Білий халат, зброя та камера. Історії трьох українців, які повернулися з еміграції на фронт

12 березня 2025 р. 12:52

12 березня 2025 р. 12:52

У кожної людини є своя точка неповернення. Та межа, за якою принципи перемагають комфорт, а відчуття обов'язку стає сильнішим за інстинкт самозбереження. Для героїв цього матеріалу такою точкою став ранок 24 лютого 2022 року. Тоді, за тисячі кілометрів від рідної землі, вони зрозуміли: дім — це Україна. І саме зараз вона потребує їхнього захисту. Для Ukraïner вони розповіли про свою мотивацію покинути комфортне життя і взяти до рук зброю, аби захищати свою Батьківщину.

«Коли твоя країна палає, неможливо спостерігати здалеку»

Дмитро Шибанов, нині командир штурмового відділення інтернаціонального батальйону, до повномасштабного вторгнення мав зовсім інше життя. Чотири роки він працював в Іспанії, пройшовши шлях від звичайного кухаря до сушефа престижного ресторану.

«Коли мені виповнилось 20 років, я, як і всі молоді амбіційні люди, поїхав до Європи шукати своє щастя. Мав товариша, який жив у Мадриді. Так сталося, що за кілька днів я познайомився там із дівчиною з Латинської Америки. Ми проводили багато часу разом, і я залишився в Іспанії на чотири роки», — розповідає Дмитро.

Новина про вторгнення застала його в місті Хіхон, що в провінції Астуріас.

«О 4-й ранку в усіх телефонах, в усіх доступних соціальних мережах пролунала тривога, що почалася повномасштабна війна. Я довго в це не міг повірити», — згадує чоловік.

Дмитро ходив вулицями, заглядав у кожен бар і ресторан, де транслювали новини з Києва. Мозок відмовлявся приймати побачене.

Дмитро Шибанов Автор: скріншот з відео

«Це наче дуже страшний сон. Я десь два-три дні взагалі не міг ні спати, ні їсти. Планував, що робитиму, якщо повернуся. На це питання в мене не було відповіді, але я зрозумів, що не можу залишитись тут і продовжувати життя, ніби нічого не сталося».

Першими реакціями знайомих була розгубленість і... нерозуміння його рішення.

«Багато українців, мої знайомі в Іспанії казали: "О, як добре, що війна почалася, а ми тут. Ось так склалася наша доля. Добре, що ми тут". А мене ці слова добивали зсередини».

«Звичайно, можна було перечекати конфлікт, а потім з'явитися на білому коні»

Дмитро Руснак, військовий анестезіолог із Одеси, теж залишив стабільне життя в Німеччині. Повернення в Україну під час повномасштабної війни здавалося багатьом його колегам божевіллям. Але не для нього.

«На момент вторгнення моє життя в Німеччині набуло стабільних обрисів: дозвіл на постійне проживання, лікарська ліцензія, певний авторитет у лікарні, фінанси, автомобіль. Якби не повномасштабне вторгнення — живи і працюй», — згадує Дмитро.

Він розуміє, що багато хто може обрати інший шлях.

Дмитро Руснак Автор: скріншот з відео

«Звичайно, можна було цей конфлікт перечекати, а потім з певним досвідом, з певними фінансами на білому коні приїхати на свою Батьківщину як лицар д'Артаньян. І потім би при будь-якій спробі висловити свою точку зору, як треба [робити], мені би сказали: "А де ти був, коли гриміло?"»

Руснак, як і багато інших медиків, повернувся з-за кордону, щоб рятувати людей на фронті.

«Я просто мрію про те, щоб діти наші, онуки, наступні покоління ніколи цього жаху не знали. А по-друге, щоб нарешті ми змогли збудувати здорове, адекватне суспільство. Для цього в першу чергу потрібно зовнішнього ворога побороти».

«Я повернулася тільки щоб її оборонити»

Оксана Чорна, пресофіцерка 53-ї окремої механізованої бригади, до вторгнення мала блискучу кар'єру за кордоном. Вона працювала в Омані викладачкою і професоркою університету, займалася фотографією, подорожувала.

«Оман був для мене дуже цікавий. Країна дуже гарна, люди дуже відкриті, і мені реально дуже сподобалось. Я багато подорожувала Оманом, займалася фотографією, познайомилася з місцевими фотографами. Вони запрошували мене на різні пленери, фотографічні виїзди в Бахрейн. Ми їздили в бедуїнські села знімати», — розповідає Оксана.

Вона зізнається, що не планувала повертатися в Україну на постійне проживання.

Оксана Чорна Автор: скріншот з відео

«Я взагалі не планувала жити в Україні і повернулася сюди тільки щоб її оборонити. В мене немає планів — як закінчиться війна, я теж поїду за кордон. Бо я не хочу тут жити, я хочу подорожувати».

Перший день вторгнення змінив усе.

«Як би це не було неочікувано, бо це було дуже... Коли ти ніби знаєш, що це сталося, ти розумієш, що це сталося, але ти не віриш в абсурд цього всього. Особливо коли обстрілювали Київ, і коли ракети прилітали в будинки. Ти дивишся це, і це нагадує Другу світову з тими бомбардуваннями. І XXI століття, Тесла, польоти в космос, ці айфони, які все роблять, і тут в тебе ракети розносять будівлі посеред європейського міста. Це взагалі такий когнітивний дисонанс виникає».

Служба в ЗСУ: зона відповідальності і щоденні виклики

Сьогодні ці люди — частина Збройних Сил України. Дмитро Шебанов командує відділенням у міжнародному батальйоні, де воюють переважно вихідці з Латинської Америки. Дмитро Руснак рятує життя поранених як військовий анестезіолог. Оксана Чорна після служби бойовим медиком перейшла на посаду пресофіцера.

«Я перевелася на посаду пресофіцера, бо дуже стомилася. Коли ти евакуюєш поранених, від тебе дуже багато залежить — життя твоїх побратимів і життя солдатів, яких ти евакуюєш. Це було дуже важко», — пояснює Оксана своє рішення змінити напрямок служби.

Вона збирає унікальні матеріали про роботу військових медиків.

«Рівень роботи лікарів — вони рятують людей! Я бачила, як хлопці приносили свої кишки в руках, як нога була пристьобнута до поясу... Такі тяжкі поранення — і вони їх рятували. Я хочу зробити виставку, бо в мене дуже багато фотографій зі стабілізаційних пунктів».

«Наша задача — залишатися іншими»

Ці історії — лише невелика частина тих тисяч і тисяч доль, які змінила війна. Українці повертаються з усього світу, щоб захистити свою землю. Вони залишають комфортне життя, кар'єру, мрії, щоб стати на захист країни. І в цьому — колосальна сила нашого народу.

«Україна переможе тому, що ми — українці. Ми — нація, ми сильні. І я вважаю, цього достатньо, щоб перемогти. І тому, що в нас немає іншого вибору. Ми повинні це зробити, і ми це зробимо. Альтернативи не існує», — впевнений Дмитро Руснак.

І додає важливу думку: «Наша задача — залишатися іншими. Ми повинні зберегти свою людяність навіть у війні».

P.S.: У матеріалі використані фрагменти інтерв'ю з військовослужбовцями ЗСУ, записані в рамках проєкту «Голоси з фронту». На жаль, Дмитро Шибанов загинув на Донеччині 30 березня 2024 року. Співчуваємо близьким. Дякуємо всім, хто вирішує боронити Україну.

Донецькі