ЕКСКЛЮЗИВ Їхній фронт проходить по рейках: історії мужності залізничників Дніпропетровщини

04 листопада 2026 р. 10:07

04 листопада 2026 р. 10:07

Сьогодні працівники залізничного транспорту України відзначають своє професійне свято . Нині трудівники сталевих магістралей переживають непрості часи. Після обстрілів і влучань, ризикуючи власним життям, залізничники відновлюють пошкоджені об’єкти транспортної інфраструктури. Про бойові будні працівників Придніпровської залізниці , труднощі та проблеми галузі розповість «Наше місто».

Сергій Іванов пережив шість ворожих атак

Ще недавно здавалося, що залізничник — одна з наймирніших і найромантичніших професій на Землі. Готувати локомотиви та вагони до подорожей або навіть самому разом із пасажирами вирушати до інших міст і країн — що може бути цікавішим?

Кілька десятиліть тому саме такою уявляв цю професію юний дніпрянин Сергій Іванов. Але вже під час навчання він зрозумів, що залізниця передусім — це дисципліна.

— Залізничників ще в мирний час виховували в умовах особливої дисципліни, — розповідає Сергій Іванов, начальник станції Нижньодніпровськ-Вузол . — Ця професія завжди вимагала відповідальності, витримки та працьовитості. А повномасштабна війна зробила ці якості життєво необхідними. Знаю це не з чуток. На залізниці я з 2009 року, і після інституту довелося працювати не лише в кабінеті: і гальмові башмаки встановлював, і черговим по станції був. Начальником станції працюю четвертий рік. Переконався, що бути керівником у воєнний час найважче. Ти відповідаєш за велику кількість людей. Потрібно цілодобово чергувати біля телефону, іноді добами перебувати на роботі. Кожен робочий день може закінчитися черговим обстрілом.

Із цим не посперечаєшся. За чотири з половиною роки великої війни Сергію Борисовичу довелося пережити вже шість повітряних атак.

— Агресор цілеспрямовано полює на локомотиви, прицільно б’є по них, — продовжує залізничник. — Ледь не щотижня ми втрачаємо рухомі одиниці. Днями шахед знищив електровоз. Одного разу на станцію прилетіло майже три десятки безпілотників. Тоді сильно постраждали будівлі та інфраструктура.

Ворожі атаки завдають сталевій магістралі величезних збитків. Але найтяжчі втрати — людські життя. У жовтні 2026 року під час ліквідації наслідків ранкового обстрілу загинув його колега Андрій Плотников, заступник начальника дистанції електропостачання станції Нижньодніпровськ-Вузол.

— Багато років працював з Андрієм, — згадує Сергій Борисович. — Ми пережили чимало труднощів — і робочих, і побутових. Завжди розуміли одне одного з пів слова. Дуже доброзичлива людина була. Навіть якщо подивитися на його фотографії, в очах — сама доброта. Андрій загинув, виконуючи свої службові обов’язки. Після чергового російського удару залізничники приїхали усувати руйнування та відновлювати інфраструктуру. Але під час робіт стався повторний приліт. Колега пропрацював на залізниці 25 років. У нього залишився 11-річний син. Боляче бачити горе рідних. Їхні крики та сльози неможливо передати жодними емоціями, жодними словами. Для родини це невимовне горе. Це горе для всіх нас.

Для самого Сергія родина — головне, заради чого варто жити. Іти на роботу й повертатися додому. У Сергія та його дружини Наталії дві доньки — Аліса та Мілана. Старшій 11 років, молодшій лише три. Дівчатка вже звикли до непростого татового графіка, але щодня намагаються проводжати його на роботу та зустрічати ввечері.

— Щоранку перед садочком і школою вони цілують мене в щоку, — з теплотою в голосі говорить залізничник. — Коли приходжу, біжать назустріч. Старша Аліса знає, де я працюю і чим займаюся. Коли вона була маленькою, саджав її в крісло машиніста, фотографував у локомотиві. Дуже хочеться, щоб закінчилася війна і в моїх дітей було мирне щасливе дитинство.

Денис Денисов і Сергій Нижник продовжують сімейні династії

Для Дениса та Сергія робота на залізниці — сторінка сімейної біографії. Обидва — потомствені залізничники, про що з гордістю розповідають журналісту “НМ”.

— Прийшов на залізницю у 2002 році, — зазначає Денис Денисов. — Сумнівів, де працювати, не виникало. Батько працював старшим дорожнім майстром. Мама й сьогодні працює інженером з охорони праці. Сестра Юля також починала на залізниці. Тож після школи я закінчив дорожню технічну школу й залишився працювати монтером колії. Доля!

Схожа історія і в Сергія Нижника. Із залізницею він знайомий із раннього дитинства.

— Ми жили поруч із залізницею, під стукіт коліс засинали й прокидалися, а потужні локомотиви навіть снилися ночами, — розповідає Сергій. — Батько був заступником начальника воєнізованої охорони на вокзалі, мама працювала у службі сигналізації та зв’язку. На Придніпровській магістралі працювали також дідусь із бабусею: бабуся була монтером колії, дідусь — майстром. Ще хлопчиком від батька я дізнався, чим займаються залізничники, про що сигналізують семафори, чому гудуть паровози. Мені подобалося спостерігати за потягами й мріяти, що колись і сам працюватиму на залізниці.

Після закінчення 11 класів Сергій також пройшов навчання в дорожній технічній школі й почав працювати. Сьогодні за його плечима вже 23 роки залізничного стажу.

Роботу монтера колії помітить не кожен. Пасажири сідають у вагони, дивляться у вікна, поспішають у своїх справах. Мало хто замислюється, скільки праці стоїть за тим, щоб потяг рухався рівно, без ривків і небезпечних несподіванок. Але саме від представників цієї робітничої професії значною мірою залежить безпека руху. Адже монтери колії постійно стежать за станом залізничного полотна, змінюють шпали та рейки, усувають пошкодження. У їхньому арсеналі не лише спеціальна техніка, а й звичайнісінькі лом і лопата.

— Справжня чоловіча робота — важка й потрібна, — зізнається Сергій Вікторович. — Але без неї ніяк! Часто умови диктує не лише характер завдань, а й погода. Влітку доводиться працювати під палючим сонцем, взимку — на морозі й вітрі. Запам’ятався капітальний ремонт на одній із ділянок залізниці. Для мене це був перший масштабний капремонт. Роботи тривали три дні. Щоранку бригада виїжджала на ділянку й проводила там по дев’ять-десять годин. Для мене, новачка, це стало справжнім зануренням у професію, де результат залежить не лише від індивідуальних зусиль, а й від злагодженості всієї команди.

З початком повномасштабної війни звична робота монтерів колії стала значно небезпечнішою. Тепер їм доводиться не просто стежити за станом залізничного полотна та проводити планові ремонти. Часто потрібно терміново вирушати туди, де російські атаки пошкодили інфраструктуру.

— Звичайно, війна — важке випробування для всіх, — вважає Денис Олександрович. — Їздимо на місця влучань, усуваємо пошкодження. Іноді працювати доводиться добами — і вдень, і вночі. Найстрашніше — повторні прильоти.

Попри складність і небезпеку обраної професії, Денис Денисов і Сергій Нижник не планують її змінювати. Тож їхні залізничні династії можуть мати продовження.

Одна евакуація за рейс — це ще пощастило

Попри важкі випробування, пов’язані з війною, залізничники роблять усе можливе, щоб убезпечити поїздки потягами.

Про те, як працюють провідниці, написала на своїй сторінці у Facebook наша колега Наталія Стіна:

«Після другої зупинки десь у глухому полі пасажири розбрелися вздовж насипу. Хтось нарікав на долю, хтось намагався жартувати: “Нічого, ще кілька таких зупинок — і натренуємося так, що до олімпійської збірної з бігу з перешкодами візьмуть”.

Найбільше розривало серце від дитячого плачу. Особливо шкода було малюків, яких батьки вихоплювали з теплих ліжок і несли в сиру, незнайому темряву ночі. Напівсонні діти притискалися до батьківських плечей і тихенько схлипували від страху та холоду.

Щоб хоч якось заспокоїти людей, один із досвідчених пасажирів, уже загартований подібними поїздками, розсудливо ділився своїм досвідом:

— Не хвилюйтеся, люди. Після двох таких евакуацій у Шепетівці, а іноді й у Львові, на пероні нас уже чекають волонтери. Там видають гуманітарну допомогу, годують гарячим. Уявляєте, минулого разу нам навіть гарячий шашлик роздавали та свіжі яблука!

Поруч із натовпом стояла наша тендітна провідниця. Вона вдивлялася в темний силует потяга й наполегливо, але м’яко просила:

— Будь ласка, відійдіть подалі від вагонів… Це заради вашої ж безпеки. Потяг — ціль, у полі безпечніше.

Пасажири розговорилися з нею, і вона тихо поділилася своїм болем. Виявилося, її рідна племінниця — теж провідниця — нещодавно потрапила під прямий обстріл, коли рашисти вдарили просто по локомотиву. Відтоді дівчину мучать важкі панічні атаки, а перед очима й досі стоїть картина, як охоплені жахом пасажири, наче ошпарені, кидалися геть, у лісосмугу.

— Загалом, якщо за один рейс у нас лише одна евакуація, значить, нам ще пощастило, — зітхнула провідниця. — Найдовша затримка на моїй пам’яті тривала п’ятнадцять годин. У той потяг, а точніше, у локомотив, ворог намагався влучити двічі. І, на жаль, одного разу йому це вдалося.

Але навіть у найстрашніших спогадах знаходилося місце для залізничного гумору. Подивившись під ноги на сухі стебла, вона усміхнулася:

— Добре, хоч зараз не довелося пірнати в амброзію! А такий досвід у мене був. Вивели ми людей у поле, а там — суцільні зарості. У чотирьох жінок із мого вагона була страшенна алергія, але вибору не залишалося: вони стояли по пояс у цій амброзії, сльози струмком текли по обличчях, а вони сміялися й жартували на весь голос. Тому що це була вже п’ята евакуація за одну ніч, і страх просто вигорів, поступившись місцем істеричному сміху.

Слухаючи її, ми раптом особливо гостро усвідомили, яку титанічну роботу щодня виконують ці люди у формі. До речі, вона згадала, що від початку повномасштабного вторгнення ворог спалив уже понад 300 українських локомотивів. І після цієї цифри кожен із нас по-новому подивився і на цю тендітну дівчину, і на всю залізницю, яка тримає країну.

Ніч ішла своєю чергою. Ситуація, яка, здавалося б, мала посіяти паніку, навпаки, дивовижним чином зблизила людей. Усі перезнайомилися, ділилися водою та цукерками, підтримували одне одного жартами й теплими словами. У темному українському полі, під загрозою чергового удару, чужих не було».

І справді, витримці та самовладанню залізничників можна лише позаздрити. Справжні герої!

Фото Укразалізниці та спикерів

Дніпровські