"Взяла із собою найцінніше — вишиті сорочки": переселенка розповіла про виїзд з окупації

20 травня 2025 р. 19:49

20 травня 2025 р. 19:49

57-річна Олена Ярошук із дитинства займається вишивкою. Це ремесло передалося їй від мами, а мамі — від бабусі, а бабусі — від прабабусі. Після початку повномасштабного вторгнення, селище Микільське, яке за 20 км від Маріуполя, стрімко окупували російські війська. Покидаючи домівку, Олена взяла із собою найцінніше — вишиті сорочки.

Про це йдеться у матеріалі Східного Варіанта.

Першу вишиванку Олені вишила й подарувала мама. Їй було 6 рочків і вона якраз готувалася йти до школи. Невелика сорочка в чорно-червоних кольорах і рослинним малюнком, який нагадує донецькі рози. Цю вишиванку Олена зберігала всі роки, як найціннішу. І навіть принесла до музею школи, в якій працювала вчителькою української мови та літератури. Під час занять показувала учням, розповідала про мистецтво вишивки. Як почалася велика війна, забрати сорочку зі школи вже не вдалося. Олена сподівається, що одного дня вона повернеться за нею.

Кожна вишиванка починається з молитви, каже Олена. Коли створюєш сакральне, слід вірити в хороше й передати гарні думки та помисли.

Середній син Олени Назар у 2021 році долучився до ЗСУ. Перед новорічними святами він зателефонував мамі та сказав: «Готуйте підвал». Більше подробиць не було, та у серці матері з’явилася тривога за загострення воєнного конфлікту.

Вранці 24 лютого Олена, як завжди, готувалася їхати на роботу. Дорогою до зупинки вже чула вибухи, які розривалися десь вдалині. Вона хотіла сісти в шкільний автобус, як водій сказав: «Нікуди не їдемо. Почалася війна».

«6 березня окупували наш район. Не було світла, води, звʼязку. Найжахливіше, що не було звʼязку. Було дуже холодно. Ми готували їжу на вогнищі, я гріла воду для своєї 86-річної мами, бо треба було якось зігріватися. 6 годин стояли в черзі, щоб отримати булку хліба. Але найжахливішою була інформаційна тиша — ми не знали, що відбувається. Я бігала в лікарню, там трохи ловив звʼязок, просила у всіх хоч трохи підзарядити телефон. І тоді я дізналася, що старший син уже виїхав із родиною з Маріуполя. А Назара з побратимами перекинули напередодні битви за місто. Це було лише декілька слів: «Живий?». «Живий». І цього було достатньо», — ділиться жінка.

Олена одразу зрозуміла, що треба виїжджати з окупації. Та не могла залишити стареньку хвору маму. На ринках та в магазинах були шалені ціни, і поступово в родини закінчилися гроші. Перевізники вимагали сотні євро, щоб доїхати до підконтрольної України. Олена вирішила, що спочатку поїде Богдан — хлопець якраз був у випускному класі. А вона влаштувалася на роботу, щоб заробити на виїзд.

Коли Олена виїжджала, взяла із собою найцінніше — родинні вишиті сорочки.

«Мені діти казали: «Мамо, не видумуй». А я не могла це не взяти із собою. Мені син із Києва якось горнятко привіз із написом «Я люблю Україну». Як би я її залишила? Тому я взяла свої старі кофтини, вишиванки, медалі своєї онуки, вона гімнастикою займається. Так і їхала через усю росію. На кордоні з Латвією нас довго перевіряли — добу. Я думала, що вже знайшли інформацію про Назара. Там були люди, у яких родичі служили в ЗСУ, і про них уже все знали. Але мене пропустили. Як я потім дізналася, документи Назара згоріли. Це мене, мабуть, і врятувало».

Олена оселилася в Луцьку. Чи не одразу пішла до центру зайнятості, щоб знайти роботу. Їй запропонували посаду керівника гуртка зі вʼязання в Центрі позашкільної освіти. Олена погодилася.

Через рік вона звернулася до волонтерів «Вивеземо», щоб забрати з окупації стареньку маму. Дорога була важкою і зайняла близько тижня. Волонтери не знали, чи витримає літня жінка непростий шлях. На щастя, Олена воззʼєдналася з мамою в Луцьку, і зараз живуть разом.

Довгий час після початку повномасштабного вторгнення та виїзду з окупації Олена не могла повернутися до творчості. Однак від розуміння, що комусь допомагаєш, завжди стає легше. Вона пригадує, що першу вишиванку виготовила на замовлення в Німеччину. І після цього поступово поверталася до мистецтва.

Нещодавно Олена разом із переселенкою із Часів Яру Аліною відкрили в Луцьку творчий простір «Рукодвійки» . Тут вони проводять заняття з вишивки та вʼязання, проводять майстер-класи, виготовляють мʼякі іграшки.

Уже 10 років Олена бореться з онкологією. Вона пройшла через 11 операцій, два курси хімієтерапії, постійне лікування. Попри всі випробування вона знаходить сили триматися. Бо знає, що потрібна дітям, мамі та майстерні. А поруч — завжди є вишиванки. У кожному хрестику яких — віра, надія і любов, що дарує жагу жити далі й творити красу навіть тоді, коли важко дихати.

Читайте повністю цей матеріал: «Це моє життя. Це — оберіг»: як переселенка з Донеччини виїжджала з окупації з вишиванками

Донецькі