ЕКСКЛЮЗИВ Реанімація і політравма: як династія Павленків рятує життя в лікарні швидкої допомоги Дніпра

06 листопада 2026 р. 10:07

06 листопада 2026 р. 10:07

Реанімація та хірургічна операційна, де щодня борються за кожну хвилину життя, у лікарні швидкої допомоги Дніпра об’єднані однією родиною. Олександр Павленко понад чотири десятиліття очолює відділення інтенсивної терапії, а його син Дмитро й невістка Владислава працюють хірургами у відділенні політравми. Вони обрали різні спеціальності, але мають одну професію й одну відповідальність: повертати людям здоров’я та життя.

Шлях у професію: від маминих порад до власного вибору

Олександр Миколайович Павленко – завідувач відділення інтенсивної терапії загального профілю №1 Клінічної лікарні швидкої медичної допомоги Дніпра, лікар-анестезіолог вищої категорії – понад чотири десятиліття присвятив медицині. З 2009 року він керує одним з найбільших у Дніпрі відділень інтенсивної терапії, реанімація в якому була організована ще в 1968 році. Багаторічний досвід і витримка допомогли йому врятувати сотні пацієнтів із патологією судин серця та головного мозку.

З медициною він був знайомий практично від народження: його мама працювала акушеркою.

«У початкових класах мама дуже агітувала мене обрати професію медика, – усміхається Олександр Миколайович. – Казала: будеш у теплі, у чистоті. Мені, якщо чесно, тоді це не подобалося, я займався спортом».

Усе змінилося після дев’ятого класу.

«Бажання дозріло саме собою, без чийогось навіювання. Я прийняв самостійне рішення спробувати вступити до медичного університету – і вступив».

Усе життя в одному відділенні

Після закінчення інституту й інтернатури Олександр Павленко прийшов працювати у відділення, яке тоді називалося кардіологічною реанімацією. Тут він працює й донині.

«З 1982 року я тут, – розповідає він. – Понад 44 роки».

Сюди потрапляють найважчі хворі. Це пацієнти з гострим порушенням мозкового кровообігу, інфарктами, у тяжкому або вкрай тяжкому стані – із порушенням свідомості, у комі, ті, кому потрібна штучна вентиляція легень.

Відділення забезпечує стабілізацію стану пацієнтів, відновлення порушених функцій організму та проводить інтенсивну терапію.

Реанімація оснащена сучасними апаратами для штучної вентиляції легень, моніторингу серцевої діяльності та інфузійної терапії, а також ультразвуковими апаратами, бронхоскопами й іншими діагностичними інструментами. Працює тут мультидисциплінарна команда: лікарі-анестезіологи та лікарі інтенсивної терапії, медичні сестри й інший персонал, у тісній взаємодії з хірургами, терапевтами та іншими фахівцями.

«Витягнув із того світу»

Найважливіший момент у роботі Олександр Миколайович описує спокійно, без пафосу.

«Коли ти переводиш пацієнта після того, як витягнув його з того світу, у профільне відділення, ти, звісно, відчуваєш задоволення, – каже він. – Є пацієнти, які залишаються у нас надовго, в яких шансів, здається, зовсім мало. А в результаті вдається стабілізувати їх і потім виписати додому. Буває, що люди помирають. Це дуже важко переживати».

Посада завідувача, пояснює Олександр Миколайович, не дозволяє повністю відключитися від роботи.

«Ти вдома, але з тобою завжди поруч оце все. У будь-який час ти маєш бути на зв’язку. Тож немає такого, що переступив поріг лікарні й забув про пацієнтів».

Син обрав свою стежину

Олександр Миколайович знає ціну цієї професії. Знає, що буває, коли врятувати пацієнта не вдається. Знає, що завідувач реанімації не відключається від роботи навіть удома. Тож для сина він хотів іншого життя. Разом із дружиною Валентиною Євгенівною, яка все життя працює старшою медсестрою у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії в іншій лікарні, вони м’яко відмовляли Дмитра від цієї стежини.

«Казали, що це тяжка праця, що можна швидко вигоріти, бо все пропускаєш через себе, – згадує Дмитро Павленко, лікар-хірург відділення політравми лікарні швидкої допомоги. – Вони це розуміли. Але я що? Хочу в медицину – і буду! Бачив, як вони працюють, про що розмовляють удома. Я це змалку, скажімо так, приймав до себе».

«Мене розважав весь медичний персонал, – усміхається Дмитро Олександрович. – Мала дитина бігає, там десять реанімаційних ліжок, а мене ж треба кудись діти, посадити. То в лабораторії з дівчатами сидів, то у мами в кабінеті».

З вибором спеціальності все було не так однозначно.

«Коли я вступав до інституту, то не знав, ким буду. Розумів тільки, що хочу бути лікарем. А ближче до кінця навчання час підтискає, треба обирати, куди рухатися. Батько у мене анестезіолог-реаніматолог, але я відчував, що це, скоріш за все, не моє. Тож на шостому курсі, в останній місяць, коли розподіляли на інтернатуру, виникла думка піти в хірургію. А там уже думав: якось вирішимо, яку вузьку спеціалізацію обрати, загальну хірургію чи судинну. Ну, так випала доля, що працюю в загальній хірургії. Уже десять років», – розповів він.

Перша операція

Першу операцію Дмитро Павленко зробив ще інтерном. Його наставник, а нині керівник, Ярослав Ярославович Шкітак, завідувач відділення політравми, лікар-хірург вищої категорії, тоді був ще звичайним ординатором.

«Я за ним бігав, учився. І він дозволив мені зробити першу операцію. Це була банальна апендектомія, відкритим методом, але хвилювання було таке, що не передати словами. Потім він ще сміявся з мене. Для нього це була звичайна операція, які він робить щодня, а для мене перша. Потім потихеньку розвивався, робили більші операції. Це дуже багатогранний досвід», – відзначає Дмитро Олександрович.

Сім’я, яка народилась в операційних

Його дружина Владислава Олександрівна прийшла у медичну династію «ззовні», у її родині лікарів ніколи не було.

«Ніхто не працював у медицині. Це вже після школи, випадково. Що я знаю? Біологію, хімію. Куди вступати? Ну, так у медичний і вступила», – розповідає вона.

Спершу мріяла стати гінекологом. Але час підтискав, а вона на той момент працювала медичною сестрою в тому самому хірургічному відділенні.

«Я бачу хірургію, знаю, як вона працює, мені подобається. Так і визначилась», – каже Владислава.

Її перша операція теж була відкритою апендектомією. Тільки цього разу в операційній стояв майбутній чоловік. Вони познайомились на роботі і тривалий час придивлялись один до одного. У шлюбі вже два роки.

«Саме Дмитро мене проасистував уперше. А позаду стояв наш керівник і казав, які ми стали дорослі: він тільки Дмитра навчив, а тут уже він мене вчить», – згадує Владислава.

Як і у всіх сім’ях лікарів, без розмов про роботу вдома не обходиться.

«Це все ми пропускаємо крізь себе, переживаємо», – зізнається дружина.

«Майже кожного пацієнта обговорюємо, – доповнює чоловік. – У мене й у батьків так завжди було. І це нормально, коли близька людина розуміє тебе і бачить це все. І ви можете дійти висновку, де зробили помилку, як її виправити. Бо лікарі теж люди, і теж можуть помилятися».

Одна на двох «політравма»

Відділення політравми, де працює подружжя Павленків, – це хірургічний підрозділ лікарні швидкої допомоги Дніпра, що цілодобово надає допомогу пацієнтам із поєднаними й комбінованими травмами. Особливість роботи – висока складність, зокрема з військовими пораненнями: вогнепальними й мінно-вибуховими різних локалізацій. Тут оперують переломи, гостру хірургічну патологію (з лапароскопією, торакоскопією, дренуванням під контролем УЗД), роблять артроскопію колінного суглоба й ендопротезування кульшового.

Дмитро Олександрович каже, що в загальних хірургів основна територія – черевна порожнина.

«Ми оперуємо все, що можна прооперувати в черевній порожнині: хворі з жовчнокам’яною хворобою, апендицити, кишкові захворювання, перфоративні виразки шлунка. Але, коли розпочалася повномасштабна війна, стало надходити багато пацієнтів, у тому числі цивільних, після вибухових осколкових поранень. Наш спектр довелося розширювати. Уже недостатньо черевної порожнини. Ти маєш розуміти, що робити, якщо пошкоджена легеня, якщо магістральні судини на нижніх чи верхніх кінцівках. Усьому цьому вчилося по ходу, бо військової хірургії ніхто не проходив. Почали вивчати, читати нові протоколи. Накладали судинні анастомози, щоб пацієнта можна було переправити на наступний етап медичної евакуації, діставали осколки з легень. Стали оперувати все, що можна. Ну, життя змусило», – розповів він.

Умовами роботи хірурги Павленки повністю задоволені.

«Операційні в нас укомплектовані, операції робимо лапароскопічно, є все потрібне обладнання, щоб люди не лікувалися місяцями після відкритих втручань. Прооперувався – через день-два пішов додому, повністю задоволений. Дообстеження теж у лікарні: УЗД, КТ, МРТ. Якщо в тебе є питання по пацієнту, його не треба нікуди направляти. Усе на місці: дообстежив, за день-два виставив діагноз, прооперував, якщо потрібно, а якщо ні – виписав», – кажуть вони.

На питання, чи відмовлятимуть власних дітей від медицини, якщо вони захочуть іти шляхом батьків, Павленки відповідають, що нехай самі обирають:

«Головне, щоб їм подобалась ця робота. Ще й досі трапляються випадки, коли батьки змушують йти в професію, а дитина не хоче. Праця лікаря має надихати: щоб ти хотів це робити, а не ходив на роботу з-під палки. Адже ти працюєш із людьми, щодня несеш відповідальність за їхнє здоров’я. Тому це має бути свідомий вибір».

Текст: Тетяна Талаш

Фото: Володимир Федоріщев

Дніпровські