"Релоковані школи під загрозою закриття!" - Вчителька закликала переселенців боротися за свої права

10 червня 2025 р. 20:40

10 червня 2025 р. 20:40

15 березня 2022 року вчителька історії та польської мови Юлія Колеснікова виїхала з окупованого Маріуполя разом із чоловіком, 90-річною бабусею та двома дітьми. Після періоду адаптації у Вінницькій області родина оселилася у Броварах на Київщині, де продовжує дистанційно працювати у Волноваській школі №7. У розмові з Волноваха.City жінка розповіла про виклики, з якими зіштовхується мама дитини з інвалідністю, як творчість допомагає їй пережити найважчі часи та чому важливо зберегти роботу релокованих шкіл.

"Це була дуже холодна та страшна весна"

Початок повномасштабної війни росії проти України Юлія Колеснікова зустріла вдома. 24 лютого 2022 у школі, де вона працювала вчителькою історії, був методичний день.

"Деякі колеги почали забирати свої трудові книжки зі школи, а я за трудовою не поїхала: до навчального закладу треба було добиратися майже годину через усе місто. Хотілося вірити в те, що обстріли скоро минуть і мирне життя повернеться знов", — розповідає переселенка.

Архівне фото. Маріуполь у 2022 Фото: mvs.gov.ua

"Готували на вулиці, на вогнищі, ховалися від постійних обстрілів... Найважчим було дістати воду. Коли брак питної води став вдаватися в ознаки, ми зрозуміли, що треба виїжджати з міста. Це була дуже холодна та страшна весна", — згадує педагогиня.

15 березня у день 90-річчя бабусі сім'я виїхала з окупації на власний ризик. Виїжджали під обстрілами, бачили безліч тіл загиблих маріупольців.

"Їхали декількома машинами з тими людьми, з ким спілкувалися в сховищі. За цей час всі стали як одна родина", — каже переселенка.

Містечко Бар

Родина їхала туди, куди бачили очі. Дорога з окупації привела сім'ю до містечка Бар на Вінниччині.

"Це була любов з першого погляду", — згадує пані Юлія про перше враження від містечка.

Історикиню особливо вразило те, що вона потрапила саме туди, де колись відбулася Барська конфедерація.

"Боже мій, легендарний Бар! Все життя розповідаю про нього дітям і раптом сама опинилася там. Це автентичне українське містечко — маленька Польща в Україні" , — захоплюється жінка.

Після життя в окупованому Маріуполі переселенці були вражені мирним життям Бару.

"Контраст був разючим, ніби потрапили в іншу реальність. Ми всі одягнені у два-три пуховики, в шапках, чоботях, з переляканими очима... Бар постав перед нами мирним, сонячним містом, де люди ходять легко одягнені, без шапок", — описує жінка.

У місцевому гуртожитку, де родина знайшла свій прихисток, пані Юлія взялася за рукоділля. З речей із благодійної роздачі брала старі джинси та шила з них сумочки й косметички. Свої вироби переселенка дарувала всім добрим людям, які їм допомагали.

"Якби я не шила, мабуть, просто з'їхала з глузду", — згадує Юлія Колеснікова.

Українське мистецтво як місія

Наприкінці липня 2022 родина переїхала до Броварів. Тут вони орендували квартиру. Юлія Колеснікова поєднує два місця роботи — викладає дистанційно у рідній Волноваській школі №7 та очно в броварській школі.

Також переселенка продовжує займатися рукоділлям. Принцип роботи — використовувати підручні та природні матеріали. Проте для пані Юлії це більше ніж хобі — жінка мріє про експорт своїх виробів.

"На жаль багато іноземців звикли вважати Україну частиною якоїсь іншої імперії. Так вже історично склалося. Як ми можемо боротися з цими стереотипами? За допомогою популяризації української культури, через мистецтво. Все українське справді красиве. Наша культурна спадщина, вироби, символіка, вишивка — це дійсно вражає. Дуже хотілося б, щоб світ знав про Україну не лише те, що тут війна. А щоб знали, що тут живуть майстри, розумні, креативні люди", — ділиться жінка.

Виховання дитини з інвалідністю

22-річний син пані Юлії Руслан має першу групу інвалідності через черепно-мозкову травму після ДТП. Жінка радить суспільству ставитися до людей з інвалідністю з повагою та розумінням.

"З такими людьми треба спілкуватися на рівних. Це люди з талантами, здібностями, прагненнями, цілями. Просто досягають їх трохи пізніше та по-іншому. Багатьом людям, які мають інвалідність, не потрібна надмірна опіка та "посидіти поряд і поплакати". Їм потрібна повага, розуміння та підтримка. Наприклад Руслан мій прагне самостійності, і у спілкування з ним важливо мати терпіння й не робити за нього те, що він здатен зробити сам. У нашої родини за правило — якщо Руслан хоче сам пройти кілька кроків, він дає про це знати і йде. Падає, хитається, не виходить, але йде сам. До цього треба ставитися з повагою", - пояснює вчителька.

Син пані Юлії, Руслан Фото: Facebook

Руслан малює урбаністичні пейзажі. У Броварській світлиці — інтерактивному музеї Тараса Шевченка — організували виставку його робіт.

"Малюнки мого сина гідні уваги. В них вже відчувається власний стиль, вони є доволі впізнаними з-поміж інших. Діти приходять, фотографуються. Це надихає, спонукає до творчості", - розповідає пані Юлія.

Релоковані школи під загрозою ліквідації

У Волноваській загальноосвітній школі №7 вчителька викладає історію та польську мову. За її словами навчальний заклад функціонує завдяки директорці Яні Міллєр, яка "втримала школу на плаву" після евакуації.

"Завдяки Яні Миколаївні, яка гідно керує школою, згуртовує колектив, вдалося не втратити, а зібрати всіх учасників освітнього процесу, продовжити навчання, а відтак — сприяти збереженню Волноваської громади", - акцентує пані Юлія.

Як педагогиня, пані Юлія активно виступає за збереження релокованих шкіл.

"Релоковані школи під загрозою закриття. Минулого літа був справжній бум протестів. Ми, освітяни, підписували петицію і добилися продовження роботи на рік. Тепер Міністерство освіти планує ліквідувати всі релоковані школи до кінця серпня 2025. Як історикиня я вважаю що це історичний геноцид. Для тимчасово окупованої Волноваської громади школи залишилися єдиним місцем збереження пам'яті про цілий регіон.

Зберегти релоковані школи так само важливо, як зберігати музеї. Якщо ці школи зараз зникнуть, то через 30-50 років зітреться пам'ять про все українське, що було у Волновасі та інших окупованих населених пунктах. Це зрада та стирання історичної пам'яті, яке грає на руку лише російським окупантам", — емоційно заявляє пані Юлія.

"Ми повинні творити історію"

Вона закликає мешканців тимчасово окупованих територій активно відстоювати права переселенців у владних кабінетах.

"Волноваха та Маріуполь, маючи попередній досвід боротьби проти російських загарбників, стали тим форпостом, який відтягував сили ворога на себе, даючи таким чином можливість деокуповувати інші території. Наші міста стали щитом для всієї України. Переселенці з Донеччини — це спільнота, яка вже нічого не боїться. Ми не повинні входити в чиновницькі кабінети, схиливши голову. Ми повинні входити без черги, без запису, з гордо піднятою головою. Саме на нас має бути найбільша увага від держави. Але чомусь вона найменша. І переселенці у різних куточках країни щодня вимушені самостійно боротися зі своєю бідою, не жити, а виживати. Ми всі переважно замовчуємо наші проблеми. Вся Україна мовчить. Але треба порушувати ці питання. Саме ми повинні творити історію та зміни", — підсумовує пані Юлія.

Цей матеріал вийшов за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів .

Донецькі