ЕКСКЛЮЗИВ ОФІЦІЙНО «Хлопці гинули від рук охоронців»: історія 25-річного дніпрянина, який повернувся з російського полону

26 жовтня 2026 р. 18:57

26 жовтня 2026 р. 18:57

25-річний дніпрянин Олександр Рибка після трьох років російського полону повертається до звичайного життя.  Він проходить реабілітацію та намагається знайти роботу водієм. Олександру допомагають фахівці міських ветеранських служб Дніпра, які супроводжують його адаптацію до життя після важких випробувань. Свою історію він розповів журналістам видання «Наше місто».

Олександр служив у 36-й бригаді морської піхоти, обороняв Маріуполь.  Під час спроби прориву його разом з побратимами росіяни взяли в полон. Повернувся додому лише у 2025 році, тобто провів у полоні близько трьох років. В’язнів утримували в Оленівці, Горлівці, Торезі, перевозили по окупованій частині Донецької області. Росіяни намагалися звинуватити українців у військових злочинах, багатьох судили, зокрема за тероризм. Частина хлопців загинула від рук охоронців, інші постійно жили в умовах страху й невизначеності.

Перший час після захоплення Олександр не мав жодного зв’язку з рідними. За його словами, протягом приблизно року сім’я навіть не знала напевно, чи живий він. Інформація почала з’являтися завдяки волонтерам із Маріуполя, які їздили по місцях утримання та збирали списки полонених. Сам Олександр дізнавався про зовнішній світ уривками. Умови утримання, за його словами, змінювалися залежно від місця, але нормальними їх назвати було неможливо. В Оленівці, зокрема, полонені спали на дерев’яних палетах, а ставлення охоронців могло бути дуже жорстоким. Після прибуття російських силовиків ситуація, за словами військового, стала ще важчою.

Олександр Рибка

-Коли в 2023–2024 роках до нас заїжджали спецпризначенці та росгвардія, вони відпрацьовували на нас прийоми розгону натовпу й придушення протестів, – згадує дніпрянин.  – Нас били, катували, після  одного з таких заходів одинадцять людей потрапили в санчастину з переламаними кістками. В колонії перебувало близько півтори тисячі людей. На допитах запитували про все, що тільки могли вигадати: хто руйнував Маріуполь, що робив «Азов», які нібито злочини ми скоювали. Допити записували на камеру, диктофон, а потім інформацію переносили на комп’ютери. Після трьох років я вийшов із великою втратою ваги й м’язової маси, а також із психологічними проблемами.

Повернення з полону стало для Олександра окремим випробуванням.  Фізичне відновлення стало лише частиною процесу, адже пережитий досвід продовжував впливати на емоційний стан. Перші серйозні психологічні прояви, за словами військового, почалися приблизно через два місяці після обміну. До цього організм і психіка ще працювали в режимі постійної мобілізації. Коли ж необхідність щодня боротися за виживання зникла, накопичене за роки почало проявлятися. Олександр каже, що схожий процес спостерігав і в інших побратимів, які повернулися разом із ним.

-Психолог казав мені, що приблизно три роки може знадобитися, щоб я прийшов до себе, – зізнається Олександр.  – Приблизно через два місяці після обміну я вперше відчув, що мене починає накривати. У полоні ти весь час перебуваєш у стані боротьби за своє життя, а тут тобі вже не треба воювати — треба відпочивати. Тоді ніби знімається внутрішня оборона, і назовні виходить те, що ти довго стримував. Зараз я проходжу реабілітацію, намагаюся влаштуватися на роботу водієм і поступово повернутися до нормального життя.

Після звільнення Олександр повернувся до Дніпра, де на нього чекали батьки.  Олександр звернувся до департаменту ветеранської політики – тут йому допомогли зорієнтуватися щодо програм супроводу, реабілітації та медичної допомоги. Окремою проблемою залишається працевлаштування, адже регулярні процедури та заняття вимагають гнучкого графіка. Військовий має професійний досвід водія й нині шукає роботу, яка дозволила б поєднувати її з відновленням.

Для представників ветеранських служб історія Олександра стала одним із прикладів того, наскільки тривалим може бути шлях після повернення з полону. Тут йдеться не лише про медичну допомогу, а про комплексний супровід людини в нових життєвих обставинах. Фахівці можуть допомогти ветеранам із психологічною підтримкою, реабілітацією та пошуком медичних установ. Також передбачені консультації щодо працевлаштування та перенавчання. За потреби ветерана можуть скерувати до партнерських програм, соціальних служб чи санаторно-курортного лікування.

Едгар Яценко

-Для нас кожен ветеран, який повертається з військової служби або з полону, є важливим, але люди після полону потребують особливої уваги, бо їм доводиться заново адаптуватися до життя, – пояснює Едгар Яценко, заступник начальника управління у справах ветранів департаменту ветеранської політики Дніпровської міської ради.  –  Ми знали про Олександра ще тоді, коли він перебував у полоні, і намагалися через його батьків вийти на контакт. Після повернення ми хотіли показати йому, що в Дніпрі його чекали і що він не залишився сам. Сьогодні він уже значно більше соціалізований, може самостійно пересуватися, сів за кермо і поступово повертається до звичайних справ. У межах ветеранського супроводу ми можемо допомогти з психологічною підтримкою, реабілітацією, медичними послугами, перенавчанням і працевлаштуванням. Звернутися по таку допомогу можуть ветерани, звільнені з військової служби, люди, які пережили полон, а також родини загиблих і безвісти зниклих захисників.

Важливу роль у відновленні Олександра відіграв і ветеранський простір, де він міг спілкуватися з людьми зі схожим досвідом. Для ветерана трьох війн Олега Борщевича ця зустріч стала особисто важливою. Він пригадує Олександра у перші місяці після повернення як дуже виснаженого фізично та психологічно молодого чоловіка. Одним із перших кроків стало просте спілкування поза формальними кабінетами. Вони разом виїжджали до парку, гуляли, говорили та поступово відновлювали звичайну взаємодію зі світом. Згодом Олександр почав долучатися до інших активностей і більше контактувати з людьми.

Олег Борщевич

-Ми почали просто проводити разом час, він дивився на річку, на птахів і поступово повертався до навколишнього життя, – розповідає пан Олег. –  Коли він уже зміг сісти за кермо, ми поїхали на один із заходів, де Олександр спілкувався з дітьми. Він узяв на руки маленьку дівчинку, і потім сказав, що це була найкраща реабілітація.  Я хочу, щоб у нього все склалося: щоб була робота, щоб він створив сім’ю і просто жив нормальним життям. Найважливіше, що хлопці, які повертаються з полону, мають знати: вони не самі, вони частина нашої родини.

Фото Валерія Кравченка.

Нагадаємо, раніше ми писали про те, що у Дніпрі об’єднали родини полонених та зниклих безвісти.

Дніпровські