ЕКСКЛЮЗИВ Ретрити замість звичайної відпустки: навіщо дніпряни їздять перезавантажуватися та як обрати формат для себе

18 жовтня 2026 р. 10:28

18 жовтня 2026 р. 10:28

Від кількох днів у Карпатах до мовчазних медитацій, фотопоходів і пригодницьких програм для ветеранів — ретрити можуть мати зовсім різний вигляд. Для одних це можливість побути серед природи й відволіктися від щоденних тривог, для інших — простір для внутрішньої роботи, нових знайомств і пошуку себе. В умовах війни такі поїздки для багатьох стають можливістю сповільнитися, відпочити від щоденних турбот і побути наодинці зі своїми думками. Та чи кожна подорож допомагає перезавантажитися, як обрати ретрит і чим він відрізняється від звичайного відпочинку? Своїм досвідом поділилися мешканці Дніпра, організатори та провідники ретритів, пише «Наше місто».

На ретриті справді відчула, що журналісти важливі: Тетяна поділилася своїм досвідом

Дніпровська журналістка Тетяна вперше почала цікавитися ретритами влітку 2022 року. Каже, що на той час сама думка про відпочинок викликала в неї суперечливі почуття. В умовах повномасштабної війни багато людей вважали, що дозволяти собі відпустку недоречно, поки в Україні тривають бойові дії.

«Тоді про відпустку говорити вголос було соромно. «Який відпочинок, море, гори?! В Україні — війна!», — так ми всі говорили, бо навіть у найстрашніших снах не могли уявити, що це жахіття триватиме роками», — пригадує Тетяна.

Згодом, за її словами, люди поступово почали дозволяти собі перепочинок. Хтось вирушав на вихідні до річки, хтось проводив кілька днів у Карпатах. Навіть коротка перерва давала змогу хоча б ненадовго відволіктися від вибухів і тривог, виспатися та повернутися до повсякденних справ.

Першими місцями, де Тетяна змогла відновитися, стала Східниця на Львівщині.

«Мої ретрити були у Східниці. Це мальовниче селище у Львівській області, з усіх боків оточене горами та вічнозеленими смереками. Свіже повітря, краєвиди, цілюща джерельна вода, довгі прогулянки – все це на деякий час відновлювало мою нервову систему. А ще у Східниці є неймовірно милі та майже ручні білочки, які приходять ближче до джерел, де багато людей, бо навчені роками, що їх там погодують. Щоранку я купувала горішки та йшла у ліс, щоб їх погодувати. Знаходила місця, де менше людей, стукала горішком по горішку, щоб їх приманити. І білочки пристрибували. Бувало, що по 10 одразу. У мене на всіх і горіхів не вистачало! Це дійство я називаю білкотерапією. Знімала їх на відео, монтувала ролики, робила різноманітні фото. Сподіваюсь, що цієї зими мені пощастить пройти новий сеанс цього своєрідного ретриту в Східниці. Я не можу назвати відпочинком у повному сенсі слова, бо я працювала дистанційно, але ментально все-таки перезавантажувалась», – поділилася вона.

Справжній організований ретрит, в якому організатори заздалегідь продумали програму, вона відвідала лише влітку цього року.

«На справжньому, так би мовити, організованому ретриті, коли все за тебе продумане до дрібниць, вдалось побувати тільки цього літа. Це були прекрасні 7 днів у Верховині від Lviv Media Forum у компанії колег із міст та районів, які перебувають під постійними обстрілами. Цей тиждень став для мене з сином не просто ковтком свіжого повітря, а справжнім калейдоскопом позитивних подій та відкриттів», – каже журналістка.

Для Тетяни ця поїздка стала не просто нагодою побачити нові місця. Вона змогла провести час із сином, познайомитися з колегами, поговорити про професійні труднощі та сподівання, відпочити від дедлайнів і нарешті виспатися без повітряних тривог.

«Знайомство з традиціями, звичаями, діалектом гуцулів, майстер-клас з різьблення, екскурсії на Косівський ринок, козину ферму, музей трембітаря, подорожі горами в околицях Верховини, рафтинг, аквапарк – всі івенти, які для нас приготували організатори, були в саме серденько.
Вдалось трохи відволіктись від щоденних тривог, від робочих буднів, дедлайнів, поділитись професійними болями та сподіваннями та просто виспатись без тривог і відпочити. Вдалося надихнутися горами, які ховаються у ранковому тумані, краплинами роси на зеленій траві, сонцем, що пробивається крізь величезні смереки. Надихнутися досвідом колег. Бо ми зараз часто чуємо, що журналісти – важливі. А на ретриті справді це відчули», – поділилася медійниця з Дніпра.

Як переселенка з Покровська Антоніна Ткаченко відвідує ретрити та веде активний спосіб життя

75-річна Антоніна Ткаченко все життя пропрацювала на залізниці — її стаж становить майже 40 років. Нині жінка живе в гуртожитку в Дніпрі після переїзду з Покровська, але навіть у нових обставинах не звикла сидіти без діла. Її тиждень розписаний різними заняттями, а серед захоплень — йога, зимове плавання та подорожі.

З ретритами Антоніна познайомилася завдяки Університету третього віку, учасницею якого вона є. Саме там жінка знайшла подругу Аеліту, яка проводить тренування, зокрема з йоги. Згодом Аеліта разом із турагенткою Людмилою почала організовувати ретрити. Відтоді Антоніна вже встигла побувати на кількох таких подорожах, а охочі можуть записуватися й на наступний рік.

«Я побувала на ретритах у Карпатах, Греції та Туреччині, також була в Італії та Іспанії. Мені дуже сподобалося, тим паче відпочивати групою, а не самій, — це набагато краще. На ретритах є різні заняття, але вони необов’язкові: можна гуляти, займатися чим хочеш, проводити медитації та різні практики. Були й пінні вечірки — класно, потім усі ходили в піні», — ділиться Антоніна.

За словами Антоніни Ткаченко, вартість таких подорожей залежить від напрямку та умов відпочинку. Наприклад, її перший ретрит у Туреччині коштував лише 5 тисяч гривень. Щоправда, харчування в цю суму не входило. А якщо обрати ретрит вартістю близько 20 тисяч гривень, то це вже буде All Inclusive — тобто «все включено».

Тепер Антоніна мріє побувати на ретриті в Грузії. Подруги, які вже відвідали цю країну, розповідали їй про свої враження, кажучи, що там «наче в Лас-Вегасі», тож жінка також хоче побачити все на власні очі. Та поки що вона відкладає гроші.

Для жінки ретрити — це не лише можливість побачити нові місця, а й нагода провести час у компанії людей, які поділяють її інтереси. А головне — продовжувати рухатися, відкривати для себе нове й не втрачати інтересу до життя.

Жінка переконана, що важливо залишатися активною та оточувати себе людьми зі схожим ставленням до життя. Окрім подорожей, вона займається йогою кілька разів на тиждень у Дніпрі, відвідує різні спільноти, зокрема клуб зимового плавання «Білий ведмідь».

Не так давно Антоніна перенесла операцію на очах, тому поки не може зокрема виконувати деякі складні вправи під час занять йогою. Проте це не заважає їй зберігати оптимізм і шукати інші можливості для активного дозвілля. За словами Антоніни, не варто замикатися в собі чи проводити весь день без руху, особливо коли є можливість спілкуватися з однодумцями.

Попри переїзд і вікові обмеження, які іноді доводиться враховувати під час фізичних навантажень, Антоніна не збирається відмовлятися від активного життя. Вона й надалі відвідує заняття, спілкується з друзями та планує нові поїздки.

Як фотографка з Дніпра поєднала любов до гір із професією

Для фотографки Катерини з Дніпра поїздки в гори стали можливістю поєднати давнє бажання побачити Карпати з професійною діяльністю. Дівчина працює фотографкою вже сім років, три роки веде блог про своє життя та співпрацює з брендами. Також вона має власну фотостудію в центрі Дніпра, яка на момент розмови працювала близько року.

Катерина ділиться, що її завжди приваблювали гірські краєвиди на світлинах. Проте самостійно організовувати такі подорожі вона не хотіла, адже похід у гори потребує підготовки: необхідно знати маршрут, розраховувати час, мати одяг на різну погоду та завантажити офлайн-карти, які працюватимуть без інтернету й мобільного зв’язку.

Одного разу в соцмережах Катерина побачила відео Ані — дівчини, яка самостійно ходила в гори та зналася на організації походів. Згодом Аня оголосила про перший жіночий похід, на який знайшлося чимало охочих. Катерина приїхала на нього з камерою. Вона фотографувала не лише краєвиди, а й учасниць. Результат усім сподобався, тож Аня запропонувала їй організовувати спільні фотопоходи: одна відповідала за маршрут і логістику, інша — за фотографування.

«На цей похід я приїхала з камерою, фотографувала протягом всього маршруту не тільки краєвиди, а й дівчат учасниць. Всім це дуже сподобалось і Аня запропонувала робити разом фотопоходи, де вона буде організаторкою, а я фотографкою. За три роки в нас було 5 фотопоходів, 3 з яких відбулись цього року», — розповіла Катерина.

Такий фотопохід, за словами дівчини, зазвичай триває два дні. Учасниці зустрічаються, заселяються в будинок або готель, залишають зайві речі й вирушають на маршрут. Якщо житло розташоване неподалік вершини та особливості маршруту це дозволяють, частину речей можна залишити. В інших випадках усе необхідне доводиться нести із собою.

«Доходимо до локації, відпочиваємо, робимо пікнік, готуємось до фотосесії і проводимо її. Фотографую кожну дівчину окремо, допомагаю з позуванням, вибором місця, а напередодні походу надавала рекомендації з вибору одягу, щоб точно все в кадрі виглядало гармонійно. Після фотосесії спускаємось і повертаємось в будинок/готель, там в нас вечеря і час для чаювання. Вранці наступного дня снідаємо і виселяємось», – розповіла фотографка.

Водночас Катерина наголошує: називати такі поїздки ретритами неправильно. Це саме фотопоходи, у програмі яких немає психологічних сесій чи спеціальних практик для внутрішнього перезавантаження.

«У нас не ретрит, у нас фотопохід — підйом до вершини та фотосесія там, жодних додаткових практик, психологічних сесій у нас немає. Походи в гори не про перезавантаження і не про відпочинок, це подорож, це про новий досвід, нові враження, нові знайомства, нові місця. В поході дуже працює і мозок, і тіло. Ти організовуєш собі маршрут до іншого міста, купуєш квитки, погоджуєш відпустку на роботі, знайомишся з новими людьми, запам’ятовуєш інформацію про них, спостерігаєш за природою, фотографуєш, шукаєш вдалі ракурси, постійно дивишся під ноги, щоб придумати, куди зробити наступний крок, щоб не послизнутись, щоб обережно дійти, аналізуєш скільки і яких речей треба взяти, щоб точно всього вистачило, проходиш довгі відстані, які йдуть на зростання висоти, це важко фізично. Тому після походу треба ще дні/тижні (кому як) для відпочинку після нього і фізичного, і думками. Завдяки походу відчуваєш, що ти можеш все, і якби складно не було підніматись, та маленькими кроками можна дійти до вершини. Сильно відчувається велич та стабільність природи, є відчуття, що ти маленька мурашка, а гори там стоять завжди і поза їх межами немає нічого, тому там дуже спокійно», — уточнила фотографка.

До того ж така подорож потребує чималих зусиль. На один фотопохід Катерина витрачає майже тиждень: потрібно дістатися до місця, провести зйомку, повернутися додому, а потім ще приблизно тиждень відбирати й обробляти фотографії.

«Звичайна фотосесія триває 1-1,5 години, якщо разом з дорогою, то це 2 години нехай буде, і приблизно один робочий день на відбір та обробку фото. У фотопоході треба ще швидше і більше думати, і вигадувати нові ракурси, плани, пози для великої кількості людей по черзі, зазвичай в нас ~10 учасниць. Також складність в тому, що треба швидко переміщатись по нерівному рельєфу, ну і звичайно складніше те, що після підйому на гору я маю майже одразу працювати фотографом, щоб це собі полегшити, то приїжджаю на день раніше, щоб відпочити і набратись сил перед походом. Одного разу вийшло навіть на день раніше самостійно піднятись на гору, залишитись там у будиночку і наступного дня до мене піднялась вже Аня з групою дівчат. Це був найкращий варіант, але не завжди є така можливість, тому найчастіше я проводжу фотосесію одразу після підйому», – поділилася Катерина.

Попри складність, фотографка цінує такі подорожі за можливість отримувати новий досвід.

Як пригодницькі ретрити допомагають ветеранам з Дніпра адаптуватися до цивільного життя

Окремий напрям ретритів — програми для ветеранів, які повертаються до цивільного життя після військової служби. Голова громадської організації «Обрій стійкості» Сергій Яцюк сам пройшов цей шлях і знає, наскільки непростим може бути пошук нового місця в суспільстві після демобілізації.

У 2024 році, після повернення зі служби, Сергій шукав спосіб бути корисним суспільству, своєму місту та країні. За його словами, за роки служби змінилися і світ, і Україна, і він сам. Повертатися до справ, якими займався раніше, не хотілося, тож чоловік почав шукати нові можливості.

Тоді він познайомився з програмою пригодницького консультування «Компас Героя». Спочатку Сергій сам був її учасником — потрапив на один із перших пілотних заїздів в Україні. Згодом долучився до роботи як ветеран-ментор.

Програма має допомагати ветеранам і ветеранкам адаптуватися до цивільного життя, налагоджувати взаємодію з іншими людьми та знаходити власні орієнтири. Її особливість — поєднання фізичних активностей із командною роботою, арттерапією та обговоренням отриманого досвіду.

Залежно від місця проведення учасники можуть вирушати в гори, займатися рафтингом або каякінгом, пробувати скелелазіння, брати участь у командних завданнях. У Карпатах є більше можливостей для пригодницьких форматів, однак програми проводять і в містах, зокрема у Дніпрі та Києві.

За словами Сергія, над одним заїздом працюють троє фахівців. Ветеран-ментор допомагає проводити активності та організовує командну взаємодію, менеджер відповідає за організаційні питання, а терапевт супроводжує учасників під час арттерапевтичної та рефлексивної роботи.

«У рамках адаптації до цивільного життя треба знову вчитися спілкуватися із цивільними, і взагалі це дуже корисна штука», — пояснив Сергій.

Важлива частина програми — не просто виконати завдання, а зрозуміти, що людина відчула під час нього, які висновки зробила та як може використати цей досвід надалі. Після фізично активних етапів учасники мають можливість заспокоїтися, обговорити пережите й поділитися власними спостереженнями.

Сергій пригадує одного з ветеранів, із яким проходив програму в 2024 році. Чоловікові було близько 60 років, і під час завершальної розмови він сказав, що ніколи не думав, що в такому віці зможе сидіти в колі людей, спілкуватися, усвідомлювати щось про себе та займатися мистецтвом.

Для Сергія ця історія стала прикладом того, як незвичний досвід може відкрити для людини нові можливості.

Загалом, за словами Сергія Яцюка, програма працює за моделлю T4, яка передбачає чотири етапи. Перший — довіра: учасники мають відчути безпеку, щоб поступово відкриватися й взаємодіяти з групою. Другий — спроба, коли люди беруть участь у нових для себе активностях і отримують досвід, над яким можна поміркувати.

Третій етап — трансформація, під час якої учасник осмислює власний досвід і може по-новому подивитися на пережите. Четвертий — перехід до цивільного життя, тобто використання висновків і нових навичок у повсякденних ситуаціях.

«Сам досвід не має бути заради досвіду. Будь-яка справа, будь-яка активність — це має бути досвід і певні висновки», — пояснив Сергій.

Він наголошує, що виклики в програмі мають відповідати можливостям кожного учасника. Для одного ветерана випробуванням може стати тривалий похід у гори, для іншого — участь у командній активності або навіть прогулянка. З огляду на різні травми та інвалідність немає єдиного рівня складності, який підходив би всім.

«Головне — щоб людина робила собі виклик, але виклик для кожного різний. Людина обирає сама ступінь, в якому бере участь, або робить собі виклик саме за своїми можливостями», — зазначив він.

Після завершення ретриту підтримка не закінчується. Учасники можуть залишатися на зв’язку зі спільнотою та психологом, а за потреби — звертатися по юридичну допомогу. Команда юристів збирає запити ветеранів і ветеранок, допомагаючи зорієнтуватися в питаннях, із якими вони стикаються після повернення до цивільного життя. Також може бути доступна подальша психологічна підтримка.

Для Сергія важливо, щоб ветеран не залишався сам на сам із труднощами після завершення програми. Ретрит у цьому випадку — не просто кілька днів активного відпочинку, а один з етапів довшого процесу адаптації.

Медитації, тиша та духовні практики: як мешканка Дніпра організовує ретрити

Мешканка Дніпра Аліна Рубець понад десять років практикує йогу різних напрямків, близько дев’яти років викладає її, а також проводить індивідуальні практики звукотерапії. До організації ретритів вона прийшла, коли помітила, що людям дедалі складніше справлятися з емоційним навантаженням, особливо під час війни.

Приблизно у 2022 році Аліна вирішила, що звичайних занять йогою недостатньо для тих, хто шукає глибшого занурення у власний стан. Вона відвідала два ретрити Віпасана у колег, перейняла їхній досвід і почала створювати власну програму, додавши до неї окремі елементи.

Зараз Аліна проводить мовчазні ретрити з медитаціями у духовному центрі приблизно за дві години їзди від Дніпра. Раніше такі програми відбувалися в Обухівці. Є формати на два та чотири дні.

«Там дуже гарне підходяще місце. Там учасники не вживають м’яса, риби, яєць, цибулі, часнику та грибів. Також не п’ють ні чорного, ні зеленого чаю. На мою думку, це дуже добре впливає на очищення розуму й серця. Груба оболонка нашого тіла — це основа, з якої починається очищення. Щоб дістатися до душі, потрібно спочатку попрацювати з цією оболонкою. Не всі це розуміють і не всі роблять на цьому акцент, але я завжди приділяю цьому увагу. Раніше я готувала сама, а зараз їжу готують люди, які живуть там і присвятили себе духовним практикам. Я довіряю цьому місцю: воно повністю відповідає тому, що я розумію під благістю, ідеально підходить для духовних ретритів», – поділилася Аліна.

Під час ретриту учасники мовчать і не користуються гаджетами. Найчастіше телефони здають організаторці, хоча іноді їх залишають у себе ті, хто готовий дотримуватися правил самостійно. Якщо виникає потреба щось повідомити, учасники можуть написати записку.

Загалом, за словами Аліни, програма передбачає медитації, лекції та читання духовної літератури. Учасники мають можливість менше відволікатися на зовнішні подразники й зосередитися на власних думках і відчуттях.

«Вони мовчать, вони практикують, я з ними розмовляю, вони зі мною — ні. Якщо комусь треба, вони пишуть записки, якщо щось сталося або комусь погано», — розповіла Аліна про правила ретриту.

Вона вважає, що коротких занять протягом одного дня недостатньо для такого формату. На її думку, людині потрібно щонайменше два дні, щоб увійти в процес і зрозуміти власні реакції.

За спостереженнями Аліни, після ретриту учасники часто відчувають приплив енергії. Вона пояснює це тим, що люди на певний час відмовляються від перегляду новин, соціальних мереж і звичного спілкування. Водночас досвід у кожного різний, і не всі почуваються однаково.

Щодо підготовки до таких ретритів – Аліна радить за тиждень до програми відмовитися від алкоголю.

«Я вважаю, що щонайменше за тиждень до ретриту краще відмовитися від алкоголю та інших токсичних речовин. Також бажано не їсти м’яса, адже, на мою думку, воно може притуплювати духовні трансформації. За моїми спостереженнями, людям, які не вживають м’яса, легше проходити цей шлях, оскільки накопичена енергія може цьому заважати. Після ретритів багато людей стають вегетаріанцями, адже бачать тих, хто не їсть м’ясо вже 20–30 років, і помічають, що вони мають молодий вигляд та багато енергії. Людям часто страшно відмовлятися від м’яса, бо вони звикли так жити. Але я вважаю, що воно негативно впливає на духовний стан людини», – каже провідниця ретритів.

Також, за словами Аліни, варто потренуватися сидіти зі схрещеними ногами або на п’ятах, адже медитації можуть передбачати тривале сидіння.

«Людям, які вперше їдуть на ретрит, я раджу заздалегідь потроху практикувати сидіння зі схрещеними ногами або на п’ятах, адже під час медитацій доводиться тривалий час залишатися в одному положенні. До мене приїжджали люди різного віку, зокрема жінки за 60 років, учасники з ендопротезами суглобів та люди з інвалідністю. У багатьох були проблеми з колінами. Звісно, ми шукаємо зручне положення для медитації, тому фізичні обмеження не обов’язково є перешкодою для участі в ретриті», – зауважила вона.

Перед ретритом Аліна особисто спілкується з учасниками, щоб дізнатися про їхній стан і підготуватися до можливих труднощів.

«Водночас перед заїздом я розмовляю з кожною людиною, щоб зрозуміти її стан та очікування. Для мене важливо, щоб учасники були готові до такого досвіду, адже їхній психологічний стан може впливати не лише на них самих, а й на всю групу. На заняття йогою приходить багато людей, які розповідають про депресію та приймання антидепресантів. Я бачу, що регулярна практика йоги може позитивно впливати на їхнє самопочуття. Деякі учні розповідали мені, що згодом припиняли приймати антидепресанти, але це індивідуальний досвід кожної людини», – ділиться Аліна.

Провідниця надає перевагу проведенню ретритів в Україні та вважає, що українцям важливо мати можливість долучатися до таких практик на рідній землі. Вона звертає увагу на те, що після подорожі за кордон людина повертається до звичного середовища, де триває війна, і контраст може виявитися емоційно складним.

«Я вважаю, що краще за все для українців проводити ретрити тут, на українській землі, щоб вони пускали своє коріння і продовжували розвивати духовну культуру через проходження ретритів саме тут», — поділилася Аліна.

На її думку, в Україні достатньо місць для таких програм, а доступні локальні формати дають змогу долучитися до них тим, хто не має можливості вирушити за кордон.

Психологиня родом із Дніпра розповіла, як ретрити та природа допомагають відновити внутрішню опору

Тетяна Сімонова – практична психологиня, сертифікована гештальттерапевтка, сімейносистемна терапевтка, а також багатодітна мама та дружина ветерана війни. Довгий час жінка жила та працювала у Дніпрі, та минулого року переїхала до Києва.

За словами психологині, під час війни, коли повітряні тривоги, постійний потік новин і щоденні турботи стали частиною життя, люди часто не помічають власного емоційного виснаження. Ретрити, подорожі та перебування на природі можуть допомогти сповільнитися, відновити сили й краще зрозуміти свої потреби. Водночас вони не замінюють психотерапію чи медичну допомогу, якщо людина стикається з депресією або тривалим погіршенням самопочуття.

Чому важливо час від часу зупинятися

За словами Тетяни Сімонової, тривале життя в умовах війни змушує людей пристосовуватися до постійної напруги. Вони продовжують працювати, піклуватися про дітей, підтримувати близьких і розв’язувати побутові питання, часто відкладаючи власні потреби на потім.

«Ми звикаємо жити в постійній напрузі. Сповіщення повітряних тривог стають частиною нашої буденності. Іноді здається, що психіка вже майже не реагує на них», — зазначає психологиня.

Проте звикання до стресових обставин не означає, що організм більше не потребує відпочинку. Навпаки, людина може настільки зосередитися на щоденних завданнях, що перестане помічати власну втому.

Саме тому, пояснює фахівчиня, важливо час від часу виходити зі звичного ритму життя та повертати увагу до себе. І для цього не обов’язково вирушати в далеку подорож.

Як природа допомагає відновити внутрішню опору

Перебування в горах, лісі чи іншому природному середовищі дає можливість хоча б ненадовго віддалитися від постійного інформаційного потоку. Коли зовнішніх подразників стає менше, людина може краще помічати власні емоції, тілесні відчуття та потреби.

«Коли зменшується кількість зовнішніх подразників, з’являється простір для внутрішнього життя. Ми починаємо помічати природу навколо, власне дихання, тілесні відчуття та емоції», — розповідає Тетяна Сімонова.

На її думку, саме з цього може починатися повернення до себе — не просто зі зміни місця перебування, а з можливості чесно відповісти на запитання про власний стан.

«Що я зараз відчуваю? Чого хочу саме тут і зараз? Що мені потрібно? Коли я востаннє дозволяла собі просто бути, а не постійно щось робити для інших?» — такі запитання психологиня пропонує поставити собі під час відпочинку.

У повсякденному житті людина часто реагує на новини, повідомлення, робочі завдання та потреби близьких. Натомість прогулянки, фізична активність, тиша й можливість побути серед людей, поруч із якими не потрібно вдавати, що все добре, можуть сприяти зниженню напруження.

Восени, коли скорочується світловий день і накопичується втома, особливо важливо звертати увагу на власне самопочуття.

«Як я зараз? Чого мені бракує? Що допоможе мені відновитися?» — ці запитання, за словами фахівчині, можуть стати приводом переглянути свій ритм життя та знайти час для відпочинку.

Водночас психологиня наголошує: не обов’язково їхати в гори чи брати участь в організованому ретриті. Іноді достатньо прогулянки лісом, одноденного виїзду на природу або кількох годин, присвячених собі.

Чи може ретрит допомогти при емоційному виснаженні та депресії

Тетяна Сімонова пояснює, що відпочинок і зміна обстановки можуть бути корисними для людей, які відчувають втому, тривалий стрес або емоційне виснаження. Проте важливо розрізняти ці стани та депресію.

«Депресія — це не просто втома чи поганий настрій, які можна подолати кількома днями відпочинку», — наголошує психологиня.

Якщо пригнічений настрій, втрата інтересу до життя, відчуття безнадії або порушення сну тривають більшу частину дня майже щодня протягом двох тижнів чи довше та впливають на повсякденне життя, варто звернутися по професійну допомогу. За таких симптомів ретрит не повинен бути єдиним способом підтримки.

«Я підтримую комплексний підхід до турботи про психічне здоров’я. Природа, рух, відпочинок, спілкування, психотерапія та, за потреби, медична допомога можуть доповнювати одне одного», — говорить Тетяна Сімонова.

Вона також не радить протиставляти ретрити та психотерапію. Вони можуть виконувати різні функції: відпочинок допомагає сповільнитися й звернути увагу на власні потреби, а психотерапія дає можливість глибше дослідити переживання, зрозуміти свої реакції та знайти нові способи взаємодії із собою й іншими.

Важливо й те, що після ретриту людина не обов’язково повертається щасливою, натхненною та повністю відновленою.

«Іноді в тиші стає помітним те, від чого людина довго відволікалася: сум, самотність, страх або втома. Це не означає, що ретрит не допоміг. Можливо, людина нарешті зустрілася з тим, що потребує уваги», — пояснює психологиня.

Чому групові ретрити можуть допомогти краще зрозуміти себе

Ретрит із психологічним супроводом може стати можливістю не лише відпочити, а й краще зрозуміти власні переживання. Особливу роль у цьому відіграє групова терапія, під час якої учасники можуть ділитися досвідом, слухати інших і знаходити нові погляди на власні життєві ситуації.

«Коли ми чуємо досвід інших людей, ділимося власними переживаннями та отримуємо підтримку, можемо побачити, що не самі у своїх труднощах», — зазначає Тетяна Сімонова.

Історії інших учасників іноді допомагають усвідомити те, що раніше було складно сформулювати. А можливість озвучити власні переживання в безпечному середовищі може стати важливим кроком до їх осмислення.

Водночас, наголошує фахівчиня, психологічний ретрит має бути простором, у якому поважають особисті межі. Участь у групових процесах не повинна перетворюватися на примус розповідати про особисте, якщо людина до цього не готова.

Не завжди після такого досвіду з’являються готові відповіді на всі запитання. Проте може виникнути глибше розуміння себе, власних бажань і того, що хотілося б змінити.

Подорож до себе не закінчується поверненням додому

За словами Тетяни Сімонової, ретрит може стати лише початком внутрішніх змін. Після повернення до звичного життя людина може почати уважніше ставитися до своїх потреб, помічати, де надто багато віддає іншим, і замислюватися над тим, що давно потребує змін.

Іноді це стає приводом продовжити роботу над собою в індивідуальній психотерапії — поступово, у власному темпі та з увагою до особистого досвіду.

«Ретрит не обов’язково має дати відповіді на всі запитання. Іноді його цінність у тому, що ви нарешті знаходите свої справжні запитання. А це вже початок шляху до себе», — пояснює психологиня.

Вона застерігає від сприйняття ретриту як способу втекти від реальності або отримати швидке зцілення. Його цінність полягає передусім у можливості зупинитися, прислухатися до себе та зрозуміти, що потребує уваги.

«Ми не завжди можемо змінити обставини, у яких живемо. Особливо зараз, під час війни. Але можемо поступово вчитися помічати власний стан, дбати про себе, звертатися по підтримку й знаходити те, що допомагає нам залишатися в контакті із собою», — говорить Тетяна Сімонова.

Психологиня підсумовує, що для відновлення не завжди потрібні далекі подорожі чи кардинальні зміни. Іноді важливо лише дозволити собі зупинитися й почути власні потреби.

«Ми їдемо на ретрит не для того, щоб стати іншими, а щоб знову почути себе», — підсумовує Тетяна Сімонова.

Як вибрати ретрит і на що звернути увагу: співзасновниця Travel with Sense розповіла про важливі моменти

За словами співзасновниці агенції Travel with Sense Алли Дзюби, ретрит — це не один конкретний формат. Під цією назвою сьогодні пропонують і подорожі з йогою та медитаціями, і психологічні програми, і тривалу внутрішню роботу. Команда агенції працює в цій сфері понад 12 років і спостерігає, як змінюється попит та саме розуміння ретритів.

За останні роки ретрити стали значно популярнішими, а саме поняття розширилося. Сьогодні так називають і подорожі з йогою та медитаціями, і програми з психологічними практиками, і тривалу внутрішню роботу. Команда агенції Travel with Sense працює в цій сфері понад 12 років і спостерігає, як змінюються попит та уявлення людей про такі програми.

Співзасновниця агенції Алла Дзюба умовно поділяє ретрити на три категорії. Перша — відпочинкові програми, що поєднують подорожі, спілкування, йогу, медитації та інші практики. Друга — ретрити з психологічним спрямуванням, під час яких учасники досліджують свої емоції, стосунки, поведінкові моделі та внутрішні конфлікти. Третя — глибинні трансформаційні програми, що передбачають інтенсивнішу психологічну, духовну й екзистенційну роботу.

За словами Алли, глибина ретриту залежить не від кількості практик чи незвичності локації, а від того, як організований процес, хто його проводить і чи отримує людина підтримку після завершення програми.

«На глибинний ретрит не обов’язково їхати тоді, коли в житті щось не так. До нас приїжджають і люди, які мають успішне, насичене життя, але відчувають потребу краще зрозуміти себе, переосмислити власні цінності, відкрити нові можливості або знайти нові сенси», — розповіла Алла.

Що потрібно для участі в ретриті та що взяти з собою

Для участі в більшості стандартних програм не потрібні спеціальна підготовка чи попередній досвід. Вони розраховані на людей із різним рівнем підготовки: від тих, хто вперше знайомиться з медитаціями та тілесними практиками, до тих, хто вже давно займається саморозвитком.

Алла не радить намагатися заздалегідь вивчити всі техніки або визначити, що саме має відбуватися під час практик. Надмірні очікування можуть змушувати людину порівнювати власні відчуття з чужим досвідом і заважати сприймати те, що відбувається тут і зараз.

«Найкраща підготовка до ретриту — залишити достатньо внутрішнього простору для власного досвіду. Приїхати з відкритістю, цікавістю та готовністю досліджувати себе, не намагаючись заздалегідь визначити, яким має бути цей процес. Усі необхідні пояснення та інструменти учасники отримують безпосередньо під час програми», — пояснила співзасновниця Travel with Sense.

Водночас варто подбати й про практичні моменти. За кілька днів до початку програми Алла радить більше відпочивати, приділити увагу сну та зменшити повсякденне навантаження. Рекомендації щодо алкоголю та психоактивних речовин залежать від правил конкретного ретриту.

Перелік речей визначається місцем проведення та форматом програми. Для подорожі в гори, відпочинку біля моря чи ретриту в іншій країні потрібне різне спорядження, тому організатори заздалегідь надають учасникам відповідні рекомендації. Універсальними речами можуть бути зручний одяг для практик, килимок для йоги, плед, блокнот і ручка.

Під час деяких глибинних програм учасникам також пропонують принести символічний предмет, пов’язаний із тим, із чим вони готові попрощатися. Він може стати частиною практики, присвяченої відпусканню минулого або певного життєвого етапу.

Що входить у вартість ретриту та скільки він триває

За словами Алли, найзручніший для учасників формат — «все включено». Він дає змогу зосередитися на програмі, не відволікаючись на побутові та організаційні питання. Зазвичай у вартість входять практики, медитації, лекції, групова й індивідуальна робота, проживання та харчування.

Водночас дорога до місця проведення, зокрема міжнародні перельоти, може оплачуватися окремо. Трансфери, поїздки до місцевих пам’яток та інші активності залежно від умов організації можуть входити до вартості або потребувати додаткової оплати. Тому перед бронюванням важливо з’ясувати, які витрати покриває програма.

«Одне із завдань ретриту — створити для людини простір, в якому вона може відключитися від повсякденних турбот і зосередитися на собі. Тому ми прагнемо організовувати програми так, щоб учасникам не доводилося постійно думати про побутові питання. Водночас усі можливі додаткові витрати мають бути зрозумілими ще до початку подорожі», — зазначила Алла.

Тривалість ретриту залежить від його мети. Одноденні заходи співзасновниця агенції радше називає практикумами або знайомством із певними техніками. Короткі повноцінні програми зазвичай тривають від трьох днів, найпоширеніший формат — близько тижня, а глибинні ретрити можуть тривати 10–14 днів.

Важливо, щоб програма не була перевантажена активностями. Час для тиші, відпочинку й особистого простору дає змогу осмислити пережите та поступово інтегрувати новий досвід.

«Людині потрібен час, щоб вийти зі звичного ритму життя, адаптуватися до нового середовища та зануритися в процес. А після інтенсивної роботи — ще й час, щоб осмислити отриманий досвід. Тому важлива не лише кількість днів чи практик, а й те, наскільки цілісно побудована програма», — пояснила співзасновниця Travel with Sense.

Як вибрати ретрит, який підходить саме вам

Насамперед Алла радить визначити власну потребу. Комусь потрібні відпочинок і відновлення сил, комусь — нові враження та знайомства, а хтось прагне краще зрозуміти себе або попрацювати з внутрішніми конфліктами. Від цього залежить, який формат буде доречним.

Також варто поцікавитися досвідом ведучих, почитати відгуки попередніх учасників і з’ясувати, як побудована програма. Велика кількість практик сама по собі не гарантує якості: важливо, наскільки відповідально організатори працюють із групою та чи можуть адаптувати процес до потреб учасників.

«Ми завжди цікавимося, з яким запитом людина хоче приїхати, чого очікує від програми, який досвід уже має і що зараз відбувається в її житті. Для нас важливо не просто запросити людину на ретрит, а зрозуміти, чи буде саме ця програма для неї доречною та корисною», — розповіла Алла.

Перед записом також потрібно з’ясувати, які практики використовуватимуться, для чого вони потрібні та які обмеження можуть мати. Організатори мають пояснювати свій підхід зрозуміло й відкрито.

Окрему увагу слід приділити питанням безпеки: правилам щодо алкоголю та психоактивних речовин, конфіденційності, можливим протипоказанням і діям у разі складних емоційних реакцій.

«Особливо важливо, чи готові організатори чесно сказати, що конкретний ретрит вам зараз не підходить, і запропонувати інший формат. Відповідальний підхід — це не лише комфортне проживання та добре складений розклад, а й розуміння того, кому та за яких умов може підійти певна програма», — наголосила співзасновниця агенції.

Чому важлива підтримка після ретриту

Завершення програми не означає, що отриманий досвід одразу стає частиною повсякденного життя. Сильні емоції та яскраві усвідомлення можуть бути важливими, але не завжди призводять до довготривалих змін. Тому під час вибору ретриту варто з’ясувати, чи передбачена підтримка після його завершення та чи є можливість обговорити пережите.

Алла також радить критично ставитися до обіцянок швидких результатів. Жодна програма не може гарантувати, що за кілька днів людина позбудеться всіх страхів, розв’яже внутрішні конфлікти або повністю змінить своє життя.

«Хороший ретрит не нав’язує людині готового результату. Він створює умови для власного досвіду, внутрішнього дослідження та можливих змін. Важливо не лише те, що людина переживає під час програми, а й те, як вона згодом осмислює цей досвід і застосовує його у своєму житті», — підсумувала співзасновниця Travel with Sense.

Дніпрянка розповіла про катастрофу в Тибеті, де зникли її друзі

Алєся Діденко — PR & GR-експертка, родом із Дніпра. Вона планувала вирушити до Тибету разом із групою, яка, як стало відомо згодом, зникла після природної катастрофи на кордоні Тибету та Непалу. Дівчина дивом відклала поїздку на наступний рік. А тепер чекає звісток про людей, з якими разом подорожувала та проходила ретрити.

Історія природної катастрофи на кордоні Тибету та Непалу стала для Алєсі особистою трагедією. Серед зниклих — 24 її друзі та знайомі. Одна з них — Ірина Блонська, яка багато років проводила ретрити й допомагала людям працювати над собою.

За її словами, останній зв’язок із групою був 26 серпня о 08:27, коли люди проходили кордон із Тибету, який належить Китаю, до Непалу. Після цього вони перестали виходити на зв’язок. У районі сталася масштабна природна катастрофа, були зруйновані дороги та інфраструктура, а доступ до частини територій і зв’язку ускладнився.

Алєся Діденко писала , що пошукові роботи тривають, однак родини та близькі не мають відповіді на головне запитання — де перебувають їхні рідні. Вона також звертала увагу на труднощі з отриманням інформації, яка могла б допомогти встановити останнє місцезнаходження групи, і закликала до міжнародної уваги та координації пошукових дій.

4 жовтня минуло 40 днів відтоді, як доля людей залишалася невідомою. Для Алєсі цей час став періодом болю й невизначеності. У своєму дописі в соцмережах вона звернулася до Ірини Блонської, згадуючи їхні зустрічі, спільні ретрити та розмови, які вплинули на її життя.

«Сьогодні минуло 40 днів, як ми не знаємо, де ти. Де ви. 40 днів тиші, надії, болю та спроб змиритися з тим, чого я досі не можу зрозуміти й усвідомити», — написала Алєся.

Вперше про Ірину вона почула в березні попереднього року. Згодом був перший ретрит в Іспанії. Алєся розповідає, що спочатку їй було складно сприймати прямоту своєї наставниці, однак вона була готова працювати над собою. Після однієї із серцевих медитацій Ірина подарувала їй янгола.

Пізніше були нові зустрічі в Іспанії, Індії, Києві та Маямі. Алєся згадувала, як поступово долала власний спротив, ставала впевненішою та дорослішою. Остання зустріч відбулася 13 липня на розстановках у Києві. Тоді Алєся привезла Ірині її блакитну кофту, яку та забула в Маямі.

«Я бігла до тебе з твоєю улюбленою блакитною кофтинкою, яку ти забула в Маямі. Ти обійняла мене і сказала: «Моє сонце». Обійняла востаннє», — написала дівчина .

Для Алєсі ця історія — нагадування про те, наскільки важливими можуть стати люди, з якими знайомишся під час ретритів. За її словами, це не просто подорожі чи спільні практики, а моменти, в яких виникають близькі зв’язки, що залишаються з людиною надовго.

Катастрофа на кордоні Тибету та Непалу стала трагедією для десятків родин, які досі не знають, що сталося з їхніми близькими. Пошукова робота триває, однак люди чекають на відповіді. Важливо, щоб ця історія не зникала з інформаційного простору, а пошуки 56 людей тривали, доки рідні не отримають відповіді про своїх близьких.

Ретрит — не універсальний рецепт

В умовах повномасштабної війни можливість перепочити, побути серед природи або зустрітися з людьми, які розуміють твій досвід, може мати особливе значення. Водночас ретрит не повинен ставати способом уникнути складних проблем або заміною фахової психологічної чи медичної допомоги, якщо вона потрібна.

Найважливіше — обирати програму відповідно до власних потреб, уважно ставитися до свого стану та пам’ятати, що внутрішні зміни не відбуваються за універсальним сценарієм. Для когось початком перезавантаження стане тиждень у Карпатах, для когось — кілька годин у лісі, а для когось — спілкування з людьми, які допоможуть відчути, що ти не залишився наодинці зі своїми переживаннями.

Фото з особистих архівів учасників.

Нагадаємо: За кожним днем свободи — їхня мужність: як захисники та захисниці з Дніпра відстоюють Незалежність .

Дніпровські