Дочка Романа Шухевича Марія розповіла Східному Варіанту про дитинство на Донеччині

02 квітня 2025 р. 20:28

02 квітня 2025 р. 20:28

Півтора року тому мешканці Донеччини дізналися новину: донька головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича Марія Трильовська провела дитинство в дитячих будинках спочатку Донецька, а потім — Словʼянська.

Про це йдеться у матеріалі Східного Варіанта .

Марії Трильовській — 84 роки. Вона памʼятає всі важливі моменти свого життя. І з гордістю несе прізвище свого батька — Шухевич. Щоправда, про те, що вона донька головнокомандувача Української повстанської армії, вона дізналася не одразу, а вже бувши у свідомому віці. Східний Варіант зустрівся з пані Марією у Львові, щоб дізнатися більше про її життя на Донеччині.

— Пані Маріє, як відомо, ви народилися не у Львові, а в Кракові. Чому так сталося?

— Я народилася в Кракові в 1940 році. У 1939 році на захід України прийшла радянська влада, мій батько тоді зустрічав події на Закарпатті. Як їх перемогли, він через Румунію рушив до Польщі, до Кракова. Моїй мамі, Наталії, із шестирічним братом Юрком допомогли перейти через кордон, і вони возз'єдналися в Кракові з Романом. Винайняли помешкання, і жили там. Невдовзі народилася і я.

— Ви були зовсім маленькою, коли востаннє бачилися з батьком. Чи пам’ятаєте ви його?

— Мені було 2 роки й 3 місяці останній раз, коли ми бачилися. У 1941 році батько повернувся до Львова. Коли проголошували Акт відновлення Української держави, він не був присутнім, бо займався похороном молодшого брата Юрія, якого закатували у вʼязниці НКВС. Потім він разом із «Нахтігалем» відправився на війну, та коли вони відмовилися присягнути Адольфу Гітлеру на вірність, їх направили до Львова, щоб там розформувати. Дорогою туди, Роман Шухевич вийшов із потягу на одній із зупинок, ніби покурити, і не повернувся. До Львова він добирався вже власними силами.

— Скільки вам було років, коли вас розлучили з родиною?

— Невдовзі після того Різдва маму арештували. Хотіли, щоб Роман прийшов до них, і тоді її відпустять. У хаті залишилися бабуня та дідуня, а з ними — двоє маленьких дітей. З нами тоді ще була маленька дівчинка Ірина Райхенберг, єврейка, яку мама прихистила на час війни. Її потім направили до монастиря, де вона пробула до кінця війни. Потім маму звільнили, і ми разом до повернення радянських військ жили у Львові.

Коли повернулася радянська влада до Львова у вересні 1944 року, ми з мамою виїхали до Старосамбірського району. Але хтось доніс, що от там живе родина Шухевича. Прийшли, арештували маму, бабуню, Юрка та мене. Памʼятаю, що ми сиділи в камері. Нас із мамою та Юрком в одну камеру, бабуню — в іншу. Жінки потім розповідали, що бабуня дуже плакала, і в увʼязненні померла. Де вона похована, ми не знаємо. А потім якийсь начальник дізнався, що діти сидять у камері, і дав наказ нас забрати.

— Коли ви потрапили до Словʼянська?

У дитячому будинку Сталіно Юрко декілька разів намагався втекти. Він потім зрозумів, що із Чорнобиля було б легше втікати. Бо зі сходу на захід перейти — це мости, а мости охоронялися. І він вирішив, що втече сам, а потім за мною вернеться.

Коли він втік із дитбудинку, він довго добирався до Львова. За ним слідкували, він втікав. Через родину знайшов вихід на батька, у лісі їм призначили зустріч. Цілий вечір та ніч вони провели разом, розмовляли, згадували. І Юрко весь час мав ідею, що треба за мною їхати.

Але його арештували. І власне з березня 1948 року він відсидів у вʼязницях та таборах 31 рік. Я потім сиділа й думала, якби він тоді за мною не повернувся, як би склалося його життя?

Жінка, яка удочерила мене, дізнавшись, що за мною хтось приходив, відвела мене назад у притулок. Після того мене перевели вже в Словʼянський дитячий будинок № 1. Мабуть, для того, щоб замести сліди, щоб мене не знайшли. Памʼятаю, що це був дитбудинок для дівчат, невеликий. Там були різні діти. Ніхто особливо не питав за батьків, знали, що наче як загинули.

— У Словʼянську до школи ви ходили в окрему будівлю чи навчання було в притулку?

— Ми ходили у міську школу № 13. Вона була «семирічка». Там були діти й з дитячого будинку, і з родин. До 4 класу в нас була одна вчителька. А потім було вже декілька вчителів. Про «бандерівців», УПА й ОУН спочатку нічого не знали, а потім почула про це від вчительки української мови в старших класах. Вона розповідала, як втікала від «бандерівців» через вікно, коли була на заході, бо наче як була облава на них, я вже точно не памʼятаю. Тоді я вперше почула, що були такі «бандерівці».

Чи були у вас у Словʼянську улюблені місця, де ви бували?

— Нас особливо не водили нікуди. Не дозволяли виходити за межі дитбудинку. Могли вийти тільки з вихователькою. Можна було у той сквер взимку на лижі.

До школи також ходили строєм, усі разом. Вона була десь недалеко від дитячого будинку. Тож можливості ходити містом особливо не було. Є декілька фотографій із парків. Є фотографія, як ми ходили у Святогірськ. Ще не було монастиря, усе було знищене. На горі стояв Артем. Ми на ту гору підіймалися, а у печери лазити нам не дозволяли. Потім спустилися вниз і там зробили фотографію, де вся наша група сидить.

— І все ж таки, яким містом Слов’янськ залишився у ваших спогадах?

— Я пам’ятаю події 2014 року, коли його захопили. І якось було трошки сумно від цього. Бо воно ж, ніби як, рідне. 7 років я там прожила, дитинство провела. Звичайно, що до Слов’янська є симпатія. От до Донецька в мене не таке відношення. Можливо, тому що зовсім маленька була, коли ми там були. А в Слов’янську я вже була старша, більше запам’ятала, і більше симпатії до нього.

Читайте повністю інтерв'ю Східного Варіанта з Марією Шухевич.

Донецькі