ЕКСКЛЮЗИВ Мовне диво: як іноземці вивчають українську в Дніпрі

27 жовтня 2026 р. 10:24

27 жовтня 2026 р. 10:24

Навіть на п’ятому році великої війни чимало дніпрян все ще не розмовляють державною мовою. Причин цьому знаходять чимало: від «я не вивчав українську в школі» до «мені незручно розмовляти цією мовою». Маячню співачки Насті Каменських про кісту в горлі годі й згадувати. У День української писемності та мови, який відзначається 27 жовтня, журналістка видання «Наше місто» дізналась, як успішно опановують українську ті, для кого вона не є рідною.

Ана Лукатела вчить українську за книгами та ютубом

Ана Лукатела з Хорватії, вже майже 20 років вона працює як представниця ООН у різних країнах світу. У жовтні 2024 року Ана приєдналася до команди ПРООН в Україні на посаді керівниці напряму територіального відновлення у Дніпрі. Має ступінь доктора філософії (PhD) з політології, здобутий в Університеті Британської Колумбії. До призначення на цю посаду вона понад два роки працювала в Києві, очолюючи Офіс постійного координатора ООН. За час своєї тривалої кар’єри в системі ООН Ана обіймала посади керівниці Офісу постійного координатора ООН у Таджикистані та заступниці представниці структури «ООН-Жінки» в Йорданії. Її міжнародний досвід також охоплює роботу в Палестині, Косові, Боснії і Герцеговині та Нью-Йорку. Крім того, вона працювала в Секретаріаті ОБСЄ у Відні. Ана має подвійне громадянство — Хорватії та Канади. Останні чотири роки її професійна діяльність пов’язана з  Україною.

Ана Лукатела

– У кожній країні, де я жила, завжди брала уроки місцевої мови, щоб мати змогу спілкуватися зі звичайними людьми, – розповідає Ана Лукатела.  – На мою думку, це найкращий спосіб зрозуміти країну та її культуру. Моя рідна хорватська та українська — слов’янські мови, тому багато слів у них збігаються або мають спільний корінь. Завдяки цьому вивчити мову, щоб розуміти людей, було зовсім неважко. Проте граматичні відмінки в цих мовах різняться, і мені важко запам’ятати українські варіанти. Коли я не знаю, як правильно, я просто вживаю хорватський відмінок — і українці мене розуміють.

Зараз Ана вже майже вільно спілкується українською. На її думку, найкращий спосіб вивчити мову — це брати уроки у викладача, щоб вивчити граматичну структуру. А потім почати читати книги: спочатку прості дитячі, а потім— журнали чи газети. Ана додає, що також дивиться українські відео на YouTube з субтитрами: це дозволяє одночасно слухати й читати і дуже допомагає засвоїти правильну вимову.

Карен Агаджанян радить не боятися робити помилки

Карен Агаджанян народився у Вірменії, але більшу частину життя прожив у Дніпрі. Сьогодні він називає себе українцем вірменського походження, є засновником Молодіжного центру Дніпра та автором проєкту «Відчуй Дніпро». Його родина переїхала в Україну з Вірменії, тікаючи від війни, коли Карену було чотири роки. Спочатку сім’я оселилася в селі Старолозуватка Синельниківського району, де прожила близько двох років, а з 2001-го Карен живе в Дніпрі. Разом із батьками до України переїхали двоє його братів і сестра.

Карен Агаджанян

– Українська для мене фактично почалася зі школи, і я дуже швидко її опанував, – згадує Карен Агаджанян.  – До третього класу я навчався у сільській україномовній школі, і це був дуже корисний досвід, а потім продовжив освіту вже у Дніпрі. Моя мама тоді ще не так добре знала українську, тому часто брала мене із собою як перекладача, і я допомагав їй спілкуватися з людьми. Українська мені завжди здавалася дуже милозвучною, а ще я засвоїв саме ту живу, сільську українську, яку чув навколо себе. Згодом, коли я почав допомагати депутатці районної ради, довелося опановувати ще й офіційну українську — працювати з документами та різними проєктами. Тому мова для мене розвивалася природно: спочатку через школу і спілкування, потім через роботу та громадську діяльність. Сьогодні українська для мене настільки звична, що вірменською я розмовляю з акцентом, а українською — як рідною.

Мовне середовище поступово змінювалося для всієї великої родини Карена. Звісно, батькам, які навчалися в Радянському Союзі й значно пізніше почали активно використовувати українську, адаптуватися було складніше, ніж дітям. Брати Карена також освоювали мову вже в дорослішому віці, тоді як його сестрі цей процес дався легше. Нині вся родина Агаджанян живе у Дніпрі. Батьки продовжують спілкуватися між собою вірменською, а українською –  з оточенням, постійно дивляться українські фільми та новини. У побуті їхня мова може залишатися неідеальною, але все одно вони ніколи не втрачають можливість нею користуватися.

–        Якщо говорити про те, що може допомогти людині перейти на українську, то для мене тут немає якогось секретного лайфхаку — треба просто читати і говорити цією мовою, – запевняє Карен.  – Не можна боятися помилок, тому що без них нормально навчитися говорити практично неможливо. Варто знайти когось, із ким можна регулярно спілкуватися українською. Не треба чекати моменту, коли ви вже все знаєте, щоб нарешті почати говорити. Я переконався на власному досвіді: практика поступово робить мову природною. Вірменська й українська дуже різні, хоча в граматиці є окремі схожі принципи, наприклад, відмінювання та зміна закінчень. Я навіть не вмію читати й писати вірменською, хоча розмовляю нею, а українська стала для мене мовою, якою я повноцінно читаю, пишу, на якій  працюю.

Таким чином для Карена Агаджаняна вірменське коріння залишається частиною його родинної історії, мови й культури. А українське середовище стало простором, в якому він виріс, здобув освіту та реалізував себе.

Пакистанець Джон мріє отримати українську освіту

Зовсім інша історія у 24-річного Саєда Джона Аббаса Шаха.  Він народився у невеликому селі у Пакистані. У 2021 році закінчив навчання в державній муніципальній школі Сінда в Ладкані.

Саєд Джон Аббас Шах

– Тоді багато моїх шкільних друзів мріяли поїхати на подальше навчання до Великої Британії, США чи Австралії, я з самого дитинства обрав зовсім інший шлях, – розповідає Джон. –  Україна надихала мене неймовірно. Я захоплювався українськими витворами та винаходами, такими як авіація та космічні гелікоптери, які сконструював Ігор Сікорський, народжений у Києві. Як майбутній інженер-будівельник, я був вражений архітектурою та дизайном українських метрополітенів, які на той час здавалися мені чимось неймовірним. Крім того, коли я був зовсім малим, я прочитав у книжках, що в Україні доклалися до створення першого жорсткого диска для комп’ютерів. Адже весь світ знає про комп’ютерні системи, але не завжди розуміє, як вони працюють без жорстких дисків. Усі ці факти стали для мене величезним шоком та джерелом натхнення.

​Отже Джон вирішив подати документи до Дніпровської політехніки . Щоправда, спочатку він вступив не на будівельний факультет, а зайнявся вивченням української мови.

З вчителькою

–         Я прибув до Харкова 7 січня 2022 року, а звідти вирушив потягом до Дніпра, де знаходився мій університет, – згадує Джон.  –  Хостел я не забронював, тому просто постукав у двері будинку на одній із вулиць Дніпра. Відчинила 95-річна бабуся. Я попросив про допомогу, пообіцявши платити за кілька днів, доки не знайду постійне житло. Вона відмовилась від грошей, запросила до себе, надала мені кімнату на п’ять днів і оточила неймовірною гостинністю. У її домі я помітив багато українських прапорів та фотографій військових.  Виявилося, що її онук віддав життя за Україну. Мене вразило те, як сильно ці люди люблять свою країну. Саме тоді я вирішив писати про Україну для пакистанських газет.

Вже за кілька тижнів Джон почав потроху розмовляти українською. Пам’ятає, як готувався вночі до фінального іспиту з української мови, який мав відбутися наступного дня — 24 лютого 2022 року. Але іспит так і не відбувся, тому що росія вторглася в Україну.

На концерті у філармонії

– ​Я тоді багато плакав і не хотів повертатися до Пакистану, – зізнається Джон. – Мої мама і тато просили мене приїхати додому, але я хотів провести в Україні все своє життя. Проте через російське вторгнення мені довелося евакуюватися з Дніпра до Тернополя. У свої 20 років я опинився сам у надзвичайно важкій ситуації. Мій стан здоров’я погіршився, почалися проблеми з диханням, а на вулиці стояли люті морози до -18 °C. Для уродженця Пакистану вижити за такої погоди було неймовірно важко. Після п’яти днів важкої дороги я дістався Польщі, а потім поїхав до Німеччини. Там я почав волонтерити в організаціях, які допомагають українцям.

Пробувши в Німеччині шість місяців, хлопець переїхав до столиці Угорщини – Будапешта. Зараз живе там і працює разом зі своїми українськими колегами, навчання довелось поки що поставити на паузу. Однак все одно зізнається, що його головна мета — повернутися в Україну. Здобути там освіту і зробити для країни, якою він щиро захоплюється, багато корисного. Джон вже володіє українською на достатньому для спілкування рівні, хоча під час розмови ще припускається помилок.  У планах –  вступити до українського закладу освіти й домогтися студентської візи.

Євгенія Кисільова розробила універсальну методику викладання мови

Викладачка української мови для іноземців, кандидатка філологічних наук Євгенія Кисільова понад 20 років працює з іноземними студентами й за цей час навчала представників більш ніж 60 країн. У її досвіді — робота в Дніпровському національному університеті ім. О. Гончара, НТУ «Дніпровська політехніка», Дніпровському медичному університеті. А ще було також майже десять років викладання у Шенсійському педагогічному університеті в китайському місті Сіань. Там Євгенія Кисільова починала як викладачка російської мови та літератури, однак після початку російсько-української війни у 2014 році відмовилася від цього предмета й запропонувала університету викладати українську. Її студенти були з абсолютно різним мовним досвідом: хтось уже знав кілька іноземних мов, а хтось приїздив до України, не маючи навіть базової англійської. Від цього залежила й досі залежить методика — універсальної формули для всіх не існує.

Євгенія Кисільова (праворуч) зі своєю ученицею

–        Доводиться будувати систему викладання  максимально універсальною, – пояснює пані Євгенія.  – Для когось складністю стає граматичний рід, адже в його рідній мові такого поняття просто немає, а для когось — закінчення, які в українській передають одразу багато граматичних значень. Я пояснюю максимально наочно, використовую багато ілюстрацій і навіть створила власний ілюстрований словник української мови для іноземців, де кожне слово має зображення. У граматиці використовую кольори: наприклад, чоловічий рід позначаю синім, середній — зеленим, жіночий — фіолетовим, щоб студентам було легше побачити всю систему. Водночас я не хочу спрощувати навчання до примітиву — треба знайти баланс між доступністю і повноцінним засвоєнням матеріалу. У підготовчих групах це дуже інтенсивна робота: протягом десяти місяців студенти можуть мати по чотири-шість годин української щодня, тобто до 30 годин на тиждень.  Я постійно нагадую студентам, що вони можуть навчитися, просто треба багато працювати й не боятися складних моментів.

Деякі  студенти  дніпровської викладачки приїздили до України, знаючи лише рідну  мову – наприклад, туркменську, навіть без бази англійської, на яку викладачі часто спираються під час пояснення граматики. Водночас вони швидко підхоплюють окремі російські слова, які чули в повсякденному житті, тому Євгенії Кисільовій доводиться поступово замінювати їх українськими відповідниками.

З китайськими учнями

Особливу увагу викладачка звертає на те, наскільки різним може бути попередній досвід людей із різних країн. Найскладнішою для неї в роботі була китайська аудиторія. Китайські студенти звикли до надзвичайно тривалого й системного вивчення рідної мови: грамотна людина має знати тисячі ієрогліфів, а для певних професійних рівнів вимоги ще вищі. На протилежному полюсі — студенти з арабських країн, які часто мають досвід багатомовності. Кисільова згадує студентів із Марокко та Тунісу, які вдома спілкувалися арабською, у школі використовували інші мови, а в повсякденному середовищі стикалися з англійською. Для таких студентів українська стає вже не першою іноземною мовою, а просто черговою мовною системою , яку вони опановують.

–        Мені дуже подобається працювати з представниками арабських країн, особливо з тих, які мають досвід колоніального минулого, тому що там часто є багатомовність із дитинства, – розповідає Євгенія Кисільова.  – Я мала студентів із Марокко, які вдома спілкувалися арабською впереміш із французькою, у школі використовували німецьку, а на вулиці постійно чули англійську. Для них українська ставала черговою мовою, і вони надзвичайно швидко її схоплювали. Перші тексти ми могли читати вже на другий-третій день занять, і це було справжнє мовне диво. Натомість китайські студенти для мене були найскладнішою аудиторією, бо вони приходили із зовсім іншим ставленням до мови та величезним досвідом її системного вивчення. Є й інша категорія — люди, які вперше у житті отримують серйозний досвід навчання вже у 17–18 років, і тут складність полягає не лише в українській, а й у тому, що їм потрібно навчитися вчитися. Але особисто я не бачу жодних природних чи фізіологічних перешкод для опанування будь-якої мови: якщо людина хоче, з нею можна працювати. Вивчення мови — це психічний процес, і тому тут дуже важливі мотивація, звичка чути мову та власне бажання нею користуватися.

З учнями

Особливу увагу викладачка приділяє фонетиці — тому, як саме утворюються українські звуки. На її думку, цей аспект часто недооцінюють навіть носії мови. Для людини, яка звикла до іншої звукової системи, недостатньо просто знати слова: потрібно перебудувати артикуляцію, слухове сприйняття та інтонаційні звички. Саме тому вивчення мови — це не лише запам’ятовування слів й правил. На думку викладачки, людина має поступово звикати до звучання нової мови, слухати її в різних ситуаціях і використовувати в реальному спілкуванні.

До великої війни у своїй роботі з іноземцями Євгенія Кисільова поєднувала мовні заняття з культурним досвідом. Її студенти відвідували музеї, театри, знакові місця Дніпра, брали участь у культурних заходах. Серед таких подій була й зустріч напередодні повномасштабної війни — 22 лютого 2022 року, коли разом зі студентами вона була у Дніпровській філармонії ім. Л. Когана на заході за участю експрезидента Польщі Олександра Кваснєвського, присвяченому європейському шляху України. А потім була війна.

Підручники Є. Кисільової

До речі, за словами викладачки, до 2019 року українська мова фактично не була стандартною частиною підготовчих програм для іноземців у закладах вищої освіти України. Традиційно іноземні студенти, які приїздили навчатися до нас, опановували російську.  Ситуація на користь української змінювалась поступово, а після початку повномасштабного вторгнення рф цей напрям зазнав ще більших змін. Нині навчання іноземних студентів та підготовчі мовні курси проходять онлайн, а самі студенти можуть перебувати в різних містах України або за кордоном.

Подяка за роботу

Наразі Євгенія Кисільова не лише викладає, а й створює власні навчальні матеріали. Вона є авторкою підручника з української мови та ілюстрованого словника для іноземців. За її словами, частину матеріалів доводиться розробляти самостійно, оскільки готових посібників, які відповідали б реальним потребам студентів, на українському ринку недостатньо. Її роботу відзначали й на рівні мовної політики: наша землячка отримала подяку від Уповноваженого із захисту державної мови за розвиток української мови та її популяризацію серед іноземців.

Фото з архіву героїв.

Нагадаємо, раніше ми писали про історії дніпрян, що вивчили українську.

Дніпровські