ЕКСКЛЮЗИВ Не жіночі й не чоловічі: як жінки з Дніпра опановують нетипові професії

17 жовтня 2026 р. 10:08

17 жовтня 2026 р. 10:08

Ще донедавна робота за кермом важкої техніки, на виробництві, у рятувальних службах чи в інкасації переважно асоціювалася з чоловіками. Сьогодні дедалі більше жінок обирають ці професії, опановують технічні спеціальності та беруть на себе завдання, які потребують фізичної витривалості, стресостійкості й високої відповідальності. Повномасштабна війна посилила цю тенденцію: підприємства й служби шукають працівників, а жінки отримують можливість спробувати себе в нових сферах.

Водночас зміни пов’язані не лише з кадровою потребою. Для багатьох жінок це свідомий професійний вибір, бажання розвиватися, здобувати нові навички та руйнувати стереотипи про те, яка робота їм підходить. Про це розповідає “Наше місто”.

Жінки за кермом дронів і роботів: історія рятувальниці ДСНС із Дніпра

Інна Сафронова понад сім років працює в Державній службі України з надзвичайних ситуацій, а останні три роки розвиває напрямок безпілотних систем і робототехніки. Вона керує дронами, працює з наземним роботом-пожежником і виїжджає на місця російських ударів. За її словами, техніка допомагає рятувати людей і водночас зменшує ризики для особового складу. Попри небезпеку, Інна не шкодує про свій вибір — і пишається тим, що може бути корисною своїй команді.

До роботи з безпілотниками та роботизованими комплексами Інна Сафронова мала зовсім інший професійний досвід. Її перша освіта пов’язана з авіацією, а першим місцем роботи став міжнародний аеропорт. У 2019 році жінці запропонували спробувати себе в ДСНС. Тоді вона ще не знала, що згодом працюватиме з технологіями, які допомагають ліквідовувати наслідки обстрілів і гасити масштабні пожежі.

Спочатку Інна працювала в навчальному пункті служби. Вона була інструкторкою зі спеціальної фізичної підготовки: навчала нових співробітників і допомагала їм готуватися до виконання службових завдань. Із початком повномасштабного вторгнення жінка залишилася на своїй посаді, а згодом зацікавилася новим напрямком роботи — безпілотними авіаційними комплексами.

«У 2019 році мені запропонували піти спробувати себе в службі ДСНС. Прийшла я зовсім не в цей напрямок, а просто працювати до навчального пункту. З початком повномасштабного вторгнення я залишалася на тій же посаді. Але у 2023 році цей напрямок почав набирати обертів, стало більше застосувань безпілотних авіаційних комплексів. Мені стало цікаво спробувати: як це, що це», — розповідає Інна Сафронова.

Перший досвід керування дроном був для неї хвилюючим. Потрібно було опанувати техніку, навчитися точно керувати нею та розуміти, як поводитися з обладнанням, від якого залежить виконання завдання. Інна пригадує, що спочатку боялася зробити неправильний рух і пошкодити безпілотник. Проте поступово освоїлася й побачила, наскільки широкими можуть бути можливості цієї технології в роботі рятувальників.

Сьогодні безпілотники використовують для розвідки під час пожеж, обстеження територій, будівель і споруд, пошуку людей у лісах та на воді. Вони дають змогу побачити обстановку згори, оцінити масштаби загоряння та передати керівникові гасіння пожежі інформацію, необхідну для ухвалення рішень.

«Перший раз піднімаючи дрон на навчанні, я б сказала, що було трохи страшно, тому що розумієш: якийсь один невдалий рух — і він може впасти. Але все, в принципі, виходило. Я починала саме з безпілотних авіаційних комплексів, які наразі застосовуються в багатьох напрямках нашої структури», — каже рятувальниця.

У 2024 році Інна вирішила розширити свої професійні навички й опанувати ще один напрямок — наземну робототехніку. Разом із колегами з інших областей вона вирушила на навчання до Німеччини, де на заводі-виробнику в місті Фехта вивчала роботу безпілотного наземного роботизованого комплексу пожежогасіння.

Після навчання фахівці отримали необхідні знання для роботи з новою технікою. У 2025 році комплекс передали підрозділу, і рятувальники почали активно використовувати його під час масштабних пожеж, зокрема на нафтобазах і складських об’єктах, які зазнали російських атак.

Роботизована техніка не замінює людей, а допомагає їм працювати в небезпечних умовах. Коли на об’єкті висока температура, існує загроза нових вибухів або руйнування конструкцій, дистанційне керування дає змогу виконувати частину завдань на безпечнішій відстані.

«Вони не для заміни особового складу. Ні, ні в жодному разі. Роботизовані комплекси — це для допомоги, для того, щоб полегшити роботу особового складу і в деяких моментах гарантувати його безпеку. Цим комплексом можна гасити пожежі з більш віддаленої відстані. Якщо це нафтобаза, то там висока температура і велика загроза здоров’ю та життю людини. Тому використовуємо комплекси, щоб зберегти здоров’я та безпеку особового складу», — пояснює Інна Сафронова.

Перші виїзди: страх, який не можна ігнорувати

Один із перших виїздів Інни з наземним роботизованим комплексом стався після російського удару по об’єкту в Дніпропетровській області. Після влучання почалася детонація, а уламки конструкцій розліталися на відстань у 200–300 метрів. Через небезпеку рятувальники не могли наблизитися до осередку загоряння настільки, наскільки було потрібно для ефективного гасіння.

«Ми приїхали, був приліт і подальша детонація. Розліт був на 200–300 метрів — конструкцій, усього, що могло бути. Особовий склад не міг підійти занадто близько, тому що це небезпечно. Я працювала на роботі дистанційно, а за допомогою колеги, який підняв безпілотний авіаційний комплекс, ми могли коригувати дії робота. Було страшно. Не буду казати, що не страшно, тому що ми всі люди й розуміємо ситуацію. Але за допомогою безпілотних систем вдалося загасити пожежу, а детонація завершилася», — пригадує Інна.

Під час повномасштабної війни робота рятувальників не завершується після ліквідації першого загоряння. Вони виїжджають на місця влучань, гасять пожежі, розбирають завали та допомагають постраждалим. Однак під час таких робіт існує ще одна загроза — повторні атаки, які можуть застати людей безпосередньо на місці ліквідації наслідків попереднього удару.

Інна розповідає, що один із найнебезпечніших її виїздів був пов’язаний із масштабною пожежею на нафтобазі. Команда прибула на місце, отримала завдання від керівника гасіння пожежі, розгорнула обладнання й почала працювати. Та невдовзі оголосили повітряну тривогу, а інформація свідчила про наближення безпілотника.

Рятувальникам довелося терміново припинити роботу, від’єднати рукави подачі води та відвести роботизований комплекс подалі від небезпечної зони. Команда від’їхала й чекала, поки загроза мине.

«Ми тільки розклалися, тільки підключилися, почали гасити — і включається повітряна тривога. Передають, що безпілотник повторно заходить. Ти швидко відключаєш рукави, відводиш робота якомога далі, сідаєш у машину й просто тікаєш звідти. Кажу, як є, тому що це дійсно страх і небезпека. Ми від’їхали на відносно безпечну відстань і чекали, поки закінчиться атака. А буквально через хвилин двадцять у місце, де ми спочатку стояли, був приліт», — розповідає рятувальниця.

Історія Інни — частина ширшої тенденції. В Україні жінки дедалі частіше обирають професії, в яких раніше переважали чоловіки: працюють у рятувальних службах, енергетиці, на виробництві, керують важкою технікою та опановують технічні спеціальності.

За даними Державної служби зайнятості, у 2024 році близько 300 жінок працевлаштувалися верстатницями, 128 — машиністками крана, а майже 200 отримали ваучери на навчання за професією трактористки.

Зміни відбуваються і в ДСНС. За інформацією, оприлюдненою на офіційному сайті Президента України у вересні 2026 року, в службі працюють понад 10 тисяч жінок.

Вони виконують різні завдання — від роботи з документацією та навчання особового складу до виїздів на надзвичайні події, гасіння пожеж і роботи з технікою.

Інна вважає, що жінки приходять у такі сфери не лише через обставини повномасштабної війни. На її думку, важливу роль відіграють також особистий інтерес, бажання спробувати себе в новій справі та розуміння, що ця робота може бути корисною. Вона бачить, як колеги опановують складні завдання, здобувають досвід і стають повноцінними учасницями команди.

У її підрозділі також працює ще одна жінка, яка виїжджає на завдання. Інна зазначає, що знає чимало фахівчинь з інших областей, які керують дронами та працюють із наземними роботизованими комплексами. За її словами, колеги-чоловіки підтримують їх і поважають за професійність.

«Мабуть, це 50 на 50: і цікавість жінок, і їхній професіоналізм. Жінки приходять на службу, обирають професії, які вважаються більш чоловічими, пробують себе й розуміють, що справляються. Якщо вони можуть це робити, то чому не мають продовжувати працювати? Я також прийшла на цю посаду з цікавістю, а зараз розумію, що можу бути корисною своїм колегам і допомагати їм», — говорить Інна.

За службовою роллю Інни — начальниці відділу безпілотних систем та робототехніки у Дніпропетровській області Головного управління ДСНС — стоїть і її особисте життя. Вона дружина та мама. Чоловік також працює в системі ДСНС, тому добре розуміє ризики, з якими стикається дружина під час виїздів. У родині намагаються підтримувати одне одного, але хвилювання нікуди не зникає.

«У мене є донька, є чоловік, він також працює в структурі, тому розуміє всю небезпеку цієї професії. Звісно, він переживає і щоразу каже: “Може, ти не поїдеш, може, хтось інший поїде”. Так само і я йому кажу. Але ми розуміємо, що, коли потрібно їхати, ми маємо їхати. Донька дуже пишається мною, що я працюю в такій структурі, але також переживає і просить бути обережною», — ділиться рятувальниця.

Історія дніпрянки, яка виготовляє склопакети на заводі

Марина Шевченко народилася в Дніпрі, працювала на різних виробництвах, а нині збирає алюмінієві рамки для склопакетів на заводі з виготовлення вікон «Вінтера». У її цеху жінок лише двоє, а сама робота потребує уважності, витривалості й готовності працювати з виробничим обладнанням. Марина прийшла на підприємство, коли там бракувало працівників, і поступово опанувала нову спеціальність. Вона переконана: якщо людина готова вчитися й сумлінно працювати, стать не повинна визначати, яку професію їй обирати.

Її трудовий шлях охоплює різні сфери: жінка працювала у торгівлі, на фабриці нетканих матеріалів, а згодом — на підприємстві «Алюмаш», де виготовляють алюмінієвий профіль. Там вона займалася пакуванням продукції, а потім перейшла на іншу ділянку виробництва.

Робота на попередньому підприємстві стала для Марини своєрідною підготовкою до нинішньої професії. Вона вже знала, як працювати з довгими алюмінієвими профілями, допомагала колегам під час їхнього переміщення та брала участь у пакуванні готових вікон. Тому, коли згодом побачила оголошення про набір працівників на завод «Вінтера», вирішила спробувати себе в новій справі.

Особливу увагу привернуло те, що в оголошенні окремо зазначали: “на роботу готові взяти й жінок”. Для Марини це було незвично, адже раніше на подібних виробничих ділянках вона переважно бачила чоловіків. Проте замість того, щоб відмовитися від можливості через сумніви, жінка вирішила особисто подивитися на виробництво й дізнатися, чи зможе впоратися із завданнями.

«Я побачила оголошення, що потрібні люди, і мені було дуже дивно, що окремо там було написано: “жінки теж”. Думаю: треба піти подивитися, куди я можу влаштуватися. Прийшла в цех, а там майже нікого не було. Мені пояснили, що людей бракує, і запропонували спробувати. Я погодилася», — розповідає Марина.

На підприємстві їй показали, як працювати з обладнанням, нарізати алюмінієві профілі потрібної довжини та формувати з них рамки. Спочатку не все виходило ідеально, але з кожним днем жінка набувала досвіду. Згодом вона запросила на роботу й свою сусідку, яка також приєдналася до колективу.

Для Марини це не було першим випадком, коли доводилося освоювати нові обов’язки. На попередній роботі вона теж переходила на інші виробничі ділянки, вчилася працювати з новими процесами та поступово звикала до фізичного навантаження.

«Коли я прийшла, майстер показав, як усе робити. Є довгі профілі, приблизно по шість метрів, є спеціальний стіл із пилою, комп’ютер, де вже внесені потрібні розміри. Спочатку потихеньку почала різати, набиратися досвіду. Бувало, не виходило, а потім усе пішло. Я вже знала, що робити, і навчилася формувати рамки потрібного розміру», — каже жінка.

На заводі «Вінтера» Марина працює на ділянці виготовлення склопакетів. Її робочий день починається з нарізання алюмінієвих профілів за розмірами, які задає виробнича програма. Із цих деталей формують рамки, що розміщуються між шибками. Далі їх заповнюють спеціальною речовиною, яка поглинає вологу, щоб всередині склопакета не утворювався конденсат.

Після цього рамки проходять наступні етапи виробництва: їх встановлюють між склом, конструкцію пресують і герметизують. Готові склопакети передають до іншого цеху, де збирають віконні конструкції різних розмірів. Вони можуть бути призначені як для звичайних житлових будинків, так і для великих віконних прорізів чи вітрин.

Робота вимагає не лише точності, а й фізичної витривалості. Зміна триває близько восьми годин, а більшу частину дня працівники проводять на ногах. До такого режиму потрібно звикнути, особливо на початку.

Для неї важливо бачити сенс у тому, що вона робить. Жінка переконана, що будь-яка робота має свої складнощі, тому не варто зосереджуватись лише на втомі. Значно важливіше розуміти, для чого потрібна твоя праця, спілкуватися з колегами та знаходити позитив навіть у звичайних робочих буднях.

«Фізично, звісно, важкувато. На ногах цілий день стоїш, тут головне — зручне взуття. Але я завжди намагаюся знаходити якийсь сенс у роботі. Є робота, її потрібно робити. А коли розумієш, наскільки вона потрібна, стає веселіше, і день швидше минає. У нас хороший колектив», — ділиться жінка.

За словами Марини, до її приходу на нинішню ділянку там працювали переважно чоловіки. Однак згодом підприємство почало шукати інших працівників, адже частина чоловіків була мобілізована, а виробничі процеси потрібно було продовжувати. Тож роботодавці стали розглядати кандидаток, які готові навчатися та виконувати необхідні завдання.

Марина вважає, що повномасштабна війна вплинула на ситуацію на ринку праці. Підприємствам потрібно підтримувати виробництво, виконувати замовлення й шукати людей на вакансії, які раніше переважно займали чоловіки. Водночас важливу роль відіграє і готовність самих жінок спробувати себе в новій сфері.

На її думку, сьогодні вже складно дивуватися тому, що жінки працюють на заводах, керують технікою чи опановують спеціальності, які колись вважалися виключно чоловічими.

«Мене все влаштовує. На станках працюю — ну і що? Я до цього спокійно ставлюся. Якщо є можливість працювати, якщо тебе навчили й ти можеш виконувати свою роботу, то чому ні? Я не шкодую, що прийшла сюди», — каже вона.

За роки роботи Марина бачила різні колективи та людей із різними життєвими історіями. Вона виховувала двох дітей сама, займалася торгівлею, пережила втрату товару через пожежу на ринку, а згодом знову будувала своє життя й шукала можливості для роботи.

Особливо запам’яталося Марині знайомство з колишньою колегою, яка була парамедикинею. Після поранення жінка влаштувалася працювати на виробництво, але згодом домоглася повернення до служби. Марину вразило її ставлення до життя, до повсякденних негараздів і до людей, з якими вона працювала.

Ця історія змусила Марину ще більше цінувати роботу, здоров’я та можливість жити звичайним життям. Вона говорить, що намагається підтримувати колег, жартувати й допомагати створювати доброзичливу атмосферу. На її переконання, навіть невелика усмішка або вчасно сказане слово можуть поліпшити настрій людини після складного дня.

Професійність не залежить від статі: історія інкасаторки-водійки з Дніпропетровщини

Анастасія Носач майже три роки працює інкасаторкою-водійкою в одному з українських банків. Її професія вимагає дисципліни, уважності, витримки та довіри до колег. Попри стереотипи й хвилювання близьких, жінка свідомо обрала цей шлях і переконана: професійні здібності не визначаються статтю.

Інкасацію часто асоціюють із чоловічою роботою, фізичною силою та ризиками. Проте для Анастасії Носач це передусім професія, в якій важливі відповідальність, зібраність і вміння діяти командою. Вона працює інкасаторкою-водійкою майже три роки й за цей час переконалася, що свого часу зробила правильний вибір.

Жінка не випадково опинилася в цій сфері. Вона хотіла спробувати себе в роботі, яка потребує витримки, чіткого дотримання правил і готовності постійно навчатися. Тому рішення стати інкасаторкою було для неї не випадковістю, а свідомим кроком до професії, яка зацікавила її своїми вимогами та специфікою.

«Я працюю інкасаторкою близько трьох років. Це був свідомий вибір, адже мені хотілося спробувати себе саме в цій професії. За цей час я здобула досвід, навчилася краще розуміти специфіку роботи та усвідомила, наскільки важливими тут є дисципліна, відповідальність і довіра між колегами», — розповідає Анастасія.

До роботи вона поставилася серйозно ще на етапі підготовки. Спочатку вивчала теоретичні матеріали, інструкції та правила, а потім перейшла до практичних занять. Під час навчання опановувала роботу з банкоматами, терміналами та інші робочі процеси. Завершальним етапом став іспит, після якого вона змогла приступити до виконання обов’язків.

«На мою думку, інкасаторці необхідні відповідальність, уважність, дисципліна, стресостійкість і вміння працювати в команді. Важливо бути зібраною, дотримуватися встановлених правил і не ставитися до своїх обов’язків легковажно», — зазначає Анастасія.

Важливим елементом роботи Анастасія називає довіру до людей, з якими працює. У цій сфері не можна зосереджуватися виключно на власних завданнях, адже результат залежить від злагодженості всієї команди. Кожен має чітко розуміти свої обов’язки та бути впевненим, що колеги так само відповідально ставляться до роботи.

«З боку може здаватися, що головне в цій професії лише фізична підготовка або перевезення цінностей. Насправді не менш важливі організованість, уважність, дисципліна та здатність зберігати концентрацію протягом робочого дня», — пояснює вона.

Рішення Анастасії працювати інкасаторкою викликало хвилювання в її рідних. Вони розуміли, що така робота пов’язана з відповідальністю та ризиками, тому спочатку намагалися відмовити жінку від цього кроку. Проте для самої Анастасії було важливо самостійно визначитися з професійним майбутнім і спробувати себе в обраній сфері.

З часом близькі звикли до її рішення. Жінка розуміє, що їхні переживання були проявом турботи, однак вважає: навіть якщо рідні не відразу підтримують вибір, це не означає, що від нього потрібно відмовлятися.

«Я розумію їхні хвилювання, але водночас вважаю, що доросла людина має право самостійно обирати свій професійний шлях. Не завжди близькі відразу розуміють наше рішення, і це нормально. Іноді їм просто потрібен час, щоб побачити, що це справді наш вибір», — говорить Анастасія.

За словами Анастасії, спочатку вона й сама розуміла, що її професійний вибір може викликати здивування. Інкасацію традиційно пов’язують із чоловіками, тому жінці на такій посаді іноді доводиться стикатися зі стереотипними уявленнями. Водночас вона не вважає за потрібне постійно виправдовуватися або доводити комусь свою спроможність працювати.

На її думку, ставлення до професій поступово змінюється тоді, коли люди бачать реальні результати роботи. Важливо не те, хто виконує завдання — чоловік чи жінка, а те, наскільки якісно, відповідально та професійно він чи вона це робить.

«Я не вважаю, що жінка повинна обирати роботу лише з переліку професій, які суспільство звикло вважати жіночими. Якщо тобі щось цікаво, ти розумієш вимоги й готова працювати, то чому б не спробувати?» — наголошує співрозмовниця.

Повномасштабне вторгнення вплинуло на всі сфери життя в Україні, зокрема й на роботу інкасаторів. За словами Анастасії, змінилися вимоги до безпеки, організація робочих процесів і планування. Доводиться постійно враховувати обставини, які можуть змінюватися, та бути готовою діяти відповідно до актуальних правил.

Через специфіку професії жінка не розкриває конкретних робочих ситуацій і деталей, які можуть стосуватися службової інформації. Водночас наголошує, що в умовах війни особливо важливо не піддаватися паніці, уникати імпульсивних рішень і довіряти підготовці. Дисципліна та взаємопідтримка команди залишаються невіддільними складовими безпеки.

«Коли живеш і працюєш у країні, де триває війна, потрібно постійно враховувати обставини, які можуть змінюватися. Те, що раніше здавалося звичним, тепер може вимагати додаткової уваги та обережності», — пояснює Анастасія.

Вона також звертає увагу на психологічне навантаження. Від працівника вимагається зберігати концентрацію навіть тоді, коли він втомлений, не поспішати там, де потрібна точність, і не нехтувати встановленими правилами. Досвід допомагає краще розуміти специфіку роботи, але не скасовує відповідальності, яка супроводжує кожен робочий день.

Жінка радить тим, хто замислюється над роботою в традиційно чоловічій сфері, не відмовлятися від власних планів лише через суспільні очікування. Водночас вона застерігає від ідеалізації будь-якої професії: перед вибором варто дізнатися про її вимоги, труднощі, рівень відповідальності та умови безпеки.

«Я б порадила не відмовлятися від своєї мети лише через те, що хтось вважає певну професію чоловічою або жіночою. Якщо вам справді цікава робота, дізнайтеся про неї більше, оцініть її вимоги й можливості та спробуйте, якщо відчуваєте, що готові», — радить Анастасія.

Фото: особисті фото героїнь матеріалу

Дніпровські