Трагедія родини Кисілів: хроніка першого ешелону виселення

01 листопада 2026 р. 16:17

01 листопада 2026 р. 16:17

Своїми історичними дослідженнями ділиться з нами Олександр Сидоренко — журналіст і дослідник родом із села Миколаївка.

У цьому матеріалі дослідження про трагічну долю родини Кисілів із Миколаївки, яку в 1930 році розкуркулили та примусово виселили за межі України.

Коли навесні 1930 року над присамарськими степами прокотилася брутальна й нищівна хвиля примусової колективізації, що супроводжувалася директивою про «ліквідацію куркульства як класу», затишний і звичний світ Миколаївки здригнувся. Серед десятків місцевих сімей, чиї долі того року потрапили під жорна радянської каральної системи, історія родини Кисілів постає як одна з найвиразніших і найдраматичніших. Завдяки збереженим архівним джерелам — жовтуватим карткам «Список членів сім’ї, яка виселяється з с. Миколаївка Васильківського району через погрузочний пункт ст. Просяна» та доданих до нього матеріалів, де поспіхом вписана постанова сільських бідняцьких зборів та бездушним анкетам ДПУ — ми маємо унікальну можливість реконструювати не просто механізм розкуркулення, а повну картину повільного, методичного руйнування великого селянського гнізда, яке створювалося мозолями й потом кількох поколінь миколаївців.

На чолі цього великого роду стояв шістдесятип’ятирічний Кузьма Родіонович Кисіль — чоловік міцного гарту, корінний уродженець Миколаївки, який побачив світ ще у 1868 році. Поруч із ним прожила вік його дружина, Марфа Анисимівна, жінка приблизно тих же років, на чиї плечі випала доля берегти домашнє вогнище в часи найбільших історичних зламів. Сім’я Кисілів була великою, як і належало класичному українському роду: під одним дахом із батьками тулилися дорослі сини — двадцятисемирічний Олександр та двадцятирічний Павло, шістнадцятирічна донька Анна, а також молода дружина Олександра — Текля (Фекла) Степанівна, 1909 року народження. Ще двоє старших синів Кузьми, Севастян та Федір, на той час уже встигли відокремитися й заснувати власні господарства, що згодом частково врятувало їх від загального сімейного вироку.

«Квиток» на потяг депортації…

У тогочасних документах загальна кількість членів цієї родини часто коливалася, подекуди вказуючи цифру у дев’ять осіб, троє з яких були неповнолітніми дітьми. Такі розбіжності в облікових списках радянських активістів були типовими для буремного 1930 року: родичі то сходилися разом перед обличчям небезпеки, то намагалися розчинитися серед сусідів, щоб уникнути виселення чи приховати дітей від депортаційного конвою.

До революційних потрясінь 1917 року господарство Кисілів було справжньою економічною опорою Миколаївки. Старі акти та ревізійні матеріали наводять різні дані, проте навіть найскромніші цифри вражають: родина володіла від 70 до 130 десятин родючої казенної землі, не рахуючи площ, які вони додатково брали в оренду в сусідніх економіяx чи збіднілих односельців. На тлі середньостатистичного селянського наділу, який часто не перевищував кількох десятин «на душу», Кисілі виглядали справжніми степовими магнатами.

Їхнє обійстя нагадувало злагоджений господарський механізм. У стайнях та загінках утримувалося від 4 до 10 робочих коней, до 8 дійних корів, близько трьох десятків голів великої та дрібної рогатої худоби, а степом хотіла отара з 25 породистих овець. Для обробітку таких масштабних площ родина мала повний комплект найсучаснішого на той час реманенту: залізні плуги, борони, сівалки та жатки.

Природно, що самотужки обробити стільки землі велика родина не могла, тому Кисілі тримали двох постійних наймитів-строкачів, а в гарячу пору жнив винаймали до п’ятнадцяти сезонних косарів та в’язальниць із бідніших родин.

Особова картка глави родини Кисілів.

Для радянської ідеології саме цей факт — використання чужої праці — згодом стане клеймом «недобитого експлуататора». Але для економіки півдня України початку ХХ століття це була нормальна, природна форма організації великого та ефективного товарного землеробства, яка давала заробіток десяткам безземельних селян.

Революційний вихор, кривава Громадянська війна та подальший радикальний «чорний переділ» землі радянською владою болісно вдарили по Кисілях, відібравши більшу частину предківських наділів. Проте вікова звичка працювати не дала роду розпастися. В часи НЕПу Кисілі знову піднялися на ноги. Вони обробляли 15 десятин власної надільної землі та орендували ще близько 10 десятин у сільського товариства. В їхньому дворі знову стояли троє коней, пара дужих волів, дві корови та десяток овець.

Головним же надбанням родини, що забезпечувало їй повагу в усій волості, були власні переробні промисли: маслобойка, крупорушка та великий вітряний млин із модерновим млинарним поставом. Млин Кисілів був не просто приватною власністю — він був соціальним центром Миколаївки, куди з’їжджалися селяни з усього округу, щоб змолоти зерно на борошно чи збити олію. Цей промисел робив господарство Кисілів міцним, незалежним і виразно товарним, що категорично суперечило новій сталінській доктрині про загальне зрівняння.

Наприкінці 1920-х років радянська держава почала затягувати зашморг навколо шиї самостійних господарів. На зміну звичайному продподатку прийшло так зване індивідуальне «експертне» оподаткування, яке призначалося місцевими комітетами незаможних селян (КНС) на око, з метою фінансово задушити господаря. Архівні книги фіксують трагічну динаміку цього здирництва щодо Кузьми Кисіля: у 1927–1928 роках з родини стягнули колосальні 70 рублів, наступного року — 32 рублі, а в 1929–1930 роках — 27 рублів.

Зменшення цифр у документах свідчило не про милість влади, а про повне економічне виснаження родини. Кисілі були змушені спродати все, щоб заплатити податки й уникнути тюрми. В одній із тогочасних довідок з’являється короткий, страшний у своїй буденності запис місцевого активіста: «В настоящее время все распродал». За цими чотирма словами приховувався особистий кошмар літнього господаря: він власноруч спродував на ярмарках улюблених коней, племінну худобу, за безцінь віддавав реманент, спостерігаючи, як пустіє його колись квітучий двір і заростають бур’янами невизначені посіви.

Проте навіть пограбовані до нитки Кисілі залишалися в очах активістів небезпечними «куркулями». Коли економічних підстав для репресій не залишилося, машина терору почала створювати політичний образ ворога. До справи ДПУ щодо Кузьми Кисіля почали підшивати стандартні, але смертельно небезпечні для того часу звинувачення. Йому пригадали службу в царській армії у далекому 1890–1893 роках, де він служив у 34-й артилерійській бригаді й отримав чин молодшого феєрверкера. В анкетах з’явилися записи про нібито його участь у каральному загоні поміщика Роговського в буремному 1919 році, членство в контрреволюційній «Спілці хліборобів», злісний опір хлібозаготівлям та «підкуркульську агітацію» проти вступу в колгосп.

І водночас вступ до колгоспу синів Кузьми Родіоновича — Севастяна та Федора — у 1937 р. навпаки було використано як привід для ухиляння від примусового виселення за межі України разом із батьками. У період масового розкуркулення подібних обвинувачень часто було достатньо для ухвалення остаточного рішення.

Сьогодні, через століття, важко відокремити реальні факти від хворобливих фантазій радянських слідчих. У ДПУ старі дореволюційні образи, сусідські заздрощі та партійна кон’юнктура зливалися в єдиний смертельний вирок. Щоправда, система інколи давала збої: в одній із секретних довідок напроти прізвища Кузьми Кисіля зберігся дивовижний напис: «За матеріалами Реєстраційно-Облікового Дніпропетровського ОкрВУДПК — не проходить». Це означало, що навіть за суворими чекістськими мірками реальних доказів його вини чи антирадянської діяльності не існувало. Але доля родини вже була вирішена на місці — активістам КНС муляв очі сам факт існування колишнього великого господаря у селі.

Розв’язка наступила на початку 1930 року. Для створення ілюзії «народної волі» в Миколаївці скликали масові збори. На них зігнали 285 членів КНС та наймитів, 1987 звичайних виборців і колгоспників, а також 56 найбідніших батраків та червоних партизанів. Під тиском уповноважених із району було зачитано та проголосовано коротке, нещадне рішення: «Выслать с семьей за пределы Украины как социально-чуждый элемент». Цей вердикт поспіхом затвердила Васильківська районна трійка ДПУ.

1 березня 1930 року на членів родини Кисілів завели особові картки спецпереселенців, а вже 4 березня під конвоєм міліції та місцевих комнезамівців їх доставили на найближчу залізничну станцію Просяна. На коліях уже стояв ешелон — довга вервечка брудних товарних вагонів-«теплушок», призначених для перевезення худоби.

Ешелонний список зафіксував п’ятьох душ: главу сім’ї Кузьму Родіоновича, його вірну Марфу Анисимівну, синів Олександра та Павла, і доньку Анну. Навпроти кожного імені в графі «майно» чиновник поставив цинічну помітку: «Обеспечен». Це означало, що людям дозволили взяти з собою по одному клунку з мінімальним запасом зимового одягу та сухарів на дорогу. Молоду дружину Олександра, Теклю Степанівну, в останній момент перед закриттям дверей вагона викреслили зі списків. Причини цього кроку залишилися таємницею архівів, але жінці дивом вдалося уникнути висилки й залишитися на розтерзаній батьківщині.

Засув вагона закрився, відрізавши родину Кисілів від рідного присамарського неба. Попереду були тижні важкої дороги під стукіт коліс, конвой, холод, смерті сусідів по вагону і повна невідомість тайгового Сибіру.

На цьому етапі чіткий архівний слід родини Кисілів переривається, розчиняючись у загальній трагедії мільйонів спецпоселенців. Лише поодинокі повоєнні документи свідчать, що після років каторжної праці в спецкомендатурах частина родини змогла вижити й повернутися до рідної Миколаївки. Проте колишнього родинного всесвіту вже не існувало. Молодший син Павло Кисіль назавжди подався жити до далекої Чити, за тисячі кілометрів від батьківської хати. Олександр ще тривалий час вважався «неблагонадійним» і перебував під наглядом на спецпоселенні.

В історії родини Кисілів відкривається найстрашніша сутність розкуркулення: радянська влада руйнувала не просто матеріальний добробут чи відбирала млини. Вона брутально нищила саму мікрокосмічну тканину українського села, розриваючи родинні зв’язки, розкидаючи братів і сестер по неосяжних просторах ГУЛАГу і позбавляючи працьовитих людей права просто жити й померти на своїй рідній, Богом даній землі.

Для літнього Кузьми Кисіля, який усе своє шістдесятип’ятирічне життя присвятив цій землі, депортація стала не просто фізичним вигнанням, а глибоким духовним зламом. Чоловік, який пам’ятав село ще за козацькими традиціями, пройшов вишколи царської артилерії та пережив жахи Громадянської війни, не міг збагнути, чому любов до праці та прагнення зробити свій край заможним раптом перетворилися на найтяжчий державний злочин. Втрата предківського коріння, розлука з невісткою Теклею, яка залишилася сама на розтерзаній Катеринославщині, та щоденне приниження статусом «спецпереселенця» під наглядом озброєного конвою повільно випалювали сили старого господаря. Кожен кілометр на схід, який віддаляв його від Самари, ставав цвяхом у труну великого роду, а єдиною розрадою для батьків залишалися діти, вирвані з рідного ґрунту в самому розквіті своїх сил.

Трагедія роду Кисілів стала дзеркалом, у якому відбилася доля всього українського селянства першої половини ХХ століття. Знищивши таких господарів, радянський режим не просто «ліквідував клас» — він провів криваву хірургічну операцію на самому тілі нації, вирізавши її найбільш працьовитий, незалежний та хребетний прошарок. Миколаївка втратила тих, хто тримав на собі її економіку, духовність та тяглість поколінь. Проте, попри намагання тоталітарної системи назавжди стерти імена вигнанців із пам’яті односельців, засипати колодязі й переорати межі їхніх наділів, історія Кисілів повернулася на рідні береги. Ожила в пожовклих сторінках кримінальних справ ДПУ, щоб сьогодні, через сто років, нащадки нарешті почули голоси тих, чий нестертий слід на дорозі виявився сильнішим за вітер часу та жорна репресій.

Олександр СИДОРЕНКО.
м.Київ

Дніпровські