ЕКСКЛЮЗИВ Оперують разом вже чверть століття: історія династії торакальних хірургів Гліба та Дмитра Шкарупи з Дніпра

06 жовтня 2026 р. 10:03

06 жовтня 2026 р. 10:03

У Дніпровській міській лікарні №4 з 1990 року працює торакальне відділення, яким з моменту відкриття керують представники однієї родини. Спочатку батько, Гліб Борисович Шкарупа, заслужений лікар України. Тепер — син, Дмитро Глібович – хірург-онколог вищої категорії, який прийняв естафету в 2022 році.

Це історія не просто про те, що професія лікаря передається дітям. Це історія про те, як за три десятиліття змінилася сама торакальна хірургія. Раніше, щоб дістатися до серця чи легень, доводилося розкривати грудну клітку повністю. Тепер такі операції проводяться значно рідше. Сьогодні це відділення, де технології працюють на межі можливого: томограф бачить те, що приховане від ока, камера проходить бронхами й стравоходом, а тонка голка бере зразок тканини точно з потрібної ділянки. Професійність лікарів та новітні технології дозволяють за короткий час встановити діагноз і зменшити час перебування пацієнта в стаціонарі.

А ще це історія про двох людей, чия взаємна довіра й віра одне в одного щодня дають пацієнтам ще один, додатковий шанс на життя.

Випадковості, які стають долею

Гліб Борисович не любить зводити вибір професії до одного вирішального моменту. За його словами, в медицину його привела низка випадкових подій, жодна з яких сама по собі не виглядала доленосною.

Спочатку була Одеса і мрія про військове морське училище — поїздка туди з друзями, яка так і не завершилася вступом. Потім Донецьк, вечірнє відділення інженерного інституту, і швидке відрахування через банальну відсутність місцевої прописки. Залишившись без гуртожитку, юнак певний час тулився у друзів, які навчалися в медичному інституті.

«Я слухав їхні розмови про медицину і з часом зрозумів, що мені це цікаво», — згадує він.

Та остаточний поштовх дала не розмова, а випадок на вулиці: зима, ожеледь, чоловік з інвалідністю послизнувся поруч, і Гліб встиг його підхопити. Той розчулився настільки, що почав цілувати йому руки.

«То були важкі післявоєнні часи. На вулицях часто можна було побачити людей без кінцівок, на милицях, які пройшли Другу світову війну. Напевно, тоді я остаточно вирішив, що хочу допомагати людям», — підсумовує Гліб Борисович.

До хірургії була ще педіатрія.

«Через деякий час навчання я зрозумів, що цей напрям — надто важкий для мене психологічно. Часто наші заняття проходили в лікарнях, ми вивчали історії хвороби дітей, які перебували на лікуванні. Нам доводилося стикатися з найрізноманітнішими ситуаціями. Я зрозумів, що не зможу пережити у своїй роботі втрату дитини, тому почав замислюватися про переведення.

Тоді мені пощастило. Декана нашого факультету перевели до медичного інституту в Запоріжжі, і я звернувся до нього за допомогою. Завдяки його підтримці мені вдалося перевестися до Дніпропетровського медичного інституту на відділення хірургії», – розповів він.

Син, який виріс у перев’язочній

У сина, Дмитра Глібовича, шлях до тієї ж спеціальності виглядав майже дзеркальним, тільки без випадковостей.

«Я з дитинства чув розмови про пацієнтів — і мама, і тато – лікарі, — розповідає Дмитро. — Плюс батько брав мене з собою на роботу у вихідні, іноді на чергування. Я ходив з ним на обходи у відділенні, бачив процеси в перев’язочній. Якось із дитинства прищепилася ця любов до медицини».

Якби не батьки-лікарі, зізнається він, можливо, обрав би юриспруденцію. Але медицина все-таки перемогла! Щодо спеціалізації, то вибір також був не простим. З третього курсу Дмитро ходив на чергування до лікарні швидкої допомоги, вчився оперувати й шити. Під час інтернатури розглядав кілька напрямків — думав про оториноларингологію, судинну хірургію, навіть про травматологію.

«Останнє відділення, куди я прийшов на інтернатуру, — торакальне. І коли туди потрапив, зрозумів: це моє. Привабило те, що це високоточна робота, — каже він. — Високий ризик кровотечі, інтраопераційних ускладнень, і від того ще більше відчуття сенсу, власної цінності та розвитку», — каже він.

Окремо він виділяє естетичний бік професії: «Ми працюємо всередині грудної клітки, і зовні на людині це ніяк не відображається. Є втручання, які залишають косметичний дефект, а після наших, як правило, — ні. Потім бачиш пацієнта абсолютно здоровою людиною».

У березні 2002 року Дмитро офіційно почав працювати у КНП «Міська клінічна лікарня №4» Дніпровської міської ради, де вже багато років завідував відділенням його батько.

Вчитися в батька, оперувати з батьком

Працювати під керівництвом рідного батька — досвід, який у більшості сімей викликав би напругу. У Шкарупів — навпаки.

«Це скоріше допомагало, — каже Дмитро. — Природно, що батько мене всього навчив: як спілкуватися з пацієнтами, як працювати в операційній. Інші лікарі теж, звісно, навчали. Але більше всього я навчився саме у батька».

Вони й досі оперують разом — так само, як і на початку його кар’єри. А коли трапляється складний нічний виклик, Дмитро телефонує батькові ще до того, як виїхати.

«Їду вже з двома думками — своєю і більш досвідченої людини», — пояснює він.

Батько, своєю чергою, свідомо передав синові те, чим сам зараз практично не займається — ендоскопічну хірургію.

«Я майже не оперую ендоскопічно, у мене вистачає відкритих операцій на грудній клітці, — пояснює Гліб Борисович. — А він поступово освоював і вдосконалював саме ендоскопічні методики».

Різниця між цими підходами — не просто технічна деталь, а майже символ зміни поколінь у медицині. Там, де колись робили торакотомію — повний розтин грудної клітки, сьогодні часто достатньо двох-трьох сантиметрових проколів, щоб дістати гематому, зупинити кровотечу чи видалити уламок.

«Там, де справді складно й небезпечно, ми йдемо на відкриту торакотомію. А там, де можливо, — видаляємо ендоскопічно, без розтину», — розповідає Гліб Борисович.

Гранди медицини й сучасні технології

Обидва покоління вчилися наполегливо — тільки умови й можливості навчання були геть різними.

Гліб Борисович застав епоху розквіту радянської медичної науки: нескінченні конференції, з’їзди лікарів, обмін досвідом. Йому пощастило навчатися в Інституті вдосконалення лікарів у легендарних постатей — Миколи Амосова та Ольги Авилової.

Дмитро вчився вже у відкритому світі: курс у Відні в операційній професора Мюллера, стажування в Білорусі, навчання в Києві, Німеччині, неодноразові поїздки до Іспанії — зокрема до одного з визнаних світових лідерів ендоскопічної хірургії Дієго Гонсалеса Ріваса (торакальний хірург у Меморіальній лікарні Публіо Кордон у Мадриді – ред.), який і сам приїжджав з майстер-класами в Україну.

«У будь-якому разі все це почалося від батька», — наголошує Дмитро.

Тепер уже він сам визнає: зараз і йому, і колегам значно легше знаходити нову інформацію — завдяки вільному володінню англійською та доступу до світових баз даних. Батько з цього приводу не відчуває жодної ревності.

«Діма на ти з інтернетом, із сучасними методами лікування й діагностики у світовому масштабі. Йому простіше, швидше. Дай Боже, щоб усі діти росли й переростали і маму, і тата», — каже Гліб Борисович.

А на пряме запитання, чи пишається сином, відповідає з характерною для нього стриманістю: вголос цього ніколи не каже. «Друзі питають: чому ти йому не скажеш? Я відповідаю: коли він зробить те, чого ніхто не може, — тоді так». Але тут-таки зізнається: серед колег завжди хвалить сина й визнає, що той давно переріс його технічно й інтелектуально.

Коли медицина змінювалася разом із країною

За плечима Гліба Борисовича — ціла епоха становлення торакальної хірургії в Україні, яку сьогодні важко уявити. У 1990 році тодішній керівник міської охорони здоров’я Володимир Ширінкін особисто попросив його долучитися до створення відділення ще до завершення будівництва — щоб правильно спланувати розташування перев’язочної й палат інтенсивної терапії.

Колись ножові поранення й виробничі травми були буденністю.

«Нагноєнь, абсцесів, гангрен та професійних хвороб легень було дуже багато», — констатує лікар.

З 2014 року, коли почалася війна росії проти України, роботи у рази додалось: поранених почали звозити напряму з фронту. Машини долітали за лічені хвилини, навіть працівники поліції не зупиняли такі виклики.

«За 15 хвилин доїжджав звідси до обласної лікарні, — згадує Гліб Борисович. — По рації повідомляли: борт прийнятий. І одразу залучали травматологів, торакальних хірургів, кардіохірургів».

Війна змінила характер поранень

Повномасштабне вторгнення 2022 року поставило перед відділенням нові виклики. А останні два роки війна дронів змінила саму природу поранень.

«Зараз мало кульових поранень, — пояснює Гліб Борисович. — В основному це осколкові поранення через влучання різних типів БпЛА. Вони стали глибшими й важчими — через потужніші боєприпаси й ширшу площу ураження. Нерідко уламки залягають упритул до серця чи магістральних судин, і хірургам доводиться працювати пліч-о-пліч із кардіологами, щоб визначити, зачепило серце чи лише навколосерцеву сумку», – резюмує Гліб Борисович.

Син підтверджує ці спостереження цифрами. До повномасштабного вторгнення відділення випускало близько 700–800 пацієнтів на рік. Зараз ця цифра збільшилась майже до 2000.

«Крім цивільного населення, ми оперуємо поранених, плюс військових з онкологічними захворюваннями, пухлинами грудної клітки, раком легень. Тому навантаження збільшилося», — пояснює Дмитро.

Родина, де медицина — спільна мова

За родинним столом Шкарупи часто обговорюють складні клінічні випадки — традиція, яка, здається, передається у спадок разом із професією.

Дружина Дмитра, Ольга, теж лікарка — раніше працювала онкологинею, зараз веде загальну практику. На відміну від типової історії знайомства медиків під час навчання, це подружжя зустрілося вже працюючи разом.

«Людині, не пов’язаній з медициною, важче зрозуміти деякі суто медичні питання, коли хочеш щось обговорити», — пояснює Дмитро, чому медичне середовище так часто формує подібні пари.

У Дмитра та Ольги росте донька Ярослава, їй 11 років. Вона вже бувала і в операційній, і в перев’язочній, супроводжувала діда на маніпуляціях — і каже, що теж хоче стати лікаркою. Сам батько ставиться до цього обережно.

«Хірургом я б точно не хотів, щоб вона була, — зізнається Дмитро. — Для дівчини це складно і фізично, і психологічно, особливо, якщо є сім’я, діти. Некрасиво, звісно, говорити, що жінка не може. Може. Я б для своєї дочки цього не хотів, проте і суперечити не стану. Її вибір професії – її життя».

«Нехай дитина сама вирішує», – додає Гліб Борисович. На вперту відповідь онуки, що вона все одно буде лікарем, попри батьківські застереження, лише усміхається.

«Для мене головне — це наполеглива, постійна, важка праця, а не генетика, — переконаний Гліб Борисович. — Якщо працюєш з ранку до вечора, тоді й досягаєш високого результату».

Попри весь професіоналізм і десятиліття досвіду, є речі, до яких звикнути неможливо. Для Гліба Борисовича це — моменти, коли пацієнт помирає попри всі зусилля.

«Дуже важко, і тут не допомагає жоден досвід, — зізнається він. — Я найчастіше просто замикаюся в собі на кілька днів. При тому, що в житті я дуже товариська людина, після втрати пацієнта завжди впадаю в депресивний стан».

На щастя, каже лікар, смерть на операційному столі — рідкісне явище для їхнього відділення.

У складні моменти Гліб Борисович звертається до віри — у нього є ікона, до якої він подумки звертається перед важкими операціями, іноді заходить до церкви поставити свічку.

Відпочинок як частина професії

Обидва лікарі одностайні: без можливості зупинитися й подумати неможливо рухатися вперед.

«Коли ти весь час у цій рутині, немає часу подумати, зупинитися, осмислити все це, щоб іти до чогось нового, — каже Дмитро. — Потрібно мати час і можливість трохи зупинитися й подумати, як рухатися далі».

Попри тривалість війни та надзвичайне навантаження, за його словами, робота відділення стала значно організованішою, ніж на початку повномасштабного вторгнення: чіткі обов’язки, відпрацьовані методичні рекомендації, злагоджений механізм взаємодії з іншими службами потужного багатопрофільного медзакладу.

«Відділення не може існувати окремо — все відбувається в межах лікарні, — підсумовує Дмитро. — У КНП «Міська клінічна лікарня №4» Дніпровської міської рад все працює як єдиний злагоджений механізм», – відзначає завідуючий.

Більше ніж професія

Сьогодні Гліб Борисович і Дмитро Глібович Шкарупи продовжують приходити в одну операційну — тепер уже як рівні колеги, а не вчитель і учень. Батько передав синові найцінніше, що мав: не лише навички, а й спосіб мислення — не піддаватися сумнівам, коли здається, що вихід не знайти, і не втрачати людяності там, де щодня доводиться боротися за чиєсь життя.

За 36 років з дня відкриття торакального відділення змінилося майже все — методи лікування, характер поранень, сама війна, яка стоїть за вікнами операційної. Незмінним залишилося одне: двоє людей, пов’язаних кров’ю і професією, які щодня довіряють одне одному найважливіше рішення. І поки є ця довіра, у відділенні, яке Гліб Борисович створював з нуля, а Дмитро Глібович веде далі, у пацієнтів завжди є шанс на життя.

Авторка: Тетяна Талаш

Фото: Володимир Федорищев.

Дніпровські