вологість:
тиск:
вітер:
ЕКСКЛЮЗИВ Розвивають мистецтво та таланти: як живуть у Дніпрі обдаровані переселенці
Дніпро став їхнім домом, хоча народилися вони зовсім в інших місцях. Через війну вони були вимушені покинути свої домівки, але жага творчості, на щастя, їх не покинула. Як переселенці розвивають свої таланти у Дніпрі, – дізнавалась журналістка видання «Наше місто».
Співачка Liora викладає вокал та будує сольну кар’єру
17-річна Валерія Вареник, яка виступає під псевдонімом Liora, переїхала до Дніпра з Бердянська через повномасштабну війну. Сьогодні вона не лише навчається на третьому курсі музичного коледжу за спеціальністю «Академічний вокал», а й викладає естрадний спів у музичній школі №17 , де свого часу сама починала займатися музикою. Паралельно дівчина будує сольну кар’єру.
Валерія Вареник
Пів року Валерія разом із родиною прожила в окупованому Бердянську. Перші 12 днів після початку окупації вони провели у підвалі одного з училищ, де разом із ними ховалися багато людей та знайомих. Згодом люди почали поступово виходити з укриттів і намагатися повертатися до звичного життя. Водночас Валерія та її подруги продовжували триматися за те, що було для них важливим, — музику та українську культуру. У кабінеті, де дівчата раніше займалися співом, вони співали українські пісні за зачиненими дверима та записували патріотичні відео. Це стало для них способом не втрачати зв’язок із рідною культурою та підтримувати одна одну в умовах окупації. У серпні 2022 року Валерія разом із родиною виїхала з Бердянська. Дорога була непростою: шість днів вони провели на Василівці, після чого нарешті змогли дістатися Дніпра.
Перший рік після переїзду для Валерії став періодом адаптації — до нового міста, нового середовища та навчання. Поступово вона повернулася до музичних занять, знову почала виступати та продовжила розвиватися як співачка.
Валерія-Ліора
– Я прийшла до музичної школи №17 у 2022 році, – розповідає Валерія. – Співаю я з чотирьох років, і це все завдяки моїй мамі, яка показала мені, як співати і чого можна досягти завдяки музиці. Тут музична школа допомогла мені знову згадати, як це класно, і почати ще більше розвиватися в різних напрямах. Спочатку я навчалася на академічному вокалі, а потім захотіла спробувати себе в естрадному співі. Цього року я вирішила ще й стати викладачем — зараз у мене дві учениці, а також я викладаю сценічний рух. Мені подобається передавати дітям музику так, як я її розумію, і хочеться, щоб вони її любили, викладалися на повну та не боялися показувати свої емоції. Для мене важливо, щоб вони не лише добре співали, а й отримували задоволення від виступів та гідно представляли себе на конкурсах.
У Дніпрі Валерія знайшла нових друзів і продовжила займатися улюбленою справою. Попри тугу за морем, яке залишилося в рідному Бердянську, дівчина каже, що Дніпро зустрів її тепло і став містом, в якому вона змогла продовжити свій творчий шлях.
Заняття з учнями
Сценічний псевдонім Liora для Валерії має особисту історію. У дитинстві батько називав її саме так, а згодом дівчина дізналася, що в перекладі з івриту це ім’я означає «сильна», «незламна». Саме ці якості вона намагається втілювати не лише у житті, а й у власній музиці. Нещодавно Liora представила результати своєї роботи у проєкті Voice of Freedom UA. В альбомі «По колу» — п’ять авторських пісень, а окремо дівчина випустила композицію «Місто». Презентація відбулася під час сольного концерту в Будинку мистецтв, де співачка наживо виконала пісні з нового проєкту.
– Усі пісні я писала сама — зі свого досвіду та власних життєвих переживань, але мені допомагала дуже велика команда, – зізнається Валерія. – Я думаю, що без підтримки мами на сто відсотків не впоралася б і за такий короткий термін не змогла б зробити все настільки якісно. Цей проєкт дав мені багато нових людей, які зараз стежать за моєю творчістю в соціальних мережах, і відкрив більше можливостей для подальшого розвитку. Тепер я краще розумію, в якому напрямку хочу писати музику далі та що мені найбільше подобається. Дуже хочу, щоб цей альбом почули, тому що в ньому багато думок і почуттів, які я давно хотіла розповісти людям через музику.
Ліора на сцені
Альбом «По колу» та пісню «Місто» можна слухати на Spotify, YouTube Music, Apple Music та інших музичних платформах за запитом Liora . Для молодої артистки це лише початок: вона хоче виступати не лише у Дніпрі, а й знайомити з власною музикою слухачів в інших містах. Валерія вже має досвід участі у всеукраїнських музичних проєктах. Вона проходила офлайн-кастинг «Голосу країни», брала участь у фестивалі «Червона рута» та минулого року стала лауреаткою першої премії. Нині Liora готується до нового етапу — проєкту «Івасюк», у межах якого учасники виконуватимуть у Великій Британії пісні Володимира Івасюка у супроводі симфонічного оркестру. Валерія вже потрапила до списку учасників відбору та виконує завдання майстерні онлайн.
Попереду в юної співачки — завершення навчання в Дніпрі та нові творчі горизонти. Вона не поспішає залишати місто, адже хоче довести до кінця розпочаті справи, зміцнити професійні навички й лише після цього рухатися далі.
Максим Іващук підкорює жіночі серця зі сцени Дніпровської опери
Сьогодні Максим Іващук — провідний соліст Дніпровської опери , бас, який уже понад 20 років присвятив професійній сцені. У 2014 році він разом із дружиною та дітьми був змушений залишити Донецьк, де розпочав свою кар’єру в Донецькому державному академічному національному театрі опери та балету імені А. Солов’яненка. Після переїзду родина спочатку жила і працювала в Молдові, а згодом обрала Дніпро, де Максим продовжив професійний шлях.
Максим Іващук
Свого часу він навчався у Донецькій консерваторії імені С. Прокоф’єва, студентом поєднував навчання з роботою на сцені театру опери та балету — спочатку як артист хору, а згодом як соліст-вокаліст. За час роботи в Донецьку співак взяв участь більш ніж у 20 постановках. Разом з дружиною Світланою Максим виховував двох доньок, подружжя планувало взяти кредит на купівлю житла у Донецьку. На щастя, не встигли, бо через захоплення міста представниками ДНР були змушені покинути його. У Дебальцевому залишилась батьківська хата.
– Коли стало небезпечно там перебувати, ми спочатку вивезли дітей до батьків дружини на Хмельниччину, – згадує Максим Іващук. – Потім зрозуміли, що нормально працювати в Донецьку вже не вийде, і вирішили змінювати своє життя. Спочатку ми поїхали до Молдови, де три роки працювали в театрі в Кишиневі. Згодом зрозуміли, що іноземцям там складно, зарплати невеликі. Тому ми подивилися, в яких українських театрах є потреба у фахівцях нашого рівня. Коли побачили, що в Дніпрі є конкурс, вирішили їхати сюди. Знаю, що оперний театр у Донецьку продовжує працювати, там співають російську класику. Але то вже зовсім інше життя, яке нас не цікавить.
У Дніпрі кар’єра складається вдало
У Дніпровській опері Максим Іващук працює з 2018 року, нині він є одним із провідних басів колективу, його дружина – артистка хору. За цей час він виконав партії різного характеру — від драматичних до гротескових. Наприклад, партії Івана Карася у «Запорожці за Дунаєм», Захарії в «Набукко», Рамфіса в «Аїді», Феррандо в «Трубадурі», Дулькамари в «Любовному напої». Жінки обожнюють його персонажів у популярних мюзиклах, де він виконує головні партії: «Школа танців Соломона Шкляра» та «Моя чарівна леді».
Професійна діяльність Іващука не обмежується українською сценою: він гастролював із різними оперними та камерними колективами Францією, Іспанією, Бельгією, Швейцарією, Польщею, Туреччиною, Великою Британією. Дружина Максима, Світлана, працює артисткою хору Дніпровської опери, а ще й за сумісництвом концертмейстеркою. Подружжя виховує двох доньок, які теж живуть у Дніпрі.
“Моя чарівна леді”
– У Дніпрі моя кар’єра складається добре, я є провідним солістом і справді виконую головні ролі в багатьох виставах, – зазначає пан Максим. – Нещодавно я отримав звання заслуженого артиста України, і для мене це важлива оцінка професійної роботи. Я вважаю, що Дніпровська національна опера відповідає своєму статусу, адже у нас є склад солістів, здатний ставити різні вистави, а хор та оркестр перебувають на доброму рівні. Зараз я продовжую активно працювати в репертуарі театру та їздити на гастролі — зокрема, нині перебуваю в Нідерландах, де співаю Ризничого в опері «Тоска». Своє майбутнє я пов’язую з Дніпром і хочу продовжувати тут працювати та розвиватися.
Людмила Тютюнник створює авторські вироби з дерева
Людмила Тютюнник — майстриня декоративно-ужиткового мистецтва, яка після вимушеного переїзду з Торецька Донецької області змогла відновити улюблену справу в Дніпрі. Тут вона створює та вручну розписує дерев’яні вироби, поєднуючи декупаж із авторським художнім оформленням. Для жінки творчість стала не просто заняттям, а способом пережити складні періоди життя та почати все спочатку на новому місці.
Вироби Людмили
Опановувати декупаж Людмила почала більше десяти років тому. Тоді вона жила у Торецьку та працювала городницею, а рукоділля поступово стало її захопленням. Першими роботами були звичайні кухонні дощечки, які майстриня розписувала власноруч. Вона придбала фарби, почала експериментувати, фотографувати готові вироби та публікувати їх у соціальних мережах. Творчість розвивалася на тлі війни. Торецьк опинився поруч із зоною бойових дій, а обстріли стали частиною повсякденності родини. У 2014 році снаряд влучив у будинок, де жила Людмила. На щастя, сім’ї вдалося вижити.
Людмила Тютюнник
– Моє хобі перетворилося на мою працю, – пояснює пані Людмила. – Це моя віддушина, моє заспокоєння. Я почала малювати звичайні кухонні дощечки, купила фарби й почала працювати, а потім виставляти свої вироби в соціальних мережах. Ми жили в такому районі, що з вікна нашого будинку було видно Горлівку, тому фактично відчули війну одними з перших. У 2014 році в наш будинок прилетів снаряд, і ми дивом залишилися живі. Коли почалося повномасштабне вторгнення, у березні 2022 року чоловік пішов захищати країну, а ми з донькою залишилися удвох. Через масовані обстріли ми навіть не могли вийти на вулицю, тому зрештою вирішили евакуюватися.
Родина спочатку планувала їхати на захід України, однак обставини змінили цей маршрут. Людмила згадує, що під час дороги автомобіль друзів, які допомагали їм з евакуацією, зламався саме у Дніпрі, де вони вирішили залишитися. Так наше місто стало для родини новим домом. Перший час у Дніпрі був непростим. Звичне життя, дім, матеріали та все напрацьоване роками залишилися на Донеччині. Однак поступово майстриня почала відновлювати свою справу та облаштовувати нове творче середовище. Зараз вона працює з деревом, створюючи декоративні та побутові речі, які можуть стати частиною домашнього інтер’єру.
Зараз у її майстерні народжуються скриньки, музичні шкатулки, хлібниці, кухонні дощечки, набори у вінтажному стилі та ялинкові прикраси. Кожен виріб Людмила декорує вручну, поєднуючи техніку декупажу з розписом. Частину робіт вона створює за власним задумом, інші — на індивідуальні замовлення. Для Людмили Тютюнник Дніпро став містом, де після вимушеної евакуації вона змогла знову повернутися до улюбленої справи. Тепер її роботи поєднують пам’ять про минуле, новий досвід та бажання продовжувати творити попри пережиті випробування.
– Коли я роблю виріб для душі, то можу взяти звичайну скриньку і спочатку навіть не уявляти, що з неї вийде, – зізнається майстриня. – Уже в процесі роботи вирішую, якою вона буде: вінтажною, з розписом чи, наприклад, на білому фоні з червоними маками. Іноді задум приходить поступово, просто під час роботи, ніби зверху. Для мене важливо не просто прикрасити дерев’яну річ, а створити її особливий характер. Я люблю працювати руками й бачити, як звичайний предмет поступово перетворюється на авторську річ. Зараз я хочу розвиватися далі, передавати свої знання іншим і показувати, що творчість може допомогти людині знайти опору навіть після вимушених змін у житті.
Творчі роботи Людмили отримали професійне визнання. У Дніпрі вона проводить майстер-класи для охочих спробувати себе у декоруванні дерев’яних виробів. Готові вироби майстрині можна побачити на її сторінці у Facebook .
Олені Лазько вишивка не дала занепасти духом
Олена Лазько декілька десятків років займається вишивкою, досліджує українські та грецькі орнаменти й створює речі, в яких поєднуються мистецтво та пам’ять про рідний край. Майстриня родом із Великої Новосілки на Донеччині, там 40 років працювала вчителькою. Після початку повномасштабного вторгнення жінка майже пів року прожила під обстрілами, а в серпні 2022 року була змушена евакуюватися до Дніпра. Із собою вона забрала найдорожче — власні вишивки та старовинний рушник, який врятувала для майбутніх поколінь.
Олена Лазько
– Коли почалася війна, ми залишилися там, як щурі, у підвалах, без світла, зв’язку і фактично без нічого, – згадує Олена Лазько. – По двору були розкидані уламки заліза, люди гинули, будинки руйнувалися, тому було не до того, щоб думати, хто і як збереже ті вишивки. Коли я вже вирішила виїжджати, то плакала тиждень, поки збиралася. Я розуміла, що залишаю свій дім, свою землю і все те, що роками створювала та збирала. Але врешті взяла із собою свої роботи, бо це частина мого життя і пам’яті про те місце. Разом із вишивками я врятувала й старовинний рушник моєї сусідки Ніни, який висів на воротах як знак, що в будинку живуть мирні люди. Я знала, що ці речі треба зберегти, бо разом із ними ми зберігаємо історію людей, які жили на Донеччині.
Пані Олена разом із родиною залишила селище, яке вже тривалий час перебувало під обстрілами. Особливе місце серед врятованих речей посів рушник, якому, за словами Олени, близько ста років. Після евакуації Олена привезла рушник до Дніпра, а згодом передала його до Музею спротиву Голодомору . Для майстрині це не просто предмет побуту — вона бачить у ньому історію конкретної родини та трагедії українського народу. У Дніпрі переселенка продовжила вишивати та досліджувати народне мистецтво. У 2024 році її виставка «Боріться — поборете» в дитячо-молодіжного центру «Лідер» об’єднала понад пів сотні робіт. Серед них — вишивки, які вона встигла вивезти з Великої Новосілки, та нові роботи, створені вже після евакуації. А ще була виставка у Дніпровському художньому музеї та в інших залах.
– Вишивкою я займаюся понад 15 років, фактично захопилася нею вже після виходу на пенсію, хоча рукоділлям цікавилася з дитинства, – зазначає Олена Лазько. – Я багато років вивчаю українську народну вишивку, а особливо люблю гладь, тому що в ній нитка ніби входить безпосередньо у простір тканини, і навіть на дотик можна відчути, якою ниткою та голкою зроблена робота. Мене дуже цікавить культура приазовських греків, адже саме цей етнос жив у моєму рідному краї. Я вивчала орнаменти в музеях, дивилася на старі речі, спілкувалася з людьми та намагалася відтворити побачені зразки. У моїх роботах є українські, грецькі, донецькі, петриківські та навіть італійські мотиви. Для мене важливо, щоб вишиті речі були не лише красивими, а й мали практичне призначення. Через ці роботи я продовжую розповідати про культуру свого краю, навіть перебуваючи далеко від дому.
Майстриня має дві вищі освіти — історичну та психологічну. За роки евакуації вона провела низку персональних виставок у бібліотеках і музеях Дніпра, бере участь у культурних заходах та проводить майстер-класи. У її доробку — близько десятка вишитих сорочок, рушники, серветки, панно та інші ужиткові речі. Свої роботи майстриня не продає — хоче, щоб вони залишилися її нащадкам. Частину експонатів вона передає музеям, адже переконана: вишиті речі можуть розповісти про минуле не менше, ніж книги.
Фото Володимира Федорищева та з відкритих джерел.
Нагадаємо, раніше ми писали про те, що у Дніпрі відкрилась виставка до 80-річчя відомого художника.
Джерело: nashemisto.dp.ua
Новини рубріки
Вважався зниклим безвісти: на Донеччині загинув військовий з Дніпропетровщини
22 листопада 2026 р. 09:05
На Київщині внаслідок атаки зруйновано багатоповерхівку: під завалами можуть бути семеро людей
22 листопада 2026 р. 08:40