ЕКСКЛЮЗИВ Пліч-о-пліч в одній операційній: історія династії травматологів Моргунів із Дніпра

06 жовтня 2026 р. 12:05

06 жовтня 2026 р. 12:05

У родині Миколи Івановича Моргуна лікарів ніколи не було. Та саме він став засновником династії, яка сьогодні налічує вже два покоління лікарів-травматологів КНП «Міська клінічна лікарня №4» Дніпровської міської ради. Понад 20 років був головним міським травматологом, а зараз, на схилі багаторічної кар’єри, продовжує оперувати — пліч-о-пліч із власним сином, Юрієм Миколайовичем, який очолює відділення.

Випадковий шлях у медицину

Батько Миколи Івановича пройшов Другу світову війну льотчиком-штурмовиком, демобілізувався у 1946 році, згодом викладав військову підготовку в школі, а коли цей предмет скасували — знайшов себе у сільському господарстві. Жодного медика в родині не було.

Сам Микола Іванович змолоду про лікарську професію не думав. Добре давалися точні науки: фізика, математика, алгебра. Та, видно, від долі не втечеш, бо вступив він саме до медичного училища у містечку на Сумщині, де тоді жила родина.

Після училища була служба в армії медбратом у військовому шпиталі, куди звозили поранених. Демобілізувавшись, Микола Іванович працював фельдшером у сільській місцевості й паралельно вступив до Дніпропетровського медичного інституту, який закінчив без жодної четвірки.

Вибір спеціалізації визначив випадок і наполегливість викладача. На четвертому курсі травматологію читав Серафим Федорович Васильєв — видатний український ортопед-травматолог, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України. Спочатку Микола Іванович думав про терапію чи гінекологію, та викладач відмовив.

«Я говорив, що хочу бути терапевтом чи гінекологом. А він наполіг, що травматологія — це моя справа», — згадує лікар.

Так Микола Іванович обрав травматологію, а ще три з половиною роки додатково навчався рентгенології.

Роки без вихідних

Навчання в інституті чоловік поєднував із безперервною роботою на різних посадах. Розпорядок дня був виснажливим: заняття — гурток — робота, де нерідко й ночував, — знову заняття, і лише потім додому. Причина була цілком життєва: у молодої родини вже народилася донька Марина, яка потребувала і догляду, і фінансового забезпечення, а батьки допомогти не могли — доводилося виживати самостійно.

З майбутньою дружиною Наталією Микола Іванович познайомився ще у першому класі.

«Вона списувала у мене математику, фізику, алгебру. А я хотів підглянути, як вона пише диктанти, твори, так Наталя завжди закривала зошити», — усміхаючись, згадує лікар.

Шляхи розійшлися лише на час вступу до вишів: він пішов до медичного інституту, вона — до педагогічного. Згодом працювала вчителькою, завучем, а потім і директоркою школи у Дніпрі. А сам Микола Іванович з 1983 по 2020 рік очолював травматологічне відділення міської лікарні №2 Дніпра та 20 років обіймав посаду головного позаштатного міського травматолога департаменту охорони здоров’я Дніпровської міської ради.

Народження сина в день чергування

Син Юрій народився 1 жовтня 1982 року. У той момент Микола Іванович був клінічним ординатором Дніпропетровського медичного інституту за спеціальністю травматологія і саме чергував, коли рано-вранці зателефонувала донька Марина — повідомила, що маму забрали до пологового будинку. Увечері того ж дня народився Юрко.

Коли син підростав, він цікавився медициною — часто приходив до батька на роботу, у другу міську лікарню, спостерігав за пацієнтами й перев’язками.

«Я завжди мріяв, щоб Юра обрав медицину, — зізнається Микола Іванович. — І мріяв про той час, коли буде мені асистувати. А потім, що вже він робитиме операцію, а я буду асистувати йому».

Ця мрія здійснилася: сьогодні батько із сином часто оперують разом.

Буває, що іноді робота займає місце і за родинним столом.

«Якщо цікаві операції, ми з Юрієм обговорюємо. Але тоді Наталія Михайлівна робить нам зауваження. Говорить: я ж не влаштовую вам тут педраду», –  усміхається голова сімейства.

Микола Іванович зазначає: складні випадки в травматології бувають різні — і пов’язані безпосередньо з тяжкими травмами, і ускладнені супутньою соматичною патологією. Особливо часто це трапляється в пацієнтів похилого віку, коли перелом провокує загострення наявних хронічних хвороб.

Вибір з дитинства

На відміну від батька, для якого шлях у медицину став випадковим збігом обставин, для Юрія Миколайовича Моргуна питання «ким бути» просто не існувало.

«Я завжди знав – тільки лікарем», — розповідає він.

Про спеціалізацію теж довго не думав — травматологію обрав за прикладом батька. Ще дитиною бував у відділенні, бачив, як лікують людей. А коли почав навчання, уже впевнено йшов до цієї мети. Як і батько, Юрій Миколайович закінчив Дніпропетровську медичну академію (нині — університет).

Шлях знизу: від медбрата до завідувача

Кар’єру в медицині Юрій Миколайович будував так само, як і батько — проходячи всі щаблі власноруч. З третього курсу він працював медичним братом у травматологічному відділенні однієї з лікарень Дніпра, за напрямом хірургії кисті, поєднуючи нічні чергування з денними заняттями в інституті. Потім лікарем-інтерном хірургічного відділення у лікарні швидкої допомоги.

Далі 12 років в обласному протитуберкульозному диспансері фтизіоортопедом (вузькоспеціалізований лікар, який займається діагностикою, лікуванням та профілактикою туберкульозу кісток, суглобів та хребта – ред.) та паралельно підробляв в травмпунктах і стаціонарах міста. А в 2021 році очолив травматологічне відділення 4-ї міської лікарні, де зараз і працює.

Батько для нього – взірець у професії та опора в операційних.

Як приклад, заввідділення згадує нещодавній випадок: пацієнтка з відкритим переломом гомілки, коли кістки прорвали шкіру через зовнішню рану. Перелом довго не вдавалося вправити самостійно — зрештою батько й син разом пішли в операційну і впоралися вдвох.

«Це не є щось дике чи щось нове, це нормальна практика: коли тобі потрібна допомога — ти її отримуєш», — пояснює Юрій Миколайович.

Навантаження зросло втричі

До повномасштабного вторгнення відділення щомісяця лікувало приблизно 40–60 пацієнтів. Зараз це число зросло до 120–180 людей на місяць — щонайменше втричі. Початок війни колектив пережив дуже важко: частина працівників не витримала навантаження, дехто виїхав за кордон, у двох лікарів стався інфаркт.

Змінився й характер самих травм. На початку вторгнення переважали вибухові травми від мін і снарядів, під час контрнаступу додалися протипіхотні міни. Тепер основна причина важких поранень – дрони.

Та найбільша проблема сьогодні — не самі поранення, а їхні наслідки, що накопичилися за роки війни. Пацієнти з металоконструкціями, уламками, дефектами, після протезування потребують уже не просто травматологічної, а ортопедичної допомоги — постійної корекції та реабілітації.

«Навіть якщо війна закінчиться сьогодні, ще нашим дітям вистачить роботи, щоб працювати з тими, хто вже є», — наголошує Юрій Миколайович.

Донька сказала, що у медицину не піде

У Юрія Миколайовича є донька Діана, їй 24 роки. З перших днів великої війни вона разом із мамою виїхала з України, зараз навчається у Великобританії. На відміну від батька, Діана одразу сказала, що в медицину не піде, — обрала хімію. Втім, зв’язок між професіями все-таки є: її навчання та робота пов’язані зі створенням антибіотиків та протиракових препаратів.

Дружина Юрія – Ольга, теж лікарка — працювала завідувачкою відділення КТ та МРТ. Подружжя познайомилося ще на першому курсі медінституту, в лекційній аудиторії на парі з філософії.

До війни, коли родина ще працювала разом, траплялися ситуації, коли пацієнти зверталися до батька, обстеження проводила дружина, а лікував — він сам. І всі три висновки виходили під одним прізвищем — «Моргун».

За 44 роки, відколи Юрій Миколайович з’явився на світ у день батькового чергування, змінилося дуже багато: характер травм, методи лікування, саме життя країни та міста, яке тепер вимірюється днями повномасштабної війни. Та одне залишилося незмінним: відданість лікарів своїй професії. Колись батько мріяв, що син стане йому асистентом, а нині вони підставляють плече одне одному в операційній, де щодня доводиться боротися за чиєсь життя.

Текст: Тетяна Талаш

Фото: Володимир Федорищев.

Дніпровські