вологість:
тиск:
вітер:
«Тільки хати нема»: як люди допомогли 90-річній Вірі Миронівні після втрати дому (ВІДЕО)
«Оце все, що залишилося від мого життя. Ні хати, ні речей. Але добрі люди допомогли», — Віра Миронівна Воробйова бере до рук кілька речей і показує нам. На ліжку лежать спідня білизна, кофтинка, шкарпетки. Саме в цьому одязі 90-річна жінка була тієї страшної ночі 18 жовтня, коли російський «Шахед» знищив її будинок у Петропавлівці. Поруч — біла ряднинка. Вона теж особлива: саме ця тканина допомогла бабусі врятуватися з палаючої оселі.
«Оце все, що в мене залишилося», — говорить жінка, перебираючи речі.
Після нашої публікації в газеті «Степова зоря» та на сайті Петропавлівка.City із проханням допомогти Вірі Миронівні відгукнулися десятки небайдужих людей. Допомагали навіть ті, хто ніколи не знав бабусю особисто.
А найважливіше — для неї знайшли житло. Тепер Віра Миронівна мешкає у двокімнатній квартирі, яку безкоштовно надала небайдужа місцева жителька.
Тетяна Совіт, яка забрала її до себе після трагедії, зателефонувала до редакції та запросила нас у гості.
— Дуже вам дякуємо. Ви навіть не уявляєте, наскільки допомогли. Нам надсилали гроші люди, яких ми навіть не знаємо. І по 50 гривень, і були донати по 4 тисячі. Люди просто відгукнулися на чужу біду, — ділиться Тетяна.
Шукати нове помешкання Вірі Миронівні не збиралися. Тетяна каже, хоч і в однокімнатій квартирі, але всі разом, в теплі та добрі. Але коли знайшлася людина, яка запропонувала бабусі двокімнатну квартиру, все ж вирішили погодитися.
— Ми спочатку не хотіли: якось незручно було приймати таку допомогу. Але сама власниця квартири сказала: «Ну що ви будете всі в однокімнатній квартирі? Усім треба простір, і вам з Ігорем, і бабусі». І ми погодилися. Тепер бабуся має окреме житло. І подумали, що треба «Степову зорю» в гості запросити. Показати, як бабуся на ноги стає і людям подякувати, — розповідає Тетяна.
Ми не відмовилися від запрошення і йдемо в гості до Віри Миронівни, аби побачити, як вона облаштувалася на новому місці, що змінилося за цей час і чи вдалося їй потроху оговтатися після втрати дому.
Віра Миронівна з радістю нас зустрічає. Поруч з нею лежить газета «Степова зоря» з відкритою сторінкою, де про неї стаття.
— Це Ігор мені газетку купив, я хотіла подивитися, що від моєї хати зосталося… Читала і плакала. Хати немає. І фотографія в газеті — сидить бабуся біля розбитої хати. Нічого не лишилося.
Згадуючи ті страшні події, Віра Миронівна бере до рук одяг, що був у ту ніч на ній.
— Оце в отих панталончиках, що мене хлопці тягали по вулиці. У оцих шовкових носочках була. Боса. Оце все моє багатство. Більше нічого в мене немає, — згадує жінка.
Тоді вона втратила все, що мала. Від будинку не залишилося нічого. Проте завдяки підтримці людей вдалося придбати їй найнеобхідніше.
— Спасибі людям. Зглянулись на мене. Я перед усіма стала б навколішки, хоч і ноги болять. Ліки є, одягу купа, телефон є, все тепер у мене є. Тільки хати нема, — говорить Віра Миронівна.
Серед допомоги — одяг, ліки, продукти, побутові речі. Люди подбали навіть про те, аби жінці було зручно пересуватися — подарували новий ціпок. Новенький тонометр і засоби для туалету.
Для Віри Миронівни допомога небайдужих стала не просто матеріальною підтримкою. Після втрати рідного дому вона відчула, що не залишилася сама.
«Мені всього жалко, а найбільше — фотографій»
До пожежі Віра Миронівна багато працювала, жила звичним життям, облаштовувала свій дім. Тепер від усього нажитого залишилися лише спогади.
— Я в ресторані працювала. Скільки весіль обслужила, скільки в армію виряжанок. Мене люди поважали. Оце й тішу себе, що люди моє добро пам’ятають, мені допомогли у біді, — розповідає жінка.
Найбільше Віра Миронівна шкодує за сімейними фотографіями, які згоріли разом із будинком.
— Мені всього жалко. Ну, а найжальніше — фотографій. Все моє життя, мій синок, чоловік, всі мої рідні. Устигла тільки добре, що сумку із документами, — розповідає вона.
«Щоб був гарний настрій — це саме головне»
Допомога не обмежилася матеріальними речами. До жінки приходять люди, які підтримують її у повсякденному житті. Під час нашого візиту до Віри Миронівни завітала Оля. Вона робить перев’язки та допомагає Вірі Миронівні оговтуватися.
Про Олечку Віра Миронівна говорить із особливою теплотою.
— Олечка це теж моя рятівниця. Перев’язує мене, лікує. Уже мені краще. Хай Бог всім дає здоров’я і мир, — дякує жінка.
Оля підтримує й морально. Щодня Віра Миронівна отримує від Олі маленькі завдання: брати тростину й ходити, виконувати рекомендації та не втрачати гарного настрою.
— Оля каже, аби я ходила. Співала пісні, аби був гарний настрій. Це саме головне, — відповідає Віра Миронівна.
За рекомендацією Ольги Віра Миронівна самостійно стежить за своїм тиском: вимірює його вдень, увечері та вночі, записуючи показники у зошит. Старий зошит згорів разом із будинком, тож Віра Миронівна завела новий.
Віра Миронівна поступово звикає до нового життя. Вона вже має одяг, ліки, продукти та дах над головою. І хоча пережите залишило глибокий слід, жінка не втрачає віри.
— Спасибі Богу, що спас мене. Все-таки я вижила, коли вогонь мене за руку хапав, як я брала сумку. Значить, треба жити, — говорить 90-річна Віра Миронівна.
«Мені добре, тепло, уютно, мене люблять»
У Віри Миронівни поступово з’являються необхідні для життя речі. Їй придбали маленький холодильник, має вже новий гардероб. Жінка показує подарунки та з вдячністю згадує всіх, хто відгукнувся на її біду.
— Шарфик на голову є, аби я хустку не в’язала. Панотець мені іконку подарував — я до неї кожного разу молюся, — розповідає Віра Миронівна.
На кухні подаровані каструлі, на столі — чай, мед, смаколики та фрукти.
— Ось подивіться, що в мене тут є? І груші, і яблука, і банани. Холодильник повний. Спасибі Богові, спасибо людям. Спасибі Тані й Ігорю, що мене не кинули, не забувають, — говорить Віра Миронівна.
Сум за втратою поступово відходить. Її оточують любов’ю та турботою. Але думками вона постійно повертається до свого будинку, в якому прожила багато років.
— Звикаю. Подобається мені тут. Добре. Тепло, затишно, мене люблять. Одне тільки засмучує: хати немає. Як я не борюся, а однаково згадую. У такому віці втрачати житло — то велике горе, — з болем говорить Віра Миронівна.
Віра Миронівна вже не готує самостійно, але має можливість розігрівати їжу, яку приносить Тетяна, в мікрохвильовці. Її забезпечують продуктами, допомагають сусідки та близькі.
Серед подарунків, які отримала Віра Миронівна, — новий телефон. Тепер жінка може телефонувати рідним, знайомим.
— А кому телефонуєте? — запитую у бабусі.
— Тані, Ларисі, Олі, кумі… Багато телефоную, мені подруги телефонують, — відповідає Віра Миронівна.
Дякую усім
Спілкуючись із Вірою Миронівною, найбільше тішить її настрій. Вона вже не зневірена, не думає, що вона нікому не потрібна. І це найбільше радує. Вона жваво спілкується, виконує рекомендації.
Попри пережите, Віра Миронівна не втрачає доброти та вдячності. Вона бажає здоров’я всім, хто її підтримав, і сподівається на завершення війни.
— Дай Бог вам здоров’я усім. Дай Боже терпіння, благополуччя, і аби ця війна закінчилася. Аби люди не страждали. Не втрачали дому й жили в мирі, — говорить вона .
Та за усмішкою й жартами Віри Миронівни залишається біль від втрати дому. Але жінка намагається звикнути до нового життя та сподівається, що попереду ще буде багато добрих днів.
Від авторки:
Коли я вже збиралася додому, ми зробили кілька фотографій на згадку. Віра Миронівна обіймала мене, цілувала й дякувала. А я думала про те, скільки людей відгукнулися на її біду. Хтось переказав гроші, хтось запропонував квартиру, хтось приніс необхідні речі, хтось телефонує, приходить, допомагає.
Кожен зробив свій внесок. А разом ці вчинки стали великою підтримкою для людини, яка за одну ніч втратила все. Ця історія ще раз показала: коли ми об’єднуємося заради людини, вона не залишається сам на сам з бідою. Дякуємо всім небайдужим.
Джерело: petropavlivka.city
Новини рубріки
Нові ліміти єОселі: скільки коштує квадратний метр житла на Дніпропетровщині
19 листопада 2026 р. 13:09