ЕКСКЛЮЗИВ Дніпро відзначає День працівника соціальної сфери: історії людей, на яких тримається милосердя

30 жовтня 2026 р. 10:28

30 жовтня 2026 р. 10:28

Почути, зрозуміти, підтримати й допомогти знайти вихід — така щоденна робота фахівців соціальної сфери. Вони допомагають дітям, супроводжують родини у складних життєвих обставинах, підтримують людей старшого віку, людей з інвалідністю.

У першу неділю листопада Україна відзначає День працівника соціальної сфери . Напередодні свята «Наше місто» розповідає про соціальних працівників Дніпра.

Підкорила Говерлу, пережила найбільшу втрату та продовжує піклуватися про інших: історія Вікторії Волкової

Одинадцять років поспіль Вікторія Волкова працює соціальною робітницею в Дніпровському міському територіальному центрі соціального обслуговування. За цей час вона не отримала жодної скарги, зате чула стільки подяк, що давно перестала їх лічити.

Жінка має медичну освіту, раніше працювала у неврології.

– Я прийшла у соціальну сферу, бо хотіла допомагати людям, — розповідає Вікторія. – Знання, отримані у медичному училищі, мені знадобилися. Все, що я вмію, близьке до моєї роботи.

Під її опікою дванадцятеро підопічних. Для кожного – свій графік: людей третьої групи вона відвідує двічі на тиждень, четвертої — тричі, а до жінки на кріслі колісному, що має п’яту групу, приходить п’ять разів.

– Там робота найскладніша: паліативний догляд, купання, – розповідає Вікторія. – Проте найцінніше у цих візитах — спілкування і спільні справи. Наприклад, коли підопічна під’їжджає до плити, і разом ми готуємо обід.

Окрім догляду, на Вікторії продукти з ринку й магазинів, ліки з аптеки, доставка готових обідів, прибирання.

– Підопічні дуже радіють, коли я приходжу, — каже соціальна робітниця. – Я приношу їм газету «Наше місто». Ми завжди домовляємося й вирішуємо всі питання. Мабуть, якщо я щира людина, то й підопічні до мене тягнуться.

Іноді турбота виходить за межі посадових обов’язків. Одній жінці давно мріялося потрапити в театр. Коли в територіальному центрі з’явилися безплатні квитки, Вікторія не вагалась і повезла її на виставу «Кайдашева сім’я». А в родині, де батьки мають інвалідність, у неділю, у свій вихідний, вона влаштувала свято для іменинника-дитини.

– Я відповідаю на їхні дзвінки у будь-який час, навіть увечері, — зізнається Вікторія. – А також телефоную сама, щоб знати, що у них усе добре. Просто не можу інакше.

Сама вона пережила найбільшу втрату. 9 липня 2025 року на Покровському напрямку загинув її син Ярослав Волков, який пішов на війну добровольцем.

– Йому було лише 34 роки, він був дуже світлою людиною, — тихо каже мати. – Працював водієм, був неодружений і дітей не мав.

Сили Вікторія шукає в русі. Аеробіка, йога, велосипед, походи в гори: Говерлу й Петрос вона вже підкорила. Вважає, що саме витривалість допомагає їй щодня долати міські маршрути.

– Я подорожувала не лише всією Україною, від Карпат до Шаян і Тиси, а й бачила також Албанію, Барселону, Францію, Каталонію, – розповідає вона. – Відпустку планую завжди заздалегідь, заощаджую гроші, щоб поїхати в омріяну подорож.

Вдома на Вікторію чекають два коти й порожній акваріум. Вона запевняє, що як тільки закінчиться війна, він знову функціонуватиме.

Хібукі-терапія: як Лариса Кутало вчить людей поважного віку обійматися

Двадцять років тому Лариса Кутало зайшла до служби зайнятості й побачила вакансію психолога. Тоді їй саме потрібна була внутрішня реалізація: дитина виросла, а графік вакансії ідеально підходив. Це місце — територіальний центр соціального обслуговування, де вона працює й досі.

– Мені завжди було цікаво аналізувати  власне життя, за стосунками в родині, з друзями, — пояснює вона. – Виникало багато запитань, і я шукала відповіді в психології. Потім з’явилася потреба допомагати людям розібратися в тому, через що сама пройшла.

Перша освіта у неї економічна, а друга – психологічна, два роки тому додався диплом магістра. Але на початку практики знань про роботу з літніми людьми бракувало. Лариса ходила на тренінги для освітян і адаптувала їхні методики для своїх підопічних.

-Нині все це є в інтернеті, і підопічні, натрапляючи на модні практики, самі помічають, що те саме ми вже багато років відпрацьовуємо разом, – каже Лариса.

Найважчим став початок повномасштабного вторгнення. Вона підтримувала інших, хоча й сама опинилась у незнайомій досі ситуації. Тоді психологиня розносила колегам маленькі записочки з нагадуванням про тут і зараз, а вранці у центрі організувала коло обіймів. Літнім людям найбільше бракує саме дотиків, тож ці хвилини для багатьох безцінні.

– Ми були розгублені, але підтримували одне одного, як могли, — розповідає Лариса. – Ми в одному човні, і треба пливти далі. Я часто нагадую казку про двох жабенят у глечику з молоком: життя дає опору в останню мить, коли вже немає сил. Якщо відчуєш її під ногами й скористаєшся нею, ти вистрибнеш.

Свої сили Лариса відновлює просто: тиша, природа, творчість у підготовці занять. Дорогою додому вона вчиться помічати красу в навколишньому.

– Минулого вечора іду, а переді мною люди вигулюють цуценя, – розповідає вона. –  Мені було важко на душі, здавалося, що я вже не витягую. Я просто зупинилась і сказала собаці, що вона прекрасна, а вона потягнулася до мене, крутила хвостом, ластилася. Хвилина спілкування, і я перезавантажилась.

Саме така історія нагадала про новий напрям у її роботі — хібукі-терапію . Це ізраїльська методика, де терапевтичним інструментом стає м’яка іграшка собака-обіймака Хібукі.

– Про цей метод я дізналася з сюжету на телебаченні, коли в Дніпрі почали його застосовувати, – пояснює Лариса. – Цього року нарешті пройшла навчання. А на першому занятті сталося те, на що навіть не сподівалася. Собака знесла всі кордони й шори дорослості. Люди згадали себе дітьми і познайомилися з собою справжніми. Мабуть, ми й самі не знали, які ми.

Найбільше в роботі її надихає момент, коли зернятка падають на благодатний ґрунт: підопічний починає ставитися до себе усвідомлено й бере відповідальність за власне життя, а не шукає винних. Її головна порада – не замикатися в собі, а йти до людей.

Юристка стала соціальною фахівчинею: як Юлія Самарська допомагає родинам у Дніпрі

Близько двадцяти родин, кілька з яких потребують візитів щодня, а решта — щотижня. Так виглядає робочий графік Юлії Самарської, провідної фахівчині відділу соціальної роботи Чечелівського району. Вона супроводжує прийомні й опікунські сім’ї , дитячі будинки сімейного типу та родини зі складними життєвими обставинами.

– У системі захисту дітей я з 2010 року, – розповідає Юлія. – Працювала у дитячому будинку, притулку, службі у справах дітей і центрі соціальних служб. У нинішньому відділі — з 2023-го.

Починається все з бланка оцінки потреб. Фахівці заповнюють його зі слів родини, законних представників і самої дитини, а також зі свого спостереження.

— Саме завдяки цьому бланку виявляються складні життєві обставини або їхня відсутність, — пояснює Юлія. — Потім потреби узагальнюються, і разом із родиною ми складаємо план взаємодії.

Юлія має юридичну освіту. Хоча за фахом не працювала, але знання законів стають у нагоді щодня. Сімейний кодекс Юлія часто відкриває просто на телефоні.

— Батьки кажуть, що дитина дев’ять класів закінчила і досить, – пригадує Юлія. – Я показую статті 150–155, що батьки зобов’язані забезпечити дитині повну загальну освіту, тобто 11 класів, у ліцеї чи коледжі. Люди дивляться й погоджуються.

Але закони самі по собі не працюють без довіри.

— Якщо йти по шаблону, результату не буде, — переконана вона. — Людина має відчути, що твій порив щирий. На це можуть піти місяці: поки родина впустить у дім, почне ділитися новинами й побачить у соціальному працівнику не лише держслужбовця, а небайдужу людину.

Буває й небезпечно. Одного разу агресивний чоловік пустив до квартири лише Юлію, а її колегу, яку бачив уперше, — ні.

— Не можна провокувати, – ділиться Юлія. – Особиста безпека понад усе, ми маємо повернутися до своїх родин живими й здоровими. Якщо розмова не склалася, дзвоню наступного дня, коли всі охолонуть, і домовляюся про іншу годину.

Не всі родини готові до співпраці, а іноді діти голодні чи хворі, і їм не приділяють уваги. Проте є й історії, заради яких, каже Юлія, варто працювати.

– Прийомна дитина живе у родині, прив’язується до неї, а родина — до дитини, – розповідає Юлія. – Так сталося, що її вирішують усиновити, прийомна сім’я закривається, а у дитини з’являється нове свідоцтво про народження з прізвищем родини. А ще у вересні ця дитина підписувала зошити у школі старим прізвищем і чекала дня, коли матиме таке саме, як усі в сім’ї. Для мене це супер результат.

Ще одна нагорода — дитяча радість від зустрічі.

— Дитина вже чекає, прибігає, знає, що я принесу іграшку чи шоколадку, – додає Юлія. – А головне, що вона завжди скаже мені правду.

Ризики Юлія розуміє, але роботу любить і працює на результат — заради дітей і їхніх щасливих оченят.

Від мрії про балет до допомоги дітям: історія Анни Кравченко

Анна Кравченко допомагає сім’ям, що опинились у скруті. Проте її доля могла скластися інакше. Коли Анна шукала роботу, в її розпорядженні був лише стаціонарний телефон. Вона набрала відділ освіти, там порадили звернутися до центру соціальних служб: потрібні психологи. Ця розмова визначила наступні майже два десятиліття.

– Сьогодні я очолюю відділ соціальної роботи Дніпровського міського центру соціальних служб, який обслуговує Центральний і Шевченківський райони, – розповідає Анна. – Кар’єра була довгою: від спеціаліста першої категорії до директорки центру в Шевченківському районі, а після об’єднання центрів — провідної фахівчині.

Сигнали про складні родини надходять від служби у справах дітей, поліції, шкіл і лікарень. Фахівці виходять на місце, оцінюють потреби й лише тоді вирішують, чи потрібна підтримка. Йдеться про сім’ї, де батьки не працюють, зловживають алкоголем чи наркотиками, не займаються дітьми.

– Основна послуга — соціальний супровід, – додає Анна. – План складаємо разом із родиною, а на кожну послугу є державні стандарти й перелік документів. Але, якщо сама родина не готова до співпраці, позитивного результату не чекайте. Тому спочатку треба налаштувати їх працювати командою.

Центр також супроводжує прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу. Є й психолог, який консультує клієнтів.

– Найбільше мене надихає видимий результат, – зізнається Анна. – Коли виникає ризик соціального сирітства чи вилучення дитини з родини, а після роботи фахівців діти залишаються вдома, а батьки починають про них дбати, це додає сил.

Така робота виснажує: безліч листів, інформації й термінових завдань. Тут передусім потрібна стресостійкість. Відновлюється Анна спокійними заняттями: читанням і в’язанням.

– Байдужим у цій сфері робити нічого, — підсумовує вона. – Потрібно любити людей і хотіти допомогти. Треба співчувати й проявляти емпатію.

А ще в дитинстві Анна мріяла стати балериною. Проте виросла в селі, де про балетні студії не було й мови. Професію психолога допомогли обрати батьки. Вона вступила до Дніпропетровського національного університету на бюджет і залишилася працювати у Дніпрі. Для сотень дитячих історій це виявилося щасливим збігом.

Фото Валерія Кравченка.

Раніше ми писали: Дітям потрібен дім: як працює система сімейного виховання у Дніпрі.

Дніпровські