«Маринівські дівчата»: пісні, які пережили війну. Історія творчого колективу з Маринівки

15 листопада 2026 р. 08:52

15 листопада 2026 р. 08:52

У Петропавлівці тепер є частинка Маринівки, що на Донеччині. Вона — в людях, які знайшли прихисток у нашому селищі, у Євгена та Ірини Гончарових, які привезли із собою цілий світ свого минулого. І серед найдорожчого в ньому — пісні «Маринівських дівчат». Голоси жінок, які колись наповнювали життям сільський клуб, звучали на великих сценах і навіть за кордоном. Сьогодні ці записи — вже не просто відео з архіву. Це голос Маринівки, який ми можемо почути й зберегти.

У Маринівці колись вирувало життя. Тут святкували День села, відзначали найкращі господарства, збиралися в клубі, готували концерти й вирушали з виступами до інших міст. А ще тут співали. Так, що про маринівських жінок дізналися далеко за межами рідного села.

Однією з візитівок Маринівки став самодіяльний колектив «Маринівські дівчата». Про нього нам розповів Євген Гончаров, історію якого ми вже розповідали читачам «Степової зорі». Його дружина Ірина Василівна була учасницею колективу, а сам Євген не лише підтримував творчі починання односельців, а й знімав їхні виступи на відео.

Особливою людиною для культурного життя села була завідувачка клубу Валентина Сліпухіна. Вона вміла гуртувати людей, придумувати свята й знаходити можливості для творчості. Саме з її ініціативи в Маринівці почали відзначати День села. На це свято Євген власноруч виготовляв дерев’яні таблички «Зразковий двір», які вручав господарям найохайніших обійсть.

- У нас була місцева жителька — Валентина Сліпухіна, завідувачка клубу. Вона дуже активна. Здавалося, що її багато всюди, але вона справді встигала бути скрізь, — згадує Євген.

«Маринівські дівчата» не обмежувалися виступами на сільській сцені. Після 2014 року жінки почали їздити з концертами до військових, яких тоді називали атовцями. Готували пісні, збиралися в невеликому клубі, підтримували тих, хто боронив Україну.

Згодом їхні виступи почали збирати більші аудиторії. Колектив побував у Краматорську, двічі виступав на Співочому полі в Києві, брав участь у міжнародному фестивалі в Коломиї, куди приїжджали творчі колективи з Молдови, Румунії та Польщі.

Особливо запам’ятався Євгенові виступ із повстанською піснею. Її маринівські жінки вивчили від киянина, який служив у підрозділі, що базувався в Новогродівці, та навідувався до Маринівки. Пісня настільки привернула увагу слухачів фестивалю, що вони навіть цікавилися, звідки учасниці її знають.
Після цього з’явилася можливість поїхати з виступами до Польщі. Жінки навіть встигли оформити закордонні паспорти. Та поїздці не судилося відбутися — почалося повномасштабне вторгнення.

- Поляки казали: «Приїжджайте, ви тільки маєте приїхати за свій рахунок, а там ми вам усе організуємо». Жінки навіть зробили закордонні паспорти. Але почалася війна, і нікуди вже не поїхали, — розповідає Євген.

Війна розвела маринівців по різних куточках України, а можливо, й світу. У кожного тепер своя історія евакуації, втрат, нового життя далеко від дому. Колективу, який колись збирався на репетиції та вирушав у спільні поїздки, більше немає в тому вигляді, яким його пам’ятають учасники.

Але дещо вдалося зберегти.

Євген поділився з нами відеозаписами виступів «Маринівських дівчат». Це лише частина того, що залишилося в архіві, — кадри, на яких жінки співають, усміхаються, виступають на сцені до Дня Незалежності, відвідують Сорочинський ярмарок. Звичайні, на перший погляд, моменти, які сьогодні стали безцінними свідченнями життя села.

Ці відео ми публікуємо на сторінці «Степової зорі». Подивіться їх. Послухайте пісні. Можливо, хтось упізнає знайомі обличчя, згадає спільні свята, поїздки чи зустрічі. А для когось це буде нагода вперше побачити, якою творчою, співучою та живою була Маринівка.

Її історія — не лише про один колектив. Вона про людей, які вміли гуртуватися, берегти традиції, любити свою землю й нести українську пісню туди, де на неї чекали.

Маринівка трималася 28 днів. Не здавалася ворогу. Її доля — це біль, який сьогодні носять у серці ті, хто був змушений залишити рідні домівки. Але ворог може зруйнувати будинки, розкидати людей, стерти з карти вулиці. Він не здатен скасувати прожите, відібрати спогади й змусити замовкнути пісні, що вже стали частиною історії.

Бо українські пісні житимуть. Як житиме пам’ять про «Маринівських дівчат», про їхні голоси, про свята й концерти, про село, яке співало.

Дніпровські