ЕКСКЛЮЗИВ Світ на дотик: як незрячі дніпряни працюють, мріють і досягають успіхів

13 листопада 2026 р. 10:19

13 листопада 2026 р. 10:19

Щодня тисячі дніпрян поспішають у справах, користуються транспортом, ходять до магазинів, готують їжу та вирішують побутові питання. Для незрячих людей навіть звичні щоденні завдання потребують додаткових навичок, уваги й часу. До Міжнародного дня незрячих людей, який відзначають 13 листопада, журналісти «Наше місто» поспілкувалися з ними, щоб дізнатися про їхній досвід, щоденні труднощі та можливості жити активно й самостійно.

Не бачить світу, але відчуває його через музику: історія Олександра Бурляєва

Олександру Бурляєву 51 рік. Він народився у Дніпрі, а шкільні роки провів у Харкові. Навчався у спеціальній школ і для незрячих дітей імені Короленка.

– Я не бачу з народження, у мене родова травма, – ділиться Олександр. – Мама зробила все, щоб я розвивався, тому й відправила мене вчитися. Брайль давався мені важко, але читати й писати я таки навчився. На фортепіано граю на слух, з нотною грамотою складніше.

У дорослому віці Олександр влаштувався на підприємство УТОС у Дніпрі. Там він пропрацював 26 років.

– Я крутив контакти, збирав фільтри на шланги для обприскувачів, – пояснює він. – Усе навчився робити навпомацки, бо життя змушує.

Раніше Олександру допомагала мама, тепер він мешкає сам. Щодня приходить соціальна робітниця: готує, прибирає, пере, приносить продукти. Вона допомагає доїхати громадським транспортом до територіального центру, а іноді його привозять машиною на окремі заходи.

– Дуже вдячний людям, які в цей складний час, ризикуючи життям, допомагають мені, адже зараз війна, – каже Олександр. – Добре, що живу на першому поверсі, можу вийти на прогулянку. Тростина в мене є, але на далекі відстані сам не ходжу. Боюся загубитися.

Звичайний день в Олександра має свій ритм: прогулянки, радіо, телевізор. А ще особливе захоплення – футбол.

– Я розумію, що це може здатися дивним, – каже він. – Але люблю спортивні трансляції, слухаю, як коментатор розповідає про голи. Матч Аргентина — Франція 2022 року по радіо був як справжнє шоу. Я відчув цю атмосферу, ніби сам там побував.

Вболівав Олександр за «Дніпро». Цієї команди нині, на жаль, немає на футбольній мапі.

– Дуже хочу, щоб команда повернулася, – каже Олександр. – Пам’ятаю, як вона грала в Єврокубках. Особливо запам’яталося знамените протистояння з лісабонською “Бенфікою” в Кубку європейських чемпіонів.

Футбол не єдина його пристрасть. У плейлисті Олександра поруч співіснують світова електронна музика й нова українська сцена.

– Мені дуже цікаві діджей Армін ван Бюрен і Fatboy, – додає чоловік. -Але й українська музика останнім часом дуже виросла, її слухати справді цікаво. Я б хотів побувати на концерті якоїсь світової зірки. Можливо, колись це здійсниться, якщо вона приїде до Дніпра.

А ще Олександр сам чудово співає. Каже, що у школі мав п’ятірки з музики, а за часів роботи в УТОС шість років ходив до хору. Нині він виступає на сцені на місцевих заходах у територіальному центрі.

Соціальне таксі, компенсації та пільги: яку допомогу можуть отримати незрячі люди у Дніпрі

Люди з порушеннями зору можуть розраховувати на різні види соціальної підтримки: від транспортних послуг до компенсації за придбання спеціальних засобів реабілітації. У Дніпрі також діє міська програма допомоги на оплату комунальних послуг.

Однією з послуг, яка допомагає людям із порушеннями зору бути мобільнішими, є « Соціальне таксі ». Воно дає можливість дістатися до медичних і реабілітаційних закладів, ЦНАПів та установ соціального захисту.

– Послугою «Соціальне таксі» можуть скористатись особи з інвалідністю по зору 1 групи, які знаходяться на обліку у відділенні з надання транспортних послуг «Соціальне таксі» Центру реабілітації та соціальної допомоги «Крок назустріч», — пояснює Ірина Максименко, начальниця управління соціального захисту департаменту соціальної політики Дніпровської міської ради. – Послугу можна замовити до 4 разів на місяць тривалістю не більше 3 годин.

Ще один вид підтримки передбачений міською програмою допомоги на оплату житлово-комунальних послуг. Її можуть отримувати зареєстровані у Дніпрі люди з інвалідністю І групи з порушеннями зору.

– Щомісячно з 1 квітня по 31 жовтня розмір адресної допомоги складає 500 гривень, з 1 листопада по 31 березня — 700 гривень на кожну особу з інвалідністю, — зазначає фахівчиня. – Допомога надається у безготівковій формі за кошти міського бюджету. Людина сама може обрати, за яку комунальну послугу буде сплачено.

Водночас така допомога не призначається, якщо родина отримує субсидію або заявник уже має передбачені законодавством пільги на оплату комунальних послуг.

Окремий напрям підтримки — компенсація за придбання засобів реабілітації. Відповідно до державної програми, люди з інвалідністю І та ІІ груп із порушеннями зору можуть отримати відшкодування вартості певних пристроїв.

– Компенсація передбачена за придбання диктофона, електронного та механічного годинників, аудіоплеєра, мобільного телефону, пристрою для визначення рівня рідини, — розповідає Ірина Максименко. – Також особам з інвалідністю І групи з порушеннями зору виплачується компенсація за придбання палиці тактильної (білої тростини).

Вік отримувачів залежить від виду засобу: наприклад, аудіоплеєр і мобільний телефон передбачені з шести років, а диктофон та механічний годинник — з 14 років. Для оформлення компенсації необхідні документ, що підтверджує інвалідність по зору, відповідний висновок медичних або реабілітаційних фахівців, а також розрахунковий документ про придбання засобу.

Важливе значення має і доступність установ, куди люди звертаються по допомогу. За словами Ірини Максименко, приміщення всіх управлінь соціального захисту населення у Дніпрі облаштовані з урахуванням потреб відвідувачів із порушеннями зору.

– Для зручності відвідувачів встановлені поручні, тактильні плитки та інформаційні схеми зі шрифтом Брайля, — підсумовує фахівчиня. – Також при вході обладнано кнопку виклику спеціаліста, а для спрощення орієнтації в черзі працює голосове сповіщення.

Попри обстріли та проблеми зі світлом: як у Дніпрі працює підприємство, де працевлаштовують незрячих людей

На підприємстві «Луч» у Дніпрі люди з інвалідністю продовжують працювати та виготовляти продукцію. Та втримувати виробництво стає дедалі складніше: позначаються війна, перебої з електроенергією та зростання витрат.

Тут збирають і штампують деталі для побутових приладів, виготовляють оприскувачі, пластикові відра, миски та ємності для води. Робочі місця облаштовані з урахуванням потреб людей із порушеннями зору.

– Ми намагаємося виживати всупереч усім обставинам, – розповідає голова первинної організації УТОС Сергій Охват. – Раніше підприємства мали податкові пільги, зокрема відшкодування ПДВ, а зараз їх скоротили. Нас фактично поставили в однакові умови з усіма іншими підприємствами.

Додатковим випробуванням стали відключення світла. Виробництво доводиться зупиняти й запускати знову, а перепади напруги вже призвели до пошкодження обладнання.

– У нас згоріла електрична шафа, адміністративний корпус зараз повністю відключений, – каже Сергій Охват. – Щоб усе відновити, потрібні кошти. А де їх взяти, коли продукцію через війну продавати дедалі важче, а попит на неї падає?

Попри труднощі, підприємство продовжує працювати. Не припиняється і підвезення працівників на роботу за чотирма маршрутами, які підприємство організувало раніше. Навіть попри постійне здорожчання пального. Адже для людей це не просто виробництво, а можливість мати роботу та заробляти.

39 років на одному підприємстві: історія Лариси Яковенко

Лариса Яковенко працює на підприємстві «Луч» уже 39 років. Сюди вона прийшла відразу після школи-інтернату для незрячих дітей й відтоді залишається в колективі. Сьогодні жінка виготовляє мідні контакти для деталей електричних пускачів.

– До шести років я бачила, а потім перенесла менінгоенцефаліт і повністю втратила зір, – розповідає пані Лариса. – Але досі пам’ятаю зоряне небо, зелені дерева, квіти й навіть одяг, який носила в дитинстві.

У школі її навчали не лише звичайних предметів, а й шиттю, в’язанню, кулінарії та інших побутових навичок. Там вона опанувала шрифт Брайля, яким досі користується для записів.

– Я дуже багато писала, записувала вірші, телефони, різні пам’ятки, – згадує жінка. – Проте, знаю напам’ять близько 500 номерів. Коли з’явилися телефони, які розмовляють, потреба запам’ятовувати їх відпала.

Лариса овдовіла, а її донька разом із чоловіком-військовим захищає Україну. Робота для жінки залишається важливою частиною життя, а колектив – місцем, де вона почувається потрібною.

– Я люблю людей, завжди готова комусь допомогти, щось організувати. Треба жити й піклуватися одне про одного, – говорить Лариса.

Яна Йолтуховська знайшла в УТОСі роботу, кохання і свою родину

38-річна Яна Йолтуховська вже 20 років працює на підприємстві. Для неї це не просто місце роботи, а можливість бути самостійною, реалізувати себе та будувати власне життя.

– Через порушення зору навчатися довелося за індивідуальною програмою, – розповідає Яна. – Після школи хотіла вступити до училища, але почула від приймальної комісії болючі слова: «Куди ви хочете з вашим зором?» Про можливість працевлаштування в УТОС розповів лікар.

Їй тоді було 18 років. Дізналася адресу, приїхала і одразу влаштувалася. Працює складальницею виробів і деталей.

– На підприємстві я знайшла не лише професію, а й особисте щастя, – зізнається Яна. – Тут познайомилася з майбутнім чоловіком. Разом виховуємо доньку, якій невдовзі виповниться 18 років.

Сьогодні Яна найбільше мріє про мир і впевненість у завтрашньому дні.

– Хочеться, щоб було більше роботи, – каже жінка. – Зараз усім важко, багато невизначеності. У мене лише одна мрія – щоб настав мир. Тоді можна буде планувати життя й рухатися далі.

Майстер спорту з пауерліфтингу: 24-річна Ірина Колісник доводить, що неможливе – можливо

24-річна Ірина Колісник уже дев’ятий рік працює складальницею деталей на підприємстві «Луч» у Дніпрі. А у вільний час підкорює спортивні вершини: дівчина має звання майстра спорту України з пауерліфтингу серед людей із порушеннями зору.

– Я народилася з атрофією зорового нерва, – розповідає Ірина. – Розрізняю лише силуети, тож самостійно долати незнайомі маршрути мені складно. Після навчання прийшла працювати на підприємство. Спочатку довелося звикати до нової справи, але поступово все опанувала.

Пауерліфтингом Ірина займається вже п’ять років. Тричі на тиждень відвідує тренування, а важкі штанги стали для неї не перешкодою, а стимулом рухатися вперед.

– Коли відриваєш від підлоги важку штангу, хочеться ще більше й більше, – ділиться спортсменка. – Я відчуваю, що стаю кращою версією себе.

Ірина переконана, що людям із порушеннями зору важливо не замикатися у собі, а шукати заняття до душі.

– У людей, які втрачають зір, можуть відкриватися таланти, про які вони навіть не здогадувалися, – говорить дівчина. – У мене є знайомий хлопець, він – незрячий гончар! Треба спробувати, постаратися, і все вийде. Звісно, спочатку буде складно, але жодна справа не дається одразу.

Після аварії втратила зір, але навчилася жити самостійно: історія Оксани Морозової

Оксана Морозова вже 17 років працює на підприємстві «Луч» у Дніпрі. Після втрати зору жінка не лише опанувала нові побутові навички, а й навчилася самостійно пересуватися містом, користуватися транспортом та знаходити нові можливості для розвитку.

– До 2009 року я бачила, але все змінила аварія, – розповідає Оксана. – Мене збила машина, коли я малювала на асфальті. Операції не допомогли повернути зір. А стало ще гірше.

Згодом Оксана пройшла спеціальне навчання у Києві, де її вчили орієнтуватися в місті, користуватися тростиною, їздити громадським транспортом і самостійно вести побут.

– Це навчання дуже допомогло мені, – каже Оксана. – Зараз я сама їжджу на роботу з тростиною, користуюся громадським транспортом. Я знаю, як орієнтуватися в різних ситуаціях.

Жінка не обмежується роботою: займалася скандинавською ходьбою, брала участь в обласних змаганнях, вивчає англійську та опановує цифрові навички на спеціальних курсах.

– Дуже добре, що у Дніпрі є таке підприємство для незрячих людей, – каже Оксана. – Важливо мати можливість самостійно заробляти гроші. Дуже хочеться, щоб ця можливість була й надалі.

Сергій Головня розповів, із якими труднощами стикаються незрячі люди на вулицях Дніпра

Сергій Головня понад 30 років працює складальником виробів на підприємстві. За цей час він навчився самостійно долати чимало побутових труднощів.

– У три роки я отримав травму в дитсадку й майже повністю втратив зір, – пригадує Сергій. – Після лікування в Одесі я певний час бачив одним оком, однак у 16 років осліп остаточно.

Навчався він у спеціальній школі для дітей із порушеннями зору у Слов’янську, а після її закінчення повернувся до Дніпра.

– Я добре орієнтуюся, з тростиною, самостійно ходжу на роботу, – розповідає Сергій. – Живу недалеко, тому долаю цей шлях пішки. Живу сам, але за потреби можу поїхати до мами, вона готує їжу, наприклад.

Чоловік звертає увагу на проблему, з якою незрячі люди стикаються щодня.

– У місті достатньо світлофорів зі звуковим сповіщенням, але є й не озвучені, – каже Сергій. – Через це незрячому буває складно зрозуміти, коли можна переходити дорогу. Звертаюся до водіїв: якщо бачите людину з білою тростиною біля переходу, не обов’язково виходити з автомобіля. Достатньо відкрити вікно й підказати, що загорілося зелене світло, можна йти.

Якщо на вулиці чи в магазині люди не знають, як допомогти незрячій людині, Сергій радить не давати словесних вказівок на кшталт «праворуч» чи «ліворуч». Такі підказки можуть збити з пантелику й дезорієнтувати. Краще підійти, запропонувати допомогу й, отримавши згоду, провести за руку.

Фото Валерія Кравченка.

Раніше ми писали: Нові автомобілі з підйомниками: у Дніпрі «Соціальне таксі» стало доступнішим для ветеранів.

Дніпровські