців-рятувальників ДСНС, розказала, що мене депортували. Один відповів: «Слава Богу! Жива! Про вас знають, нас попередили. Ми чекали, але, якщо чесно, не сильно вірили, що вам вдасться дістатися до нас живою».

Потім приїхали до блокпоста. Побачила сонячно-блакитний прапор і розридалася, сльози лилися потоком. Далі їхала маршруткою до Запоріжжя, увесь час, що їхала в маршрутці, уже нашою вільною територією України, постійно плакала, серце калатало, аж відбивало в скронях.

- З’явився мобільний зв’язок. Подзвонила, почула рідні голоси. Єдине, що змогла промовити: “Я жива!”

ОСВІТА ДОПОМОГЛА ПОВЕРНУТИСЯ ДО ЖИТТЯ

Перші дні після депортації Людмила нікого не хотіла бачити й говорити, впадала в депресію. Допомогли колеги.

- Мені запропонували безкоштовне навчання – це було тримісячні курси терапії. А потім прийшла до голови нашої Якимівської громади, сільрада базувалася в Запоріжжі й Олександр Євгенійович сказав: «Долучайся до громадської діяльності». Доручив мені перший проєкт: це був грант на спальники, шапочки, грілочки для дітей, які опинилися в складній ситуації в прифронтових містах. Почала працювати.

Людмила Куркуліна після пережитого знайшла мотивацію до життя.

- У мене є прагнення повернутися додому до рідних, до тих людей, дітей, школи, людей, які знаходяться під великим тиском пропаганди. У нашій Якимівській громаді із 12 шкіл, колективи 6 шкіл пішли на співпрацю. Я не хочу повертатися в Радянський Союз. Я не бачу в цьому ні позитиву, ні ідейних цінностей.

Людмилі довелося пережити жахливі випробовування. Але сьогодні, сама собі зізнається, що її вчинок врятував її та людей громади, які лишилися на окупованій території.

- Наша школа не працює на окупованій території, а відтак і там немає центру російської пропаганди, у селі тиша, а діти не ходять з російськими прапорами і не беруть участь в заходах окупантів. Школа грає велику роль у громаді, я цим дуже пишаюся, ми допомогли людям почуватися вільно на окупованій території.

Після депортації пані Людмила з головою занурилася в освітянський світ. При Якимівській громаді, яка релокована в Запоріжжя, створили Центр відновлення ментального здоров’я спочатку для жителів, які виїхали з деокупованої території громади, а зрештою для жителів міста і всіх охочих поліпшили психологічний стан. Створили локацію Хібукі-терапії, пані Людмила займається з людьми як сертифікована терапевтка. У Центрі започаткували хенд-мейд, зокрема бісероплетінням, музико-терапію та арт-терапію. Реалізували усе грантовим коштом ПРООН.

- Наш Центр користується особливою популярність серед дітей та дорослих. Я бачу, що найбільше люди зараз потребують соціалізації, спілкування та відчувати, що вони не покинуті.

Найвищою нагородою для директорки школи та вчительки є успіхи її учнів. Коли директорка школи зустрічає в українських містах своїх учнів-випускників, вкотре переконується, що шкільне виховання організувала правильно.

- Виписую атестати учням, які вступають в українські або закордонні вищі навчальні заклади, працюють в Україні, захищають країну. Якось побачила високого кремезного хлопчину у військовій формі, це був мій випускник Володимир, у школі він був незібраний, а зараз служить в «Азові». На його словах: «А хто буде захищати, як не ми» розчулилася: розумію, що ми правильно виховували наших учнів. Ось вони — плоди шкільної спільноти. Думаю, що моя заслуга в цьому теж є.

2024 року Людмила Куркуріна увійшла до ТОП-100 сильних жінок України від Української Правди. На сьогодні входить в десятку жінок української освіти. Вона – спікерка на Всеукраїнських освітянських заходах, де розповідає свою історію спротиву, яка є частиною російсько-української війни.

Людмила активно займається громадською та освітньою діяльністю. Відволікає себе від поганих думок зайнятістю та думками про майбутнє.

- На окупованій території лишилося 180 учнів, які чекають звільнення. Тож мені треба діяти, накопичувати багаж знань, з яким ми прийдемо на наші деокуповані території. Ми не маємо права прийти з порожніми руками. Я повернуся в рідну школу після визволення і зможу відновити все ще краще, аніж було.

Дніпровські