"Сван, це твоя земля, і ти її не покинеш". Історія захисника Волновахи

04 червня 2025 р. 10:01

04 червня 2025 р. 10:01

Молодший лейтенант Ельвард Кванчиані з позивним "Сван" очолив оборону одної з ключових точок Волновахи у перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну. Тиждень він тримав двоповерховий будинок біля автовокзалу. Без їжі та води, під постійними обстрілами 23-річний командир разом із побратимами відбивав атаки до останнього. За героїзм отримав державну нагороду. Свою історію "Сван" розповів Волноваха.City.

Шлях захисника

Ельвард Кванчиані народився у Донецьку в сім'ї грузина зі Сванетії та українки. Дитинство провів між селом Рибинське Волноваського району та обласним центром. З дев'ятого класу навчався у Донецькому військовому ліцеї імені Георгія Берегового.

2014 рік кардинально змінив життя курсанта. Коли Донецьк окупували, російські військові пропонували вихованцям ліцею прийняти їхню присягу. Українські курсанти відмовилися та присягнули на вірність Україні. Батько забрав Ельварда до Рибинського.

"Все, що в мене є гарне, — від батьків. Від тата — характер, навички, людяність, чоловіче виховання. Від мами — доброта", - розповідає офіцер.

Після двох місяців навчання в сільській школі юнак продовжив освіту у Запорізькому ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою “Захисник”. Згодом здобув диплом психолога у Маріупольському державному університеті та звання молодшого лейтенанта на військовій кафедрі.

У 2021 році підписав контракт із 56-ю окремою мотопіхотною Маріупольською бригадою . Після п'яти місяців підготовки потрапив у зону бойових дій — до Пісків. Саме там 24 лютого 2022 року його застало повномасштабне вторгнення.

Початок повномасштабної війни

"З трьох батальйонів нашої бригади сформували одну ротну тактичну групу. Увечері 25 лютого командир наказав мені очолити взвод", - згадує Ельвард.

26 лютого його підрозділ прибув до Волновахи на допомогу 53-й окремій механізованій бригаді імені князя Володимира Мономаха . Зайняли кругову оборону біля мосту на трасі Донецьк-Маріуполь. Але ворожа авіація змусила відступити спочатку до центру міста, згодом — до села Валер'янівка. "Сван" так згадує ті події:

" Після того, як нас накрили авіабомбами й від ангарів сільгосптехніки, які служили нам прикриттям, не лишилося нічого живого, ми змушені були "відкотитися" спочатку у центр Волновахи на Площу незалежності біля будівлі адміністрації, а потім у Валер’янівку".

27 лютого командування повідомило: Волноваха наполовину окупована. Вночі українські військові розпочали контрнаступ трьома групами по 30 бійців із танковою підтримкою.

"В ніч з 27 на 28 лютого ми вирушили на штурм. Трьома групами по 30 бійців і по два танки спереду і позаду групи для прикриття. Перша група йшла від ЦРБ до ринку через центральне відділення ощадбанку, друга група по вулиці Центральній до автовокзалу, третя група з мосту до ЦРБ і праворуч", - розповідає офіцер.

Бій за автовокзал Волновахи

Група Кванчиані рухалася через центральне відділення ощадбанку до ринку. Танк прикриття знищив прямим влученням ворожий танк. Вибухова хвиля розкидала бійців.

"Солдати були дезорієнтовані, кричали: "Командире, нічого не чую!"."Задній" танк тим часом почав від’їжджати, я так думаю, зібрав поранених і повіз до медчастини. Я не розгубився в цей момент і дав команду зайняти кругову оборону", - згадує офіцер.

23-річному командиру та його 21-річному заступнику Юрію Іваніцькому з позивним "Титан" довелося приймати рішення в екстремальних умовах. Без приладів нічного бачення, розвідки та танкової підтримки.

"На годиннику було 2-3 години ночі. Ми не бачили, що у нас попереду. Якби ми йшли вперед, нас легко міг би розстріляти кулеметник. У нас були лише автомати й РПГ. Газовий факел від газоводу, в який поцілила ворожа авіація, горів висотою в 10-15 метрів. Ми не могли бачити ворога, проте ворог міг бачити нас. В цій ситуації я прийняв рішення відступити та перегрупуватися. Виходили у бік ЦРБ і знову на Валер’янівку. Там у 53 бригаді нам дали гранати й інші боєприпаси", - згадує "Сван".

Ельвард Кванчиані Фото: Ельвард Кванчиані

Пекло на землі

З 28 лютого до 4 березня українські військові відбивали безперервні атаки. Ворожа авіація, артилерія та міномети обстрілювали позиції цілодобово.

" 28 лютого дві наші групи зайняли автовокзал. Ворогу треба було "вклинитися" у місто. Напроти автовокзалу був стратегічно важливий будинок, який і намагалася захопити армія противника для подальшого просування до центру міста Волноваха, щоб безперешкодно просуватися у бік Маріуполя. Адже Волноваха це ворота на Маріуполь. Ніхто з наших не хотів займати той будинок, в ньому було дуже небезпечно, його постійно обстрілювали з усіх видів озброєння: авіації, артилерії.

Зураб — командир роти сказав звертаючись до мене: "брат Сван, я знаю, що це - твоя земля і ти її не покинеш". Я з бійцями зайняв оборону і тримався до кінця. Розставив бійців. Несли наряди по 2 години. Все робив для того, щоб не було 200-х сотих. Ми встановили дзеркала так, щоб було видно наближення ворога не виглядаючи з вікна, бо висовуватися було небезпечно — по нас працювали снайпери. Щойно ми закріпилися, як по нас став бити ворожий танк.

В таких умовах неабияк відчуваєш спорідненість душ. Щойно танк від’їхав, ми встановили титанову оборону. Не один ворог не проходив. Не затихала ворожа авіація, гради, міномети, "стволка". Іноді бувало по 5-10 хвилин тиші. Це коли ворог мав перезарядитися.

Волноваха. Навпроти автовокзалу Фото: Ельвард Кванчиані

Тим будівельникам, які робили кладку цього будинку слід установити пам’ятник, бо ці цегляні стіни витримували снаряди, удари з танку, з усіх видів озброєння. Вночі до нас намагалися пройти ворожі ДРГ по 7-10 осіб, працювали так звані "морські котики". Але ж газогін горів, висота факела була до 20 метрів. Цей вогонь їх засліплював, а нам допомагав — ми їх бачили як на долоні й знешкоджували.

Ворог намагався вклинитися щосили. Це місце військомі між собою називали "Сталінград". Бо там не лишилося нічого живого. Обстріли тривали 24 на 7. Ми Будували фортифікаційні споруди з підручних матеріалів. У нас не було ні їжі ні води. Пили застарілу воду з пліснявою з баклажок, яку люди заготовили на випадок відсутності води. Їли обгорілий шоколад, який знаходили у палаючому магазині АТБ...

Ми відбивали ворожі натовпи лише маючи БК. Ми трималися у будинку без вікон і дверей, в холоді та снігу з 28 лютого по 4 березня. Чотири доби я не спав, тому що як командир мав контролювати ситуацію. На четвертий день все ж трохи заснув на сходах будинку, бо в підвал зайти не могли, бо він горів...

У під'їзді будинку у Волновасі Фото: Ельвард Кванчиані

4 березня о п’ятій годині ранку мене покликав Зураб. Коли я вийшов з будинку, який ми обороняли, прилетів снаряд РПГ і я отримав уламок в ногу. Довелося повернутися, мене перебинтували і я знову пішов до командира. Зураб сказав про повідомлення, яке отримали по перехвату – ворог отримав наказ за будь-яку ціну взяти в цей день автовокзал.

З шостої ранку до 14 годині дня в районі автовокзалу здригалося небо і земля, штурмувати ворог не переставав. Ми чекали підкріплення, але його не було. По обіді оборона почала сипатися, хлопці почали "трьохсотитися", я знову пішов до командира, щоб попросити "ерпегешників". Зураб наказав піти в медчастину і взяти легких поранених "ерпегешників", які могли стріляти.

В п’яти метрах від мене розірвалася 120-та міна. Я отримав уламкові поранення в руки, ноги, мене прошило. Я зміг дійти до будинку, в якому були медики, це була також двоповерхівка, ліворуч від пам'ятника танку. Відчував, що тіло мокре, але я думав то піт. Медики сказали, що стікаю кров’ю, розрізали мій одяг, поставили турнікети, крапельниці, перебинтували.

Через три години мене евакуювали під бомбардуванням. Коли виїхали на міст біля ЦРБ у мене потекли сльози, бо мої хлопці лишилися там. Це не просто бійці, вони стали братами. Я почав звинувачувати себе… В моїй пам’яті назавжди Карпенко, Петренко… Бійці, які загинули, отримавши поранення в груди, голову", - згадує офіцер.

Ельвард Кванчиані Фото: Ельвард Кванчиані

Сьогодення

Указом Президента України від 26 квітня 2022 року Ельвард Кванчиані нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

Указом Президента України від 26 квітня 2022 року Ельвард Кванчиані нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Фото: Ельвард Кванчиані

Попри другу групу інвалідності сьогодні Ельвард продовжує службу у званні майора. Займається військово-цивільним співробітництвом. Чоловік зазначає, що з повагою завжди відноситься однаково до солдатів і офіцерів.

"Вважаю, якщо людина добре ставиться до навколишніх, то і вони мають відповідати сторицею. По роду служби, а це військово-цивільне співробітництво, неодноразово доводилося передавати тіла полеглих захисників батькам, здійснювати процедуру омивання. Завжди це пропускаєш через себе, через своє серце", - підсумовує захисник.

Публикация от Волноваха.Сity (@volnovakha.city)

Цей матеріал вийшов за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів .

Донецькі